13. Зиновій Барат
Микола Лазорський
На другий день пан Небаба осідлав коня і ще ранком помчав у степи. Нікому нічого не сказав: його вже тут всі знали, знали й те, що не любив теревень, а що робив, те робив мовчки й уперто.
– Натури вовчої, – говорив Зіновій Барат.
Цей молодий козак вже одужав, але «набирав тіла», як казала за нього тітка Килина. Та Килина завжди носила йому їсти сама, сама й готувала борщі та всякі пундики. Казала, що всі в неї десь «на січах», гарцює такий от синок «непосидячий». Пан Барат направду поздоровішав, але після тої кепської події став якийсь неговіркий, не дуже вдавався у розмови, більш сидів на колодках та роздумував думи. Більш же за все думав про сестру Оксану. Про неї згадувалося в листах чернечих, говорилося, правда, не багато: не була вона ніякою султаншею, але не жила і в гаремах. А де була, як жила, того ніяк не міг збагнути й дуже побивався, хоч і крився з тим своїм горем.
«Все одно ніхто не пособить, – думав він, опустивши очі в землю. – Не дай Боже, десь знущається який волоцюга. Дивно мені, чому не рятує її ота султанша, як її… Роксоляна: адже доскочила такого чина, а для сестри моєї не зробила нічого, анічогісінько».
Він все тулився до пана Яреми, прислухався до розмов старшинських і твердо постановив не відставати від свого старшини, бути при ньому, коли пощастить, то й чкурнути разом до самого Стамбула, бачив бо, що пан Сангушко, хоч і мовчить, хоч і довідався про долю своєї нареченої, а все ж має вовчу думку: чкурнути до Стамбула, там розвідати правдоньку.
«Я вже надумав, як доскочити до тої турецької столиці: коли що, можна ж прикинутися й яничаром, говорять же вони часом якоюсь мішаниною, то й собі можна белькотати нісенітницю, адже знаю трохи й турецькою, трохи молдавською, ще якоюсь, або прикинутися старцем, так тихцем і проліземо до того іродового Стамбула… тоді вже не страшно повештатися по базару чи там на якомусь майдані. Адже дід Самійло, той тертий кобзар, бував і в тому місті, казав, вештається сила всякого люду, не розбереш хто і що…»
Він тільки ждав пана Небаби, якого ніколи не цурався і так само держався того велетня, який теж багато чого знав, та тільки не дуже розкидався тим, що знав.
Пан Небаба повернув додому веселий і гамірливий. Приїхав не сам: привів він з собою цілу сотню козаків і саме з селищ того бундючного князя, якому зичив мало чого втішного. На дворищі зароїлося козацтво, варили кашу, смажили баранину і випікали на дорогу хліб з господарського борошна. За кашею гомоніли найбільше про подію у великому селі Решетилівці. Туди несподівано приїхав пан землевласник Кальницький. Приїхав у неділю, саме коли правилася служба Божа, але пан не подивився на це: за допомогою своїх гайдуків вигнав селян з церкви і замкнув на міцні засуви, ще й почепив важкого замка. Зараз же війт прибив до дверей і карту, де було написано таке:
«Церкву замкнено на тим часом. Парахвияни мусять сплатити оренду стільки, скільки скаже орендар. Орендні гроші нести орендарю Янкелю з Осьмачок».
Така була найсвіжіша новина. Видно було, що ця така кепська новина дуже іритувала козаків.
– Бавляться пани-магнати, бавляться не в добрий час, – казав Зіновій Барат, ковтаючи смачну кашу.
– Робили таке на тім боці Дніпра, тепер сарана перелетіла й до нас…
– Ну що ж! Доведеться переорати зіпсуте поле, щоб і сліду не було з тої сарани…
– Понищити й личину…
– Врожай треба збирати повний, засипати зерно в свої комори, тільки не панські… .
– То добре… а коли ж буде?
– Колись-то буде, треба дещо робити вже зараз, бо коли самі не діждемо, те зроблять або вже дороблять наші внуки. Не все ж виглядати з панських рук…
– Так чи так, а не допустимо, щоб коверзував нами єзуїт або Янкель. Не дозволимо переробляти церкви на костьоли…
Снідали мовчки більш, інші й полягали на тому ж дворищі. Так тривало до смерку. Ніхто не співав, навіть ніхто й не жартував, як те водилося серед козацтва. Поснули рано, рано й прокинулися. Лаштувалися, чистили, припасовували і так по обіді вже вишикувалися в дорогу.
Княгиня благословила брата іконою Пречистої Діви Марії, обняла міцно, міцно й уцілувала. Схилившись до папа Яреми, княгиня шептала:
– Обіцяй мені, що оце вже востаннє йдеш походом в чужі землі… Пора вже подумати й про себе, про свої клопоти, про свій народ вже дома, не в мандрах… Я сумую… мусиш стати зрештою гніздюком.
– Обіцяю, мила сестро, і присягаюсь, що вже стану тут на осідок, бо… чуюся часом не тим, яким був колись: доведеться, мабуть, воювати дома з тим князем Вишневецьким. Прости, сестро, прощай…
– Благословляю тебе цією чудотворною іконою Божої Матері… хай хоронить тебе від всякої напасти і лютого ворога…
Козаки рвонули коні, і всі, як один, заспівали похідну пісню… Орачі поскидали шапки, кланялися козацтву й гукали вслід:
– Не баріться! Вертайтеся на весну!
– Ждуть вас, орлята, заручені дівчата, ждуть додому всі: рятуйте нас від Янкелів та єзуїтів…
– Не сила вже терпіти…
– Будемо клепати коси не на хліб, а на пана… Дивилися довго, аж поки загін не завернув за зелені
горби, на яких стояли вряд вітряки і вже мололи зерно нового врожаю…
Пісню ледь-ледь заносило сюди з широкого шляху, що слався рівною смугою до Запорозької Січі.