8. Ярема у Паїсія

Микола Лазорський

Знайомою дорогою, Битим Шляхом, впрост аж до монастиря пан Ярема скоро дістався до церковних воріт. Не стукаючи, відхилив одну половину і потрапив на вартового ченця.

– Куди? – питав той, заступаючи дорогу.

– До вітця Паїсія.

Чернець пожував губами, допитливо глянув на комонника і знову спитав:

– Пан буде сам з Польщі?

– Ні… я з Степової України.

– З якої саме?

– З Вишневеччини, – вже іритувався пан Ярема.

– Даруйте, що так допоминаюся, – кинув той, – часи такі настали небезпечні: дошкуляють пани-ляхи, вся братія стережеться їх, щоб бува знов не скривдили.

– А хіба що? Все ще хотять забрати наші храми?

– Зараз трохи затихло, а як буде далі, Бог відає.

– Панотець Паїсій дома?

– У себе в келії, як там немає, то, певно, в друкарні. Пан втрапить?

– Втраплю…

І кинувши до рук ченця поводи, поквапно пішов до ігуменової келії. Але його вже перестрів на порозі сам отець Паїсій. Він ще більш постарів, але все був той же меткий і робочий, як і завжди. Він сердечно поцілував козака і зараз же посадив на лаву під розлогою яблунею.

– Давненько бачились! – приглядався чернець до козака. – Трохи ніби змарнів, ну та воно й не диво… така велика втрата… але змужнів! Так, змужнів…

– Ви, отче, теж…

– Зістарівся… так, так… зістарівся, голубе сивий. Часи, часи біжать, як на мотовилі, на Божому мотовилі, не спиниш ніякими силами. Як живеться?

– Журба, як іржа, їсть, – тільки й мовив козак.

– Молись, синку, молись… Бог дасть все обернеться на добре: щира молитва гори перевертає. Куди ж оце вирушив?

– З козаками до пана Байди.

– На розшуки?

– Так… Коли не знайду бодай сліду, битимусь з турками до загину.

Обоє мовчали.

– Здається, Настусю держать у татар, чув, ніби у самого хана у Бахчисараї, – мовив у задумі панотець Паїсій. – Хтось ніби бачив Настусю там у палаці… передавала, ніби звідтіль ще ластівка одна наша, не знаю, як звуть. Так от… обидві у хана були. Кажу, були, бо давненько те чув.

– Я теж чув таке. Тепер їх там немає: хан придобрюється до султана і сам повіз обох панночок до Стамбула, – зітхнув пан Ярема. – Чув не від одного мандрівника таке, тому і їду на Січ. Не знаю тільки, чи пан кошовий спорудив уже фортецю.

– Ні, ще не спорудив: дуже заважають турки, чинять всякі перешкоди, скаржаться королю, а той і боронить козаків і не боронить: все крутить та вертить.

– Ну, та Байда не з тих, щоб лякатися… Я везу в поміч три сотні таких, гм… справляться за тисячу.

– Хай Бог помагає… Бачили пані Марію?

– Ні, не бачив. Де її можна здибати?

– Там же, в своєму осідку. Тільки не знаю, чи пустять до неї: стала затворницею і всіх боїться після того татарського страху. Настусю і не згадуйте, бо буде знов побиватися.

– Не згадуватиму… – понуро мовив пан Ярема… – Прощайте.

– Можна б перепочити, підкріпитись, адже дорога далека.

– Дякую, хіба що вип’ю вашого монастирського квасу і гайда далі, бо мене ждуть в гаю серденята.

– Так, так, – заметушився панотець і зараз же сам виніс баклагу. – Випийте та й в дорогу візьміть… знадобиться.