3. Послушник Петро
Микола Лазорський
Ще зранку по січовому майдану блукав якийсь безвусий юнак, бурсак не бурсак, дяк не дяк: був у довгому каптані, підперезаний шкіряним поясом, на голові зібгана камилавка. Юнак замислено розглядався і якось лячно відступав, заглядівши ще здалеку будь-якого козака. Мабуть, що боявся й зачіпати когось з тих козарлюг. Скоро юнак завернув за стайні, за якими геть далі на горбі сяяв на сонці золотий хрест, то була січова церква Святої Покрови. Молодий чернець скинув камилавку, перехрестився на хреста і ладився, мабуть, до церкви. Але не зробив і двох ступнів, як зненацька наштовхнувся на Охріма Небабу. Цей вернигора теж, мабуть, чвалав до церкви, бо й чуба мав завинутого за вухо й теж кирею чисту.
– Чого штовхаєшся! – прохрипів козак і хопив ченця за лікоть.
– Даруйте, мосцивий пане, я ненароком, – кланявся чернець у пояс.
Небаба Охрім щиро засміявся.
– Не лякайся, не лякайся, голубе! Штовхнув направду я тебе, а не ти мене. Ну, знаєш, клята звичка кожного зачепити, не обійдуся без цього. Ось йду до церкви: перед іконою Божої Матері дав зарік нікого не чіпати… бач, гемонський ірод зараз же й порушив зарік: зачепив слабенького ченця. Прошу не гніватися і… теє… простити, бо йду поговіти і… прошу прощення.
І Охрім Небаба низенько вклонився без жартів, а чемно і навіть богобоязно. Чернець і собі знов уклонився і тільки шепнув:
– Бог простить…
– Гм… що ж ти за чоловік такий? – питав Охрім Небаба. – Захожий бурсак чи, може, пиворіз? У нас таких тут до сто біса… гм… прости мене, Мати Заступниця, знов согрішив, а ще ж і до церкви не дійшли, от що значить звичка!
– Я не бурсак і не пиворіз захожий, а служка, послушник тобто, з Чернігівського монастиря, а звуть мене Петром, приблукав же сюди по ділу.
– А-а-а… так, так… – притакнув козак. – Кажеш, по ділу… гм… може, хочеш скинути оцю одежину та записатися в козаки. Тільки скажу тобі по щирій правді – таких пан полковник не бере… ні, ні… собачий син буду, коли збрешу, не бере…
– Чому ж не бере? – насмілився спитати послушник.
– Дуже вже ти плохий… слабенький: от, к приміру, натрапить на тебе такий, як я, торкне ненароком пальцем, а ти вже й замелькав ногами. Я вже бачу, не візьме і не проси! Наш полковник, прозивається Задерихвіст, так той як скаже що, то мов відрубає по саме тпруті… і теревенити не буде…
– Та я спитав тільки так, а в мене діло є до пана Яреми Сангушка та ще до одного тут козака Зіновія Барата…
– А-а-а… так ти б, голубе, так і казав, – стрепенувся Небаба. – Як же! Обидва голубчики тут і живуть, як же! Вже давненько тут, обидва старшинами. Ти їх оце й шукаєш?
– Так, шукаю, мабуть, ще зранку…
– Гм… – сміявся козак. – Кумедний ти чоловік, бачу. Хто ж шукає мовчки та ще й всього лякається: треба питати… А нащо ж вони тобі?
– Маю припоруку від ігумена нашого Паїсія, листа треба вручити.
– А-а-а-а… так ти б зразу й сказав, а то тільки воловодиш. Просто слід би вилаяти тебе, чортове опудало, та вже мовчу, зарік дав, бо говію. Ходімо лиш до церкви разом, там я їх, голубчиків, обох тобі й виволочу на майдан… ходімо!
В церкві не було завізно, але все ж повно: козаки вишикувалися, стояли побожно і часто клали поклони. Біля притвору старий панотець Леонтій сповідав і шептав молитви. Послушник і Небаба стали навколішки, й кожен проказав молитву. Тоді козак шепнув:
– Саме раз прийшли до сповіді. А он і ті пани-старшини, яких ми шукаємо зранку. Зараз скажу, а ти тут зажди.
Згодом цей велетень підійшов навспинячки до послушника й хрипко шепнув:
– Казали ті пани, он бачиш у синіх жупанах: то Сангушко і Барат. Так казали: зараз не годиться виходити з церкви, після служби Божої підійдеш, а я до сповіді… Прости, братику, коли чим завинив…
– Бог простить! – усміхнувся послушник і став у кутку на молитву.