1. Ярема міркує про визволення нареченої
Микола Лазорський
Блідий як полотно, втопивши очі в землю, слухав пан Ярема Сангушко сумну повість молодого козака Зіновія Барата про жахливий полон Настусі Висовської й смерть старого пана сотника на порозі своєї хати.
Не увірвав він речі молодика й тоді, коли той закінчив страшну повість безнадійним сумом:
– Козаки загнались навіть вглиб Дикого Поля, та все ж ніде не найшли панни, слід загубився в ярах та яругах…
– Що будемо робити? – хрипко питав він старого Молочая.
– За всіма ознаками Настуся наша в Бахчисараї… – встряв молодий козак. – Таке казали татарські язики, зловлені нами того ж таки дня й трохи згодом. Дехто з тих пійманих божився, що Настусю бачили в самому Бахчисараї, а значить, і в господі хана. Можна вдатися з викупом, татари жадні на гроші…
– Не можна аж ніяк спокусити хана навіть лантухами червінців, – кинув старий козак. – То ж не простий собі татарин, не піде й на барат (заміну).
– Чому так думаєш? – питав заклопотано пан Ярема.
– Питайте його… – хитнув головою Молочай на Барата.
– Тому не піде на барат, що вже пробували, – відрік тихо козак. – В тому краю живе бранкою моя сестра Оксана. Добре ще не знаю, шукаю її, багато перепитав, та все дарма. Про одне тільки добре довідався: хан той підбирає найкращих панночок для самого султана…
– Он як!
– Таак… Хоче прислужитися, бо збирається ніби просити допомоги султанської, військової допомоги, тому й ніколи не піде ні на золото, ні на барат.
– Що ж мені робити?.. Порятуйте! – розпачливо крикнув пан Сангушко.
Всі мовчали. Тільки старий Молочай несміливо мовив:
– Шукати настирливо й відбивати всякою ціною…
– Розумна мова, – всміхнувся Зінько.
– Іншої ради немає, – зітхнув пан Ярема.
– Що ж, відбивати так відбивати, – кинув Зінько. – Воно й докупи все: а може, я й свою сестру десь відшукаю, тільки не так-то вже й легко те зробити: це ж не козак, якого можна відбити в чистому полі, а панна, яку десь сховано в гаремі, приміром. Видобудь відтіль!
– Тоді і я скажу, – нарешті мовив пан Ярема. – Берімо козаків добірних і гайда на Січ до пана кошового Байди на пораду, чи так я кажу?
– Так, батьку, так, – стрепенувся Молочай. – Не забудьте тільки й мене взяти: думаю, що мені найбільш личить їхати на розшуки панночки, бо… мабуть, що я найбільш тут завинив: не встеріг сам ординця, як би сам стеріг, не сталося б і такого лиха для нас всіх: адже панночка наша! – і він зажурено похитав головою.
– Не журись, козаче… Винних серед нас і багато і мало, – казав сумовито пан Ярема. – Може б, і мені не годилося так далеко заганятися, щоб тільки битися зі зрадником Острозьким. Через оті дурні зальоти й пани Глинські втеряли маєтки, втеряли староства, а я молоду дівчину…
– Бог не без милості, козак не без долі! Гукатимемо дівчину, аж поки сама відгукнеться, – твердо мовив пан Зіновій. – Не вдавайтесь в тугу…
– От що, пани козаки, – перебив його пан Ярема. – Склепайте тут загін так з півсотні найкращих козарлюг, ви ж тут всіх знаєте. З тим загоном завтра-позавтра поїдемо до Лубен, до самого князя Олександра Вишневецького. Буду просити і поради, і допомоги, а тоді гайда всі на Січ.
– Гайда на Січ до пана кошового Байди!