Пам’яті Павла Грабовського

Софія Малильо

Вік свій карався у тюрмах, засланнях,

в далекій, холодній, чужій чужині.

То відчай гіркий, то терпкі сподівання

зболене серце вкладало в листи і пісні.

Чом та неволя, чому ті жорстокі заслання?

Чом той Якутськ і Тобольськ, Сибір?

Чи доля людини – то горе й страждання? –

всім її прагненням наперекір!

Мрії з дитинства плекав благородні,

світла знання прагнув лагідний дух,

та не із книг знав про лиха народні.

Хто ж захистить рідний люд від наруг?

Хто ті мільйони подвигне до Правди?

Коли та неволя скінчиться? Коли?!

Тирани таких відправляли подалі назавжди.

Є для них місце! Чи ж Сибір – малий?

Прагнув, жадав і кохання, й родини.

Де ж їм узятись? «Нетрі, болота і сама глушина».

«Згину тут, …не діждавшись кращої днини.

Що найгірше – се одиноцтво страшне». Самотина.

І не менше страшне, що нечутно рідної мови,

а без неї душа занедужала вщерть.

«Я вже більше десятка літ не чув її, – мовить,

а без українщини мені просто смерть».

«Зима стоїть люта… так давить груди…

повітря густе, як холодець…»

«Душа доболіла до краю», а навколо зівсюди –

понурі ліси. І знеміг вже борець.

Мов деревце, із рідного вирване грунту,

в’янув і сохнув у глухомані тайги.

В невпинних боріннях духовного бунту

скільки даремно розтратив снаги!

Брате – страждальцю, сваволі чужинської жертво!

Свій трагічний кінець сам передбачив Ти:

«Тільки й щастя: чесно вмерти,

хрест без плями донести».

О, як би Ти радів щасливим змінам!

До них ми важко йшли ще сотню літ.

Тебе з любов’ю згадує Вкраїна,

що справдила борців священний заповіт.

5/XI-1999.