11. Три вороги України
Микола Лазорський
Про свої роздуми та клопоти він розказав старому сотнику вже пізніш по обіді в другій світлиці, коли обидві пані пішли до своїх покоїв на спочинок.
Пан сотник смоктав люльку й мовчки слухав.
– Польська шляхта та литовські лицарі заприятелювали не на жарт, – казав тихенько пан Ярема, – надивився я на них у Вавелю ще минулого літа. І ті, і ті аж ніяк не дбають за нас, православних, більш того, дивляться з презирством й чинять на кресах великі шкоди, найпаче поляки, які потурають таким улесливим русинам, як князь і великий магнат Костянтин Острозький. Правда, новий король Жигимонт «Старий» щось дає нам, нащадкам поруйнованої і вже мертвої Київської держави, дає поки що письмо, мову та ще сякі-такі полегкості. Але поспільство наше вже переведено в послушні, а князям-магнатам хоч і дав великі земельні урочища аж до Дикого Поля, так же про ренесанс розчавленої Золотою Ордою Київської держави й гадки не має. Все це дуже іритує нашу шляхту, і не тільки нашу, а й шляхту Білорусі. Скрізь росте неспокій, були вже й заколоти і навіть баталії з польськими жовнірами. Наскільки я знаю, наш князь хоче використати візиту свою до Вавеля та попросту спитати ясного короля, чи думає він про той ренесанс, про який у Вавелю говорять православні князі неприховано і не криючись. Поляки роблять з Литвою альянс, то правда, але роблять це вони так, щоб Польща була першою і головною державою, а Литва тільки стояла під протекцією польської корони. Адже для двох тих країв зараз є лише один король, який сидить не у Вільні, а у Кракові. Та вже й робиться багато такого, що може дуже скоро відіпхнути Литву в густу тінь польської корони. Досить і того, що тепер державною мовою є лише польська, та обов’язкова навіть і для литовців. Хоч дехто й хвалить нового короля, та все поки що не видно щось його добрих діл: адже виховував його злий до нас – русинів батько-король Казимир, той король, що покасував Волинське князівство та ще й Київське, покарав на смерть наших православних магнатів, як, приміром, Михайла Олельковича, і зазіхав на всю Лівобічну Україну. Так, бачимо, хоче робити й цей його синок «добрий».
– А що він каже там, у Кракові, нашим князям? – розпитував пан сотник.
– Та… м’яко стелить, невідомо, як буде спатись. Потроху й цей моститься приборкати все наше панство, хитро-мудро. Але наші пани стережуться: коли що трапиться, зараз же дадуть знати усім степовикам-уходникам. Ті уходники всі озброєні, правдиві козаки, не бояться ні ляха-литвина, ні турка-татарина. Там живуть сміливі й до нас зичливі люди. На них покладають великі надії всі наші магнати: Друцькі, Одинцевичі, Козловські, Дрожді. Князь Дмитро Вишневецький і не розлучається з тими уходниками, найпаче молодими козаками: муштрує їх, вчить стріляти з мушкетів та всяких самопалів, дає землі скільки хто хоче, без оброку. За того пана вони раді і в огонь і в воду, не одного разу вже ходили з своїм паном і на татарина, турка-яничара. Там добре знають цього козарлюгу Байду, так називають його всі татари й діти татарські, бо матері лякають дітлахів тим Байдою. Дивлячись на того канівського та черкаського старосту, й інші магнати стали заводити козацькі загони та роздавати своїм уходникам найкращі землі, аби робили.
– То добре, то дуже добре! – хвалив пан сотник.
– А так, добре вже тим, що можна боронитись від всякого напасника, чи буде то татарин, а чи пан-лях загарбник. Всі стануть і за свою грецьку віру. Не допустять, щоб за спротив польські королі карали нас на горло, як те зробили з князем Михайлом Олельковим.
Довго гомоніли ці два вправні степові вояки про незриме та застаріле лихо, яке могло несподівано впасти на Степову Україну і з Півдня, і з Заходу. Треба було стерегтись ординця за плечима, з правої руки ляха-литвина, з лівої – турка-яничара.
– Все ж, бачу, сили наші не такі вже й великі, синку, – зітхнув пан сотник. – У ворога тих сил куди більше, та й хитріший він і завжди не сам лізе до нас рахма, а в спілці з тими харцизами, про яких часом і забудеш, якої вони масті, – роздумував пан Висовський.
– Слушна думка, тату, казав те саме й наш князь: коли до чого дійде, то направду сил не вистачить: не буде на кого спертися у двобою.
– Гм… Що ж будемо робити в такому припадку? – питав стривожений пан сотник.
Пан Сангушко довго мовчав, тоді якось нерадо кинув:
– Поєднаємо, може, Москву… Та Московія теж кривим оком дивиться на литвина та ляха, може, піде у спілку з нами…
Але пан сотник нічого не сказав і тільки гладив сивого вуса. Тоді шепнув:
– Князь, кажеш, наказав ждати?
– Так, я тільки не говорив про це нашій панночці.
– Борони Боже тривожити, – стрепенувся батько. – Зараня не годиться таке казати, бо ще невідомо, як воно обернеться: може, й так обійдеться.
– То так, а все ж треба б не спускати ока і з Дикого Поля, бо… на Полтавщині є ще неабияке гальмо…
– А що? – підняв брову сотник.
– Та… недалеко від вас тут, у Перещепині, гостювали ординці. Сам бачив: спопелили і взяли «білий ясир».
– Знаю те велике лихо, – похитав головою пан сотник, – знаю…
– Треба стерегтись… – кинув молодик.
– Гм… все зробив проти тої татарви, сидить вона нам у печінках. Давно прогнали геть к бісу, аж до Криму. Та все ж не кинули звички грабувати, бо добрі мають на тому ясиру заробітки, заробітне діло, хоч і криваве. Що ж! Поробив якісь заходи: поставив сторожу, покопав канави, льохи, купив прудких огирів на випадок втечі… для жіноцтва…
– Куди тікати?
– До Полтави, туди орда не полізе: міцна там варта і хлопці б’ються лепсько, не бояться ординця.
– Може б, все ж тета з Настусею виїхали туди заздалегідь, все ж там затишніш, – несміливо радив пан Ярема.
– Гаразд, зроблю й це, коли схотять, хай їдуть, адже там у нас своя хата, є де жити. Тільки… мм… боюсь зайвиною, щоб не наполохати їх. Ото морока…
І він знов запалив люльку.
Коли вже почало сутеніти, пан Ярема з Настусею вийшли на ґаночок посидіти на лаві та послухати степову тишу.
Справді, в степу було тихо… Заносило свіжим вітром й терпким духом полину та вряди-годи підпадьомкання перепела. Несподівано прогув біля самого вуха великий жук, і чути було, як вдарився об стіну і десь впав. Світились вогні, але не довго: селяни вечеряли рано, щоб дарма не палити каганця: світили хіба, щоб глянути на худобину та й мерщій позамикати все на важкі засуви. Чути було, як пан сотник кликав вовкодавів: вони тихенько скавучали і лащились до господаря, який спускав їх з ланцюгів та заразом і наказував вартовим, де саме вартувати та як бити на гвалт. Чота вже на конях тупотіла по селу й раз у раз гукала: «Слухаааай!»
Далеко десь на ставках кумкали жаби та в плавнях гув дзьобатий «бугай». Скрипіла по дорозі спізнена гарба, і в сусідньому густому садку пролунав дівочий сміх. Зовсім близько хтось через тин кахикнув й несміливо кинув: «Ярино! Я тут…»
І знов тиша… і запашний дух чебрецю…
Пан Ярема вдивлявся в чорні тіні столітніх дубів й скидав очі, щоб в який вже раз глянути на Волосожар.
– Яка тут краса! – шепнув він на вухо Настусі.
– І великий неспокій, – відрекла Настуся, кутаючись у кашемірову шаль.
– Так, хижак любить таку ніч…
– Який хижак? – питала лячно Настуся.
– У степу тих хижаків чимало… пугачі всякі…
– То ще не велике лихо, – засміялась Настуся. – Велике лихо… – вона замовкла і стала сторожко дослухуватись.
– Яке ж направду лихо? – допоминався пан Ярема.
– Ординці з гострими ятаганами… – і голос забринів.
– Коли панна так боїться, то… краще б виїхати відсіль до міста, приміром, до Полтави, – кинув пан Ярема.
– Без тебе і без батька нікуди не поїду, навіть з тетою, – твердо рекла вона.
– Без сотника не можна тут: мусить бути при ділі – так наказує обов’язок і пан староста.
– Тоді і я буду тут жити та… – нараз замовкла.
– Пан Ярема хіба не думає тут літувати? – почув юнак ніжний шепіт.
– То все від Бога! – розчулено мовив він і взяв наречену за руку.
– Так, від Бога, але все ж як думає-гадає пан Ярема?
– Я жду наказа від нашого князя Михайла, – просто рік він. – Здається, я вже казав про це ще в Чернігові. Коли пан староста дасть нового наказа й що саме він скаже – не знаю. Знаю тільки одне: наш князь не загається з тим наказом. Якщо все буде благополучно, то і в нас тут все буде гаразд: адже батенько благословив нас на шлюб, отже й думаю терпеливо ждати святої Покрови.
– А коли буде… не все гаразд? – і маленькі пальчики затремтіли.
– Тоді будемо загачувати той гаразд, аби мати святий спокій.
– А… коли пану… доведеться загачувати деінде… не в Санджарах там чи в Глинському, тоді як?
– То мушу їхати з Санджарів і гатити десь інде. Пальчики тремтіли вже, як листочки на осінньому вітру. Пан Ярема схилився до нареченої й шепнув… все шептав про лицарську присягу, любов до пишного свого краю, любов до тендітної панни, що жила вже тут, на порозі Дикого Поля, чула смертельний подих степового вітру й тупіт ординського коня.
Чарівний степ влітку, та ж криється в ньому хижак куди гірший за сову…