2. Козацьке женихання

Микола Лазорський

Молоде козацтво вигравало на конях, багато мчало до тих байраків, що темною смугою синіли геть на обрію. Вони довідалися, що там отаборилися дівчата та ще молодиці з старими батьками. Приїжджі дали знати, щоби їхали сюди козаки, хто з ким хотів побачитися. Найпаче мріяли молоденькі побачити тих, з ким недавно кохалися та збиралися вже до заручин.

Тут теж було завізно, але не так гамірливо, навпаки, більш тихо, майже сумовито. Гомоніли більш про сподіванки, сподівалися діждати доброї години, стати на рушники та взяти шлюб по-християнському, справити весілля, як годиться, та тоді вже й міркувати, чи стати «гніздюком», а чи козакувати, коли товариство покличе.

– Може, обійдеться якось і без війни, – говорила молоденька жінка з дитиною на руках. – Побралися ж не так і давно, а от тепер і маєш: надумав кошовий вербунок, – бідкалась вона, тулячись до козака. – Куди ж він веде вас, отой Байда?

– Ще не знаємо… мабуть, відбивати ясир, – казав молодий козак, обіймаючи жінку. – Бачиш, серце, – недавно відбили багато дівчат-полонянок… Скільки було радощів, скільки радісних сліз… Християнські ж душі було врятовано!

– То так, Степане. Тепер адже, мабуть, ординці не будуть нападати на нас.

– А Бог його знає, може, навпаки, лютіші стануть, бо багато посікли їхнього брата.

– У нас гомонять скрізь, що орда вже не піде на Вишневеччину.

– Я такого не чув, у Січі такого не кажуть.

– По селах гомін пішов, ніби султан заборонив ординцям і яничарам таке робити, наказав ніби кинути таке грішне діло, ніби про це клопоталася сама султанша Роксоляна.

– Яка султанша? – дивувався козак.

– Хіба не чув! Всі знають, що в того султана зараз султаншою, тобто жінкою, наша таки пані з Санджарів, зветься по-турецькому Роксоляною, а направду ніяка вона не Роксоляна, а православна християнка Настуся Висовська. Її знають усі старші люди, переказували, як її ординці заарканили та й продали самому султану. Тепер вона у Туреччині, що хоче, те й робить, адже султанша, а султанші по турецькому закону все можна. Вона й заборонила походи на наш край.

– Уперше чую таке! – дивувався чоловік. – Правда, усі помітили, що орда ніби принишкла.

– Хвала Богу! – перехрестилася жінка, – то все робить наша пані Настуся, дай Бог їй довгого віку та спокійного життя!

Майже біля кожного воза юрбились молоді козаки, найпаче там, де красувалися дівчата у вишиваних сорочках та лепських плахтах: їхали ж вони до молодиків показатись як годиться, шепнути, що не забула, шепнути, що ждатиме на весну та й стати на рушники з Великоднього тижня.

– Тільки ж горенько з панотцем, – бідкалася дівчина, стоячи біля гарби.

Вона сумно поглядала на козака з темним вусом і карими очима. Той щораз припадав до коханої й, зазираючи у вічі, тривожно питав:

– А що сталося з панотцем нашим, серце?

– З ним-то нічого не трапилося, а от церкву замкнули, а ключа віддали Гершку.

– Якому Гершку і чому ключі від церкви опинилися у нього? – не розумів козак.

– Хіба не знаєш? Адже польські комісари замкнули нашу церкву, а ключі віддали Гершку, тому, що держить корчму за селом: він заплатив податок за цілий рік.

– Хіба пани решетилівці не спромоглися на той податок?

– Атож, не спромоглися, бо податок великий. Просили он як не давати Гершку того ключа, так і слухати не схотіли.

– І що ж тепер?

– Тепер, приміром нам з тобою, серце, треба буде стати на рушники, а в Гершка ключі церковні, он що! Мусимо вже кланятися Гершку, заплатити, скільки скаже, або ж дати збіжжя лантухів з десять, щоб відімкнув церкву.

– Ох, лишенько в світі! – похитав головою козак.

– Та й то ще не все, – бідкалася дівчина. – Гершко дасть ключі за десять лантухів пшениці, так і тут перечепа – панотець: адже і йому треба відсипати, не знаю вже скільки лантухів… Тоді вже буде весілля…

– Гм… добре весілля, коли пустять з торбами… весілля три дні, а цілий вік злидні, – буркнув гнівно козак.

– Не гнівайся, Василечку! – тулилася до козака дівчина.

– І не гадаю на тебе гніватися, зозуленько моя. Хіба ж ти винна в тому грабунку… Гм… від’їжджав – такого не було, коли ж це сталося?

– Недавно заведено такі порядки.

– І за Божу службу платите? – питав здивований козак.

– І за Божу службу, і за похорон, і молебень, і християн… за все треба платити… – вже плакала дівчина.

– То попросту жах, гвалт! – скрипнув зубами козак… – виходить польські комісари хотять пустити в старці усі наші села, всю Вишневеччину…

Обоє мовчали…

– Ні… – роздумував козак, – так комісари довго не накомісарять, такого січовики не стерплять, ні, ні… не стерплять, – казав гнівно Василь і навіть хопився шаблі.

– Приїдеш, Василечку, тоді побачиш сам, що діється по селах…

– Не треба мене і просити: приїду без запросин. Не сам, не сам… Будуть нас згадувати пани комісари, не минеться так й Берку чи Гершку… Згадуватимуть…