1. У неділю на Січі

Микола Лазорський

Сьогодні, як ніколи, весело й гамірливо на січовому майдані, а ще гамірливіше за січовою цариною. Тут вільно стояти всім, кому яке діло трапилося до січового товариства. Вся Вишневеччина та й прикордонники Дикого Поля, де живуть найсміливіші «займанці вільних степів», всі знають, скільки січовики-переможці дістали військового добра у ворога. Всі знають вже, що січовики спалили аж три турецькі каторги в Дніпровому гирлі, про що згадував і сам джаншія Кара-Арефа на великій султанській нараді. Всі знають, що січовики розкували кайдани невільницькі та разом з ними посікли турків й пустили з димом усі ті каторги. Скоро потому розголос пішов по всій Степовій Україні про нову новину вже в татарських степах за Диким Полем: там січовики догнали ординців з білим ясирем, десь біля Струкових степів, вчинили побоєвище, відбили ясир та й завернули назад гарби з пограбованим селянським добром. Отже, багато селян та ремісників лаштувалося побачитись з родом-ріднею, обняти сина, брата, мужа; повезти гостинця, а хто й обмінятися з козаком якоюсь новиною, найпаче добути пістолю, мисливського ножа чи там доброго ятагана: хлібороб ходив за плугом з мушкетом за плечима, ремісник держав напоготові пістолю.

Сьогодні неділя, і люд хрещений їхав з усіх усюдів до січового кошу, всі розташовувалися з товаром та збіжжям у чистому полі лише для великого барату (міньби). Звезли хто що: пшеницю, борошно, мед, пшоно, рибальське знаряддя, коси на сіно для козацьких коней, пиво в барилах. Цигани й собі заметушилися: вони пригнали косяки напівдиких огирів… Ті огирі полохливо пряли вухами, іржали й кожного необачного хапали зубами… Були тут й ситенькі воли теж на вимін, були й отари тонкорунних овець. Пригнали їх засмаглі чубаті чабани, що в степах жили круглорічно і майже не знали, що то таке село. Вони поглядали зачудовано й тільки шкірили білі зуби та ляскали байбарами так, що навіть січовики приглядалися, хто так жартує пістолями.

Січовики ходили валками, вони теж шкірили зуби, пересипали з долоні до долоні золоті дукачі, ковтки, ланцюжки… Інший держав на плечі щонайменше з десяток мушкетів, за поясом пістолі, ще й стрілу встромив за вухо… Один з таких (високий, огрядний, у пошматаній сорочці і з великою сережкою у вусі, але повитий чалмою з найкращого оксамиту з пишною китицею) щось жував і все держав у руках таке, чого ніхто не міг і розгадати. Всі тільки поглядали на цього велетня, що скидався просто тобі на мамелюка: з якого боку не глянь – мамелюк!

– Чого вилупив очі, як вівця на нові ворота! – гримнув він на чабана, який направду задивився на цього мамелюка з Ливану.

– Та я хотів би помацати оце диво! – шкірив зуби чабан.

– Це диво не про тебе, магнатський лайдак!

– Отже, й не вгадав, не магнатський я, а сам по собі й живу в Дикому Полі… – образився чабан.

– Он як… добре, що так, а то вже хотів почастувати оцим дивом або й тим… – торкнув він важкого ятагана з коштовною ручкою.

– Я теж вмію частувати, – кинув і собі чабан, витягаючи з кишені широких штанів пістолю.

– А ну там! Годі бавитися дурницями! – гримнув на обох старшина, що став тут невідомо й відкіль. – Це Охрім Небаба, – кинув він чабану, – ти його не чіпай, небоже, відступися геть, щоб не було, боронь Боже, великого лиха…

Чабан блимнув на велетня, сховав пістолю і мовчки відступився. Мамелюк моргнув й раптово гукнув так, що тихий селянин зняв шапку й здивовано оглянувся.

– Хто обміняє цього турецького кальяна на барило меду?! А хто охочий на таку гарну міньбу?! – гукав мамелюк. – Коли немає меду, давай десяток папуш тютюну… га! Коли не хочете мінятись, то й так візьму! – гримів він, оглядаючи натовп… – Кальян – ловка штука, коштовна, кована золотом.

– Неси сюди! – гукнув з гарби вусатий чоловік з шрамом на щоці. – Покажи, покажи, голубе… Такого ще не бачив! їй же Богу, не бачив!

– Не бачив, так дивись, – кинув той до гарби своє диво.

– А як же палити його? – роздивлявся чоловік глека.

– Ось так і ось так: сюди впхнеш чубука, а сюди пускатимеш дим, – казав дивак, повернувшись задом й показуючи, куди не годиться.

Натовп вже брався за боки від сміху, сміявся й селянин.

– З тебе, бачу, великий жартун, пане брате, та й що за нього?

– Барило меду…

– Вибирай он… – і селянин показав куфи на гарбі. Мамелюк підхопив одною рукою куфу, другою – дві паляниці й швидко забрався геть. Але скоро обернувся й знов гукнув:

– Коли буде не міцний, принесу назад і розіб’ю на твоїй голові.

– Оце січовик! Правдивий козарлюга… – кинув хтось з натовпу.

– Цей не дасть наплювати в кашу…

– Чи бач, яка дзвіниця пішла!.. Невже сам вип’є барило?

– Ні, я його знаю… то ж Охрім Небаба з самої Полтави! всяк його знає… Ото прийде на майдан, скличе товариство і всім по горнятку. Тоді знов на базар щось винесе.

Та полтавчанина вже не слухали: всі вп’яли очі у валку січового братства. Один такий собі й зовсім без сорочки (була спека) награвав на добрячій бандурі з блакитною стрічкою, дещо приспівував так, що з натовпу дехто й вуха позатуляв. Інші, чоловік з п’ятеро «садили гайдука». Наймолодший приспівував: «Коло кузні ходила», далі за гамором не чути було приспіву; біля натовпу всі стали, витираючи піт.

– Оцей пан продає саме те, чого нам треба, – казав бандурист, моргаючи на барила.

– А що за кожне барило? – питав січовик з хижацькими очима й носом-дзьобом, як у шуліки. Був у дорогих шатах, вельветі та оксамиті, але все забруднене дьогтем, як квач.

Селянин з шрамом сплигнув з воза і скинув шапку решетилівських смушків. Оглянув низове братство й шпетно вклонився: видно з усього, що був у бувальцях.

– З таких лицарів, що держать нас на світі й боронять віру Христову – не беру нічого, ані шеляга! Все, що на гарбі – ваше, панство, гуляйте та нас, гречкосіїв, не забувайте!

– За це хвалю! – гукнув лицар з хижацькими очима, – люблю! Дай же я тебе поцілую… – і він міцно обняв селянина. – А це тобі на підмогу, щоб магнати не лізли у вічі. Буде слушний час – приїдемо гомоніти з панами-князями, – і він кинув селянину капшука з грішми.

Ватага поскидала на воз барила й знов зняла куряву танками, в’їдливими дотепами, жартами та вихилясами.

– Що! Продешевив чи заробив? – питав сусіда біля гарби.

– То такі… – мляво мовив селянин, ховаючи гроші за пазуху. – Заплатили, мов би за півсотні барил…

– Ов-ва!

– Щедрий народ, ті січовики…

– Та їм ті гроші, що полова.

– Правду кажете… дай Бог їм здоров’я та сил.

В чистому полі по загонах іржали коні… Сюди приходили ті січовики, що вміли купувати цей крам, як добрі митці. Оглядали мовчки, мовчки смоктали люльки й тільки вряди-годи кидали слівце:

– Косяк добрий! – говорив полковник Джміль.

– Так, адже з Струкових степів, там випасають он яких…

– То правда, вміють ходити біля коней.

– А хто буде з вас старший? – питав сотник Байбара.

– Що хочете, мосьпане? – крутився тут же засмаглий циган. – Прошу, я до послуг вельможного пана.

– Що за весь косяк?

– Адже тут дві сотні, найкращих.

– Таких і треба… але треба ж і загнуздати і привчити до сідла чи там до кульбаки…

– Хіба ж то велика рахуба для зацних панів-січовиків, – вигинався інший: за мить тих циганів збіглося десятка зо два.

– То чистокровки араби, ми не вирощуємо квачів, то не коні, а змії, – вихваляв товар старий циган з батогом в руці.

– Обженуть якого хочеш ординця…

– Та й що за весь косяк?

– Три сотні золотих дукачів… товар з перших рук. Господи благослови!

Почався торг… Але тривав недовго: запорожці не любили цього і вже через п’ять хвилин передавали з поли в полу гроші. За мить цигани з гуком й ляском байбарів гнали косяк до січових стаєнь.

В іншому кутку зібрався гурт селян, серед них багато було й січовиків, здебільшого старшин або й простих козаків, але віку вже немолодого. Ці все розпитували селян, з яких займищ, хто магнати, як живеться простому орачу під володарям: князями. Тільки в такий спосіб Січ-Мати добувала правдиві вісті з рідного краю, Польщі або й з далекої Московщини, якої мало хто й знав у ті часи. Добували новини не тільки на січових ярмарках, а й по великих базарах по всяких осідках.

– Відкіль, небораче? – питав січовик, кутаючи шаблю в кирею та з-під лоба поглядаючи на старого орача з млявими рухами.

– А з Вишневеччини, з Вишневеччини ми, – кланявся в пояс старий плугатир.

– Ти не бий поклонів: я не церква й не ікона, – насмішкувато говорив січовик. – Мабуть, цьому навчили тебе, сіромаху, дома оті пани князі та їхні наглядачі.

– Та воно скидається і на правду, – сміливішав хлібороб. – Не поклонишся пану – лишать на спині карб карбачем (нагаєм).

– Гм… хіба ж що, не здужаєш відплатити, га?

– Де там! Може, і здужав би, сили ще є, так набіжить їх отих панських посіпак стільки, що й по вік не збудешся халепи.

– Земля своя чи в підсусідках? – допоминався настирливий козак.

– В підсусідках… Воно раніш був ніби й свій лан, ну а тепер кажуть, що все панське, пан дістав від польського короля такий, значить, дарунок земельний – «королівщину»; отож виходить земля вже не моя, тому-то й став підсусідком.

– Важко?

– Ще б пак не важко: то орав та їв хліб з свого лану, а тепер з половини. Сутужно стало, скрізь чуже, податків… і-і-і… і поволовщина, і подимне, і посесорське, і ралець пану князю… А постої просто зажирають, хоч тікай на Січ! – всміхнувся старий.

– Так чому ж не тікаєш? Адже ось я теж старий, а козакую.

– Хай вже буде так… – махнув рукою орач. – Адже й моїх двоє у вас тут, вже й похрестились з турком-яничаром.

– І всім вам там, на Вишневеччині, сутужно?

– Кому як… От, приміром, хто пішов доглядати панське добро чи там у варті гінцем служити, тому не погано, а всім нам, орачам, не мед.

– Ви б тікали на Вільні Землі…

– Тікають… Тепер виросли вже цілі слободи на межі Дикого Поля. Старости та їхні підпомічники бояться туди заглядати навіть з польськими жовнірами, ну а ми якось миримося з ординцями… тікають, хоч і ловлять.

– Хто ловить?

– А ляхи… Хіба не чули, як вони ламають нашу віру, обертають на католиків притьмом. Правда, в межах Дикого Поля немає того: поляки просто жахаються зазирати туди, бо то не жарт попасти під аркана ординця або дістати кулю з ярів від втікачів панщизняних. Ну а на Вишневеччині вже чутки ходять, ніби замикають православні церкви.

– Он як!

– Так.. Треба платити великі податки, тоді одімкнуть, а ні – так і буде стояти свята церква на великому засову. Ще коли старі Вишневецькі були упадливі до Христової віри, у нас не шастали єзуїти, а тепер при молодому князю-католику стало куди гірше.

– І що ж, як ви?

– Так… терпимо наругу, терпимо святотацтво чужинця. Та вже кому увірвався терпець: були, приміром, такі, що топили по ставках і жидів-орендарів за наругу над нашою вірою. Пішла колотнеча, великі чвари. До чого воно дійде, ніхто не знає. Одне тільки й можна сказати: жити стало так сутужно, що всі тільки й дивляться на Січ, на січове товариство… щоб, мовляв, пособило вигнати з України і орендарів церковних, і ксьондзів-єзуїтів.

– Так, так… – притакнув чорний, як жук, селянин з косою за плечима. – У нас, приміром, у Нехворощі, замкнули були церкву, так люди зірвали заклепи, а верховодів ляхів повиганяли. Ждали жовнірів, приготували й гостинця, та так нікого й не діждалися: люди вже не потурають.

– А в нас, у Липовій Долині на Золотонощині, – озвався молодий парубок у латаній свиті, – теж заклепали церкву, а коли люди притьмом не давали цього робити, – всіх закували в кайдани та повезли не знати куди.

– Хе!.. Не знати куди! У Варшаву повезли до мідяного бика на смаження… – гукнув хтось з гурту.

– Нам якби Січ помогла…

– Ми з Божою поміччю та січовими лицарями дали б лад у Вишневеччині…

– Просимо до нас у гості, погуляти, побенкетувати з княжатами.

– Ще не прийшов час, хай розгориться як слід, тоді неодмінно завернемо, – сміялися січовики, поглядаючи, як селяни звозили до засівів збіжжя, пшоно, сало, сіль, здавали тютюн, різну дещицю і всякий товар, все для Січі, все для козацтва, до якого липли знедолені й тулилися, шукаючи у того єдиного рятівника підмоги від напасників-ляхів та покатоличених, колись православних, княжат.