11. Ополячений князь
Микола Лазорський
Приїхали козаки рано-вранці на дворище панства Вишневецьких. Вершників вразила більш за все кам’яниця мурована, з гратами, високими земляними валами та гаківницями, де чатували двірські козаки. Вже на воротях їх спитали, розпитали і хоч нічого не шукали, але все ж добре оглянули і наказали лишити мушкети при варті.
– Вітають добре! – хмарно кинув пан Небаба. – Ще ніколи не доводилося віддавати зброї… Ну хай буде так цим разом: адже їдемо не до ворога, а до свого православного князя.
На подвір’ї була пожвавлена метушня не знати з чого. Розтлумачив те двірський козак, мабуть, охочий до теревень.
– Вчора наїхало багато панства з того Дніпрового берега. Тепереньки гостюють, сьогодні збираються на лови… – і махнув рукою.
– Мабуть, і сам князь господар їде… гм… тоді мені не з руки, я послом сюди…
– Ні, ясний пан, князь дома, він нікуди не їздить тепер, ноги болять, тільки й того, що швендяє по світлиці. Як казати за все, я передам старшині.
Пан Небаба сказав, у якій справі:
– Листа привіз від кошового Січі Запорозької, так треба вручити самому.
– Від січовиків! – здивувався козак й підтюпцем побіг до великих сіней.
Через п’ять хвилин вийшов старий пан у червоному кунтуші з вильотами і пістолем за поясом.
– Угму… – мугикнув він, вздрівши січовика. – Відразу видно січовика… мабуть, то вже там, у Січі, зібралася така… гм… один в одного… Такі вміють зробити веремію… А що скаже мостивий пан, я дорадник ясного князя і мушу сам передати…
Пан Небаба теж оглянув дорадника. Йому показалося ніби то лях. «А втім, чума його знає, – думав січовик, – дорадник, хай буде так». А вголос мовив:
– Так, я січовик і приїхав сюди з припорукою до вельможного князя від самого кошового.
– А як зветься пан кошовий? – питав той замислено.
– Кошовий Дмитро Байда.
– Гм… то, може, пан депутат скаже мені, що і як.
– Ні, нічого не скажу, бо маю наказ говорити самому князю.
– Гм… гаразд, тоді я зараз… – і повільно, не кваплячись, пішов до покоїв. Він вже не вертався.
До депутата вийшов інший пан, молоденький, просто тобі хлоп’я без вуса і навіть не мав ще й чуба.
– Де пан депутат з Січі? – питав він, зачудовано дивлячись на пана Небабу.
– Я депутат…
– Пся крев… то направду посол такий, – і він помацав губу. – А пан має при боці шаблю?
– Маю… ось вона, – і січовик витяг з піхви важенну шаблю.
– О! Де ж роблять такі шаблі! То її не підіймеш і двома руками, – крикнув хлопчина.
– Ні, вона легенька і на одну руку.
І Небаба повертів шаблею над головою зачудованого юнака.
– А пан часом не вживе ту шаблюку в покоях? – питав він лячно.
– Пан-Бог свідок тому, що не вживу: адже приїхав як друг, а не як ворог.
– Тоді ходімо на гору до самого ясного князя, мого ойця.
«Угму… – мугикнув пан Небаба, – то це виходить його синок-голоцуцьок… добре, це той, мабуть, що вчиться десь у Кракові, у самих єзуїтів».
Зала, куди вступив Небаба, була простора, але не дуже світла, бо ж вікна прорізано вузенькі, ще й з гратами, немов у тюрмі. Меблі все ж стояли заморські: важкі скрині, важкі лави, креденці, столи – все з дуба, все коване сріблом та золотом. В кутку висів образ Почаївської Божої Матері…
«Образ ще православний, – думав посол, перехрестившись на ікону, – не зіпсувався ще князь, ну а синок то вже напевно зірве з гака цього православного образа, бо вже й цвенькає по-польському».
Тут же за довгим дубовим столом сидів і сам князь, сивий чоловік, з сивим вусом і гострим оком, трохи худорлявий, з голеним підборіддям та оксамитовою шапочкою на голові.
Пан Небаба ґречно вклонився князю, коли той став оглядати велетня і, здається, байдуже кинув:
– Січовик з Січі?
– Так, з Січі від пана кошового та й від його помічника пана Яреми Сангушка.
– А-а-а, – протяг князь, але нічого не сказав.
– Привіз ясному пану листа з просьбою дати натихмяст правдиву й лицарську пораду.
І посол штиво передав до рук листа. Беручи того листа, князь блиснув діамантовими перснями на випещених пальцях і тільки муркнув:
– Радо прошу сідати на цю ось лаву, ближче до світла й до мене.
Пан Небаба сів, сів важко з радощів, що нарешті трохи спочине від того сідла й дороги. Але лава заскрипіла так, що князь тільки скосив око і знов муркнув:
– У вас у Січі всі такі?
– Які, ясний пане?
– Ламають дубові лави…
– Здається, я не зламав, – штиво рік січовик, – трохи тільки заскрипіла і, здається, випав якийсь кілочок.
В кутку хтось сміявся. Січовик подивився туди: там примостився хлопчина – синок князя і весело сміявся. Вельможний князь не сміявся: він щось пив з горнятка, лист нечитаний лежав на столі: вельможний пан не квапився.
– Пан посол дуже штивий, – несподівано почув січовик. – Мабуть, вчився десь за морем, у Болонії, а може, і в самому Риму? – питав князь, з усього видно питав для розваги.
– Ні, ясний пане, не довелося там бути… Вчився я у Києві, в бурсі пані фундаторші Гальшки Гулевичевої аж сім років…
– А-а… то пан посол єсть вельми мудрий богослов?
– Ні, я вчився воювати, щоб згодом прислужитися січовому братству, послужити як коли чим: часом елоквенцією, а часом і шаблею, бо не цураюся ні того ні другого. Вчився тому в бурсі…
– Я не знаю чому там вчать… – хмарно мовив князь, ставлячи на стіл кухлика.
– Там добре вчать греків та латинів, ще риторики та всякої військової штуки. Тямили, як годиться Юлія Цезаря, вчили «Іліаду» та «Одіссею», Вергілія і добре товкмачили Плутарха… Щоб вміти правити та бути добрим дипломатом, бо доходили ж і до Платона і до Аристотеля… В бурсі, як бачите, ясний пане, не гуляли…
– Хіба ж там вчили і військову штуку? – питав князь і глянув на листа.
– Треба знати, таке діло… бо живемо ж в такі часи…
– Які часи…
– Самі здорові знаєте, ясний пане, які часи тепер настали: важкі часи, жорстокі, адже сусідуємо з варварами. Треба відбиватися вміючи, для цього клепаємо когорту сміливих, таких, що не бояться й смерті. Треба таких, щоб як один йшли бити яничара… яничар-турок, яничар-татарин не жартує в поході, мусимо й ми не жартувати.
Вельможний князь вже слухав уважно, не сміявся й хлопчина в кутку.
– То це пан посол має на думці склепати таку Січ-когорту?
– Вельможний князь вгадав: я маю на думці тільки Січ, яку вже склепали найкращі з кращих козаки наші – лицарі.
– Хто саме?
– Князь Байда, князь Остап Дашкович, Лянцкоронський… та ще багато таких, що вважають найкращим для себе місцем Січ-Матір.
– Теек… але всіх згаданих паном послом лицарів польська корона давно збанітувала. Ці баніти-лицарі скликають до Січі тільки волоцюг, розбишаків, які не хотять працювати, хотять жити розбоєм…
– Кошових збанітували польські королі, то так. Та все ж збанітували не за кримінал, а тільки за непослух. Не послухали ж збанітовані кошові тих королів тому, що вся Україна не польська, а споконвіку українська, козача. Отже, кошові боронили козачу Україну від напасників турків, від татарів. Самі королі часом просили кошових допомогти прогнати тих варварів. Що ж до самих січовиків, то… – Небаба трохи помовчав, тоді додав:
– Я, приміром, січовик вже давненько, ніколи не робив розбою, не грабував, навпаки, де можна було, боронив хлопа-кріпака – послушного від грабіжників панських економів… Воював проти яничара, проти ординця, йшов…
– А тепер вже йдете і проти польського короля? – питав з’їритовано князь.
– Так, тепер йдемо й проти польського короля, бо він хоче притьмом держати всю Україну під своєю рукою, а на наш народ накинути важке ярмо…
– Але Січ мусить ще спитати нас, землевласників… може, ми й не схочемо відходити від польської корони, може, ми й не дамо вам тих наших земель!
– Самі не дасте, чи за допомогою кварцяного війська? – питав і собі пан Небаба.
– А хоч би й за допомогою кварцяного війська! – бундючно рек князь.
– Тоді підемо й проти православних магнатів…
– Чому так? – дивувався князь.
– Тому що православні князі вже покріпачили весь козацький народ, завели панщину, тому що кличете на Україну чуже польське військо, тому що нагнали до нас польських єзуїтів і ламаєте нашу дідівську віру… Тому й підемо на вас, бо польському королю до нас зась! – теж з’їритувався посол.
Князь Вишневецький вже стояв: це був теж високий чоловік, тільки що в плечах вузький. Він держав у руках листа:
– Короткого листа пана Сангушка я прочитав: він пише про те ж саме, про що ми зараз говорили. Просить про допомогу, просить дати дворових козаків, щоби йти на Молдавію, яку вже давно поділено між двома державами: Туреччиною та Польщею. Кошовому Байді немає чого встрявати в чужі справи, бо як-не-як, а Січ не є державою. Вся Вишневеччина теж лежить в межах польської корони, а тому, як вірний син своєї ойчизни, я не дам тому Сангушку жодного козака. Так і скажіть, пане после: жодного козака не дам.
– Так і передам, – спокійно мовив посол, встаючи. – Гра почалася… Скоро настане той день, коли весь знедолений панами магнатами народ піде на тих магнатів навально, як буря, і сам збанітує землевласників за гвалт і зраду нашої Матері-України.
Він круто повернув і, важко ступаючи, вийшов на подвір’я. Там озирнувся, свиснув вершників і за мить виїхав з двору.