9. Ярема у Марії
Микола Лазорський
Пан Ярема несміло постукав у двері, як вже хтось відхилив, аби лише глянути, хто стукає.
– Хто ви й чого треба? – суворо питав жіночий голос.
– Я до пані Марії, її родич, хочу сказати дещо.
– Ви, може, лях?
«Як тут бояться тих ляхів, направду допекли, мабуть», – думав козак, а вголос кинув:
– Не лях, а правдивий козак.
– Пан каже правду?
– Щиру правду, тому свідок Пан-Бог.
– Прокажіть по-нашому молитву до Пана-Бога.
Подорожній проказав. Двері відхилились, і його впустила стара жінка, якої козак ніколи не бачив тут раніше.
– Сядьте ось тут на лаву, я зараз.
Пану Яремі довелося-таки пождати довгенько, коли стара служниця нарешті покликала:
– Йдіть сюди…
– Так темно, що я нічого не бачу.
Не скоро блимнув вогник, і козак побачив стару жінку з свічкою.
– Йдіть за мною…
Вона збочила у вузький коридор і тоді вже відхилила двері. Пан Ярема вступив до просторої світлиці, просто перед ним була велика божниця, там, перед іконами, горіли воскові свічі й лампади.
– Прошу сідати, – почув він старечий голос. І вже сідаючи, почув знов: – Це, мабуть, буде пан Ярема Сангушко?
– Так, я Ярема, наречений панни… – і нараз замовк.
– Настусі… – почув він тужне хлипання.
Козак мовчав довго, боявся докучати і не знав, як бути: чи йти до дверей, чи ждати чогось.
– Пан Ярема приїхав до мене за якимсь ділом? – і з темного закутка вийшла вся в чорній чернечій ноші сама пані Марія. Вона благословила молодика і тихенько сіла обіч. Була дуже змарніла і вся у глибоких зморшках.
– Так, я приїхав відвідати тету панни Настусі і попрощатись, бо їду вже на Низ, до пана кошового Байди-Байденка, князя Дмитра Вишневецького.
– Шукати? – шепнула стара черниця так само, як і панотець Паїсій.
– Шукати… – мляво кинув і собі пан Сангушко.
– Помагай Бог… Молитиму Заступницю всіх страждущих за нашу… нашу… – і гіркий плач, дитячий плач вразив мандрівника в саме серце. Він довго дослухався. Нарешті почув шепіт:
– Ніби сам король писав тому султану віддати нам Настусю. Так той султан відписав, що Настуся ніби у нього, але що він, тобто султан, не віддасть її ні за який викуп… Таке відписав. Сам король написав ніби князю Олександру, що воювати з султаном за пропащу панну він не буде…
– Побачимо… – понуро відрік пан Ярема. – Якось розживемося на свої сили. Бог не без милості, козак не без долі, а може й ваша, паніматко, гаряча молитва дійде до престолу Всевишнього… – і нараз встав.
– Куди ж, серце, так швидко тікаєш? Ні-ні! Так не відпущу…
І вона силоміць всадовила козака, а сама підтюпцем побігла до великої скрині. Пошаруділа трохи й поклала на столі перед мандрівником якісь речі. Сама розгорнула й подала пану Яремі шовком шиту хустку, молитовник, книгу пергаментову з золотою окравкою і золотий хрест на золотому ланцюжку. Все те вона піднесла козаку якось врочисто і побожно. Ковтаючи сльози, вона: мовила:
– Все це, дорогий козаче, наготовлено тобі, наготовлено самою Настусею, так казала мені. Благословлю тебе оцим золотим хрестом, хай боронить тебе від усякого лиха й напастей.
Вона наділа хреста на мандрівника і ніжно його уцілувала.
– А оце молитовник… молитовник Настусин, по якому вона читала молитви у церкві нашій, і ще оця пергаментова книга, що зветься Гомером. Писано її грецькою мовою, а читання цієї книги було єдиною потіхою, єдиною її розвагою. Була розумна панна і вдячна… і добра… – вже знов плакала невтішна тета. – Оце все найкоштовніше, що лишилося нам від Настусі, про яку так-таки й не знаємо, чи мертва вона ниньки, чи жива: адже попала до рук правдивих бусурменів, до рук скаженого султана, який що хоче, те й робить над своїми полоненими. Не знаю тепереньки, як за нашу безневинну голубку й молитися: чи як за живу, а чи як за мертву…
Вона впала на лаву й почала голосити…
Через десять хвилин стара служниця внесла дещо з монастирської страви, і обидві усердно просили під кріпитися на дорогу. Поки пан Ярема їв, тета Марія повідала про своє в Чернігові сиротинське життя та й про те, як врочисто ховали на Санджарівському кладовищі забитого ординцями пана сотника, Настусиного батька.