4. Політична розмова

Микола Лазорський

В залі було все те панство, що його у Вишневеччині всі добре знали. Тут були пани Дрожді, Загоровські, Одинцевичі й навіть такі неприховані вороги польської корони, як Сангушки, Семашки і майже всі Вишневецькі. Всі вони якоюсь мірою були приточені до повстань братів Глинських і тут зовсім не крилися з тим. Панство сиділо за довгим столом, але нарізно: пані ближче до вікон, з яких видно було пишні князівські сади, пани ближче до покуті за старим звичаєм. Кидалася у вічі барвиста ноша пань: куценькі, обшиті соболями шнурівки й рясні оксамитові спідниці. То була мода ще з часів Плантагенетів, запозичена польськими королями й перейнята поспіль всією шляхтою і магнатами Степової України. Але були вже часи трохи новіші, в ноші видно було деякі зміни: носили жінки, приміром, мережані «наколки», камізельки просторіші, без шнурівок і без рукавів, натомість випускали гаптовані кольоровим гарусом пишні рукави сорочки. Камізельки обшивали бісером або ж золотими нитками, все у квітах та виноградних гронах.

Пани теж держалися європейської моди, але дещо домішували свого краєвого одягу: носили довгі кунтуші з шлеками, інші величалися ще й гарними поясами слуцького виробу. При боці блищали самоцвітами довгі шаблі, рідко хто мав яничарського ятагана, але то була окраса лише лицарська, окраса тих панів-лицарів, що вже мірялися силами з жахливими яничарами. В залі блищав єдваб, заткана золотом тканина, мережані хустки, барвисті пояси, срібні шлики, вельвет… Був рух по першій чарці міцного меду, шелестів оксамит, ясніли самоцвітами ковтки, дзенькали остроги на високих бутах… Панство манірно споживало дичину і запивало міцними наливками та настойками.

І там, і там точилася бесіда внапівголос, найбільш про сумну долю безталанної Настусі. Її знала вся Степова Україна за розум, здібності до рукомислу, досконале знання мов грецької та латинської, а найбільш чи не за вроду. Одна з найліпших красунь-панночок і так несподівано попала у велику біду. Найбільш побивалась пані Гальшка Гулевичева, знана всім наша пані, дружина мозирського маршалка Степана Лозки, побожна людина, відома донаторка, київська шляхтянка, що уфундувала на Подолі Богоявленське братство.

– Не можу збагнути, – казала вона сусідці по столу правобіч пані Катерині Загоровській, – не можу збагнути, як ото все сталося! Невже не можна було відбити сердешну Настусю від отих клятих ординців.

– Кажуть, гналися аж до Бахчисарая, – шептала пані Загоровська, поглядаючи скоса на понурого пана Ярему. – Так де там! Зникли, як вихор… ніде не знайшли.

– Воно, може б, і знайшли, догнали б, – шептала з другого боку пані Марія Боговитинова з хижацькими очима й крутим підборіддям, – так на той гук нареченого не було близько…

– А де ж він пропадав?

– Тсс, – шепнула пані Загоровська, показуючи очима на пана Ярему. – Бачите, сидить біля пана-господаря й ні пари з вуст…

– Сердешний! Важко знести таку наругу… Мабуть, шукатиме…

– А шукатиме, серце, шукатиме… Був у війні з ля-хами-литвинами, пораненого, ледь живого вивезли геть з-під Орші, тому й забарився так довго.

– Тим клятим султанам мало своїх туркень! – гнівалася пані Гулевичева. – Скільки їм, бузувірам, треба тих жінок!

– Мабуть що, стільки, скільки й нашим королям, – почувши розмову, кинув жартом пан Жижемський. Його тут всі знали як безнадійного пустотливого жартуна, що ніколи ні об чім не журиться.

– Що пан мовить! – дратувалася пані Гулевичева.

– Прошу, ясна пані, мовлю свенту правдоньку. Адже мабуть чули подію при англійському дворі: король англійський Генріх VIII убгав до в’язниці жінку, а сам вже наново одружився. Здається, бере вже шосту. Так от… коли султан щодня бере шлюб, то чому ж і нашим європейським султанам… гм… королям не запозичити такої гарної звички!

– Який сором! Нечуваний гріх! – чулися охи серед шляхтянок.

– Забули Бога… втратили цноту…

– Таке трапилося… в тому моєї вини немає й на макову зернину! – виправдувався пан Жижемський. – У нас, хвала Богу, такого не чути, ми православні люди і добре держимося Божих заповітів. Навіть робимо так, щоб навернути на нашу віру й ординців. Чи правду я кажу? – поторсав він за плече зажуреного пана Ярему.

– Як Бог накаже, так і буде, – хмарно відрік він. – Спробуємо, а там видно буде.

– Я чув, пан Сангушко виїхав був до Московії разом з панством Глинськими, – вмощуючись біля пана Яреми, питав пан Одинцевич.

Той гнівно зсунув брови: пан Ярема не любив Одинцевичів, бо вони велися так, що не можна було розібрати, кому вони направду служать: польському королю чи українському народу. Пан Одинцевич помітив гнів сусіди: щоб притерти настирливість, він ласкаво торкнув козака за плече:

– Даруйте, що докучаю, але… гм… я направду зичу добра панству Глинським, хочу довідатися, як вони чуються в барбаринській Московії. Найпаче нас всіх непокоїть доля княжни Олени Глинської, чи ж скоро всі вони повернуть до нашого коханого краю. Дуже вболіваємо, що химерна доля так підступно повелася з нашими найкращими панянками… гм… я говорю про Настусю Висовську та Олену Глинську.

– Не знаю… – терпко відрік пан Ярема. – Історію обох красунь-княжон не дописано ще химерною долею. Може статися й так, що обидві панни зведуться долею на великі вершини. Здається, одна з них буде таки султаншою, а друга – московською царицею… здається, що так і буде.

– Он воно як! – здивувався пан Одинцевич і нашорошився. – Гм… направду химерна доля… а – а… дозволю собі спитати, які саме є тому ознаки? Адже ж… гм… добре знаю, що московський цар одружений! В який же то спосіб наша красуня княжна Олена Глинська могла б стати московською царицею, коли у Москві сидить же московська цариця Соломонія, тиха така собі дружина царя Василя III… Як все це зрозуміти? Чи, може, вже вона померла… таке трапляється там, все до речі… все до речі…

Пан Сангушко все мовчав, але коли до них підсів князь Олександр, повеселішав і недбало кинув:

– У Московії може статися таке ж, що й в Аглицькому королівстві : і там і там досить легко розводяться і королі і царі. Гомонять багато про те, що царська дружина неплідна, діток не дає Бог. Цим саме дуже занепокоєні в Кремлі. Сам цар вельми засмучений, з цієї нагоди збирав нараду: коли виїжджав з тої дикої Московщини, чув краєм вуха, що цар хоче призначити свою неплідну дружину ігуменею до якогось там монастиря. Чи зробив він її ігуменею, не скажу, бо я вже давно виїхав відтіль.

– А-а-а… – протяг пан Одинцевич. – А кандидатує тепер… гм.. – докучав настирливий староста.

– Так, кандидатує княжна Олена, – просто відрік пан Ярема. – Про це дбає й князь Михайло Глинський.

– Он воно що! – дивувався пан Одинцевич. – Тоді направду панству Глинським зазорить зоря. А-а-а… Я чув, ніби князь Михайло Глинський у великому фаворі там, у Московії, ніби дістав великі маєтки… – чіплявся пан Одинцевич.

– Я теж таке чув, – кривився пан Ярема. – Він там ніби двірцевим маршалком, як от, ік приміру, був теж маршалком у Краківському Вавелі при польсько-литовському королі Олександрі. І маєтки дістав гарні, десь під Москвою.

– Тоді направду наші сподіванки порожевіють, – хапався пан Одинцевич розвідатися якнайбільше.

– Того не знаю, не скажу і не можу ворожити, – мляво відрік пан Ярема. – Гадаю, що князь Михайло Глинський мало виграє з того, що породичається з самим московським царем через свою небогу княжну Олену.

– Чому так думаєте?

– Тому, що тут, – і пан Ярема грубо ткнув пальцем бесідника, – тому, що тут, в Степовій Україні, маємо багатенько зрадників, таких, приміром, як князь Костянтин Острозький: православний же князь, а все ж пішов проти нас, став ворогом нашим. За ним услід потяглися й ті наші старости, що притьмом хотять вислужитися перед Вавелем. Тому от наші надії і не порожевіють…

Він раптово підвівся і допитливо глянув на пана господаря:

– Ви, ясний пане, хотіли показати мені своїх дивоглядних козаків… коли дозволите, я б хотів…

– Чому ні, хоч би й зараз… – простяг йому руку князь Вишневецький.

І обидва швидко вийшли на подвір’я.