5. Тумаки

Микола Лазорський

На подвір’ї князь Олександер оглянувся й нараз махнув комусь. До них повагом підійшов старий сотник Молочай і шанобливо вклонився:

– Покажи, голубе, тих, що гадають їхати з паном Яремою на Січ. Всі вони тут? – питав він заклопотано.

– Всі… бо сьогодні ж велике свято… . – Покажи їх пану Яремі.

– Зараз вишикую! – і він знов, не кваплячись, пішов до валів..

Через десять хвилин всі триста на вороних вже виступали, мов на манежі в колі. Вони не квапились, лише легенько торкали поводи і пильненько приглядались до старшини, дехто накручував вуса, інші недбало підкидали шапку й ловили кінцем шаблі, ще інші тихенько насвистували бойову пісню та раз у раз ніжили коня долонею поза гривою. Дивним було саме те, що ці вояки не видавались ні сумними, ні хваткими або байдужими… Ні… вони були всі як один зосереджено-уважні, точні так, як і все було точно припасовано і на них, і на конях. Пану Яремі здавалось, що і кінь, і козак були ніби склепані в одно ціле… Це дуже його дивувало. Він не втерпів і сказав:

– Вершники ці просто якісь диваки, скидаються на якихось загадкових кентаврів з невідомого, незнаного краю… Де ви їх добули, ясний пане?

Князь всміхнувся, але не сказав нічого. Коли повз них промчав останній спізнілий козак з шаблею в зубах і списом напоготові, князь взяв за лікоть молодого старшину і повів до густого саду, де бавилась молодь – сини й дочки приїжджого панства. Дорогою він тихенько мовив:

– Мій коханий пан, мабуть, помітив і те, що вершники і тварями мало скидаються на наших орачів чи навіть двораків, а більш все на одчайдушних займанців: тварі їхні засмаглі, зір хижий, меткий, всі ніби худорляві, але з чудовими м’язами, адже руку мають ціпку, як кліщі, схопить – не вирветься найдужчий яничар…

– Так… я помітив усе те і навіть засмаглі тварі…

– Очі допитливі, з вогневим блиском.

– Так, очі з вогнем.

– Вдачі тигрячої та воднораз і лагідної…

– Так… – в задумі мовив пан Ярема. – Але ж, напевно, вони всі українці, наші козаки? – полохливо питав пан Ярема.

– Прошу не лякатися! – сміявся пан господар. – Наші козаки, нашої віри, нашої мови, але… все ж мішаної крови.

– Як то? Я не второпаю…

– Всі вони тумаки…

– Тумаки! То в їхніх жилах б’є татарська або турецька кров?

– До деякої міри так, друже, але все ж сумішка давня, вона не псує нашої вдачі, за приклад в цьому можуть бути ті старшини, які ладні накласти головою за рідну їм Україну, за козацький народ. Глинські, Джажалії, Кочубеї, Гаджієнки, Абазини та й багато подібних доводять свою любов до нашого краю яскравими прикладами.

Вони не потурчились, не побусурманились, бо народилися в Україні, в рідному краю й виросли. З тих метизованих юнаків я й зробив добірну когорту для пана Байди. Ці козаки чесні, люблять батьківщину і бували вже в бувальцях…

Пан Ярема слухав, не проминув і словечка з того, що казав йому князь Олександер. Він трохи лякався тих козаків та воднораз і бачив, що когорта саме та сила, якої жде вернигора Байда.

– То добре, – нарешті мовив він. – Тільки… чи не могли б ви, ясний пане, сказати мені щось більше за тих людей, яких у нас часто називають «татарськими».

– Коли не ліньки послухати, то чому ж і не сказати… Адже я, здається, знаю трохи більше, бо вже маю й сивину. Скажу те, що чув від старіших… Слухай-но, козаче… Коли Золоту Орду було розторощено литовськими лицарями та нашими князями, ординці відкотились аж за річку Волгу. Втік до Батия і його помічник хан Тохтамиш: він жив на заворсклянських степах, тобто в землях Полтавщини. Тут виросло багато татарських авулів: їх можна пізнати по назві, ти теж їх знаєш – Абазівка, Гуджули, Санджари, Татари, Тахтаулово… Все жили тут татари, випасали на широких степах коні, розводили овець… З-поміж них жили й наші люди, то вже були сімейні орачі, треба було принатурюватись до зайдів-наїзників. З примусу чи так, без примусу українські дівчата брали шлюб з осілими татарами. Все ж від рідної землі їх силоміць не відривали, не відривали від свого народу, дарма що були під татарами, та й самому молодому татарину не було куди дітися, коли народився й виріс тут. Отже, таке подружжя повільно але натурально творило християнську родину, прищеплювало, як і слід, дітям християнську мораль, глибоко національні обичаї та звички… За всім тим найбільш стежила жінка і часто обертала на християнство й свого чоловіка-татарина. Жінка завжди брала гору в такій мішаній сім’ї. Татарин-чоловік, більш млявий у родині, завжди поступався, бо як-не-як, а чувся чужим серед українського народу, покинутим тою Золотою Ордою. Треба було і йому принатурюватися, і то хутенько. Діти були вже нашого народу, а внуки й правнуки й поготів наші. Нема де діти правди, й батьки-татари багато чого накинули нам свого: багато слів своїх, дещо з побутовщини, обрядових дій, як, приміром, тужіння або голосіння, мелодію степового співу, прокльони, приповідки… Так, силою історичних акцій нам було якоюсь мірою прищеплено і кров азіатських орд… З тих трьохсот, що я даю пану Байді, жодного немає такого, щоб знав мову татарську, але всі вони нащадки отих «татарських людей», що колись, під час навали, змушені були принатуритися до ординців. В їхніх жилах б’ється трохи татарської крові і самі вони вдачею часом нагадують таємничий Орієнт…

Обидва, старий і молодий, лицарі довго ще прогулювались в дубових алеях, спостерігали пишних панянок, які бавились рухливими забавками, біганиною поміж тополями, гойдалками, співами з незмінними приспівками: «Ой, Дід-Ладо» та «Земля наша – рожевий цвіт!» і зрештою пішли до гостей, коли сонечко стало спускатися за зелений гай і з поля заносило вже холодком.