6. Охрім Небаба
Микола Лазорський
Ще сонечко ледь благословило на Божий світ, як вже чотири січовики виїхали з січового двору на великі простори; їхали пани старшини Сангушко, Молочай і Барат. Четвертим притьмом причепився до них Охрім Небаба. Панство не дуже й комизилося: цього козака-нетягу кожен залюбки взяв би, бо як-не-як, а в прикрості якій заступив би направду добру сотню запорожців. Прикрих же припадків у ті тривожні часи траплялося ой-ой скільки! В степах вешталися хіба ж тільки козаки! Вешталися тут і литовці, нюшили, як хорти, й ординці, різні заброди, харцизи і все, як водилося тоді, невеликими валками. Наскочать так чоловіків з двадцять на займище обачного хлібороба й притьмом лізуть до хати або землянки того вільного орача, заберуть все, що годиться тим розбишакам, ще й заріжуть на прощання. Бувало й так, що обережний хуторянин назирне таких гостей вчасно, сховається з підсусідками, вистромить з криївок гаківниці і кришить так, що вже пройдисвіти не знають куди й тікати: кидають поле, кидають худобу, а хуторяни все б’ють.
Тож три вершники охоче взяли до свого гурту й бунчукового Охріма Небабу. Небаба вмів не тільки битися навіть голіруч й зубами, вмів він і повеселити товариство жартами чи якоюсь будь сміховиною.
Їхали мовчки, палили люльки та поглядали на степи, що влітку процвітали пишним цвітом. Цього літа перепало багато дощів, і трава та всяке зело буйно все розрослось, подекуди так, що й людина могла сховатися. Майже біля кожної квітки снували бджоли, дзижчали джмілі та миготіли барвисті бабки…
– Яка тут сила тієї Божої трудівниці-бджоли, – говорив замиловано Зіновій Барат.
– Ти, пане-брате, не дуже мудруй та роздумуй, встромивши носа у будяки, – озвався Небаба, поглядаючи не на квіти, а на далекий обрій. – Що правда, то правда: степи наші такі, що, мабуть, ніде й не найдеш таких, довелося ж бувати в світах, а таких не бачив. Та все ж, голубе, коли я дивлюся на праву руку, мусиш дивитися на ліву, такий козацький лад.
– А я ж куди буду дивитися? – всміхнувся старий Молочай. – Бачу, вмієш порядкувати.
– А хіба ж ні! Ви, дідусю, дивіться на боки, бокаса давайте… ну а пан Ярема хай дарує: йому треба оглядатися на потилицю.
– Це направду важкенько! – вже сміявся пан Сангушко.
– Так… назаду найгірше, але що ж поробиш: напасник завжди любить нападати ззаду, нападати зненацька. Щоб було легше, раджу сісти задом до кінської гриви, тоді й зовсім буде легко.
Всі сміялися.
– Щось ніби «кендюшить на серці», – так ні до кого кинув Небаба.
– Ти мабуть, голубе, бурсак? – здивувався пан Сангушко.
– Побував скрізь, не минув і бурси, – нерадо озвався той.
– І скінчив науку?
– Став був уже ректором, та якось сталося ненароком намняв чуба одному піїті, до шпиталю віднесли, а пан ректор так з’їритувався, що не схотів простити, казав забиратися геть, ніби я біду яку вчинив. Я, правда, не хотів, так зібралося чимало тих гемонських бурсаків уночі, зробили мені «пімфу», від якої я ледве очуняв і таки живосилом попросили…
– А тоді ж що?
– З досади пішов на Січ і оце, як бачите, служу вірно товариству.
– Тут краще, мабуть?
– Куди там… Тут же не боронять бити ворога – це раз, – загнув він пальця, – до всього можна їсти до не-схочу – це два, – і він загнув другого пальця. – Це ж вам не бурса, де давали їсти тільки видавцем, а тут… к приміру, зараз у мене кендюшить на серці, тобто сказати християнською мовою, я дуже їсти хочу, бо виїхали ж рано, а в роті не було й макової росинки, з’їв тільки окраєць хліба та шматок сала, аж ну ніщо! Тоді, що я роблю: не питаючи гемонського ректора, бодай він хоч і зараз подавився галушкою, плигаю з коня, збираю сухого хмизу і варю куліш.
З тими словами сплигнув на м’яку траву, саме біля степового озерця, стриножив коня й пустив пастись. Товариші мовчки дивилися, тоді всі разом теж плигнули з коней і стали гуртом готувати сніданок.
– Добре б кашу з качечкою… – мружив око пан Барат і вже націлився.
– Стривай! Куди цілишся? – злякався Небаба.
– А на качечку…
– Бійся Бога! Кожна куля в степу – велика нахідка… хто тебе, дурня, вчив так робити? Я ось зараз голіруч… он у тому малому гайку… дрохва…
І всі побачили, як той велетень нараз впав у траву і обачно поліз до гайку. Через п’ять хвилин зчинився крик, пташиний гамір… Цілий табун дрохв промчав у степ, тоді все стихло…
– Мабуть, наш Охрім промахнувся… – приглядалися всі до гайка.
– Довгенько щось немає…
Нараз козак підвівся: всі побачили в руках велику дрохву вже з відрізаною головою, обскубаною й промитою в чистій джерельній воді. Він витирав піт і ножа, але всміхався щасливо і ще здалеку гукав:
– Не журись, братва! Маємо сніданок гетьманський… це молода дрохвочка, – облизував він масні губи, – саме для нас: ми квапимося, а вона, голубочка, звариться он як швиденько.
– А все ж, братці, важкенько було вловити цю птицю, гірш як з ординцем битися, бий мене сила небесна, гірше… Навіть легше заговорити пана ректора, ніж піймати дрохву: дуже сторожка птиця, – говорив Охрім Небаба, наминаючи величезну «ніжку» та ковтаючи гарячий куліш. – Молотіть, косарики, молотіть, бо ж і сам Бог благословив козака на таку їжу…
– Тоді, здається, козаків не чути було… – кинув Барат, смокчучи кісточку.
– Кажеш – не було… не вірю цьому: адже ж і в святому письмі говориться про козака: «Не слухай брехень! Хто тобі збреше, дай йому в зуби або в око»… О!
– Скільки живу на світі, а такого не читав у святому письмі! – щиро сміявся старий Молочай, витираючи вуса.
– Я теж такого не читав, – озвався й собі пан Ярема.
– Як же не чули, не читали, – іритувався пан Небаба, беручись за другу ніжку. – У нас в бурсі читали всі бурсаки таке за око і за зуб, правда, те святе письмо було не друковане, а тільки писане, згадую над тим письмом трудилися всі бурсаки, тільки чомусь крилися з ним, щоб бува не побачив пан ректор… Як же! Я сам читав…
Пан Барат збирався щось казати, як раптово почувся постріл… другий, третій… Одна куля задзижчала біля вуха велетня-січовика і всі разом пружно скочили на ноги. Стріляли з-за березового гайку, і вже чоловік з п’ять бігли впрост до хмизу й казана.
– Давай, собака, рушницю… давай! – несамовито гукав якийсь вовкулака в легенькому, але драному азямі й нараз впав.
То пригостив його так пан Небаба: в руках держав задимленого мушкета німецьких майстрів; за поясом була пістоля, а в зубах шабля. Саме тому він тільки щось белькотав та махав руками… Справді, з ліску бігло на підмогу ще з п’ять таких же заводіяків-заброд. Небаба взяв шаблю в руки, плюнув і вже гримів:
– До мене, катюги, до мене на одну руку всі!
Але вмить побачив, що два напасники вже сиділи на спині старого Молочая і крутили йому руки сирівцем. Ще мить і свиснув аркан: розбишака гепнув на землю, пручаючись вирватись з петлі, як гадина. Барат і Сангушко впали на землю і стали палити по напасниках. Один з тих, що біг на підмогу своїм, забіг за пеньки, побачив відкіль стріляють і став й собі палити по кущах… На бігу стріляв й картав усіх такою лайкою, якої не чув навіть Охрім Небаба. Він тільки похитав головою й буркнув:
– Ото лається, личина! Мабуть, москалина!.. Так і є… з рудою бородою. Ось я тебе…
І він став стріляти, стріляти й цілитися безнастанно. Напасники стали як стій, коли побачили рудого москаля на землі без рушниці і шаблі. Небаба позабирав зброю собі і мчав, як розлючений вепр, просто на волоцюг… Ті побачили, що з трави вискочили ще два козаки, яких вздріли щойно, круто повернули, вдарили по конях й тільки їх і бачили.
– Диви! – витирав піт пан Небаба. – Де ж вони взяли коні, були ж піші! Чи не наших часом покрали!
Кинулися шукати, але коней ніде не було. Небаба став кликати і почув іржання: коні іржали в яру. Ніхто не бачив, як ті напасники пов’язали січове добро і ладилися гнати козацьких коней до своїх авулів.
– Коли крали коні, то, виходить, напали тільки ординці, – постановив Небаба, радісно оглядаючи коненят, виведених з яру. – Хвала Богу, що нас не побили, – хрестився Охрім.
– Не побили, то так, – кинув Сангушко, – а двох ніби й немає…
– О, Господи! Де ж вони? – озирався козак. Старого Молочая найшли в густій стоптаній траві з кривавими смугами на шиї. Він стогнав і все просив води. Козак-бурсак зараз же добув горнятко, напоїв пораненого й став обмацувати шию.
– Треба зараз же холодною водою… Найкращі ліки в такому припадку – мокру хусточку покласти… – бурмотав він, – то не страшно… відійде, добре знаю.
Поки возився з старим, пан Ярема відшукав і Бара-та, відшукав теж у траві. Зіновій сидів заюшений кров’ю, спльовував і мружив очі.
– Що тобі? – прихилився до нього пан Сангушко. – Поранили? Де рана, я її не бачу.
– Та ось, намацав на плечі. Воно й не так, мабуть, і болить, як крові багато вилив напасник-ординець. Ординці ж напали, бодай на них чума! Добре, що трапився Охрім, той дав лад тим бузувірам… Невже всіх посік!
– Ні, тільки трьох…
– А решта?
– Втекли… хотіли коні забрати, так не дали. Сиди тихо, я зав’яжу рану. Ну, от так… Тепер випий перцівки від лихоманки: козаку ці ліки пособляють найкраще. Тепер ходімо до коней… та мерщій тікаймо з цих ординських сіл. Заблукали, бач, далеко так, що можна сподіватися й відплати: того й гляди набіжить вся орда.
Поранених всадовили на коні, і галявина біля берез та озерця нараз спорожніла. Не скоро з яру висунулася татарська гостроверха шапка, тоді обережно зирнули вузькі очі ординця: довго дивився в той бік, куди помчали козаки, й нараз шапка знов зникла в яру.