8. Карпо й Лаврін ділять хазяйство

Іван Нечуй-Левицький

Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика занести батька в церкву; як ховали, то читали євангелію трохи не коло кожної хати; після похорону справили багатий обід. Кайдашиха роздала старцям щедру милостиню, дала священикові на сорокоуст.

На четвертий день після похорону Карпо й Лаврін почали ділитись батьківськими спадками.

– А що, Лавріне, – сказав Карпо, – розділим тепер грунт пополовині, а то батько одрізав мені городу, неначе вкрав.

– То й розділимо, – сказав Лаврін. – Чи підемо в волость, чи обійдемось і без волості?

– А нащо нам здалася та волость! Одміримо пополовині город та пополовині садок, та й годі, – сказав Карпо. – Хіба таки самі собі не дамо ради?

– Про мене, міряймо город і самі, – сказав Лаврін.

Карпо взяв довгу та рівну ліщину і почав з Лавріном міряти город вздовж та впоперек. Перемірявши город, вони розділили його вздовж пополовині й позабивали на межі кілки.

– А що, Лавріне, чи будемо городити тин, чи, може, й без тину обійдеться? – сказав Карпо.

– А навіщо той тин здався? Адже ж у нас двір коло хати спільний, хоч на йому й стоїть і твоя й моя повітка та загорода, – сказав Лаврін.

– Про мене, нехай буде так, – сказав Карпо.

– Але не знаю, як ще наші жінки скажуть, – сказав Лаврін, про матір уже й не згадуючи.

– Хіба в мене жіночий розум, щоб я жінок слухав, – сказав Карпо.

Тільки що вони переміряли город та садок, з хати вибігла Мотря. Вона вийшла на город і окинула його оком з горба вниз, а од низу на горб, потім вийшла на горб і ще раз поміряла грунт очима. Лаврінова частка здалась їй більшою, мабуть, тим, що в чужих руках шматок хліба все здається більшим. Вона скинула з себе пояс та давай міряти город перше впоперек: на Лавріновій половині вийшло більше на один пояс. Переміряла вона вдруге, – ой лишечко! Лаврінова частка була більша аж на два пояси.

– Бодай вас лиха година міряла, як ви оце переміряли, – сказала сама до себе й заходилась мірять поясом грунт вподовж: ой гвалт! Лаврінова половина виходила довша на цілий пояс, ще й висунулась ріжком на вулицю в бузину.

– Потривайте ж! – крикнула Мотря на весь город, – це, мабуть, свекрушище помагала їм мірять! Це вона припустила собі на один пояс вздовж та на два пояси впоперек, ще й ріжок у бузині собі одтягла.

Мотря прожогом побігла до хати, держачи в руках пояс, та репетувала на весь город. Коло причілка стояла та хворостина, котрою Карпо з Лавріном міряв город. Мотря вхопила хворостину й кинулась у двері кулею, як птиця.

– Це ви, мабуть, з матір’ю так міряли город, бодай вас міряв сей та той! – крикнула Мотря на порозі так, що двері з обох хат разом одчинились і з дверей повискакували всі: і Карпо, й Лаврін, і Кайдашиха, й Мелашка. Вони повитріщали очі на Мотрю.

– Чого вилупили баньки, неначе мене зроду не бачили? Як це ви переміряли город? Та нехай його чорти спечуть з такою мірою! – гукнула не своїм голосом Мотря й брязнула об землю хворостиною так, що вона аж захурчала.

– Хррр! – захурчав насмішкувато Лаврін. – Чого це ти кричиш, неначе на батька.

– Кричи на свою матір! Я й тобі захурчу отією хворостиною, коли хоч. Як ви міряли город, коли Лаврінова половина більша і вздовж і впоперек!

– Твого розуму не спитали, бо свого, бач, нема, – сказав скривджений Лаврін.

– Неправда твоя, Мотре, – спокійно сказав Карпо, заклавши руки за спиною.

– Бреши сам! Ось я тільки що сама міряла. Іди в волость, нехай волость вас розділить, а не свекруха, – репетувала Мотря.

– Одчепись од мене, сатано! Я й дома не була, як вони міряли. Це правдива причепа! – сказала Кайдашиха. – Бере моє добро, ще й мене лає.

– Ідіть міряйте на моїх очах, а як ні, то я ваші кілки на межі геть повикидаю за тин, а таки свого докажу, – кричала Мотря.

Мотря вибігла з сіней і побігла на город; за нею пішла Кайдашиха з Мелашкою, а за жінками пішли чоловіки. Мотря розперезалась і почала міряти город поясом: впоперек Лаврінова половина вийшла більша на два пояси.

– А що, чия правда?

– Як ти міряєш? Піддури кого дурнішого, а не мене, – крикнула Кайдашиха, – свою половину міряла, то натягувала, аж пояс лущав, а Лаврінову половину міряла, то аж пояс бгався. Геть, погана! Дай я сама переміряю з Мелашкою.

Кайдашиха переміряла весь город упоперек, – і знов обидві половини були однакові.

– А що, чия тепер правда! – говорила Кайдашиха. – Ти міряєш собі, то натягуєш, а чужому міряєш, то стягуєш. Ти б людей соромилась! Тобі тільки б сидіти з жидівками в крамницях та обдурювати на аршині людей.

– Це якийсь жіночий сажень вигадала Мотря, що стягується й розтягується, як кому треба, – сказав насмішкувато Лаврін.

– А отой ріжок, що в бузину ввігнався, яким сажнем будеш міряти? Не бійсь, мені не оддаси? – сказала Мотря.

– То одкуси його зубами! А де ж його діть, коли він вигнався на вулицю, – сказала Мелашка.

Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотіла. Вона причепилась до Лавріна за батьківську спадщину.

– Чом же ви не розділили пасіки? – сказала вона. – Адже ж пасіка батькова! Гара, що все загарбали собі в руки! На Лавріновій половині в садку більше двома грушами і однією яблунею.

– А ти вже й полічила? – спитав Лаврін.

– Авжеж полічила, і своїм не поступлюсь. Садок не твій, а батьківський, – сказала Мотря.

– То пересади на свою половину! – крикнув Лаврін.

– Який їх чорт подужає пересадить! Пересадиш, то підвередишся, – сказала Мотря.

– О, підвередишся, Мотре, коли Карпо не поможе, – сказав, сміючись, Лаврін.

– Вже хоч і підвережусь, чи ні, а таки свого докажу, – гукнула Мотря і вдарила кулаком об кулак, – ходім лиш зараз у волость, нехай нас волость розсудить, а не ти з свекрухою. Дайте лишень нам половину пасіки, а як ні, то бери, Карпе, сокиру та й рубай груші. Я вам свого не подарую, – кричала, аж сичала Мотря.

– Та подивись лишень, на твоїй половині все старі груші, а на моїй – щепи! – сказав Лаврін.

– Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасіки, половину овець та свиней, – сказав Карпо.

– Овва, який розумний! Забери ще половину котів та собак! – кричала Кайдашиха. – А батька хто лупив у груди? Лаврін хоч батька не бив.

– Не бив, тільки не слухав! – сказав спокійно Карпо.

– А ти забув, що я ще живу на світі? І я маю якесь право на батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати! – говорила Кайдашиха. – Ти хочеш з своєю Мотрею мене, сироту, скривдить? Ні, Карпе, нехай нас громада розсудить!

– Як громада, то й громада! Ходім у волость, бо я своєю часткою не поступлюсь, – сказав Карпо.

Карпо з Лавріном та з Кайдашихою пішли в волость, а Мотря з Мелашкою зостались у дворі коло волості.

Волость присудила Лаврінові та матері батьківське добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька. Як почула це Мотря, то трохи не скрутилась і наробила крику під волостю.

Од того часу між Кайдашенками й їх жінками не було миру й ладу. Карпо й Мотря посердилися з Лавріном та з Кайдашихою і перестали заходити до їх у хату.

– А що, Мотре, виграла? Здобрій тим, що тобі волость присудила, – дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею.

– Дражніть уже, дражніть, як ту собаку, – говорила Мотря і трохи не плакала од злості.

Обидві сім’ї насторочились одна проти другої, як два півні, ладні кинутись один на другого. Треба було однієї іскорки, щоб схопилась пожежа. Та іскорка незабаром впала поперед усього на сміття.

Раз уранці Мелашка вимела хату й половину сіней, обмела коло своєї призьби, змела сміття до порога та й пішла в хату за рядюгою, щоб винести сміття на смітник. Саме тоді Мотря вибігла з сіней і вгляділа коло порога сміття. Сміття було підметене аж під Мотрину призьбу.

– Доки я буду терпіти од тієї іродової Мелашки! – крикнула Мотря на весь двір; вона вхопила деркача та й розкидала сміття попід Лавріновою призьбою.

Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона, сміття розкидане геть попід її призьбою й по призьбі.

– Хто це порозкидав сміття? – спитала Мелашка в Мотрі.

– Я розкидала: не мети свого сміття під мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую, – сказала з злістю Мотря.

– А зась! Не діждеш ти мене сміттям годувати. Нагодуй свого Карпа, – сказала Мелашка і почала змітати сміття докупи до порога.

– Не мети до порога, бо мені треба через поріг ходити! – ляснула Мотря.

– Авжеж, велика пані. Покаляєш, княгине, золоті підківки, – сказала Мелашка.

– Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як кішку, та натовчу мордою в сміття, щоб удруге так не робила, – сказала Мотря.

Мотрині слова були дуже докірливі. Мелашка спалахнула од сорому.

– А, ти, паскудо! То ти смієш мені таке говорити? Хіба ти моя свекруха? Ти думаєш, що я тобі мовчатиму? – розкричалася Мелашка. – То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось тобі, ось тобі!

І Мелашка підкидала сміття деркачем на Мотрину призьбу, на стіни, на вікна, аж шибки в вікнах дзвеніли, а що було мокре, те поприставало до стіни.

Мотря глянула й рота роззявила. Вона не сподівалась од Мелашки такої сміливості й спочатку не знала, що казати.

– То це ти так! То це та, що од свекрухи втікала?

– Ти мені не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не втікатиму і мовчать тобі не буду. Ось тобі на,ось тобі на!

Деркач свистів, як шуліка в повітрі, у Мелащиних руках, а шибки аж дзенькали. Мотря кинулась до Мелашки та й почала видирати деркача з рук. Мелашка була слабкіша і випустила його з рук. Мотря замахнулась на неї деркачем. Карпо сидів у хаті, почув, що в вікна щось порощить. Йому здалося, що в вікна б’є град.

«Що це за диво! Небо ясне, а в вікна порощить град», – подумав він.

– Гвалт! Гвалт! – закричала Мелашка. – Якого ти дідька чіпляєшся до мене, сатано?

З хати вибігла Кайдашиха просто од печі з кочергою в руках. Вона вгляділа, що Мотря підняла деркач угору і ладна вперіщити Мелашку, і махнула на Мотрю кочергою. Мотря одскочила од призьби, кочерга потрапила в Мотрине вікно. Шибка дзенькнула, а дрібне скло посипалось на призьбу.

З хати вибіг Карпо, а за ним Лаврін. Три молодиці вчепилися до кочерги та до деркача, кричали, тяглись, сіпали ті причандали на всі боки. Деркач розірвався. Нехворощ посипалась з деркача, неначе пір’я з гуски. Чоловіки розборонили жінок і розігнали їх.

– Одривай хату! не буду я з вами жити через сіни, хоч би мала отут пропасти! – репетувала Мотря. – Бери, Карпе, сокиру, та зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама візьму сокиру та й заходжусь коло хати.

– Чи ви показились, чи знавісніли? – говорив Карпо. – Хто це розбив вікно?

– Твоя мати! Це вже пішлося наче з Петрового дня! Одна обпаскудила мені стіни, друга вікна побила. Ось тобі за те! Ось тобі! – крикнула Мотря й почала хапать рукою з калюжі грязь і кидати на Мелащину хату. Біла стіна стала ряба, неначе її обсіли жуки та гедзі.

– Бий тебе сила божа! Не кидай, бо я тобі голову провалю кочергою, – крикнула Кайдашиха й погналась за Мотрею.

Мотря втекла за причілок, виглядала з-за вугла й репетувала та кляла Кайдашиху.

– Лавріне! Одривай їх хату. Про мене, нехай Мотря йде жити під три чорти або під греблю; я з нею зроду-звіку не буду жить під однією покрівлею, – кричала Кайдашиха.

– Карпе! Одривай хату, бо я підпалю й їх, і себе та й на Сибір піду, – кричала Мотря.

– Лавріне! Одривай їх хату, бо я ладна й до сусід вибратись. Зараз піду в волость, та нехай громада зійдеться та розкидає їх хату, – кричала Кайдашиха.

З тими словами Кайдашиха накинула свиту та й побігла в волость позивати Мотрю та Карпа. Волосний покликав Карпа на суд. Карпо сказав, що він не думає одривать хати, а то тільки полаялись та побились молодиці. Волосний вигнав Кайдашиху з хати. Слідком за Кайдашихою прибігла в волость Мотря й почала розказувати, починаючи од сміття. Волосний слухав, слухав та й плюнув.

– Ідіть ви собі ік нечистій матері та, про мене, повибивайте й очі, не тільки вікна, – сказав волосний та й пішов у кімнату, ще й двері причинив.

Того ж таки вечора Кайдашиха повечеряла з дітьми і вже лагодилась лягать спати, коли чує вона – на горищі закиркали на сідалі кури, закричали й кинулись з сідала.

– Ой, тхір на горищі! – сказала Кайдашиха.

– Може, злодюга лазить, – сказав Лаврін.

Кайдашиха вхопила лампу і вискочила в сіни; за нею вискочили в сіни Лаврін та Мелашка.

В сінях було ясно. Хтось лазив на горищі з світлом.

– Хто там лазить? – гукнув Лаврін.

З горища ніхто не обзивався, тільки одна курка киркала на все горло, неначе її хто душив. Лаврін вискочив на драбину й заглянув на горище. Там стояла Мотря з куркою в руках.

– Якого ти нечистого полохаєш наших курей! – крикнув Лаврін, стоячи на щаблі.

– Хіба ти не бачиш? Свою курку впіймала на вашому сідалі.

– Хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? – гукнув Лаврін. – Чи шапку перед нею здіймали, чи що?

– Верни лишень мені яйця, бо моя чорна курка вже давно несеться на твоєму горищі.

Мотря лазила по горищі та збирала по гніздах яйця. Сполохані сліпі кури кидались по горищі, падали в сіни на світ.

– Ой боже мій! Це не Мотря, а бендерська чума. Вона мене з світу зжене! – говорила Кайдашиха, – ще хату підпалить лампою. Покарав мене тобою господь, та вже й не знаю за що!

– Мабуть, за вашу добрість, – обізвалась Мотря з горища й спустила з горища на щабель здорову ногу з товстою литкою.

Одна курка впала з горища й погасила світло. В сінях стало поночі. Лаврін стояв, сп’явшись на драбину. Мотря штовхнула його п’ятою в зуби. Він сплюнув у сіни. Мотря штовхнула його по носі другою п’ятою. Гаряча литка посунулась по його лиці. Мотря ладна була сісти йому на голову.

– Куди ти сунешся на мою голову! – крикнув Лаврін і почав трясти драбину. – Не лізь, бо я тебе, сяка-така душе, скину з драбини!

Лаврін скочив у сіни і почав хитать драбину. Драбина стукала об стіну.

– Скинь її з драбини додолу, нехай собі голову скрутить, щоб знала, як лазити на наше горище, – кричала в темних сінях Кайдашиха.

Лаврін прийняв драбину. Мотря повисла на стіні. Половина Мотрі теліпалась на стіні, а друга половина вчепилась у бантину, як кішка, однією рукою та ліктем другої руки. Мотря держала в руці курку й не хотіла її пускати, а в пазусі у неї були яйця, дуже делікатний крам. Мотря боялась наробить в пазусі яєчні, держалась за бантину й ніяк не могла видертись назад на горище. Нижча половина тягла її вниз.

– Ой, лишенько, ой, упаду, ой-ой-ой, гвалт!.. – зарепетувала Мотря не своїм голосом.

Од гвалту Карпо не всидів у хаті й вискочив у сіни з світлом. Лаврін стояв серед сіней з драбиною. Мотря теліпалась на стіні, неначе павук на павутині.

– Драбиною її плещи, та добре! – кричала Кайдашиха. – Нехай не збирає яєць на нашому горищі!

Кайдашиха кинулась до драбини й була б справді почастувала нижчу половину Мотрі драбиною, але Карпо видрав драбину в Лавріна, пхнув матір так, що вона трохи не перекинулась, і підставив драбину під Мотрю. Вона злізла додолу з куркою в руках.

– Оддай мені яйця, злодійко! Нащо ти покрала наші яйця? – репетувала Мелашка.

– Це моя курка нанесла, – говорила Мотря, втікаючи в свою хату.

– А хіба ж твоя курка їх позначила, чи що? Як не вернеш яєць, я піду в волость, – говорила Кайдашиха.

– Про мене, йдіть і за волость, – кричала Мотря з своєї хати, витираючи ганчіркою яєчню в пазусі.

Мелашка засвітила світло, половила в сінях свої кури й повикидала їх на горище. В обох хатах ще довго було чути крик. Той крик стихав помаленьку, як хвиля на воді після вітру, доки зовсім не затих.

– Одривай хату од цих злиднів! – говорила Мотря в своїй хаті Карпові.

– Чи ти здуріла, чи що? Неначе хату одірвати так легко, як шматок хліба одкраять? Ти не знаєш, що то буде коштувать.

– Що б там не коштувало, одривай, а ні, я сама одірву, – говорила Мотря.

– Ану, ну, спробуй! Оце вигадала таке, що й купи не держиться.

Одначе швидко після того Карпо побачив, що Мотря говорила таке, що держалось купи.

На другий день Кайдашиха прибралась і пішла до священика жалітись на Мотрю. Вона розказала все діло не так священикові, як матушці. Матушка дала бабиним онукам коржиків та бубликів, печених з сахаром. Кайдашиха принесла ті гостинці, роздала Мелащиним дітям. Мотрині діти почули носом гостинці й повибігали в сіни. Кайдашиха роздала й їм по бубликові.

– Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка, – крикнула Мотря з своєї хати.

Діти забрали гостинці та й давай махати рученятами на бабу та промовлять ті слова, що їм доводилось не раз чути од матері.

– Баба погана, баба злодійка! – лепетали діти.

– А гостинця взяли од баби, ще й бабу лаєте, – сказала Кайдашиха і заплакала.

Мотря вискочила з хати, пооднімала од дітей бублики та й кинула собакам.

– Чи ти людина, чи ти звірюка, – сказала Кайдашиха, втираючи сльози.

Того-таки дня Мотрин старший хлопець напився зМелащиного кухля води коло Мелащиної діжки, бо в сінях стояло дві діжки з водою: Мотрина по один бік, Мелащина по другий. Малий хлопець, не розбираючи материного погляду на право власності, вхопив кухоль з тієї діжки, що стояла до його ближче, але якось не вдержав кухля в руках, упустив та й розбив.

Кайдашиха вискочила з хати і наробила галасу.

– Бач, іродова душе, вчила дітей мене лаяти, а твої діти мені шкоду роблять, – крикнула Кайдашиха до Мотрі в двері, – іди лишень сюди та подивись!

Мотря вибігла з хати й подивилась. Черепки лежали долі, а хлопець стояв, засунувши пальці в рот і схиливши винну голову.

Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кухоль з Мотриної діжки та – хрьоп ним об землю.

– Оце чорт його й видав. Старе, як мале! Зовсім баба з глузду з’їхала. Що вам дитина заподіяла? – крикнула Мотря.

– Твої діти такі зміюки, як і ти. Наплодила вовченят, то не пускай їх до моєї діжки.

– То сховайте свою діжку в пазуху, а кухля мені купіть, бо ви не дитина, – сказала Мотря.

– Овва! гара, що розпустила своїх дітей, як зінських щенят. Не діждеш, – сказала Кайдашиха.

– Коли так, то й я вам оддячу! – сказала Мотря.

При тих словах вона побігла в Лаврінову хату, вхопила з полиці горшка і хрьопнула ним об землю. Мелашка і Лаврін тільки роти пороззявляли.

Мотря вибігла з хати. Мелашка за нею.

– Коли так, то й я зугарна до московської закуції, – закричала Кайдашиха і, як несамовита, вбігла в Мотрину хату, вхопила з припічка здорову макітру та – хрьоп нею об землю.

Карпо схопився з лави. Йому здалося, що мати збожеволіла.

– О, стонадцять чортів вам з Мелашкою разом! За таку макітру я знаю, як вам оддячити! – закричала Мотря, бліда, як віск. Вона вскочила в Лаврінову хату, вхопила кочергу та й свиснула нею по купі горшків, що сохли на лаві. Горшки застогнали; черепки посипались додолу.

Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кочергу, Мелашка вхопила рогача та в Мотрину хату! Кайдашиха лупила кочергою горшки на полиці, Мелашка частувала миски рогачем на миснику. Горшки сипались з полиці, як яблука з яблуні, неначе земля тряслася.

Кайдашенки так здивувалися, що їм здалося, що молодиці зовсім показились. Лаврінові спала на ум думка, чи не покусала часом матері скажена собака. У Карпа була така сама думка. Йому здалося, що до Мотрі вже приступає. Але глянули вони, що з полиці сипляться горшки, а з мисника миски, та давай оборонять полицю та мисник. Карпо насилу поборов матір і одняв од неї кочергу. Лаврін висмикнув з Мелащиних рук рогача і спас живоття трьом полумискам.

Усі три молодиці насилу дихали. Вони разом верещали, гвалтували, лаялись. Клекіт у хаті був такий, що не можна було нічого розібрати.

– Ти – змія люта, а не свекруха! – кричала Мотря. – Буду я чортова дочка, коли не розіб’ю тобі кочергою голови.

– Хто? ти? мені? своїй матері? – сичала Кайдашиха. – Карпе! ти чуєш, що твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти таке говориш мені, своїй матері? Карпе, візьми вірьовку та повісь її зараз у сінях на бантині, бо як не повісиш, то я їй сама смерть заподію.

– Карпе, візьми налигача та прив’яжи на три дні свою матір серед вигону коло стовпа, мов скажену собаку, нехай на неї три дні собаки брешуть, нехай на неї три дні вся громада плює! Вона мене або отруїть, або зарубає, – верещала Мотря.

– Що ти кажеш? Щоб мене мій син, моя кров, та прив’язав налигачем серед вигону на сміх людям? – сичала Кайдашиха. – Ось я візьму мішка та напну тобі на голову, мов скаженій собаці, бо ти нас усіх покусаєш.

Кайдашиха витягла з-під лави порожнього мішка й кинулась до Мотрі.

Карпо тільки очі витріщив і не знав, кого слухать: чи вішати жінку, чи прив’язувати налигачем матір.

– Ти злодійка! ти покрала в нас яйця! – кричала Кайдашиха й кинулась до Мотрі з мішком у руках.

– Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене, мою працю цілий рік. Я на тебе робила, як на пана панщину, – кричала Мотря.

– А чом же ти мене не кидала, коли тобі було в мене погано? – пищала Кайдашиха. – Чом тебе чорти не понесли на Басарабію або за границю?

– Овва, через таке паскудство та оце тікала б за границю! Тікай сама хоч під шум, під греблю! – гвалтувала Мотря. – Ти злодюга, ти відьма!

– Хто? Я відьма? я злодюга? – сичала Кайдашиха. – Ось тобі на!

Кайдашиха тикнула Мотрі дулю й не потрапила в ніс, та в око. Мотря вхопила деркача і сунула держалом Кайдашисі просто межи очі.

– Ой лишечко! Виколола проклята зміюка мені око! – заплакала Кайдашиха і вхопилась за праве око.

В неї з ока потекла кров. Лаврін та Мелашка побачили кров і розлютувались. Вони кинулись обороняти матір.

Лаврін пхнув Мотрю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мотрю і пхнув Лавріна. Лаврін ударився об мисник. Три полумиски, захищені Лавріном од наглої смерті, посипались йому на голову.

– Одривай, Карпе, хату, бо я тебе покину з твоєю проклятою матір’ю, з твоїм іродовим кодлом! – репетувала Мотря.

– У волость її, розбишаку! В тюрму її! Одривай, Лавріне, їх хату, бо я сама полізу та буду зривати кулики.

Лаврін і справді розлютувався. Він ухопив драбину, приставив до стріхи, вискочив на покрівлю й почав зривати кулики з Карпової хати. Кулики сипались на землю. На хаті заблищали крокви й лати, наче сухі ребра.

Тим часом Кайдашиха зумисне розмазала кров по всьому виду, замазала в кров пазуху, повисмикувала з-під очіпка волосся та й побігла до священика, а потім у волость і наробила там гвалту.

– Ой боже мій! Дзвоніть в усі дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лавріна, вбили Мелашку, вбили й мене! Рятуйте, хто в бога вірує! – кричала не своїм голосом Кайдашиха в волості. – Скликайте громаду та зараз, зараз!

Волосний і писар, побачивши окривавлену Кайдашиху, полякались і побігли до Кайдашенків. За ними бігла Кайдашиха та галасувала на все село. Волосний з писарем прибігли в двір і вгляділи живого Лавріна, котрий сидів на хаті та зривав кулики. З хати вибігла Мелашка, здорова й жива, а за нею Мотря.

– Рятуйте мене! – голосила Мотря. – Як мене знайдуть зарубану сокирою, то нехай уся громада знає, що мене зарубала свекруха! Рятуйте, хто в бога вірує!

– Чого це ти, навісна, кричиш? – спитав голова. – Адже ж ти жива.

– Рятуйте мене, вона мене вже вбила! – репетувала Кайдашиха.

– Чи ви показились, чи що? – сказав писар. – Бігає по дворі й кричить, що її вже вбили. Що тут у вас скоїлось?

– Ось що скоїлось! – ткнула пальцем на око Кайдашиха.

– А ти що робиш ото на хаті? – гукнув голова до Лавріна. – Зараз мені злазь та давай одвіт перед нами.

– Не злізу, доки не одірву Карпової хати, – говорив Лаврін і швиргонув куликом волосному на голову.

– Якого ти нечистого кидаєшся куликами? Зараз мені злазь, а то я полізу та сам тебе стягну та всиплю тобі сотню різок, – кричав волосний.

Лаврін трохи прохолов, зірвавши півсотні куликів, і зліз додолу. Волосний з писарем пішли в хату: в Лавріновій і Карповій хаті валялись купами черепки.

З хати повибігали діти, вгляділи страшне закривавлене бабине лице й підняли гвалт. Собаки гавкали на писаря та на голову, аж скиглили. З села почали збігатись люди. Волосний з писарем та з кількома громадянами повели в волость Кайдашенків, їх жінок та Кайдашиху. Вони насилу розплутали їх справу і присудили Карпові одірвати хату й поставити окроми на своєму городі, бо Лаврін, як менший син, мав право зостаться в батьковій хаті і за те був повинен додержать матір до смерті. Громада присудила розділити грунт між Кайдашенками пополовині.

Волосний таки посадив Мотрю за бабине око в холодну на два дні.

Після такої колотнечі стара Кайдашиха заслабла. В неї нагнало око, як куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона осліпла на праве око.

– Господи! Од чого це в нас почалася колотнеча в сім’ї? – казала Кайдашиха. – Це воно не дурно: це, мабуть, майстри закладали хату не на смерть, а на колотнечу.

Кайдашиха надумалась піти до священика й просити його, щоб він освятив хати. Не сказавши нічого Лаврінові й Карпові, щоб вони часом тому не спротивились, Кайдашиха побігла до священика й попросила його освятить хати.

Наступав храм у семигорській церкві, і молодиці на селі почали мазати хати. Мотря якраз того дня полізла в піч, щоб її вимазать.

Кайдашиха прийшла додому з священиком, з ними прийшов і дяк з паламарем.

Священик покропив свяченою водою хату й сіни. Кайдашиха просила його посвятить і Карпову хату; їй усе-таки шкода було сина.

Кайдашиха одчинила двері в Карпову хату, а там з припічка теліпались ноги п’ятами догори, пальцями вниз. Товсті литки стриміли, наче дві деревини. В печі лежала Мотря.

Священик покропив Карпову хату.

– Нащо ви, мамо, святите мою хату? Хіба я вас просив, чи що? – сказав матері Карпо.

– На те, щоб твоя жінка не била горшків та не вибивала очей, – сказала Кайдашиха. – Нашу хату майстри закладали на твою Мотрю.

– То святіть, мамо, перше себе, бо й ви не безвинні: набили горшків удвох з Мелашкою більше од Мотрі, – сказав Карпо.

– Не жартуй, сину! Ти ще молодий. Пам’ятай: у тебе діти, в тебе худоба. Гляди лишень…

– Та вже святіть не святіть мою хату, а я її одірву та й не буду закладать на колотнечу, – сказав Карпо і зараз заходився одривати хату та ставить на своєму грунті.

Двір був невеликий, а як його розділили, то, очевидячки, обидві половини стали ще менші. Стара хата стояла на вулицю боком, бо хати в селах ставлять вікнами і дверима на південь, а південь припадав не на вулицю. Карпо поставив свою хату недалечко од Лаврінової. Вона стояла до Лаврінових дверей задвірком. Мотря намагалась, щоб Карпо загородив такий тин, щоб і птиця через його не перелітала. Карпо мусив перегородить і двір, і город.

– Отак би ти, Карпе, давно зробив, то були б і горшки цілі, і в твоєї матері очі не повилазили б, – говорила Мотря.

Перебули Кайдашенки зиму на опрічних дворах, і дві сім’ї почали потроху миритись. Спершу почали забігати з однієї хати в другу діти. Їм байдуже було про батьківську колотнечу. За дітьми почали забігать один до другого батьки для своєї господарської справи: то за стругом, то за свердлом, то за сокирою спершу в повітки, а потім і в хати, а вже за ними почали любенько через тин розмовляти й жінки. Тільки Кайдашиха не ходила до Мотрі: сліпе око навіки загородило їй стежку до неї. На Кайдашевій давній оселі повіяло миром. Щоб не бігати кругом через ворота, Карпо й Лаврін зробили в дворі через тин перелаз.

Мир між братами поміцнішав ще більше задля господарської справи, задля спільної вигоди.

Карпо, одрізнившись од батька, спочатку таки набрався багато лиха, поки зібрався на своє хазяйство. Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові. В його була тільки пара волів, і як йому треба було спрягаться під плуг, він ніколи не просив волів у батька, а напитував супряжичів між чужими людьми.

В Лавріна зосталась пара батькових волів. Карпо спрягався з Лавріном, і вони вдвох у супрязі орали попереду Карпове поле, а потім Лаврінове. Карпо ходив за плугом, а Лаврін був за погонича. Спільна вигода присилувала їх помагати один одному в оранці і в сівбі, і в заволікуванні, і в возовиці.

Саме тоді пішла залізна дорога з Києва недалечко од Семигор. Селяни почали держати коні і ставали під хуру возить на залізну дорогу сахар з ближчих сахарень, борошно з панських та єврейських млинів. Карпо й Лаврін купили й собі по коняці. А так як на одному коні далеко не заїдеш і багато ваги не завезеш, то вони спрягались кіньми під одну хуру й ділились заробітками пополовині.

Податі були великі, плата за землю була чимала; і Карпо й Лаврін побачили, що поле не настачить їм грошей на податі, і мусили шукати заробітків в осінній та зимній безробітний час.

Громада в волості обрала Карпа за десяцького.

– Карпо чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий сіпака, може, його боятимуться хоч баби та молодиці, – говорила громада.

– А може, панове громадо, ми оберемо за десяцького Мотрю, – прикинув слівце один жартівливий чоловік.

– Не можна, вона повибиває всім бабам очі, – гукнули чоловіки, сміючись.

Прийшов приказ з волості рівняти шляхи, лагодить мости та насипать на багнах греблі. Карпо загадував людям на роботу і попереду усього звелів скопать той капосний горбик на горі, вище од свого городу, на котрому його батько поламав десятків зо два возів.

– Ану, Лавріне, бери заступа та йди на роботу, – загадував Карпо братові.

– Піди вижени на роботу свою Мотрю, – промовила стара Кайдашиха.

– І Мотрю вижену. Ви думаєте, що пожалію? – говорив Карпо.

Він і справді мусив вислати на роботу й свою Мотрю. Люди прокопали спуск навкоси, так як колись радив старий покійний Кайдаш, ще й горбик молодиці знесли в приполах під Карпів тин.

Минуло чимало років після панщини. Громада трохи заворушилась і почала встоювать за свою вигоду, за своє громадське право.

Тим часом громада почала діло з жидом. Один багатий жид з містечка заплатив панові добрі гроші й купив собі право поставить на селі на панській землі шинки. Він заквітчав своїми шинками село з чотирьох боків і пустив горілку по дешевшій ціні, ніж в громадському шинку. Люди кинулись за горілкою до жидівських шинків. Громадський шинок стояв порожній, в його ніхто й не заглядав.

Волосний зібрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громаді.

– Панове громадо! – говорив Карпо, – нехай ніхто з села не купує горілки в жидівських шинках. Посадім коло шинків десяцьких та соцьких, нехай дрючками одганяють людей.

– Я сам сяду з дрюком і буду одганяти хоч би й свою рідню! – гукав Лаврін. – Нехай жиди посидять дурно ціле літо над своїми барилами. Посидять та й підуть.

– Добре Кайдашенки радять! – загула громада. – Посадім людей та й не пускаймо нікого в жидівські шинки.

Громада порадилась і розійшлась.

Жид побачив, що непереливки, взяв відро горілки, одніс волосному; друге одніс писареві, зібрав до себе в шинк десять чоловіка таких, що заправляли громадою, і поставив їм ціле відро горілки.

– Чого нам змагаться, – говорив хитрий жид, – нащо вам мене кривдить. Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю ціну в своїх шинках таку, як у вашому, ще й зараз заплачу в волость сорок карбованців одчіпного.

– Чи вже заплатиш? – гукнули чоловіки.

– Ой-ой, чом і не заплатить для добрих людей; ви думаєте, що я жид, то в мене й душі нема? Я ладен і на церкву дати. Ет, та що й говорити! От вам хрест, коли не ймете віри.

І жид перехрестився зовсім по-християнськи.

– Чи ти ба! Жид хреститься! – гомоніли люди.

– Ви думаєте, що я не поважаю вашої віри? Та я ладен жити з вами, як з братами, – підлещувався жид. – От вам ще відро горілки! Суро! А винеси гостям оселедців та паляниць! – гукнув жид до жидівки.

Сура зітхнула на всю кімнату, так їй було шкода оселедців, але вона винесла й поклала перед людьми на столі.

– Їжте, люди добрі! Ви думаєте, що я шкодую для вас? – говорила Сура, – ой вей мір, ой-ой! – прикинула вона вже тихенько, виходячи з хати.

Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав їм на цимбалах своїми облесливими словами.

Давні панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його слова, підсолоджені горілкою та приправлені оселедцями, так і влазили в їх душі. Вони не знали, що жид вибере ті сорок карбованців, і за оселедці, і за ту горілку, що вони в його дурнички п’ють, з їх-таки кишень – то недоливками, то водою, підлитою в горілку, то більшою платою.

Люди розтали, як віск, і почали хвалити жида. Декотрі вже були зовсім п’яненькі.

– Так що ж, панове, та ще й які панове! Що тепер пан перед вами! Ви, Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волості, те й зробите! Ви, Петре, тепер господар на все село, ніби князь! Тепер ви пани, а пани вже перевелись на Іцькову сучку, – підлещувався Берко до мужиків. – Так що ж, панове, чи згодитесь громадою оддати мені й свій шинк, і будете пускати людей в мої шинки? Я подарую сорок карбованців на волость, а за ваш шинк зараз покладу гроші на стіл!

– А добрий жид! – гукнув один п’яненький мужик, – що й гроші зараз дає. Будемо стояти на сході за його!

– Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе!

Саме в той час Карпо Кайдашенко їхав з ярмарку, вглядів коло панського шинку купу людей та й став. Берко знав, що Карпо горілки не любить і на сході йде все проти його. Він сховався в кімнату.

– Здоров був, Карпе! – гукнув Грицько і почав обнімать та цілувати Карпа. Гостра неголена Грицькова борода колола Карпове лице, неначе голками.

– Та здоров був… – говорив Карпо, одвертаючи лице, – та годі вже!

– Здоров був, соколе! Та зайди-бо в шинк та випий хоч чарочку з нами! – молов Грицько і знов ухопив Карпа руками за шию і цмокнув його в щоку.

Грицькова борода подряпала Карпові щоку, аж кров виступила.

– Та одчепись ік нечистій матері. Оце припало тобі цілуватись! Аж кров виступила на щоці!

– Серце! голубчику! чи вже ти оце не вип’єш з нами хоч по одній чарці, хоч півчарки! Та тут же такий добрий жид! А! Що вже й казати!

Грицько розвів знов руки і наставив губи.

– Та одчепись собі! Піди обніми та поцілуй мою коняку, коли вже припала охота цілуваться, – говорив Карпо. – А нащо це ви горілку п’єте в жидівському шинку? – спитав Карпо.

– Та бодай не казати… – сказав Грицько, – тут такий добрий жид, такий добрий, чорт його знає, де він такий добрий взявся. Благодареніє богу і всім святим, він і на церкву дасть! Ото кумедія!

– А ви забули, що самі на громаді постановили?

– Серце, голубчику, білий лебедику! – говорив п’яний Грицько, тикнувши колючою бородою Карпові в ніс. – Та не цурайся-бо нашого хліба-солі.

Карпо бачив, що з п’яним розмовлять – тільки гаяти час, вдарив коняку батогом. Віз покотився.

– Карпе! Карпе! Та зайди-бо та хоч по крапельці, хоч півкрапельки! – гукав ззаду Грицько й біг за возом.

На другий день зібралась громада. Прийшов Карпо і вдивився.

Громада співала вже іншої; волосний та писар тягли за громадою і кричали, щоб оддати Беркові й громадський шинк, не тільки що пускать людей по горілку і в жидівські шинки… бо Берко зараз плате гроші…

– Панове громадо! Погана ваша рада; я не пристаю на це! – сказав понуро Карпо й одійшов од громади набік.

Громада оддала Беркові громадський шинк, хоч Берко на церкву грошей не дав, а тільки дурив п’яних мужиків.

Громада дорого потім заплатила хитрому жидові…

Берко приймав за горілку не тільки пашню, але навіть крадене сіно й солому. Понесли люди мішками пашню в Беркову комору, а Берко тільки гладив бороду білою рукою, дивився, як п’яні мужики валялись під його шинком, та зараз-таки підняв скажену ціну на горілку в усіх шинках.

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 3, с. 405 – 422.