4. Вість про Настю та Оксану
Микола Лазорський
Змужнілі й навіть дещо посивілі пани Сангушко та Барат сиділи в старшинській світлиці й пильно дослухалися до того, що говорив їм послушник Петро з Чернігівського монастиря. Ä говорив він таке, чого обидва старшини ніколи й не сподівалися почути. Найшлися полонянки, яких довго скрізь по світу шукали родичі. Найшлася Настуся Висовська, наречена пана Яреми Сангушка, найшлася й Оксана Барат, рідна сестра старшини Зіновія Барата. Обидві живі, здорові, та бодай і не чути того, що за них передавав чернігівський чернець. А передавав він правдоньку, святу правду з вуст ветхого ченця-дидаскала Ізидора, що був колись добрим дидаскалом у Чернігівській школі, вчив молодь письма, вчив колись і молоду Настусю Висовську; тепер з попусту Божого та султана Сулеймана вже вона сама султанша, велика донаторка та щира патріотка козацького краю. Цілував той старець Ізидор хреста та євангелія, шо бачив своїми очима Оксану Барат, говорив з нею не раз і не двічі: Настуся, колишня його школярка, Настуся-полонянка живе в султанському палаці султаншою, Оксана дістала волю, але не пішла від своєї коханої подруги-султанші, живе при ній довічно.
Сиділи мовчки, мов заклякли, мов громом прибиті, мов прикуті важкими кайданами у темній темниці.
– Що будемо робити, пане брате? – нарешті мовив пан Ярема, тяжко зітхнувши.
– Неймовірне діло! – простогнав Зіновій Барат. – Неймовірне… і я все ж помандрую туди, хоч би то було й саме пекло. Хочу бачити сестру, хочу почути її голос, почути бодай слово і… тоді… – він не доказав і махнув рукою. Доказав пан Ярема:
– Тоді підемо з кошовим Байдою на того клятого Сулеймана, що занапастив віку і нашого, і наших найкращих панночок…
Послушник низенько вклонився, витяг з камилавки зашитого там листа і тихо мовив:
– Не годиться козакам так тяжко побиватися та сумувати, панство. Все від Божої волі. Не треба сушити себе незримим, тим, чого не бачиш, бо і в біді чоловік все живе під Божою рукою… Станьте краще на молитву, і розум ваш да просвітлиться. Щоб ліпше роздивитися, ось візьміть листа від самого ченця-дидаскала Ізидора. Там, мабуть, цей преславний чернець пише вам справедливе слово, бо чоловік той сугубо мудрий, акі змій.
Старшини, дуже стурбовані, стали читати і листа.
Чернець-дидаскал з Константинополя писав докладно те ж саме, що вже передав козакам-старшинам послушник Петро. Правда, чернець передав докладно про казкове життя обох полонянок, і найпаче про дивну долю Настусі, яка змінила ім’я, та не змінила серця і, хоч стала Роксоляною в мусульманському обряді, але ж завжди молиться Богу, як правдива християнка з купелі. Своїй долі скорилася, як скорилася й султану Сулейману, скорилася у великій скорботі та неволі, в неволі повила й сина… Цей невільний гріх покутує вона молитвами, щедрими дарами на шпиталі та ще й заступництвом перед своїм султаном-мужем за свій скривджений народ козацький, що терпить наругу від польських єзуїтів.
З попусту Божого козацький край втратив найвірнішу християнку, милосердну донаторку і побожну православну жінку. Вини її не треба шукати там, де її й не було ніколи, винні володарі князі, що не дбають за свій народ.
Таке писав дидаскал Ізидор двом козакам, які мовчки, зціпивши зуби, здали цю страшну справу на суд Божий, суд, який може розв’язати лише скам’яніле серце й гостра козацька шабля.
– Божий суд розсудить нас з тими клятими ворогами-турками.
Не було ні зітхань уже, ні молитов… Козаки збиралися в похід.