4. Ярема Сангушко

Микола Лазорський

Невеликий загін на сотню козаків з князем Михайлом Глинським їхав з приворсклянського маєтку впрост до Києва. Пан Ярема Сангушко мусив податись праворуч на Чернігів. Вельможний магнат знав, чого туди їде молодий його приятель і помічник. Він навіть приділив йому з своєї сотні 20 добірних козаків. Вже по дорозі до міста почули вони від тамошніх старшин тривожну чутку, ніби поляки збираються перехрещувати козацтво й поспільство на латинську віру. Чутка іритувала, хоч і видавалась якоюсь нісенітницею. Але все ж помічали, Що поспільство непокоїться. Біля Києва князь став прощатись.

– Ну, пане Яремо! Попрощаємось тут, гаяти часу не будемо, – казав князь, обіймаючи молодика. – Чує моє серце, не матиму доброї зустрічі у Вавелю.

– Чому так? – здивовано глянув молодий пан на свого старшину.

– А так… – нерадо хитнув головою князь. – Багато вже при новому королі шептунів – і ляхів, і литовців. Не люблю я ні тих, ні тих так само, як і вони криво дивляться на нас: все планують, як би міцніш загнуздати. Стережусь, щоб бува не наварили нам каші. Але я не з тих, щоб здався на ласку ворога без бою… Ні… поміряємось ще силами…

– А може, і не дійде до цього? – обережно питав молодик.

Пан Сангушко добре знав ті двірцеві чвари. Та й у дорозі наслухався поганих вісток, найпаче про ляхів, які притьмом планували зробити всю Україну польською від «можа до можа». Як і всі Сангушки та інші православні магнати, він всім серцем був заодно з «православним братством», як тут величали себе сторонники православної віри «старої Київської держави». Він тільки уцілував свого старого старшину й мовчки повернув коня на Чернігівський шлях.

– Коли що в Чернігові негаразд, мерщій рушай назад до Санджарів зі своєю нареченою, – гукнув йому навздогін князь. – Там жди мене і аж ніяк не жени коня на Краків. Чуєш! У Кракові нам не місце, там гірш, як у Золотій Орді!

З тим і помчав до нового польського короля. «Як то привітає той король, – думав він, не оглядаючись на молодика, – чи калачем, чи бичем! Побачимо…»