1. Втеча з Афін
Юліан Опільський
– Чи Ойтозірос ще не вернув?
– Ні, деспойна!
– То йди поглянь на вулицю, чи не вертає?
– Ох, я боюся, деспойна.
– Боїшся, так я сама піду…
Дівчина-невільниця кинулася до стіп своєї пані.
– О, не йди туди, Гарміоне, не йди! Твоя краса сейчас зверне увагу посіпаків Крітія, а між ними, як знаєш, є чимало сих, що бували колись у сьому домі…
Бліда тривога тихо, нечутно, м’яким крилом нічної птиці надлетіла знадвору і сіла на беріжку хрустальною водою заповненого збірника посеред перистилю. Вона гляділа з-поміж вієрів пальм, бил ірисів та лілей просто в очі Гарміони та її служниці. І вони обі завмерли, дивлячись у лице Горгони жаху-тривоги.
Довкола мовчало все. Гамірні, рухливі вулиці Афін наче змінилися у порослі асфоделями елізійські поля по той бік Лети. Затихла гамірна агора-ринок. У мишачі нори поховалися крикуни-демагоги, які довели до упадку гордий город Кекропса і Тезея. Тільки вряди-годи почувалися мірові кроки побідних спартанських дружин. Нечисленні прохожі горожани з жахом та ненавистю гляділи на них, бо за ними ступали гуртками ще завзятіші вороги афінської демократії – поклонники спартанських порядків, окружені посіпаками. Керамейкос, Пнікс, Пірей та Фалерон виплювали на вулиці всі свої подонки – корабельних та портових робітників, злодіїв, жебраків, грабіжників, лінтяїв, які вмить примінилися до нового ладу чи безладдя.
На чолі сеї товпи ступали молодці, сини перших родів в Афінах, яким надоїла народна воля. Вони бралися ось мечем, ножем, отруєю знищити все, що могло її відбудувати. Не тридцять тиранів було в Афінах, а стільки, скільки молодих паничів виросло у мозаїкових перистилях афінської аристократії. І не дружини спижевих спартіатів були грізні горожанам, а ся підла товпа міського шумовиння, яка помагала й служила панам. Бо пани та шумовиння се – союзники у боротьбі з трудовим народом.
Після тяжкої, майже тридцятилітньої боротьби повалили вони державу, виссали силу народа, повбивали його провідників, довели до розпуки купця, хлібороба, ремісника. Вони зломили силу, яка була сонцем усього грецького світла, а місто неї з Тартару закликали жах, який холодним потом обливає тіло, від якого дрожать коліна, а лице вкривається блідістю. Сей жах ішов від лискучих збруєю спартанських дружин і від сірої маси зголоднілої товпи і налягав на уми. Він втискався у найдальші кімнатки афінських домів, уповзував у всі серця, відбирав тямку умам, розривав узли приязні, любові, милосердя. І ось зайшов аж тут.
– Я боюсь, деспойна, – говорила гарна кучерява невольниця, криючи смугле личко у складках хітона пані. – Від битви під Аргінузами, де згинув твій брат, нема мені ні їди, ні сну. Наче демони обступили мою душу та лякають її страхіттями підземелля. У довгих безсонних ночах причуваються мені голоси померших, наче лиха ворожба. А тепер… о деспойна! Коли, вертаючи з похоронів твойого батька, побачила я на ринку Терамена, Крітія та спартіатів, освітлених смолоскипами, моє серце крикнуло з болю, як Філоктет у драмі… О горе! Сповнилося віщування серця! Ворожі боги зруйнували тихий спокій твойого світа, о деспойна! Вони вбили й мене! Рятуй мене, Гарміоне, я ж твоя власність, твоя невольниця, рятуй мене переді мною самою. Бачиш, учора найшла я над берегом Іліссу… болиголов.
– Чого ж ти ходила над Іліссос, дитинко? Сама кажеш, що боїшся, відки ж у тебе так знічев’я набралося відваги?
– Чого? – повторила дівчина і підняла голову з колін своєї пані. – Гей, знаю я, яка-то сила туди мене тягне! Там, над Іліссом, гроби… та гріб твойого брата Стратоніка. Се він кличе мене до себе: «Прийди до мене, у мою тісну кліточку, принеси мені квітку спомину, як колись носила квітки любові! Обійми холодний камінь, як колись обіймала мою життям кипучу грудь, і заплач, як колись утішалася!» Ось що мене тягне туди, над Іліссос, ось що подало мені у руки конейон.
Темне, помарніле лице невільниці наче ожило на хвилину від спомину, але по хвилі знову жах заволодів неподільно над усіма його рисами. Широко розплющилися великі чорні очі, горі піднялися брови, кутики повних коралевих уст опали вдолину.
– Рятуй мене, деспойна! – повторила. Голос дрожав замітно, а руки зложила, наче в молитві.
Повна мала рука пані спочила на голові невольниці.
– Правда! Стратонік любив тебе! – зітхнула Гарміоне. – Я знала про се і скривала перед батьком. Тепер нема вже батька, але нема й кого любити. Бідна ти, дитинко, але що я… що я, бідна, тобі поможу? Ти втратила тільки любов, я – все, що мала… все, кромі життя.
У темно-синіх очах Гарміони заблестіли жемчуги сліз, дрогнули уста, а висока грудь піднялася зітханням.
Невольниця мовчки узяла одну з її рук і притиснула до уст.
– Прости, деспойна! Я за своїм горем забула твоє…
– Власне горе, Демофіле, завсігди найтяжче, власна заслуга – найбільша, найменший – злочин.
– О, так! Але й власне бажання видається найважнішим з-поміж усіх других, чому ж його не сповнити?
Демофіле ясним поглядом обкинула стать своєї пані й заглянула в її заплакані очі.
– Бажання, дитинко? – спитала протяжно Гарміоне. – Яке ж бажання є в тебе? Якщо можеш, сповни його, я даю тобі свободу, іди й роби, що знаєш!
– Ти не зрозуміла мене, деспойна! Моє бажання те саме, що й у тебе: се бажання вмерти або… або тікати ген далеко-далеко від гамору, брязку, від брехливих афінських чепурників з головами діточої кукли, а серцем шакалів, далеко від гробів, які тягнуть до себе живу людину сильніше від понади живого тіла, десь у безвісті, де пливе Океанос або де живуть кіммерійці…
Спішні кроки почулися у продомі, і обі дівчини позривалися. Демофіле подалася назад. Гарміоне поступила кілька кроків наперед. І ось відхилилася завіса, яка ділила перистиль від сіней, і під стовпами колонади указався високий, стрункий муж у полотняному хітоні. На лівій руці мав перевішений плащ, який скинув був задля спеки, а в правій – чималий шкіряний мішок. За ним сопів та пихтів невеличкий собою, але грубий, наче бочка, лисий афінець з червоним лицем та маленькими хитрими очима.
Сумні черга дівчини прояснилися, наче всміхнулася до неї рожевопальця Еос.
– Ах, дядечку! Хай поблагословить тобі Гермес у всіх замислах, хай постелить тобі доля шлях життя м’яким полотенцем з Аморгос за се, що відвідуєш мене, самітню, ось сядь біля мене, а ти, Демофіле, подай вина, але сього з Хіосу, бо воно солодке, як мід, а подає членам силу Геракла.
Ойтозірос уступив з пошаною у тінь колонади, а невольниця подала у срібному кратері змішане з водою вино. Грубий дядько розгорнув заялозений гіматіон, попив вина, відсапнув глибоко і забалакав скороговіркою:
– На Зевса! Ніякий сікофант за небіжчика Клеона не набігався так, як я сьогодні. Увесь день на ногах: від Крітія – до Лісандра, від Лісандра – до Періксена, від Періксена – до Тезейону. Я молився, плакав і знову молився, але в пропілеях спартіат мало черева мені не провертів. Не пустили на Акрополіду, собачі скоти. О, Афіна Промахос! Злізь та подивися на спадщину Арістіда, Фемістокла, Перікла! Заболочені постоли пелопонеських бовванів топчуть барвисту мозаїку Парфенону, на гермах та статуях вішають чужинці свої вошиві кожухи та плащі, а нас, сіль усієї еллінської землі, лякають, наче дітей Ламією. Але досить того, – перепинив сам себе, – скажи, що задумуєш зробити зі собою? Ти знаєш, що Періксен…
– Періксен, певно, знає, що батько помер та що не остигло ще й гаразд попелище його костра, а там… Свойого часу заходив він у нашу домівку, та ні батько, ні я не вітали його радо, і він пішов собі. Яке ж йому діло до мене?…
Череватий Ономархос порушився на кріслі.
– Звісно, що нема ніякого, – признав, – але в тебе може найтися діло до нього. Він, прецінь, права рука Крітія…
– Лишім його! Ти, дядечку, звичайний собі купець, який до нічого не устрявав, противно – ти навіть позичав гроші афінським паничикам на розпусту. Тобі нічого боятися лакедемонської партії. Покійний батько був вправді їх ворогом, але вже не живе. Чого ж нам їх боятися?
– Но так! Що ж буде, одначе, як він забажає забрати майно твойого батька? Що зробиш, як він посягне по тебе?
Бистро глянула Гарміоне на свойого дядька, який дуже пильно приглядався чорним фігурам Одіссея та Аякса на темно-червоному фоні амфори. Радісне почування із-за приходу дядька щезло вмить, як щезає на водограї дуговий рефлекс.
– Ономарху! – сказала по хвилі. – Часами криють боги від очей смертних тайну створіння, але все-таки догляне часами її око мудреця. Та ніякий мудрець не збагне тайни людської злоби!..
Ономархос спаленів.
– Чи ти злобою вважаєш журу про майбутнє?
– Скажи – «своє» майбутнє, ціною чужого горя!
– Не розумію!
Гарміоне встала, а її тонкі брови стягнулися грізно, а стать випрямилася гордо, як Артеміда, відкривши в кущах підглядача своєї краси.
– Значить, ти не в силі зрозуміти, що недосвідна дівчина може догадатися нещирості досвідного мужа? Ономарху! Не дали боги жінці розуму, який розчленовує та в’яже річи й ідеї, але дали їй серце, яке відчуває навіть се, про що й не снилося розумові. Тому кажи отверто: зачим прийшов ти до мене?
Лице Ономарха прибрало облесний вираз лизуна, який береться видурити щось від багатого приятеля.
– Гарміоне! Дитинко! Не стягай своїх брів та божеського чола, на якому звикли сідати харіти, а не Зевесові громи. Хотяй у домі твойого батька бували софісти та ретори, хотяй твоє знання більше, ніж у не одного з молодих багачів, які тільки про коні, пси та руханку теє…
– Що ж! – перервала їдко і досадно дівчина. – Руханка – се філософія спартанців, твоїх другів! Не диво, що їх розум у м’язах, а мізок…
– Тсс! Такого не кажи; теперечки раб, який подасть донос на свойого пана, дістає свободу.
Та в сю мить із-під стовпів портика зазвучав чистий молодечий голос.
– Не забувай, достойний Ономарху, що я не афінець, а варвар, тому й не треба боятися мене. У мене нема розуміння для чесноти та калокагагії, тому не продам Гарміону нікому!
Ономархос кинувся взад, наче побачив у чарці, з якої пив, скорпіона.
– Не держиш своїх рабів у послусі! – скартав братаницю.
– Вони говорять тільки правду! – гордо відтялася дівчина. – Але ти не вважай на Ойтозіра! Він знає, що він раб, і готов послухати на кождий кивок моєї руки. Ти діло говори, чого тобі треба від мене?
– Гм! – зам’явся афінець. – Гм… ага! Знаю!.. Отже, хотяй ти розумна, як Паллада Партенос, то все-таки, а, радше, саме тому знаєш, що найяркіше світило знання не заступить смолоскипу Гімена. Я знаю, що після смерті батька ти є одиноким власником майна. Вправді, поле, винниці та оливники не дали в цьому році доходу, але з торгівлі рибою та збіжжям із Ольвією припав нам обоїм чималий бариш у афінських тетрадрахмах. Ось твій раб приніс тобі відчислені гроші. Ти заможна дівчина, Гарміоне, і першого мужа в державі не було б для тебе забагато. Я обчислив менше-більше твоє майно і погадав собі, які-то маєтки можна би зібрати, маючи ще за собою опіку великих, знатних мужів у державі. Ось чому навістив я сьогодня Періксена, сина Ксенократа…
– Невже ж ти…
Лице дівчини спаленіло, очі заіскрилися, але ні слово більше не вийшло з-поза зціплених зубів. Затиснені п’ястуки піднялися, і здавалося, що вони ось-ось ухоплять безпомічного череваня та стануть його перетрясати, мов подушку. Але ні! Насилу погамувала себе Гарміоне, а Ономархос, який не смів глянути дівчині в очі, не замітив її душевної боротьби. Він тільки догадувався, що вона збентежена згадкою про Періксена, який давніше женихався до неї. Тому ждав, аж дівчина успокоїться і сама запитає. І справді! По хвилині звучав її голос вже зовсім інакше, коли запитала:
– Що ж Періксен, чи тямить ще нашу хату?
Побідний усміх промайнув на лиці Ономарха: риба зловилася.
– Ще би! Звісно, що тямить. Він знає також, що ти одна, а я…
– А ти?
– Я твій найближчий свояк, твій батько, – сказав з вагою черевань і своїми короткими, згрубілими пальцями став гладити рам’я та руку Гарміони. – З моїх рук возьме тебе твій майбутній…
Якийсь дивний огоньок заблимав у кутиках її очей.
– Ах, я завсігди знала, що ти, дядечку, мені прихильний. Хай заплатять тобі боги по заслузі. Але ти розкажи мені, як-то ви зі собою говорили.
Вона говорила се з цікавістю в очах, весела й оживлена. Ономархос засміявся й попив з кубка.
– Хе-хе-хе! Я так і знав, що тобі се буде по нутру. Що ж, молодість! Божа сила почувається в нас, правда? Хе-хе-хе! Ну, не бійся, дитинко! Будеш мати Періксена, як тільки захочеш! Я сказав йому – ти розумієш, до чого я се говорив, – що волів би, щоби гріш, який остався після смерті Евтрезія, не пішов у руки противної нам сторони, себто демократів, а звеличив блеск якогось стародавнього роду афінських евпатридів. Я сказав йому, що, за ласкою богів, серед теперішнього зубожіння купців власник такого майна міг би за одним махом узяти в руки цілий довіз меду та збіжжя з Понту або вина з Хіосу чи Родосу. Можна би по дорозі забирати товар із Тасосу, з якого ось тепер найбільше амфор вивозять на мрячні береги кіммерійців…
Лице дівчини горіло. Розхиленими устами вона наче ловила кожде слово з уст дядька, а руки стикалися в п’ястуки.
– Вкінці запитав Періксен про суму гроша, яку полишив Евтрезіос, а почувши, аж підскочив з місця. Помовчав хвилину, а там і дав мені бажаний дозвіл…
– Який дозвіл? – живо запитала Гарміоне.
– Нічо… то єсть… я… я прохав його передше позволити мені привезти власними кораблями дещо поживи зголоднілим співгорожанам, а не позволити другим…
– Ага!
Ойтозірос порушився неспокійно біля свойого стовпа. Гарміоне мовчала, але лице її чомусь-то поблідло знову. А Ономархос продовжав, бачучи, як корисне вражіння викликує його купецький розум.
– Коли ми прощалися і я дякував Періксенові за ласку, він засміявся і каже: «Своякові не дякують! Іди і скажи білораменній Гарміоні, що буду в неї завтра, коли наповниться людьми агора!» Ось і все! Тепер ти, доню, приготуйся відповідно на прийом мужа, який бажає увести тебе у гінайконіт свойого дому жінкою. І нехай Афродіта додасть повабу твоїй красі, а безсмертний Ерос хай пов’яже вас рожевим вінцем! Тоді Гімен запалить смолоскип на тому самому місці, де недавно горіли ще огні Танатоса.
Ономархос вийшов, а коли за виходячим запала важка занавіса при воротах, Гарміоне закрила нагло лице заслоною та сперла голову на руки.
Було тихо, мов у гробниці, тільки з недалекого Пніксу доходили хвилями протяжні оклики спартанських варт. Останні промені Геліоса погасли за скалами Саляміни, а на сході стала звільна підійматися понад горби Лікабету велика темно-помаранчева Селена. У пітьмі глибокого сумерку стало тонути нутро перистилю, розпливалися в ній мальовані стовпи підсіння, статуети, картини.
До колін Гарміони приповзла Демофіле.
– Чи подати лампаду, достойна? – спитала ніжно півголосом, перечуваючи роздратування своєї пані.
Наче зі сну збуджена, зірвалася дівчина.
– Ах, правда! Вже ніч! Вели подавати вечерю, а поки що остав нас самих! Ойтозіре, ти тут?
– Моє місце, деспойна, при твоїх ногах! – відповів із-під стовпа глибокий мужеський голос, і Ойтозірос станув перед дівчиною у поставі, повній пошани.
– Сядь оттут, біля мене, і порадь мені в мойому горю. Ти чув нашу розмову і зрозумів її.
– Так, деспойна! Я був товаришем Стратоніка не тільки в забаві, але й у науці, мені не трудно розуміти не тільки слова, але й наміри Ономарха, Періксена, Крітія…
– Так, ти тільки з імені варвар!
Ойтозірос засміявся, але якось дивно, неприродно.
– З імені й уродження! – відповів. – І сього не слід мені забути, бо, забувши про се, став би я таким самим гидким баришівником, як ось сей!
Гарміоне мовчала. Справді! Її дядько – варвар по серцю, куди поганіший ефіопа чи лівійця, а скит Ойтозірос вірний, мов золото, благородний, мов Арістід…
– Не говори мені про Ономарха! Хай йому Геката всю ніч давить груди страхіттями Тартару! Ти радь мені, що зробити із сею поганню, яку він накоїв. Я нароком не відповіла йому як слід, а ще й лукавила перед ним, щоби він не догадався, як противною є мені гадка про гінайконіт Періксена. Я гадаю, найкраще буде завтра сказати Періксенові, що дядько, не спитавши мене, орудує мною та майном батька, як своїм. Він евпатрид, то і зрозуміє…
– Що, ти його не хочеш, деспойна? – перервав скит. – Але, по вашому закону, Ономархос має право видати тебе заміж і проти волі. А чи Періксенові ходить про тебе? І один, і другий бажають тільки зібрати якмога найбільші скарби, і то, по можності, без крові, бо тільки справжні мужі вбивають ворога, ось як Крітіяс… А вони тільки лодії!
– Ономархос знає, що Евтрезій давав мені волю в усьому!
– Що ж із сього? Одно маленьке насильство в родині – се ж дрібниця. Більш тисячі горожан вирізали вже посіпаки спартанської партії, в усіх чільніших родинах – жалоба або страх; хто ж вступиться за дівчиною, яка не хоче заміж, і то ще за такого Періксена? Одно його слово – і посіпаки заберуть без тебе гроші, які він бажає взяти за тобою! Батька вбити годі, бо вже не живе, але майно забрати можна й тепер!
У сю мить перші лучі місяця заглянули через крівлю у перистиль і освітили бліде лице дівчини. На ньому стояв вираз упору і завзяття.
– Як так, – сказала голосом холодним, мов сталь, – то мене жде або втеча, або… смерть. Демофіле найшла над Іліссом конейон і радо умре зі мною.
– Є ще й третій, скитський.
– Який саме? – зацікавилася дівчини.
– І в нас на широких, вольних степах, наче дикий анемон, цвіте любов, а її цариця Аргімпаса – се ваша Афродіта… Вона інакше називається, бо інакше є її царство, так як степовий анемон різниться від лілеї. Ось чому й її закони – се закони степу, де всякому вільно зірвати цвітку або відібрати зірвану другому… Усякий, хто бажає любові, йде між криті повозки обозу, які стоять кругом таборового майдану. Побачить жінку, яка йому до пари, то спокійно привішує на її повозку свій сагайдак і йде до неї. Якщо в неї є другий чоловік, то вони борються, а побідникові припадає в уділі жінка, якщо ні, то й вона сама боронить себе від нелюба, а ніхто не присилує її прийняти його проти волі та спромоги. Всі присутні є свідками дії та її законності… Тому позволь, деспойна, мені примінити тут, в Афінах, закон Аргімпаси. Я, щоправда, тільки твій раб, а не вибранець твоєї любові, але чи ми не є всі нарівні рабами Афродіти? Позвать мені вийти проти Періксена, а побачимо, хто набуде собі право стати твоїм оборонцем!
І з подивом слухала Гарміоне слів скита, і мимохіть вдарила їй кров до голови. Як різним, нескінченно різним від усіх її знакомих був сей раб-варвар, а при сьому як гарно плили його слова, наче в мовниці на «агора». На Палладу! І мати Фемістокла була зі скитів чи тракійців, а батько помер рано… Але вмить вернула гадка до теперішності.
– Указуєш мені, Ойтозіре, далекий край зі суворим підсонням, суворими людьми та жорстокими богами. На жаль, се далеко-далеко! І в нас було таке колись… коли Язон їздив у далеку Колхіс добувати золоте руно. Але тепер не те! Періксен приб’є тебе на хрест або велить убити посіпакам, а мене продасть торговцям. Тут ніхто не стане свідком двобою. Напроти, кождий присягне перед тиранами, що я підбила тебе на злочин.
Ойтозірос засміявся згідно.
– І се, деспойна, називаєш ти ладом, лагідністю, любов’ю? Се є те еллінське світло, перед яким у варварську пітьму западається вольний степ скитів? Ось поглянь довкола! Малюнки, статуї, горорізьби, мозаїки, збитки папірусу з безсмертними творами великих поетів, філософів, хронографів, високі, небосяжні уми, невичерпана в багатстві уява, тонке почуття краси… Але серця не видко з-під сього, благородність полягла на полі битви, потонула в безодні моря, розвіялася з вітром. Десять літ живу між вами, запроданий в неволю зрадником, а боги дали мені паном благородного Евтрезія. Не ломив я каміння в Пептеліконі, не тягав неводів, не порпався в землі, я був у домі ніби друга, хоч не своя, дитина. І, будучи тут, приглядався я доволі еллінам: серед святинь Акрополіди, під покривалом блеску, знання та багатства чатують на прохожого брехливі, злодійські, рабські душі афінців. У нас, у вольних степах, куди частіше цвіте благородність, щирість, правда… під кожухом косматого варвара. Ха-ха!
– Правду кажеш, Ойтозіре! – відповіла Гарміоне. – Святу, Зевесову правду. Ніякий світ не запродав Дарієві, цареві персів, рідної землі, а таке вчинив Гістієй – мілезієць. І Спарта, й Афіни в’язалася з вічними ворогами Еллади. А як згадаю сікелійські Лятомії, де замучили сіракузанці тисячі афінських бранців, то скажена лють хапає мене за горло і думаю, що ніякий варвар не вчинив би сього, що вигадає еллін. Правду кажеш, ските, у нас розцвів ум, але вмерло серце. А не умом – тільки серцем в’яжуться з життям люди.
Ойтозірос похилився над Гарміоною. Тепло її тіла почув на свойому лиці, ніжні пахощі її одягу та волосся наповнили його ніздрі та, дійшовши до мізку, обдали його, наче осіння мряка вершини Гіметту. І сам скит незчувся, коли заговорив тихим, палким голосом, якого вчить людину любов.
– Гарміоне! Якщо ти глядиш серця в людей, то тікай відсіля геть, далеко, куди не глядить око зависних еллінських богів! Там не обманюють і не вбивають себе брати задля золота, там любов – не продажнім товаром, а справді цвіткою, яку в кождому серці засіває Апія, богиня життя й землі. Віддайся мені в опіку, я заведу тебе у Скитію, над Борисфен, між мирних калліпідів, які не знають війни, ні спорів. Вони, як беотійці, орють і сіють, а їх внуки хто знає, чи не поставлять уже нового триніжка в Дельфах або жертівника в Олімпії. У вольних степах моє рам’я оборонить тебе від всякої напасті. Крикну – а тисячі зберуться на мій поклик боронити радше мойого добра, чим власного життя. І я не зраджу тебе, не продам ні за золото, ні за власть, яка нарівні з любов’ю оп’янює мужа! Тебе тільки почитатиму, як святу богиню Тавіті, що опікується домашнім огнищем, а якої не слід обиджати й цареві! Покинь тут усе – хату, Ономарха, Періксена! Заведи мене на торжище в Ольвії, а до тижня викуплять мене мої земляки за такі скарби, про які й не снилося тутешнім багачам… Тоді за гроші добудеш собі усе, чого забажає твоє серце. За гроші половина Афін побіжить за тобою не тільки у Ольвію, але й у край андрофагів та естів…
Мимохіть заслухувалася Гарміоне у глибокий, чистий голос раба і через хвилину здавалося їй, що тут при ній сидить хтось другий – не Стратонік, ні Евтрезій, а сей хтось, кого ще не пізнала в життю. Мимохіть огрів її жар його слів, тепло, яке так і било від усієї його появи, чар сили мужа, яким опутує вона слабу жіночість…
– Ходи! Я пірву тебе, мов Зевес-бик Європу, мов Геракл Деяніру, мов сатир німфу в ліску. Я пірву тебе орлом у хмару і байдуже тоді, чи пущу тебе з неба на скалу, чи посаджу на Олімп… Я сила, могучий зрив Титаніда, який, всупереч богам, сотворив людство!..
Мимохіть похилилася головка Гарміоне на плече Ойтозіра. А він, наче оливну галузку обіймає прочитан Діоніза, пригорнув дівчину злегка до себе…
Довга пасмуга світла з-поза навіси протяла, наче меч, темряву підсіння. Гарміоне скрикнула і подалася взад. Важко переводячи дух, вхопив себе Ойтозірос за схвильовану грудь і похилив голову.
– Прости, достойна! – сказав. – Се не я зблизився до тебе, а ти сама гляділа в мене опори… і ти найшла її. Кленуся святим мечем царської Скитії! Я ні хвилі не забув, що і я раб…
– Ти не раб, Ойтозіре, ти мій друг і, як кажеш, моя опора. Я піду за тобою в Ольвію з грошем, якого в мене доволі й без твойого викупу. З нинішнім днем усі мої раби свободні й остають тут. В Ольвії є в мене знакомі… але не забувай, що…
– Я варвар, Гарміоне, – я тямлю се і буду тямити, хоч би прийшлося власним ножем роздерти собі грудь. Твоє чоло гляділо мойого плеча, але твоє серце не гляділо мойого, бо вони обоє виростають із різних грядок. З ким сплететься їх галуззя, знають одні боги. Я тямлю се, Гарміоне, тямлю се, бо я не афінець… і не висмію тебе!
– Ах, я не про се… – спротивилася дівчина і спаленіла, мов рожа.
Не було, одначе, часу на вияснення, бо ось надійшла Демофіле.
Спокійно, поважно засіли обоє до вечері. На приказ Гарміони прийшли й усі прочі раби й невольниці та засіли до стола. Після їди велів Ойтозірос запрягти мули до двох возів, а на вози вантажити все движиме майно Гарміони. До півночі все було готове, і з продому виїхала ціла валка, кермуючись на Кидатенейське передмістя, на дорогу, яка вела до Фалерону, де стояли кораблі Евтрезія та Ономарха. При воротах викупився Ойтозірос мошонкою дарейків, покликуючися на дозвіл Періксена для Ономархових кораблів. І справді, варта пропустила їх без перешкоди.
Дальша їзда була дуже небезпечна. Між довгими стінами, які лучили Афіни з морем, побудували були перед двадцять семи роками мешканці Афін безліч ліп’янок, у яких перебули облогу та чуму. Опісля запустіли хати, зимові дощі розмили їх. У наслідників безсмертного Перікла не стало ні засобів, ні доброї волі. Румовища не випрятано, непозасипувані доли і рови грозили ногам та колесам, а всіляка голота не шанувала навіть і життя безоружного та самітнього мандрівника. До того ще й бурили якраз поставлені спартанцями робітники пірейські та фалерійські стіни, а валява більших та менших каменюк валялася здовж дороги.
Нога за ногою їхали вози, але коли перші лучі сонця заграли на вістрі спису Афіни Промахос, один із кораблів Евтрезія випливав із пристані як виправлений Періксеном у Понт.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 41 – 52.