2. Князь Вишневецький

Микола Лазорський

Пан Сангушко зі своєю півсотнею приїхав до Лубен саме на храмове свято Мгарського монастиря, уфундованого княгинею Іреною, дружиною князя Олександра Вишневецького. Правда, монастир щойно розбудовувався, і ченців було ще небагато, але церква вже стояла, були прибудовані й келії: робили всі запопадливо, щоб і мечем, і святим хрестом якнайдалі відігнати того ординця з християнських земель.

Князі Вишневецькі жили в просторій кам’яниці-замку з баштами, амбразурами для гаківниць, покоями для панства й тих менших панів, яких тут називали «двораками». Біля замку стояли й житла для всякої обслуги та найманих козаків, що стерегли не тільки маєтки панські, а й навіть берегли кордони від татар. Їх було стільки, що мали силу дати відсіч найбільшому ординському загону. Направду ординці й не заглядали сюди, знаючи, як Вишневецькі берегли свої добра, знали й те, як старости держали міцну спілку між собою й дрібнішими «державцями-сусідами». Отже, навіть кримський хан стерігся, щоб ці старости бува й самі не пошарпали часом Бахчисарая. Тому самі стереглися та й остерігали ординців не чіпати сильного сусіда, найпаче Байду, який не одного разу нахвалявся спопелити Бахчисарай та закурити люльки з стамбульського пожарища.

Знали й те, що в самих Лубнах князі Вишневецькі збудували глибокі підземелля для сховів всякого добра, амуніції – рушниць, списів, шаблюк, гаківниць, пороху, ба навіть лицарської ноші, яку не проб’є ніяка ворожа куля. На тих підземеллях було насипано високі вали й поставлено сильну охорону, яка ніколи не сходила з тих валів, ні вдень, ні вночі. Орда лякалася, й сам султан не одного разу скаржився на київських та лубенських магнатів. Але й сам король не відписував нічого тому султану, тільки й того, що потішав послів тим, що то, мовляв, Дике Поле і магнати держать там військо від різних зайдів та шибеників. Він боявся чіпати українських магнатів, найпаче вже після повстання братів Глинських та всіх їхніх сильних побратимів. І хоча королю й пособив був князь Острозький під Оршею, та все ж не вірив, щоб усі ті степові магнати були щодня на послугах польській короні. Не вірив він і всьому козацтву та всім тим старостам, що дуже потурали поспільству, давали різні пільги займанням, переманювали посполитих з Брацлавщини та вже клепали великі козацькі загони на Малій Хортиці. Більш за все король не любив канівського та черкаського старосту Вишневецького Дмитра, що чомусь прозивав сам себе Байдою. Остапа Дашковича, сусіду Байди, просто ненавидів за ту підмогу, яку він дав князю Михайлу Глинському, а тепер всіма силами допомагає тому ж таки «шибенику Байді». Король писав їм все ж м’якенько, щоб жили мирно з ордою та яничарами, на що магнати теж лагідно відписували, що боронять свої й поспільства добра від ординців, які щороку «промишляють у Степовій Україні ясиром і навіть хапають шляхтянок, як те недавно сталося у Вишневеччині, де сотника пана Висовського було забито, а доньку його, шляхтянку Настусю взято як полонянку». На цю скаргу король нічого не сказав.

Після поразки князя Михайла Глинського під Оршею в Степовій Україні дещо змінилося, хоч назовні ніби нічого й не сталося. Направду ж ні польські, ні литовські адміністратори не дуже стали квапитись заглядати в цю далеку Україну, що межувала все ж з дикою кримською ордою. Король Жигимонт «Старий» добре бачив, що хоч і переміг братів Глинських під Оршею, та все ж перемогу ту зроблено було силами українських магнатів, і в першу чергу силами князя Костянтина Острозького, православного магната, отже, зроблено було не добрий мир, а ніби якесь «замирення». Так думав і король, і всі сенатори, кожен з них казав: коли сьогодні спекались Глинських, то завтра знайдеться якийсь інший староста, хоча б і Байда або Дашкович, який склепає таку потугу, що вже тяжко буде й відбити охоту підіймати на ноги стару Київську державу. Зараз старости причаїлися, але не здалися: рано чи пізно, а вони спробують ще раз помірятися силами з «узурпаторами». Один такий вже клепає армію на Хортиці, не питаючи дозволу, другий в Лубнах теж має добру когорту, невідомо, що роблять інші старости, більше ж за все, мабуть, ждуть слушної години, щоб гуртом напасти.

І польський король тут не помилявся. Старости тільки затаїлися. Князь Вишневецький не криючись казав, що Глинські зробили велику помилку, коли приспішили й на власну руку зняли повстання далеко від Лівобічної України. Без доброї підготовки, з кепськими спільниками можна було тільки зіпсувати справу, казав він. Тепер треба було все те розбудовувати наново: кріпити православну віру, вербувати військо, будувати фортеці на Дніпрі не тільки від турків-татар, а й від головних ворогів – поляків, литвинів та ще й нового ворога – москалів, москалі вже зараз показують пазурі, хоч би і в Смоленську, ключі від якого не схотіли віддати князю Михайлу за військовою угодою. До якогось часу князь Вишневецький не хотів не тільки сваритися, а й натяку не давати за всі такі справи, хотів жити у злагоді, а тим часом робити своє. Отже, він дуже зрадів, коли до нього завітав пан Сангушко з своєю невеликою залогою та поважною все ж просьбою про допомогу новонародженому січовому товариству.