12. Загроза братовбивчої війни

Микола Лазорський

Дома, в Глинському, козак Небаба коротко розповів про зустріч з князем-арогантом.

– Він навіть загрозив, – казав козак, вибиваючи люльку об чобіт. – Мовляв, будете мати рахубу не тільки з панами-магнатами, будете мати діло ще й з кварцяниками.

Пан Ярема мовчки слухав і тільки крутив вуса. Видно з усього – його мало турбувала невдача: за ці дні до Січі пристало багато парубків з усієї Вишневеччини. Журився він тим, що князь явно тягне руку за Польщу, а у всій Вишневеччині та й поза нею князь багато важив, і в сеймі до його голосу всі прислухалися. Отже, коли йде до Польщі, то услід за ним підуть й інші православні можновладці. Ті можновладці тоді й зовсім задзьобають кріпака, задзьобають і пани і єзуїти, доведуть до розпачі все поспільство, яке не сьогодні-завтра вчинить повстання, а цього саме пан Сангушко й не хотів: мислив, що можна якось обійтись, якось привернути того Вишневецького до свого козацтва без крові, без побоєвища козацького, бо як не верти, а поляки можуть поставити до бою городовиків проти січовиків, зробити братовбивчу війну. То вже було би безглуздям, але з слів Небаби бачив, що князь-магнат не буде вагатися і зробить так, і тільки так. Пан Сангушко поділився своїми думками з Небабою.

– Думаю, що такого він не зробить, – роздумував посол. – Як-не-як, а все ж князь православний, своєї віри не кине, бо вже й старий, побоїться великого гріха. Час, правда, не стоїть, а ляхи все бавляться вогнем. Отже, на той гук з князівського гнізда вже вилупився пугач… синок отой… синооочок…

І Небаба покрутив головою.

– А що син? – не розумів пан Ярема.

– А то, що отой голоцуцьок вже зараз спольщився, от що! Той напевне буде католиком прилюдно. Такі перевертні лютіші за чистих католиків. Приміром взяти яничарів: ці теж перевертні-мусульмани, а гірші за правдивих мусульманів, я вже те бачив. Син заведе в себе все на польський копил, аби посів батьківщину. Цей вже напевне вчинить братовбивчу війну.

– Виходить, ще трохи і вся Вишневеччина спольщиться?

Пан Небаба мовчав.

Тоді сама княгиня мовила:

– Не забігайте наперед і не мудруйте: ніхто не знає, що буде завтра, а ви вже хочете знати, що буде наперед за десятки років. Все від Бога… Беріть у мене півсотні козаків. Даю хоч і мало, але ж правдивих серденят: будуть вірно служити, мене згадаєте не одного разу, більш не дам, бо й не маю багато.

Пан Сангушко уцілував сестру в руку.

– Коли їдете?

– На тім тижні, – роздумував пан Ярема.

– Так, на тім тижні, – й собі притакнув пан Небаба, – бо маю проскочити до Тахтаулова та Гуджулів, тоді вже й на Січ…

– Добре, – кинула княгиня… – тільки от… з старим Молочаєм не все гаразд.

– А що? – стрепенувся пан Небаба. – Я ще не бачив поранених, хіба пан Молочай ще не одужав?

– Де там! – махнула рукою княгиня. – Дуже вже пом’яли його ординці. Я так думаю, що вам не слід його брати: ще помре в дорозі. Хай тут сидить, буде пособляти щось Пархіму… коли одужає.

– Хворого і старого сам Бог не велить чіпати, – поспішив заспокоїти сестру пан Ярема. – Що ж, послужив козацтву, заслужив і спочивок.

– А другий, той молодий козак? – питав січовик.

– Зіновій Барат?

– Так, Барат…

– Той, хвала Богу, одужав, – він скоро буде тут. Все виглядає вас, чи скоро, мовляв, на Січ. Чудні ви люди! – дивувалася княгиня, – все ви в клопотах та походах, хоч би трохи спочили.

– Спочинемо, – якось терпко муркнув брат і замовк. Княгиня оглянула тільки понурого брата і нічого не сказала.