11. Ярема на Хортиці
Микола Лазорський
Козаки пана Яреми вступили вже в межі земель старости канівського та черкаського князя Дмитра Байди-Вишневецького. Того Байди, що пильно стежив за турками-татарами та аж ніяк не хотів давати «потачки непроханим гостям». Коли польський король не схотів пособити старостам Остапу Дашковичу та Дмитру Байді поставити забороло десь на Дніпрових порогах проти турецьких галер, ці старости на власну руку розпочали будову фортеці, яка б нарешті ускромила тих наїзників.
Коли до Малої Хортиці прибув пан Ярема, фортеці ще не було: її планували поставити там, де було б найзручніше відбиватись, серед болот та плавнів Малої Хортиці, в межах Дніпрових порогів. Гадалося поставити міцний замок з міцних колод та подвійних рублених стін. Поки що пан Ярема бачив тут лише високі вали, на яких вже стояв грубий паркан та лежали зруби для гармат. Поміж валами був досить широкий, добре втоптаний майдан, на якому стояли сараї для сховищ всякої амуніції: запасних рушниць, шабель, списів, гаківниць, картечі… Поруч були й кузні, де клепали, продували, підковували коні та наставлювали ятагани. Козацтво жило в наметах. Його на той час було тут більш як на десять тисяч. На одшибі стояла невелика церква, а до неї прибудовано просту, але простору хату, де жило духівництво, призначене сюди Києво-Межигірським архімандритом.
Головний клопіт кошового й усього низового товариства – побудова фортеці. Робота була тяжка й до того дуже небезпечна. Турки щороку все просувалися геть далі в Балканах: вони зазіхали вже захопити всю східну Європу, стати твердо на кордонах Чорного моря і мати опірні сили вище Дніпрових порогів. Султани приглядались до нової сили на Дніпрових порогах, а коли січовики укріпились на валах Хортиці й розпочали розбудовувати фортецю, сполошилися. Султан Сулейман навіть удався зі скаргою до польського короля Жигимонта «Старого»: він вимагав від польського уряду припинити роботи по розбудові тої фортеці й грозив війною Польщі, під протекцією якої вважався весь Наддніпрянський Низ. Сильна Оттоманська імперія (так ще звалася Туреччина) дуже лякала слабу на той час литовсько-польську державу. Сваритись було не вигідно і заборонити старостам ставити забороло проти Туреччини теж було не з руки, бо як-не-як, а козаки могли стати в пригоді і задержати військовий розгін небезпечного сусіда. Тому король став улещувати кошового Байду кинути на який час ту розбудову. Другого разу він наважився навіть погрозити, але все ж легенько.
Ні Байда, ні Дашкович не вважали на ці загрози: вони добре знали, що козацьке військо знадобиться Польщі, буде їй колись у добрій пригоді. Це по-перше. По-друге – кошовому треба було захистити кордони свого староства, а втім, і всієї України, тому не вважав на загрози і робив своє. Польща-Литва скоро побачили й самі, яка то була небезпечна сусідка Туреччина, коли скоро по тому войовничий Сулейман загарбав Молдавію та згодом і Буковину і вже готувався обложити Відень.
Тепер Байда вже не ховався з побудовою фортеці, навпаки, квапився якнайшвидше її закінчити. Він дуже зрадів і новоприбулим козакам, і самому пану Яремі Сангушку.
Пан Ярема розглядався… Нарешті-таки він бачив тих січовиків, про яких так багато наслухався у Вишневеччині. Були то направду дивоглядні вояки: засмаглі, міцні й суворі, як сам Дніпро у негідь, буряні ночі на порогах. Не любили, очевидно, веселих розмов чи жартів, коли ж ненароком хто й пожартує, то віяло від тих сміхів морозом, а часом і кривавим двобоєм. Всі працювали нарівно, всі нарівно й спочивали, всі не любили кривди й боронили, не жартуючи, свого козака, як і козак з шаблею наголо навально йшов на ворога за своє товариство. Такий був лад: один за всіх, всі за одного. В цьому яскраво вбачалася лицарська вдача і в Дніпрових плавнях, і на полі в бою: бережи побратима, і побратим не кине тебе в пригодоньці ніколи. Ніхто нікого не питав, відкіль, чому в Січі і як звуть. Все те діло пана кошового, самі давали ім’я новому козаку, вимагали прочитати молитву та поцілувати хреста в церкві перед усім козацтвом, тоді ставай до лав, бери коня з стайні, коли свого не маєш, мушкета й шаблю і йди на герць: мусиш показати свій хист і шаблею, і словом, показати послух пану кошовому, полковнику та й усьому козацтву. Кожен вмів військової штуки, кожен вмів сказати ущіпливе слово на герці, кожен вмів і випити чарку оковитої, а коли не було чарки, то і з рукавиці не погано. Але ніхто не мав права упиватися та й ще при товариській роботі або в неділю при службі Божій. Того швидко пан полковник присмикне до воза, ще й велить дати на згадку добрих Київ. Ніхто не шукав вигоди: суворе військове життя гартувало, кожен мусив призвичаїтись; можна добре виспатися і на голій землі, коли немає соломи, можна підперти голову кулаком, коли немає кобеняка чи киреї.
То були правдиві спартанці: коли ворог вимагав чого від них, казали просто: підійди і візьми. Воля – то був найдорожчий скарб. Січовики й бились і вмирали побожно за волю, за віру православну, за рідний край.