8. Новини з Московії

Микола Лазорський

От до цього саме понурого й лячного палацу вже смерком приїхали пани вершники. Пан Сангушко постукав пужалном у важкі ворота; собаки, зачувши стук, почали валувати, але до воріт ніхто не виходив. Тоді сплигнув з коня пан Небаба: він так вдарив кулаком по воротях, що вони захитались і навіть засуви ослабли, собаки несамовито вили і загрозливо скавучали. Небаба дослухався.

– Ото морока! – бубнив він, – може, тут нікого й немає, так собаки ж є: хтось та годує… ага! Хтось тупотить…

– Хто там так стукає в пізній час, га? – сердито хтось питав, дід чи хто молодший, тільки не жінка.

– Хіба ж то пізній час, коли щойно сонечко сховалося за дуби! – гукнув гнівно й собі козак.

– А хто ви такі?

– Та ми родичі пані Глинської, пустіть до неї Бога ради, бо втомилися, здалеку ми.

– У нашої пані таких непроханих родичів багато, нікуди від них не сховаєшся… Які родичі?

– Приїхав з Січі рідний брат пан Ярема Сангушко.

– Сам чи з ким?

– Не сам, а з побратимами: самому небезпечно, адже знаєте, недалеко Дике Поле, а ми вже в дорозі мали рахубу з ординцями. Пускайте вже, бо треба дати спочивок пораненим…

– Заждіть, я зараз скажу пані… Геть Сірко, іди відсіль Лиско… не валуйте, а то зараз почастую байбарою…

Через п’ять хвилин засуви заскрипіли, і ворота ледь-ледь відхилились так, щоб міг просунутися лише один вершник.

– Скільки вас? – допитувався дід, присвічуючи ліхтарем. Дід був з рушницею: і рушниця, і дід були такі довготелесі, що навіть Небаба здивувався.

– Добрячий з тебе вартовий, дідусю… – пожартував козак.

– Проходьте по одному і швидше, – гримнув дід, поглядаючи з острахом на велетня-козака. Він зараз же замкнув ворота за четвертим вершником. Тоді зліз на «хвигуру», що стояла десь в темному куті, оглянув шлях і знов гримнув:

– Злазьте з коней! Коней я сам відведу до стайні, де поранені? Поранених он туди, у світлицю на ліву руку, так наказала княгиня, а хто здоров і сам пан Сангушко тут, просили он до тої світлиці на праву руку.

– Тут направду, як у фортеці, – роздумував Небаба вголос. – У вас тут, мабуть, небезпечно: ординця чи що лякаєтесь?

Але дід не мовив і слова, тільки гукнув кудись у темну порожнечу:

– Гості з Січі до ясної пані!

Двері широко відчинилися, і слуга, низько кланяючись, запросив обох вершників до світлої й просторої зали. Пан Сангушко зараз же вздрів сестру. Простягаючи ніби благально руки, він, плачучи, крикнув:

– Сестро! Мила Ірена!

І впав перед нею навколішки.

Охрім Небаба стояв серед зали, схрестивши руки, й замиловано буркнув:

– Боже милий! Як то брат любить сестру так, що до серця пече! – і витер рукавом непрохану сльозу.

Держачись за руки, обоє підійшли до зажуреного козака.

– Сестро! Це мій побратим, щира душа й навіть не думає-гадає, як часто рятує козака-нетягу з скрути-лиха. Прошу привітати добре серце за нашими старими звичаями, – казав пан Ярема старшій своїй сестрі.

Княгиня Ірена подала руку, яку Охрім Небаба вмістив у своїй долоні й дивився на неї задивлено: такою малесенькою видавалася та рученька, мов направду лялькова у широкій долоні козака. Трохи подумав, схилився й обачно притулив свого шорсткого вуса до тих тендітних пальчиків. Княгиня привітала і його, як годиться:

– Дякую пана січовика за щиру підпомогу мойому братику… Прошу сідати до столу, підкріпитися чим Бог послав. У нас тут просто, так просто, мабуть, як й у вас на Січі… Немає бундючних витівок, яких зазнала я тут за молодих років… Прошу до столу, а я спочину біля вас та послухаю гутірку, давно-бо мала таку приємну нагоду.

Козак здивовано оглянув стола: на ньому було наставлено всього вдосталь, мабуть, що на цілу сотню зголоднілих січовиків. Були і ковбаси, і різна шинка, пироги та всяка дичина, а поміж стравою великі й малі карафи й куманці з медами та спотикачами.

«І коли воно встигло тут вродитися, – думав козак, сідаючи до столу. – Еге-ге-ге! То ось ці дівчатка так метушаться, це все вони, голубочки, – зирнув він на дівчат, що ставили ще якісь витребеньки та краяли свіжу паляницю, – Добре! Бий мене сила небесна, добре! По-хуторському, давно так пригощався»… – і Небаба простяг руку до куманця, але пан Ярема вже підносив йому горнятко спотикача.

– Це краще: буде спатися, як після маківки… – коротко шепнув той і, моргнувши побратиму, випив свою чарку.

Обидва присіли, хто до чого: Охрім упадав більш біля шинки та ковбас. Ярема – біля качатини та вергунів. Сама княгиня вмостилася на чільному місці з чаркою запашного меду. Вона поволі смакувала і вряди-годи вкидала слово, коли брат щось питав.

– Давно бачив тебе, сестро: все жила ти в Московщині, а як там тобі жилося, далебі не знаю.

– Мабуть, що жилося не мед, коли мужа замучили в тій московській тюрмі, – сумовито мовила сестра.

– Так то правда, що москалі замучили князя Михайла! – майже крикнув брат. – Чув я про це. гомоніли й мені передавали ті поголоски, але не йняв я тому віри: важко було дістати вістку. Коли ж те сталося душогубство, за яку вину і хто все те вчинив?

– Багато говорити та, мабуть, що й мало слухати.

– А все ж, мила Ірено, слід й мені знати тих людей, що замучили нашого найближчого родича. Самому не довелося як слід роздивитися там: я швидко виїхав з тої лячної землі, тому нічого і не знаю за ваше там життя.

Княгиня повільним рухом поставила чарочку на стіл, сперлася рукою на поруччя крісла і важко зітхнула.

– Почалося з того, що великий князь Василь, так того царя там величають, – почалося з того, що він розлюбив свою дружину…

– Чому так?

– Неплідна була чи що… Знаю тільки, що він притьмом хотів мати сина-наслідника, отже примусив свою дружину царицю Соломонію стати черницею, взяти схиму. Вона вволила його волю й стала скоро гуменією жіночого монастиря. Ходили чутки, що вже була вагітна, але цар не потурав і вирядив-таки до монастиря. Бо тому царю припала до серця наша небога Олена Глинська. Знаєш, ніде правди діти, була вродлива, розумна, з доброю освітою, ну а та черниця нічого не тямила, вміла сяк-так надряпати своє ім’я та покірливо, по-рабському слухатися свого повелителя-царя. Цар той таки одружився з княжною Оленою, коли вже був хворий. Що в нього було – не скажу. Ніби була якась нечиста кров, заражена. Лікарів у тій Московії немає: москвини дуже дикі і на кожного лікаря з Заходу дивляться, як на «кудесника», тобто як на чарівника, що напускає на людину ману, знається з нечистою силою. Бояться, щоб бува не наслав таку хворобу, від якої цар той може й померти. Отже царя взялися лікувати свої найближчі царедворці всякими мастилами та припарками, хто що порадить. Так казали згодом, казала й сама наша княжна Олена. Хоч і хворів, а все ж повінчався, справив бучне весілля, бундючне. Квапився з тим, щоб не віддати держави старшому брату Юрію, який на той час сидів десь у своїй «вотчині», великому маєтку. Біля царя були великі його дорадники: князь Василь Шуйський, князь Михайло Воронцов, скарбник Петро Головкин, двірцевий міністер Шигоня, ще були князь Іван Шуйський, Михайло Тучков і наш пан князь Михайло Глинський. Його все те товариство дуже не любило, всі хотіли спекатися того «черкасішкі», латинської віри, як його називали всі за очі, бо не хотіли й чути за нашу церкву, нашу віру, співи. Пізніш до тих царедворців долучено було й молодого князя Телепнева-Оболенського, прихованого ворога мого мужа. Та хоч скільки їх, тих ворогів, було, князь Михайло не потурав. Він не боявся, бо сам цар довіряв йому і навіть обіцяв віддати місто Смоленськ з усією округою, чого так дуже допоминався мій муж. Планував він звідтіль, з тої міцної фортеці кинути на Брацлавщину кілька загонів добрих козаків, щоб захитати та послабити моць князя Костянтина Острозького, а тим самим і моць польського короля Жигимонта «Старого». Правда, мріяв він підвести Київську державу, завалену Батиєм, підвести за допомогою магнатів Степової України та ще силами козацьких старшин, старост канівського та черкаського, козацького городового війська і самої Січі.

Пан Сангушко хитнув тільки головою, бо саме ковтав шматок гиндичини.

– Але… не так склалося, як жадалося: Смоленськ москалі завоювали за допомогою козацького війська, що тоді було під регіментом князя Михайла, а віддати князю не віддали, більш того: цар Василь навіть розгнівався, коли йому нагадали про те, – вела далі княгиня, поглядаючи скоса, як січовик наминав поросятину до хріну. – Тоді став більш обачним. Казала я, щоб облишив усі ті думки, бо вже знала добре вовчі думки тих москалів. Не послухав, а через кілька років все ж вийшло на моє: як казала, так і сталося. Ну… як то кажуть: буде каяття, та не буде вороття. Попервах князь слухав моїх порад, а коли небога стала царицею, знов заметушився. Знаєш, брате, кортить зробити щось для свого краю: лучилась же добра нагода.

Брат знов хитнув головою, п’ючи солодкий мед.

– Тим часом і кремлівські верховоди не дрімали, робили своє: вже кілька разів набріхували царю на мого пана, але той все ж не вірив наклепам, знав бо добре, що князі Глинські – найвірніші його друзі. Так і минав рік за роком. Цариця Олена вже повила синів Івасика та Юрія. Цар цим дуже втішався, але скоро сталася притичина: він тяжко захворів. Я вже казала тобі про це, але все ж великий князь встиг написати духовну: в духовній було сказано, що за малолітством наслідника Івана, цариця-мати Олена мусила правити державою, за помічників і дорадників цар наставляв трьох вивірених царедворців: князів Василя Шуйського, Михайла Глинського та маршалка Шигоню. З того й почалося: по смерті великого князя Василя зараз же сталися чвари, зняли їх брати Шуйські. Вони винуватили мого пана князя Михайла на високій нараді в різних злочинах, взивали небезпечною для Кремля людиною, що хоче разом з своєю кревнячкою царицею Оленою обернути так, щоб стати великим паном на Московщині, зробити вербунок і зачати війну з Польщею, щоб знову відродити Київську державу. Ще винуватили князя, ніби отруїв царя , не схотів лікувати. Князь Оболенський стояв за мого пана, але згодом довідалася, що й він пристав до тої чвари: за його намовою князя Михайла було взято вночі з постелі й кинуто до тюрми. Я тоді сховалася до цариці Олени, але і її ніби шукали. Натерпілася, наплакалася… Набралася сміливості і стала просити царицю врятувати якось князя, визволити з тюрми, ладналася тікати з ним сюди, в Глинщину, але було вже пізно: з тюрми ж дали знати, що князь Михайло нагло помер. Тільки вже не скоро дізналася, що його було отруєно з наказу Оболенського. Невдовзі те ж сталося і з царицею Оленою , нашою коханою кревнячкою: вона трохи пожила в тому клятому Кремлі і скоро відійшла до Праведного судії Пана-Бога: її то вже напевно отруїли. Адже й вона планувала похід на Смоленськ та вербунок по всій Вишневеччині…

Так укінчилося панування Глинських у Московщині. Тої Московщини, того Кремля я жахаюся, як чуми: бачила на власні очі всіх отих душогубів, підступних людей і злочинців.

Княгиня замовкла і довго дослухалася до якогось невиразного тужіння за вікном: то вітер раз у раз торсав віконницю і жалібно скиглив у великих сінях. Пан Небаба тим часом уконтетувався, витер вуса й низенько вклонився: адже був й тому добре навчений ще в бурсі ретельним паном ректором.

– Дякую милостивій пані за гостинність, за хліб-сіль та за ласкаве слово, – казав він, штиво гладячи вуса. – Хотів би, коли ласка, глянути на поранених та, може, чим і пособити.

– Дуже прошу, – мляво озвалася княгиня, все ще дослухаючись до шуму рвучкого вітру. – Може, пан хотів би з дороги спочити, тоді хай гукне слугу, він покаже покої. Тут просторо і… просто, навіть ліжко без перини.

За хворих вже подбав мій Пархім, той, що відмикав вам ворота.

– Я січовик, ясна пані, – знов уклонився Охрім, – і люблю спартанців та їхнє просте життя, сам же звик спати й на траві у чистому полі…

– Який штивий козак! – дивувалася княгиня. – Але я ще зроду не бачила таких велетнів, а все ж чемний і знає навіть спартанців… У Січі всі такі?

– Всякі є, – всміхнувся брат. – Цей велетень вчився в бурсі, здається з бурси пані Гальшки Гулевичевої, тому й знає всяких там спартанців та атенців.

Обоє довго сиділи мовчки.