Кайдашева сім’я

Іван Нечуй-Левицький

Повість

1878 року.

Примітки

Вперше повість була надрукована в журн. «Правда» (1879, вип. 3, стор. 141 – 153; вип. 4, стор. 205 – 219; вип. 5, стор. 273 – 286; вип. 6, стор. 337 – 351; вип. 7, стор. 405 – 423; вип. 8, стор. 469 – 480; вип. 9, стор. 533 – 554; вип. 10, стор. 601 – 613; вип. 11, стор. 671 – 690; вип. 12, стор. 743 – 754). В тому ж році повість вийшла у Львові окремим виданням.

У 1880 та 1884 рр. І. С. Нечуй-Левицький намагався провести повість через царську цензуру, але дозволу на друкування її в Росії не отримав. 1884 р. київський цензор звернув увагу на ряд «предосудительных мест» [ЦДІАЛ, ф. 776, оп. 20, спр. 28, ч. ІІ, 1880, арк. 38.] повісті, зокрема в розділі VI, де йшлося про перебування прочан у київських монастирях, а петербурзький цензор звернув увагу ще й на початок повісті, де автор «высказывает скорбь о печальной участи, постигшей Малороссию» [Там же, арк. 74.].

Лише 1886 р. повість була дозволена до друку з вилученням «в ней автором всех неудобных мест» [Там же, ч. ІІІ, 1880, арк. 110]. Всі ці місця були зазначені цензором.

1887 р. повість вийшла з друку у Києві з рядом цензурних купюр. Крім того, автор провів значну роботу над текстом твору, переробив, скоротив або й зовсім зняв ряд сцен, переробив початок і кінець твору.

Наступні прижиттєві видання повісті 1894 та 1906 рр. текстуально майже не відрізняються від видання 1887 р. У жодному виданні цензурні купюри не відновлювались.

Повість «Кайдашева сім’я» друкується за третім (останнім прижиттєвим) виданням: «Іван Нечуй-Левнцький. Кайдашева сім’я. Повість», К., 1906, з відновленням цензурних купюр за першодруком.

Цензурні купюри відновлені у квадратних дужках на таких сторінках нашого видання: 343, 348, 374 – 381, 384, 386.

Наводимо за першодруком початок повісті, окремі місця якого звернули увагу цензури у 1880 та 1884 рр.

«Вся Канівщина од самого берега Дніпра вкрита крутими горами, але ніде нема таких крутих та густих гір, як на полуденній стороні Канівщини, де річка Рось наближається до Дніпра, де вона прорізує гори і під горами кам’яний шар, де обидва береги Росі обставлені скелями. Глянеш з корсунських гір, славних битвами Богдана Хмельницького, і по обидва боки Росі земля ніби схопилася пухирями та бульками, ніби вона кипіла, клекотіла і тільки що простигла саме тоді, як добре вбилася в ключі. Здається, ніби то не земля, а море в час бурі з високими та крутими хвилями, з кучерявими гребінями.

Скрізь понад Россю стоять круті гори, як висока покрівля хат, поламані на всі боки; між горами узькі та довгі без кінця яри, покручені, як безконечник на писанках. Гори то піднімаються, то вгинаються на всі боки, то западають дуже глибоко круглими глибокими долинками, похожими на погріб. На їх крутих ребрах подекуди ніби хтось повиколупував долинки якоюсь велетенською ложкою. На тих горах скрізь стримлять козацькі могили, куди тільки кинеш оком.

Ввесь край ніби якесь здорове кладовище, де похований цілий народ, де під безлічними могилами похована українська воля. Вся країна без лісу, гола, спустошена. Лісів зосталось небагато. Тільки в долини та яри поховались чудові пишні села та хутори з садками та ставками.

Вся сторона густо засипана селами, як рясна яблуня яблуками. Вийдеш з глибокого яру на високу круту гору, а за тією горою розкинеться долина, вся вкрита травою, ніби зеленими килимами, на котрих розкидані розкішні букети садів з білими, як сніг, хатами, з блискучими ставками, з зеленими купами верб понад ставками. З’їдеш з крутої гори в глибокий яр, і перед тобою на всі боки неначе одчиняються ворота між крутими горбами, а через ті ворота виглядають то села з зеленими садами та городами в глибоких закутках, то зелені бані церков, то зелені байраки на крутих ребрах, то голі боки гір, літом попалені сонцем, то здорові сахарні з чорними високими виводами коло ставків, то часом густий, як щетина, дубовий старий ліс. Вискочиш на другу гору – і знов перед тобою міняється декорація: внизу блищить глибока узька долина, неначе здорова миска, вся обросла чагарником, а на самому дні долини лежить довгий невисокий горб, весь порослий густими кущами, неначе якийсь зелений здоровий їжак притаївся на дні долини.

А там по другий бік шляху між горами в’ється Рось од Стеблева до Корсуня; понад Россю скрізь млини, коло млинів високі верби, хати з зеленими огородами. В воді сіріє здорове каміння, до котрого притулились букети лоз та високого очерету. Над берегами стримлять скелі, сіріє й червоніє каміння, що повисовувалось з землі на світ божий, неначе повисовувались сухі ребра.

В літній час те давнє кладовище української історії й тепер буває пишне. Всі хвилі гір зверху застелені розкішними нивами, вкриті зеленими сахарськими буряками, житами, пшеницями, білими гречками. Гаряче сонце обливає жовті жита, пшениці, ціле море зеленої ярини, кидає проміння в зелені глибокі яри, в темні дубові та грабові ліси. А над тими хвилями ярини та озимини високо чорніють козацькі гостроверхі й круті могили, обсмалені гарячим сонцем, а зверху блищить синє шатро широко розкинутого неба, шугають здорові орли або сидять купами на могилах…»

Можливо, з огляду на цензуру при підготовці видання 1887 р. автор переробив і ряд місць твору. Так, наприклад, перероблена сцена марення старого Кайдаша (розділ VII). У першій редакції Кайдашеві ввижалася свята Параскева П’ятниця (адже пін все життя їй молився і постився щоп’ятниці):

«Він підняв блискучі очі, глянув на ліс і побачив диво дивне: над самим шпилем, серед лісу, на повітрі стояла свята П’ятниця, похожа на образ у церкві. Вона стояла в білій блискучій, неначе витканій з срібла, широкій одежі. Довга одежа закривала їй ноги, бгалась під ними купами, неначе срібна хмара, спадала позад неї широкими та довгими семипілками, розстелялась далеко понад лісом і зливалась з зеленою дібровою та з синім небом в далекому тумані. Чорні густі коси розсипались по плечах; на голові блищали червоні та жовті квітки, а над квітками блищав золотий вінець, обсипаний дорогим камінням. Од того вінця падали на срібну одежу широкі червоні та жовті стрічки, неначе по одежі блищала огнева блискавка. Широкий золотий пояс спустився до самого долу і був засипаний зорями.

П’ятниця держала в одній руці золоту чашу, в другій золотий хрест. Її біле лице з чорними бровами, її руки були прозорчасті, як туман, і світилися наскрізь проти сонця. Широкі пілки срібної одежі на краях були облиті рожевим світлом.

– Це свята П’ятниця! – блиснула думка в Кайдашевій голові. – Вона мене кличе! – так здавалося Кайдашеві».

У виданні повісті 1887 р. Кайдашеві ввижається якийсь примарний чоловік:

«Він підвів блискучі очі, глянув на ліс і побачив, що над самим шпилем, серед лісу, на хмарці стояв чоловік, прозорий, як туман, і неначе кивав рукою до його, ніби кликав».

Деякої зміни у виданні 1887 р. зазнав монолог Палажки (сцена замовляння старого Кайдаша, розділ VII). У першій редакції речення «Одкусю я медяника, одкусю я бублика та ввійду в ту церковцю» мало продовження: «а там стоїть піп, як яшний сніп, а попенята, як чортенята, а попадя, що спить походя».

Як вже зазначалося, у виданні повісті 1887 р. автор переробив кінцівку. Кінцівка першої редакції повісті відрізнялася від тієї, яку дав письменник у другій редакції:

«Діло з грушею не скінчилось і досі. А груша все розростається і вшир і вгору та родить дуже рясно, неначе зумисне дражниться з Кайдашенками та їх жінками, а здорові, як горнята, груші й досі дратують малих Лаврінових та Карпових дітей».

У редакції 1887 р. автор дав нову кінцівку:

«Діло з грушею скінчилося несподівано. Груша всохла, і дві сім’ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша».

Полярна протилежність змісту обох кінцівок викликала чималу літературу щодо причин переробки письменником закінчення повісті.

У переробленому вигляді ці місця повісті ввійшли у всі наступні видання. Оскільки немає документальних свідчень про підстави цих та деяких інших переробок, у нашому виданні текст залишаємо, як у виданні 1906 р.

В нашому е-перевиданні розділам повісті дано назви.

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 3, с. 300 – 434.