6. У Мгарському монастирі
Микола Лазорський
Зіновій Барат був у Лубнах оце вперше, і йому дуже кортіло подивитись на місто. Воно йому здавалося меншим за Полтаву, яку він любив за панські палаци та вславлену «Панянку», де збиралися панночки та молоді старшини на всякі розваги найпаче в неділю. Тут цього не водилося, і він знічев’я посунув до монастиря, де вже служба Божа відійшла. До нього пристав і старий Молочай.
– Тут я бував частенько, – казав старий козак, запалюючи люльку, але згадав, що в околицях монастиря не вільно курити, придавив пальцем люльку і посунув до кишені. – Відсіль взяв і свою стару, а от, бач, і не гадав, що знов причвалаю сюди та ще й до самого пана господаря. Чудасія, прости Господи!
– А не чули, пане Свириде, коли рушимо відсіль на Січ?
– Кортить чи що туди? – й собі спитав козак.
– Кортить побачити не так Хортицю, як от отого заводіяку Байду.
– Не спіши з козаками на торг, побачиш і запорожців, і того Байду. Бачив сьогодні на муштрі отих, що робили вихиляси перед паном Яремою та князем?
– Бачив…
– Такі ж самісінькі й оті січовики, – казав Молочай, хрестячись на золотий хрест, що далеко сяяв на високій бані.
– Гм… ці якісь мов би кам’яні, – казав у роздумах Барат. – Може й серце у них кам’яне або й зовсім без серця… тільки що очі горять, мов у вовка.
– Отакі й там… – махнув шапкою Молочай. – Вони направду без серця на ворога, ну а для своїх…
Він подумав:
– А для своїх кожен ладен небо напнути, ніжні, як рідна мати: бережуть побратима, бо ж знають, що нажити доброго козака важка то турбота… А ось ми вже й на монастирському майдані, хвала Пану-Богу.
На майдані перед церквою роївся народ у всіх закутках і навіть за монастирською огорожею. Як і споконвіку на храмових святах, на швидку руку набудовано було силу всяких яток, де продавалася «дещиця» – намисто, дукачі, хрестики, полотно, керсетки, вибійка, різні селянські лагоминки-маковики, смажені вергуни, мочені у квасі яблука, медяники, пиріжки з вишкварками… Скрізь натовп, жарти, сміх; скрізь рух, гомін, галас… Десь награвала сопілка, і парубоцтво садило гайдука, там лірники сумовито виводили «Плач невільників», в іншому кутку захожий чернець пророчо повідав про чудо на Афоні, там правдивий персіянин розкладав килими й присягався, що продає такі килими, як у самого турецького султана, продає собі на збиток, задурно віддає. Біля вороного огиря сидів по-турецькому запорожець від самого кошового Байди-Байденка. Гладячи довгого вуса, він манив парубків, бряжчав золотими червінцями і давав подержати ятагана, відв’язаного від пояса забитого ним «песького сина яничара».
– Хто хоче слави добути у пана Байди, хто хоче забити турка-яничара – ворога Христової віри, грабіжника наших панночок та милого жіноцтва, – хай питає мене, якою стежкою простувати до матері Хортиці, на вільній волі пожити, лемішки спожити, медів-оковитої іспити, кохану Україну від турка-татарина охоронити…
Він моргав парубкам, нашіптував щось на вухо і хрестився на святий хрест, що вилискував золотом на високій дзвіниці…
– Нас вже знають турки-татари, – хрипів він, замотуючи довгого чуба за вухо, – обминають вже десятою дорогою, бо рубатися вміємо, цьому ділу легко навчить вас, панове, преславний наш батько Байда… Гей-гей, панове! Вже й стали угинатися яничари, вже здалека тільки смикають ятагани, бо, бач, бояться чіпати, адже знають, що відберемо ті їхні ятагани голіруч…
Він посміхався всією засмаглою твар’ю, вилискуючи білими, як «пшеничка» (кукурудза), зубами. Парубоцтво теж сміялося, та все ж мов ненароком й сипне талярів жменю на поклін пану кошовому та проказану січовиком дорогу до коша.
– Будеш іти навпростець, – казав козарлюга, ховаючи до кисета гроші. – Гроші, що оце дав, вже товариські, підуть як один на прикрасу Почаївської Божої Нені, а мене жди на Перерубі, там, де стоїть у степу високий хрест. Там от і збирайтесь усі з кіньми на поводу. Надвечір рушимо до Дніпра з похідними піснями…
Молодий Барат слухав, поглядав на чорного, як гиря, запорожця й дуже всьому дивувався. Старий смикнув його за полу:
– Ходімо відсіль… З своїми козаками ми будемо у Байди раніш цього вовкулаки…
І обоє потягли до гойдалок.
Там юрбились дівчата й хлопці: було тут чи не найвеселіше… Дівчата як мак процвітали – всі в чудових керсетках з випущеними гаптованими барвистим гарусом рукавами, шовковими скиндячками в косах, гуджулянських сап’янцях, санджарівських плахтах. Хлопці – в-сивих шапках решетилівських смушків, слуцьких коштовних поясах, добрячих юхтових чоботях. Було чим по-величатися на святах, було кого й запросити до гойдалки, було з ким і потанцювати: все, як Бог наказував, все до ладу, все в свій час… В старосвіччину ніхто не смів вмочити вуса в чарку навіть і далеко за майданом, і свято святкували так, як наказував панотець та суворі батьки. Нештивих, тих, що любили верховодити, старших не слухати, соцький зараз же відведе до пранкгеру, а неслухняну дівчину присмикне й до куни на якусь годину, тому й стереглися всі того сорому, чемно держалися заведених звичаїв. Ніде, боронь Боже, не чути було ні лайки, ні сороміцького слова, ні зухвалих вихваток… Але це не заважало бути веселим на степових просторах… Кожен тут чувся так, ніби саме на людях у нього виростали крила… Кожен жартував, веселився, пританцьовував, женихався, як вмів.
– Ой ти, хлопче, ненароком біля мене трешся боком, – говорила білява панна, ховаючись від парубка за свою подругу.
– Марусю, серце, ходімо до гойдалки! – просив хлопець щиросердо.
– Боюся, ти розгойдаєш зависоко… та й Теклі не кину саму.
– А ми й Теклю візьмемо, гойдатимемось тихенько, божусь…
– Не божись, не можна… Забув хіба, що казав панотець, – погрозила дівчина.
– Дівчата! Хлопці! – лементував високий, як жердина, хлопець, – А ну встругнемо метелиці! Прийшла «троїста»…
– Де вона, де?
– І направду музика… Дівчата! На музики… Через хвилину метка молодь вчинила такий гармидер, що старий Молочай швидко відступився і потяг за собою і Барата.
– Трохи не збили з ніг, – скаржився старий козак. – Ото шибеники.
– Давайте хоч здалеку подивимося, – просився Зіновій.
А подивитись направду було на що. За їхніми спинами вже зібрався гурт молоді у велике коло. Жваві дівчата вже виспівували, парубки один по одному викликали «найкращу королівну», бігали, доганяли… Полохливі кричали: «Мамо!», інші, сміливіші, в’юном вивертались, не давались до рук.
Геть далі, під старими дубами, було спокійніше. Було де й спочити: монастирська братія наставила чимало мережаних лав… Тут ходили парами, інші сиділи на тихих розмовах. Всі панночки знали добре ці лави: збиралися адже сюди закохані, ті, що восени вже ладились ставати на рушники, співати весільних пісень; прогулювались тут заручені пари.
У невеликому гайку збиралось парубоцтво, здебільшого бурсаки, магістратські судівники-паничі, молоді старшини, ті, хто ще не вибрав певної стежки, за що краще братися: за молитовник, козацьку шаблю чи Литовський статут; бути возним чи добрим елоквентом, а чи, може, побратимом самого Байди-Байденка. Поки ж що пробували сили на міцних кулаках та складали вірші про дівчат «з карими очима й чорними бровами». Були й такі безжурні, що любили співати та й інших тягли до гуртових пісень:
– А годі вам, пани спудеї, борикатися… утніть краще козацьку пісню…
– Якої, пане-брате?
– Та хоч би й тої, як квочка козацьку долю вбила, – просив жартун.
Всі сміялись, хтось з гурту вже заводив: «Гей, гук, мати, гук».. Гурт підхоплював з такою невимовною тускнотою, що мимохіть всі нашорошено, пильно дослухались… Кожному ввижався загартований в боях козак-нетяга, кожен чув кінський тупіт по тій «веселій доріженьці, де козаки йдуть»… Вусаті «спудеї» вміли співати.