10. Кому допікають магнати
Микола Лазорський
Чотири вершники їхали поволеньки, попустивши віжки. Був погожий літній день, коли вже приспіла пшениця і косарі, оглядаючи колоски, мантачили коси. Подекуди жінки та дівчата вже згрібали покоси і в’язали снопи готовим перевеслом.
– Бог на поміч! – вітали косарів козаки.
– Спасибі! – дзвеніли дівчата, басили косарі, поглядаючи з-під лоба на вершників.
– Наспіла пора звозити до клунь! – гукали синьо-жупанники.
– Так, звозимо до клунь, тільки не своїх…
– Хіба не ваше? – махнув на жита пан Небаба.
– Панське, магнатське все… наше вміститься на долоні! – гукнув гнівно вусатий орач.
Він перехрестився і взяв ручку, услід стала ціла шерега… Косовиця почалася.
Проїхали Липову Долину, Клюсово-Зачепилівку; подекуди, зараз же по жнивах, вже орали озимину, облоги. Погоничі хльоскали вітер байбарами та все погейкували:
– А гей, круторогі… цоб… цоб…
Заносило терпким духом чебрецю та полину, й лоскотав цвіт реп’яха та степового будяка. Люди святочно збирали багатий врожай… Дехто махав широким брилем і гукав весело й сердечно:
– Стягайте вербунок, вербунок стягайте для Січі та йдіть рятувати людську працю…
– Від кого рятувати? – гукали й собі козаки.
– Від панів-магнатів та всіх підпанків…
– Від людської сарани, що й зимує і літує по палацах та притьмом усе їсть-поїдає…
Козаки слухали та тільки зітхали.
– А видно з усього пани-магнати таки залили за шкуру сала поспільству, – з жалем дивився на орачів пан Небаба.
– Атож, – буркнув старий козак. – Раніш, скільки пам’ятаю, такого не водилося. Мабуть, вельможне панство було тоді добріше, бо й люди мали всього вдосталь. А тепер… просто бери шаблю й січи без суду оту правдиву сарану, що сидить по палацах та з дня у день бенкетує на очах всього хрещеного люду, бенкетує без сорому і в свята і в будні.
– Не дбає за поспільство те кляте панство, – озвався чубатий козак і з досади так вдарив коня, що той рвонув з місця просто в чисте поле. За ним мчало вже все товариство.
Спочили тільки надвечір біля Солониці і то недовго. Сонце поволі скочувалося за далекий гай, подимав свіженький вітерець і звідти доносив тужну дівочу пісню про безталанного милого, забитого злим татарином у Дикому Полі.
Вершники мовчали, смоктали люльки та придивлялися до колишніх сіл. Косарі з косами, в’язальниці з граблями, виморені працею, повільно йшли до своїх хат, дехто вже сидів на дворі за вечерею, інші спочивали на возах… На вулицях ще чути було тихий гомін, але через якусь хвилину вже не було нікого ні на вулиці, ні на майдані: село спало. Тільки десь далеко валували собаки та хтось гнівно кричав:
– А цу-цу геть відсіль, непрохані гості… я… вас… Козаки давно вже були в чистому полі на роздоллі.
– І як воно так сталося, – говорив Небаба. бо не любив мовчати, – і як воно сталося, що люди наші все попадають у ярмо: віки були в татарському ярмі, звалися ж навіть «татарськими людьми», жили під ханською басмою, робили на татарина і тоді, бачу й тепер роблять на отих Тохтамишів та Гаджів, які тільки охрестилися на православних, а шкуру забули скинути, все татарська…
– Січ-Мати мусить спустити ту шкуру, облупити до кінця з голови до ніг, іншої ради немає, – кинув старий козак. – Козацтво двірське мляве, не зуміє того зробити, я вже придивився: козак зледащів біля магнатів. Інша річ – січовик: правдивий козак тільки на Січі, бо там усе наше військо, правдиві наші оборонці. Адже й кошові з православних магнатів, усі баніти, бо шукають для нас, орачів, справедливості, шукають добра, бо то все козацькі люди, хочуть, щоб козацтво не плакало, не побивалося з дня у день в польському ярмі.
– Може ж, і цей князь, до якого їдемо, теж справедливий! – допитувався козак Небаба. – Бо Степової України не знаю я. Казали люди, що саме тут і сидять ті, яких польські королі бояться, як вогню.
– Казали та не зав’язали, – буркнув козак. – От приїдемо – побачимо. По селах бачили, що не все там гаразд. Правда, на займанщині легше, там допікають же ординці, а хто живе під магнатом, тому допікають магнати. Приїдемо ближче, роздивимося краще, що і як…