8. Подорож до Вишневеччини
Микола Лазорський
Чернігівське панство виїхало зранку в добру годину й швидко прокотило аж до кордонів Вишневеччини. Скрізь було тихо, безпечно. Стара пані Висовська не лякалась, хоч і приглядалась пильненько до обрію: чи не виткнулась бува де гостроверха татарська шапка. Ескорт все ж був поважний, козаки безтурботні, і їхня вдача байдуже дивитися на все навіть й у хвилини великої небезпеки мимохіть заспокоювала. Заспокоїлась і пані Висовська, вона навіть наказала стати на спочинок біля маленького гайку. Панна Настуся теж спокійно оглядала степ: вона нічого не боялась, бо ж тут був пан Ярема! Це багато важило, важила ще чи не найбільш сувора доба, що випестила ту породу неполохливих, загартованих південними степами людей, що вміли і боронитись і нападати… Тоді саме уславились непогамованим завзяттям та грубою вдачею не тільки такі лицарі бойового духу, як Байда-Вишневецький, Предслав Лянцкоронський, Самійло Зборовський або Остап Дашкович, фундатори сталої охорони наших прикордонних степів, а й войовничі жінки, як Барзобагата, Гулевичева, Ганна Монтовтова… Такою могла би бути й панна Настуся в добу того лихоліття. Татари, ляхи, литвини та різні ще там степові волоцюги мимохіть гартували осілих степовиків, робили і тих хуторянів невгнутими трудівниками, крицевими орачами і бійцями, що навчилися битися з ворогами не тільки за землю, а й за свою непідлеглість, свою державу, фундовану на грунті старої держави Київської Русі. Такою була в ті часи старшинська верства.
– Як тут гарно! Який пишний краєвид аж до обрію! – казала Настуся, виходячи з берлини й оглядаючи гай.
– Так, наші степи вічно юні, – ствердив пан Ярема. – Прошу тут спочити, а чи, може, панна хотіла б трохи походити?
– Так, краще походити, – озвалася пані Висовська. – Поки там зварять нам кашу! Якиме! Чи скоро там буде куліш?
– За один заячий скік все буде на обрусі! – пожартував старий козак Яким-кашовар, він же й добрий порадник саме в степу. – Треба ось добути чистої криничної води, – і став розглядатись. – Ага! Ось в цьому гайку і найдемо те, чого шукаємо.
Через п’ять хвилин він ніс вже повну цеберку кришталево-чистої води, витяг казаночок й розвів багаття. Від нього не відставав і весь загін: в чистому полі зароїлось циганське життя: козаки варили куліш, десь вловили кілька дрохв і вже смажили на вогні… Все робилося із жартами, сміхом та витівками… Кашовари не барились і скоро весь табір «кріпив сили», хто вже й пропустив срібну чарку, хто пихкав люлькою, а дехто вже й спочивав або тихенько гомонів:
– Чули, пане Федоре, яку вістку приніс Панько Шкандиба з крулівського двору?
– А що? – прихилився пан Федір до сивого козака, який вже палив люльку і вмощувався на трухлявому пеньку. – Яку вістку приніс гінець Шкандиба?
– А ту, що ляхи хотять відвідати Вишневеччину, таку вістку.
– І не самі, а з панами ксьондзами перехрестити, бач, все козацтво на латинську віру.
– Гм… не думаю, щоб лядські ксьондзи їхали сюди; побояться. Адже у Кракові думають, що ординці вже забрали всю Глинщину й Вишневеччину.
– А чому так думають? – дивувався старий козак.
– Далеко живуть від нас і вірять всякій нісенітниці.
– Бог же йоґо святий знає, як воно буде, скажемо, й назавтра. Татари ж не кинули шастати в наших степах: скажемо, приміром, хоч би й про село Перещепину: наскочили, порубали, попалили і ще й ясир взяли… От вам і козацька охорона!
– Так, так… Охорону треба б ставити не з десятка козаків, а з великої залоги, і не по селах, а по Дніпру, щоб засвербіло в носі кожному ординцю, та й туркам тоді стало б моторошно гуляти човнами й галерами в наших краях…
– То більше скидається на правду. Я, приміром, чув, що пан Вишневецький ладиться ставити фортецю на Дніпровій Хортиці… тоді б принишкли і татари.
– Який то Вишневецький?
– Та не хто інший, як наш Байда, той таки береться як слід укоськати і ординця, і турка…
– Дай Боже! А щодо ксьондзів не йміть віри, то небезпечне діло. Гадаю, коли й будуть тут, то… – козак загасив золу в люльці пальцем і посунув до кишені.
– Можуть приїхати вони тільки до панських маєтків облатинювати тих магнатів, які самі мостяться обернутися на ляхів.
– На Вишневеччині таких немає, – терпко мовив пан Федір. – За Глинських та Сангушків та й усю рідню їхню знаю добре… ніхто з них не кине предківської православної віри: охрещені вони у грецькій вірі, грецьку віру й збережуть до могили. Не пустять вони сюди не тільки ксьондзів, а й самих панів-ляхів.
Він глянув на панство, яке ще трапезувало, тоді прихилився до козака й шепнув:
– Пани наші тут лаштуються випхати ляхів і зовсім з України. Наша це земля, споконвічна, Київська держава… Скоро всім тим панам-ляхам покажемо шлях на Краків.
Раптово хтось стрельнув з рушниці. Всі глянули в той бік, до гаю. То козаки розважались: вони ціляли степового орла, що повільно кружляв високо у блакиті. Скоро він шугонув геть далі, за обрій.
– На коні, панство, на коні! – гукнув пан Ярема, а сам вже вигравав на вороному. Пані Висовська виглядала з берлини і пильненько дивилась, як козаки шикувались. Через хвилину-другу гайок спорожнів: сірів лише попіл від вогнища та пурхали полохливі стрепети у високій траві.