12. Ярема у Байди
Микола Лазорський
Пан Байда повів дорогих гостей до свого великого намету, посадив на покуті усіх однаково, усіх однаково й величав. Пани Ярема, Зіновій Барат та старий Свирид Молочай мовчки перехрестились на образ святої Покрови, вклонились пану кошовому і мовчки вмостились на широкій лаві.
– Ну, дорогі гості, – казав кошовий, вмощуючись і собі поруч пана Яреми, – добрий дарунок привезли ви мені від мого родича пана Олександра. Тепер хотів би почути й новини якісь, добрі вони будуть, а чи гіркі – все одно прошу виложити як на долоні, просто, не криючись, щиро, по-козацькому.
І він втопив очі в захмареного пана Ярему.
– Добрих новин не маю, – відрік той нерадо.
– Знаю… Настуся…
– І вона… і всяка дещиця.
– Яка ж то дещиця? – питав кошовий, гладячи вуса.
– А хоч би справи князя Михайла Глинського, до яких було приточено й мене.
– Чув я й про Глинського, чув і про побоєвище під Оршею… а далі ж як?
– Далі так: після Орші довідалися, хто саме з нами, а хто заброда й волоцюга. Багато ми покладали надій на князя Костянтина Острозького, але не знали, що Жигимонт «Старий» вже зробив його польним гетьманом, а значить, і головним старшиною війська польського та литовського, довідались пізненько, вже після того, як він розбив у пень наших спільників-москалів під Оршею. Другий наш спільник Ахмет-Гірей, синок того старого Менглі-Гірея, і зовсім-таки не допоміг нам: татари тільки дивилися, хто кого подужає. Коли ж побачили, що князівське військо жене москалів, як отару овець, просто до Дніпра, мерщій подались на Брацлавщину на своє звикле діло: полювати та арканити панянок наших. Війська нашого було мало, просто тобі жменя, отже, змушені були поступитися аж до Московії… Таке сталося з нами…
– Як же вас привітала Московія? – посміхався пан кошовий.
– Привітали… – буркнув пан Ярема. – Направду казати, мало знаю життя того московського двору або й зовсім не знаю, бо жив самотою у якогось боярина Ординця. Поклопотався за мене тоді князь Михайло. Жив довгенько та все лікувався. Коли ж стало легше, виїхав хутенько додому.
– А дома ж як, вціліло що?
– Дома… гм… дома вже не застав того, кого думав привітати… Бачив спалені села, а побитих, як-то кажуть, пізнав по хрестах на кладовищі.
Не хотів нічого казати ні за себе, ні за тих, кого вже давно було поховано… не варто ятрити серця згадками, болями та даремними надіями. Кошовий гладив вуса і теж мовчав.
Нарешті мовив:
– Ну що ж… Таке тепер скрізь життя, або й того гірше. Нам важко з татарами, а балканським народам ще важче з турками. Мабуть же, чули, чого наробили турки на тих Балканах: взяли там всіх у жменю, і тепер ніхто й дихнути не сміє без дозволу султана Сулеймана Блискучого: надів на всіх важке ярмо. Раніш ми думали, що те все далеко від нас, не тичеться козацького народу, та ба! Не так воно є направду, – махнув рукою кошовий. – Бачимо вже добре, що біда підсовується під самі наші ворота.
– Як саме? – нашорошився пан Ярема.
– Так… султану заманулося забрати всі сусідні держави, бо має міцну Туреччину, і тому сверблять руки.
– На кого б то він хоче напасти? – дивувався пан Молочай…
– Чутки ходять різні… Дещо я чув від вірних людей. От, приміром, недавно були у Січі посли від молдавського господаря Івона. Чого б ви думали вони просили? Просили порятунку, допомоги військом і все проти того ж султана Блискучого.
– Що ж там сталося? – дивувалися гості.
– Гм… сталося таке, що тому господарю довелося тікати з своєї столиці Сучави, вигнав султан силою і хазяйнує там по-турецькому. Та того мало: тепер, казали посли, хоче той султан загнатися далі… до самого Відня, великого преславного християнського міста, обернути того Відня на мусульманське місто, зробити його своєю столицею й відтіль наглядати всю Туреччину, стерегти і вірних, і невірних. А більш за все зробити з невірними те, що колись був зробив султан Мурад з балканськими народами – витеребити всіх християн до ноги.
– Жарти погані…
Всі так думають, бо султан впертий мусульманин, задумав викорінити християнську віру в усьому світі, а більш всього у західних державах… Потурають йому в цьому його імами, мулли та улесливі візири… Цей божевільний хоче зажити слави за життя, такої слави, як і його прадід, що зумів завалити блискучу Візантію. Он куди він гне.
– Що ж… і зробить! – кинув пан Сангушко. – Зробить, коли серед християн й сьогодні ще немає згоди поміж собою.
– Хе… чого захотіли – згоди! – всміхнувся кошовий. – Добре б було і так, без згоди, а так, за примовкою: моя хата скраю… Так і того немає. От, приміром, польський король притьмом боронить нам ставити фортецю, бо султан грозить походом на Польщу. Адже йому та фортеця заважає, не дає пройти, куди він хоче. Отже, хоче той султан перш за все проковтнути Січ…
– За допомогою Польщі! – догадався пан Барат, який все дослухався до січових новин.
– Так, поляки бояться нас, не хотять фортеці і вимагають послуху. Он як тепер робиться у християн…
– І як же воно буде?
– Так буде: ми слухаємо лише Божих наказів. А Пан-Бог наказує нам будувати фортецю якнайшвидше, бо інакше загинемо всі, коли не будемо боронитися… Тут вже нам наказує і лицарська честь, і сумління, і сама ойчизна.
– Що ж ви казали тим молдавським послам? – питав обережно пан Ярема.
Але кошовий мовчав: скупий був на розмови, тільки й того, що подякував знов за козаків з Вишневеччини.
– Бачив, – казав він зимно, – мацав кожного очима… Гадаю… не схиблять…
– Вони знають татар і добре знають і яничара…
– Так… так… – замислився кошовий. – Знати можна, то ще не все, а от як покажуть себе в ділі… побачимо.
Всі мовчали.
– У нас тут, в Січі, своє право… – тяг пан кошовий. – Право куди суворіше, як у Дикому Полі: маємо діло з державами, а не татарською голотою, яка полохає там панянок. Поживіть тут, самі побачите, що і як… У мене є й такі, що покажуть і розкажуть, як вберегтися від яничара і як його рубати… Гадаю, нікуди не квапитеся?
– Ні, хочемо тут посвятити шаблі… – всміхнувся старий козак.
– Добре… – й собі ласкаво глянув на нього кошовий.
– Січі ми ще як слід не знаємо, хочемо повчитися… та й до діла, – й собі приточив слово Барат.
– Так… так… – гладив вуса кошовий, поглядаючи скоса на Барата. – Січ, панове, останній притулок: далі немає куди йти, хіба лише на славну козацьку смерть. Прошу записатися до мого регіменту, старшинського… Прошу ще не квапитися, а добре розглянутися і зрозуміти, що Січ – це головна фортеця не тільки січового братства, а й ба, всього козацького народу, всієї нашої коханої України. Тому й кажу: сугубо приглядайтеся, бо коли станемо до двобою, пізно буде вже розглядатися – турок не ждатиме.
– Підожде… – буркнув чомусь зіритований пан Барат. – У Січ не запросимо, а до нього підемо в гості…
– Он як! – всміхнувся пан кошовий. – Тільки раджу не квапитися до нього: турок вміє частувати. А от, коли він загнався вже далеченько, можна направду попросити ґречно піти геть до своїх кордонів. Ми не серби і не молдавани, на нас султан ще не надів ярма і шаблі не відібрав – такого ніколи не буде. В такому припадку підемо й до нього в гості. Але… – трохи зам’явся пан кошовий, – не слід квапитися: все зробиться в свій час, зробиться так. як Пан-Бог накаже. Прошу, панство, пообідати по-січовому, по-спартанському… вже сурми засурмили на обід.