7. Заручини Яреми з Настусею

Микола Лазорський

– Вашому загону, ясний пане, – казала стара пані, – я вже приділила і спочивок, і харч. Прошу не турбуватись і не журитись ні об чім.

Гостей пригощали шанобливо, як і водиться на Чернігівщині, але обидві пані, і стара й молода, поглядали на молодого мандрівника заклопотано: видно, хотіли щось питати, та не знали, як розпочати бесіду.

– Пан Ярема, мабуть, вже скінчив науку, – несміливо питала господиня.

– Так, укінчив за морем, – в якійсь задумі мовив той.

– А тепер же як? – шепнула Настуся і спалахнула.

– Тепер… гм… тепер мусив би їхати з князем Глинським до Вавеля, краківського двору нового вельможного пана круля. Кличе той круль нашого князя не знати чого до себе… в гості чи в якійсь справі. Мабуть, князь вже у Кракові, я поїду трохи згодом. Зараз мушу відвезти вас, паніматко й Настусю, до Полтави або просто до села Санджарів. Бо пан сотник літує там літо завжди.

– Так, я це знаю, – просто мовила пані Висовська. – Мені пан старшина пише, щоб не гаялась і мерщій їхала з Настусею додому. Але я все ж вагаюсь: кажуть, ніби на Полтаву часто нападають ординці, і мені лячно. Та й то казати, не мед і в Чернігові, самі бачите, що діється тут. Тепер і не знаю, як бути. Брат притьмом наполягає везти Настусю додому, бо, мовляв, пора, науку, хвала Богу, укінчила, і вже немає чого сидіти: пише розсудливо, як дбайливий батько коханій дитині. Панна ж на виданні…

І пані Висовська скоса глянула на молодика. В розмову втрутився панотець Паїсій.

– То так… Пану сотнику болить серце, бо знає за наш край багато більше, як ми, що живемо тут. Казати правду, у нас дуже небезпечно вже тим хоч би, що пани поляки тяжкі кривди нам чинять, може бути і ворохобня. Тому і я радив би їхати на Глинщину якнайшвидше. Правда, чув і я, що там шастають ординці, але все ж краю того не вкусять: бояться татари і Глинських, і Сангушок, а вже Вишневецьких і поготів, недурно ж татари лякають своїх дітей князем Дмитром. Той князь, чув я, вже має і добрий компут заводіяків-козаків, таких, що й нам би треба таких сотень дві пополохати ляшків, щоб не чіпали наших храмів.

Він помовчав трохи, чи не скаже хто своє, але всі мовчали.

– Я все ж думаю, що круль Жигимонт не дозволить кривдити православних зацних персон, – вів своє панотець, – при дворі, у Вавелю, наших багатенько, і ляхи та литвини все ж стережуться: не підуть на розбрат. Як пан Ярема скаже? – кинув він мовчазному Сангушку.

Той тільки погладив вуса і глянув на Настусю.

– Треба їхати, – зітхнув він чомусь. – На те саме я й тут. Адже панна Настуся направду на виданні: в степах вільних відбути весілля. Як скаже панна?

– Мерщій їдьмо… їдьмо: я більш боюся поляків, як татарів, – звомпила вона. – Поляки підступні, підступом і чинять кривди нам.

– Тоді хай буде так, – твердо мовила тета, – коли ж рушаємо?

– Завтра, позавтра… – роздумуючи, казав пан Ярема. – Так чи так, а на цім тижні мусимо їхати. За ці два-три дні щось і придбати годиться на весілля: місто велике, всього можна купити, хоч нам з панною все ж тут тісно. В степи, так в степи! Ординець направду стережеться князів наших, а більш за все двірських козаків: адже пан Дмитро вже не раз і не двічі заглядав за межі Дикого Поля, пополохав трохи отих недобитків із Золотої Орди. Їдьмо цими днями!

У великій родині Сангушків та Висовських давно вже знали про заручини молодої пари – пана Яреми з панною Настусею, знали й те, що шлюб має відбутися восени, тому всі без натяків говорили просто про те родинне свято, про те весілля в степу. Адже така приємна подія траплялася не часто серед того войовничого панства, що все жило у великих клопотах, напрузі та ароганських чварах. Всі готувались до весілля.

Другого дня пан Ярема направду дещо купив та воднораз оглянув й Успенську церкву: польські пани дуже покарбували храм, але все ж, на його думку, лихо можна було затамувати. На той час і панотець вже дістав добру вістку від архімандрита: ніби король дав наказ віддати назад храм «поспільству грецької віри» та ще й нагримав на польського старшину молодого Забжезинського, батько якого був зацною персоною при Вавелю.

Панотець Паїсій хоч і повеселішав, а все ж не дуже вірив тим архімандритським вісткам: добре бо знав, як пани магнати слухаються королівських наказів:

– Не так той король докучає, як його короленята, – казав він пані Висовській, благословляючи всіх в далеку дорогу.

В кінці тижня все панство, ескортоване гайдуками, виїхало на Глинщину, до маєтку старого пана сотника Дороша Висовського.