6. Тріумф Ойтозіра

Юліан Опільський

Як тільки Гарміоне побачила Ойтозіра, уся її душевна мука щезла десь у глибині, ум відзискав рівновагу, а натомість зовсім ясно виринула гадка: «Ви обоє – Ойтозірос і ти – належите до себе! Ви призначені собі, бо Парка Ляхезіс разом ісплела нитки вашого життя. Дарма, що він не еллін. У безмежжях степу ширшає кругозір, а око бачить тісноту афінського опістодому. У ньому темно, душно, невигідно, наче штучно плеканій рослині у черепку. А тут? Тут втвирається уся безкрай широкої волі, безмежний простір отвертої країни, з якої золоте яблуко Гесперід сотворить еллінський дух. На Ареса! Афінський світ душиться сам у собі. Кинений на схід та північ, він обійме землю аж по круг Океану!..»

Уособленням сього розмаху еллінського духа був для Гарміони Ойтозірос. Його могутня поява стане Прометеєм скитського варварства, а вона… вона буде його Аріадною, якої провід дасть йому побіду над Мінотавром…

Схилилася й підняла кинену Спадаком діадему.

«Вложу йому на чоло вінець побіди! – погадала. – А якщо судилося йому впасти у порох боєвища, то й я умру разом із ним. Хай помішається разом наша кров! На Гекату! Не тільки невільниця Демофіле поклала любов до Стратоніка вище власного життя!»

Стукнули мечі об щити. Зібрані сколоти привітали сей перший відгомін бою одушевленим окликом. Зі здержаним віддихом стежила дівчина за лискавковими ударами, які завдавали собі противники з вирахуванням, але й із силою. Уже від перших ударів пірвалася шкіра на щитах, а металеві обручі, які їх окружали, повигиналися в кількох місцях. Оба противники не стояли на місці, а пробували то відти, то відси влучити ворога ненадійно.

Недаром, одначе, Спадакес був першим борцем між сколотами, недаром Ойтозірос уже двадцятьлітнім хлопцем добув собі признання старців у народі так, що не забули його досі. Сили в обох були однакі, а Спадакес за час царювання вийшов був уже дещо з вправи. Він швидко помітив, що хитрощами не побідить Ойтозіра, й тому, відбивши останній удар, напер на нього впрост, гадаючи розрубати щит і влучити противника смертельно.

Зав’язалася січа. Стук та брязк змінився у ненастанне дзвеніння, а око ніяк не могло розрізнити швидких рухів мечів. Вони, як огнисті вужі, маяли у повітрі довкола голов борців і видко було їх тільки через сю коротеньку хвилину, коли упадали на щит противника між ударом а новим розмахом. Чимраз ближче і ближче підходили до себе борці. Щораз густіша хмара пилі підіймалася з-під їх стіп, а з повищерблюваних мечів стали сипатися іскри.

Аж ось Ойтозірос чомусь-то звернувся вбік… подався взад… вперед кинув собою Спадакес… Гарміоне закрила очі… Її рука міцно стиснула ручку ножа… Грімкий оклик зі соток грудей, оклик одушевлення та радості заставив її розплющити очі. Перед нею серед опадаючої куряви стояв над тілом поваленого противника… Ойтозірос із порубаним щитом на лівій руці, з окервавленим мечем у правій. Але й його лице було з лівого боку криваве. Кров заливала ліве око й застигала на вусах та бороді, але він не звертав на се уваги. Що ж сталося?

Після довгих зусиль пізнав Ойтозірос, що має діло з хоробрим противником, якого завзяття ще збільшували честолюбивість, любов, а то й ненависть до соперника. Тому удав, що слабне, щоби відтак наглим ударом ранити противника та осягнути перевагу. Але тут о мало що не поплатився за свій підступ життям, бо Спадакес у боєвому захваті нагло подвоїв силу ударів, а один із них досягнув чола Ойтозіра. Бризнула кров, але в сей мент, коли все тіло Спадака подалося за розмахом уперед, Ойтозірос зробив півобороту вбік, а там із усієї сили вбив меч у шию противника.

Спадакес умирав, а, бачучи се, всі його свояки та приклонники покинули круг видців та окружили його, щоби показати новому цареві свою вірність, але й свою благородність. Перша веліла їм не покидати у смерті близької людини, як друга не позволяла їм спомагати мечем його неблагородних стремлінь. Ойтозірос зрозумів се й, указуючи Гарміоні засумований гурток сколотів, спитав:

– Як гадаєш, Гарміоне, чи вчинив би се при трупі Стратоніка Ономархос у прияві Крітія?

Але Гарміоне не відповіла, тільки підійшла до нього та вложила на його чоло золоту діадему скитських царів, – а рівночасно всі скити ударили мечами об щити та голосним криком привітали нового царя.

Ойтозірос здійняв сагайдак Спадака з одвірка хати, а привісив свій. Але даром ждала Гарміоне вечором його приходу. Тільки старий Октамазадес прийшов спитати, чи їй чого не треба, а там і він вийшов.

Сколоти пристроїли її кімнатку усім, що найшли у скарбниці Агатоніка, а коврів та опон дістали з найближчого села хліборобів. Одначе сим разом самітно тільки слухала Гарміоне пісень соловіїв та самітною найшов її солодкий Онейрос.

Другої днини підвели їй коня, і Гарміоне побачила себе на чолі двохсот сколотів у високих шапках, червоних плащах, з довгими списами, на яких маяли шкірки з волоссям, позривані з голов побитих ворогів. Їздці співали дорогою походні пісні, показували всілякі штуки на конях, удавали напад та оборону, словом, старалися скоротити їй час подорожі. Під вечір заїхали у край степовий, хвилястий, у якому були могили давніх царів. По тому боці лежав Геррос – околиця, у якій перебував царський двір. Туди з’їздилися також деколи князі-намісники царя від калліпідів, алазонів, агатірсів, скитів-орачів та кочовиків. Над Борисфеном на рівнині вже здалека доглянула Гарміоне картину, яка була вельми схожа на вигляд афінської агори у торговий день, тільки о много більша й багатша людьми та красками.

На широкій рівнині над рікою видніло наче чотири села, чотири табори скитських племен авхатів, катіярів, траспіїв та паралатів. Складалися вони з безлічі войлокових буд на колесах із занавісок ззаду, а віконцем спереду. За ними, кожда про себе окремо, паслися величезні череди волів, коров, кіз та Овець, а далеко на овиді показувалися бистроногі табуни невеличких, але палких та витривалих скитських коней. Біля черед та возів роїлося від їздців у довгих плащах, зі списами га арканами, рабів у сірій полотняній або шкіряній одежі та жінок у ярко-червоних хустинах та барвистих строях.

Посередині між таборами, окружений також рядом возів, був осідок царя: п’ять просторих стіжкуватих войлокових юрт із золотими верхами. Тут жив давніше цар із жінками та дітьми, гут переховував свої скарби, тут жили також під час дорічних з’їздів князі чотирьох племен сколотів та намісники других скитських народів.

Човнами переїхала Гарміоне з дружиною на той бік ріки, а під вечір в’їхала у табор, де прийняв її Ойтозірос, цар, якого ім’я є ім’ям бога сонця. З цікавістю приглядалися їй жінки сколотів, темнолиці, кароокі красавиці, стрійні ї багаті намиста та узірчаті, багато золотом нашивані одяги. Вони гляділи на прибувшу без ненависті, бач, минулися вже часи Анахарзіса та Скіллоса, й ніхто не гіршився прибуттям еллінської дівчини у царську юрту. Оттут, у півтіни шатра, вперве стрітилися Гарміоне та Ойтозірос від часу пам’ятного двобою.

– Вітай, царю, – сказала вона, – вітай у своїй величі і змилуйся над безпомічною дівчиною! Ріши її судьбу якомога найшвидше, благаю тебе!

– Не глузуй, деспойна! – відповів цар. – Чи ти не розумієш, що між мною а тобою нема місця на пусті слова та що наша судьба зависить після богів тільки від тебе? Скажи! Чи пізнала ти, чим різний сколот від елліна в очах тямущої жінки?

Хвильку гляділа дівчина у темне, худощаве лице скита, вкінці усміхнулася жартівливо.

– Знати то я знаю, тільки ніяк не можу зрозуміти, чому ти тоді… після втечі Трофія не прийшов вечірком у хату…

Вона надіялася обійму, поцілуя… першого поцілуя його повних, рум’яних, чорним вусом отінених уст… Надармо!! Ойтозірос кинувся зразу вперед, але припинився, зітхнув важко, потер чоло рукою, вкінці сказав:

– Ах, дівчино! Здається, поява самої святої Аргімпаси не врадувала б мене більше, ніж твої слова, але що ж! Недосвідна ти й незнаюча, тому гадаєш, що своєю згодою придбала собі чоловіка, як у Елладі, більш нічо! Ти помиляєшся. У нас нема весілля, нема обрядів, як і нема пожиття між нелюбами, то правда! Але саме тому нема і сили, яка б розлучила сих, що справді любляться. Навіть смерть не ділить їх, навіть могила не кінчить пожиття між сими, що самі без свідків та жреців получаться любовним вузлом у тіні шатра.

– Ох! Демофіле померла з туги за Стратоніком. І їх не розділила могила…

– Ні, Гарміоне! Се не порівняння. Вона погасла, наче випалений смолоскип, зів’яла, наче осінній пізньоцвіт. А ось ходи зі мною на Борисфен, побачиш, що там діється. Спадакес не був справжнім царем, тому його хоронять уже нині. Побачиш…

Коли вийшли із шатра, криваве зарево незлічимих кострів заливало ярким світлом долішню полосу чорної одноціли, якою налягла на землю хмарна, беззвіздна ніч. При кострах суєтилися скити та їх жінки й дівчата. Мужі різали та паювали м’ясо, жінки виносили кобиляче молоко, сир, пшеничні коржі та лагодили вечерю. Видко було, одначе, що вони спішаться. Не чути було ні співів, ні дотепів, ні розмов. Наче якась таємна сила підганяла всіх до поспіху, на якесь страшне, лячне діло, перед яким мовкне веселість та радість, а кам’яніє серце.

Цареві та Гарміоні підвели коні, і вмить уся дружина царя зібралася біля юрти, а там і поїхала через табор туди, де плив Борисфен та вершилася могила Санага. До дружини Ойтозіра раз у раз прилучалися сі сколоти, які успіли вже повечеряти, і швидко зібралося довкола царської пари кількасот комонників та комонниць. Сі останні сиділи на конях по-мужеськи так справно, як і мужі. У зборі панувало мовчання, і чути було тільки брязк упряжі і збруї та тупіт коней. Мовчав і Ойтозірос, на якого чолі красувалася діадема Санага, а Гарміоне, одягнена у синю, багато золотом нашивану скитську ношу, вся аж горіла з цікавості, що-то саме бажає їй показати Ойтозірос.

Аж ось і доїхали. Далеко від табору над рікою горіли великі огні, накладені з дров, які весняною порою наносила ріка з Гілеї. При сих кострах видко було гору викопаної землі, а біля неї глибоку чотирикутну яму. З дещо отесаного каміння збудовано серед неї гробівницю, покриту сильною кришею. Не була вона велика, але Спадакес, як неправний володар, не міг мати більшої. Побіч ями на низькому ложі покоїлося очищене з внутренностей, наповнене пахучим зіллям та обтягнене воском тіло Спадака. На ньому була багато золотом нашивана одежа, але не було царських відзнак, скіпетра та вінця, тільки збруя і дорогоціннощі.

Біля тіла плакали й заводили жінки та наложниці погибшого, а було їх кільканадцять. З другого боку держали конюхи улюбленого коня Спадака, який спинався, форкав, пручався та світив білками великих, від переляку одичавілих очей. Цілий ряд других коней стояв неоподалік, а при ньому кільканадцять пастухів під вартою цілої ватаги оружних скитів. Товпа народу в околичних осілих сіл та чотирьох таборів окружала могилу, тіло Спадака, жінки та коні густим перстенем.

Коли появився цар, під’їхали до нього сейчас усі князі сколотів і віддали йому поклін, а Октамазадес, як найстарший між ними, спитав:

– Великий царю, лице Мітри-Ойтосура! Ти позволив похоронити по закону сього, хто піднімав меч на твою святу голову. Безмежна твоя великодушність ласкою заплатила за зло. Позволь же ж розпочати святий обряд!

– Начинайте! – відповів Ойтозірос. – Віддайте Апії се, що з неї вийшло, похороніть минуле, щоби буйно розцвіло майбутнє на славу та радість богів та людей!

– На славу і тобі, царю! – хором відповіли сколоти.

З круга виступило трьох мужів: один у білій одежі, другий – у червоній, третій – у чорній. Всі мали на головах вінці з трав та цвітів, а в руках один мав ніж, другий – залізний обруч зі шрубою, а третій – меч. Були се жреці, які мали довершити обряду.

Перш усього біло одягнений підійшов до мерця і діткнув ножем його груди.

– О Апіє, богине землі, життя і смерті! – закликав. – Нема вже крові у сьому тілі, ти випила її там, у степу, у полі бою. Ти кличеш Спадака, який був могутнім, багатим, здоровим, сильним вождем комонників, кличеш його до себе, бо бажаєш тіла, як узяла кров. Так бери його як жертву від рідні, племені, народу! Хай із сього посіву зійде буйне нове життя!

Махнув рукою, і вмить ухопили сколоти тіло та по драбині знесли у могилу. Там засунули його у гробівницю. А тоді жрець спитав:

– Чи зладжено тобі, блаженний Спадаку, усе, чого потребує сколот у вічному життю в Гара Берецайті? Чи є в тебе пожива, вино, олива, хліб? Чи є чарка, збанок, блюдо?

– О, так! – відповіли здолу сколоти.

Рівночасно на мотуззі стали у могилу спускати печені чвертки волів, баранів, всіляку дичину та пташню, далі – смолисті амфори з вином, оливою, глеки з кобилячим молоком, медом, пивом, водою, вкінці – дорогоцінні золоті, срібні спижеві та мідні вази, збани, тарілки, кубки. На них видніли грецькими мистцями ковані фігури. Вони зображували побут скитів у степу, їх боротьби, лови, пири, збрую, коні та слуг.

– Не на се дбає людина, щоби після смерті раділи другі її добром, – сказав Ойтозірос Гарміоні, – а на те, щоби користувалася ними сама у ясному, білому раю Мітри – Ойтосура.

– Се гарно! – відповіла дівчина. – Бо тільки так можна пізнати, хто любив небіжчика, а хто ждав з тугою на його смерть. Один, бач, заплаче, другий зрадіє, і не буде ложі ні в сьому, ні в другому.

Одначе картина змінилася у іншу, а серце дівчини застигло від жалю на її вид.

Жрець у червоному плащі підійшов до слуг і підняв меч. В сій хвилині заспівали всі сколоти пісню смерті, яка зачиналася від слів:

Відходиш у рай Ойтосура, у Апії царство святе

Спадаку, вожде сколотів, і слуг забираєш усіх

З собою в далеку дорогу…

Рівночасно жрець махнув мечем, а в сю мить на голови Спадакових слуг упали обухи топорів. Другі скити різали коні, а перш усього – бойового коня Спадака. Кров полилася в могилу, а звуки пісні не завсіди глушили квік коней та харчання убиваних мужів. Трупи конюха, підчашого та одівальника зложено біля гробниці, а поруч уложено коня. Коли пісня скінчилася, не чуть було вже нічого, тільки дзвіночки та балабони, якими обвішані були криша гробниці та скрізь понабивані палі, дзвенінням відганяли демонів… А тоді білий жрець поспитав знову.

– А чи зладжено тобі, блаженний Спадаку, усе, чого потребує сколот у вічному життю? Чи є в тебе любимий кінь, конюх, підчаший, одівальник? Чи є ясна збруя, молоді слуги-післанці, баский табун, який радуватиме твоє серце у степах вічності?

– О, так! – відповіли здолу сколоти.

– А чи є в тебе, блаженний вожде, наложниця-жінка, якої біле тіло подасть утомленому розкіш Аргімпаси?

– Ні, нема! Приведи її чим боржій, бо пора вже покрити землею се, що втікло від лиця дня!

– Невже ж вони уб’ють і жінку? – спитала Гарміоне Ойтозіра, дрожачи, наче від смертельної тривоги.

Але Ойтозірос мовчав. До гурта жінок підійшов чорний жрець з желізним обручем і спитав:

– Котру з вас вибирав звичайно блаженний Спадакес у своє ложе? Чиї коліна цілував він найчастіше? На чиїй груди покоїлася його свята голова найрадше?

– Скіллі! Скіллі!

– Ні, Ідантірси!

– Тісси! Тісси!

– Тісси! – закликали вкінці мало не всі жінки.

Молоденьке, може, шістнадцятилітнє дівча висунено з гуртка наперед. При виді страшної, чорної, кривавої могили та валяви трупів подалася дівчина взад, поблідла, мов мерлець, а в широко розплющених очах малювався безмежний жах, ся живлова тривога, яка огортає людину при виді смерті, ся розпука молодого серця, яке має вмирати, заки ще жило.

– Я… чому я? Мене ж силою взяв цар… – лебеділа. – Усього чотири дні тому… О Апіє! Не бери мене! Я ще не твоя!..

Упала навколішки і заломила білі малі рученята, а там похилила головку й зімліла.

– Горе! – прошептав нагло біля Гарміони якийсь голос. Живо оглянулася афінянка. Її конюх закривав лівою рукою чоло й очі, а правою добув із-за пояса ніж…

Вмить догадалася, що тут діється.

– Ойтозіре! – крикнула. – Сі жінки брешуть! Спаси Тіссу! Якби Спадакес любив був її, не чіпався б був мене!

Ойтозірос підняв руку. Чорний жрець та два сколоти, які вхопили вже були свою жертву, відступилися.

– Пожди, знаючий отче! – сказав цар. – А ви, жінки, кажіть правду, бо якщо Тісса не була улюбленицею Спадака, то він сам прийде по сю, котру любив. І ні він сам, ні вона не найдуть спокою у вічності. Проклін ложі вчинить із нього опиря – вовкулаку на весь час, який призначений до життя нащадкам Таргітая… Тому хай виступить ся, яка володіла в юрті Спадака!

Вмить розступився гурток, в посередині остала висока жінка середніх літ, повногруда та круглолиця, з великими палкими очима.

– Ойбара! – закричали в один голос сколоти.

А покликана виступила вперед гордим кроком.

– Так, Ойбара! – сказала звучним, чистим голосом. – Я бажала пімститися на сій малій тварюці, до якої розгорівся був Спадакес солом’яним огнем, а там була б пішла за обоїми… Ось ніж… Життя без обійму любимого не стоїть і череп’яного глека!

Тут кинула жерцеві під ноги ніж і витягнула обі руки до сколотів. Вони вхопили їх, а жрець вмить заложив їй на шию обруч. Покрутив закрутку раз, другий, а там і закинув на лице Ойбари чорну хустину… Через хвилю страшні судороги потрясали тілом жінки, тим страшніші, що ні один стон не міг добутися зі здавленої горлянки. Швидко спустили сколоти тіло в могилу і поклали на лежанку біля трупа Спадака.

– А тепер, – гукнув білий жрець, а голос його дрожав замітно, – хай лискавка Папая та проклін віщої Апії влучать усякого, хто б нарушив упокій померших!

Кинув ніж, який держав у руці, в могилу, а вслід за сим зашуміла земля під заступами копачів. Під час, коли одні засипали яму, другі вбивали на палі тіла коней. У сі палі встромлювано другі, на які насаджувано тіла Спадакових слуг. Швидко ряд страховинних кукол окружав вінцем криваву могилу!

Звичайно роблено се аж у першу річницю похорону, та виїмкове становище Спадака вимагало доповнення обряду сейчас.

Тим часом ніхто й не завважив, як до зімлілої Тісси підбіг конюх Гарміони. Він підняв її, поклав перед царя і сам укляк біля неї.

– Віддай її мені, царю! – прохав. – Заки ще взяв її цар, вона моя була по закону Аргімпаси. Не мені було ставать на прю з царем.

– Вона твоя, – сказав цар, – як тільки захоче сама.

– Ох, вона захоче, захоче! Життям усім не заплачу тобі, деспойна, твоєї ласки.

І вдарив чолом перед конем Гарміони. А в сій хвилі Тісса розплющила очі.

У тьмаве шатро прокрадався розсвіт. Сірина його рішалася зі світлом оливної лампади, яка горіла в куті юрти перед ідолами домашніх богів володаря. На перських пуховиках царської лежанки сиділа Гарміоне у спартанському хітоні, який закривав тільки груди, і плечі, а боки лишав відкриті. У стіп дівчини клячав Ойтозірос, а Гарміоне гляділа на нього солодким, пишним, а заразом боязким поглядом дівчини, яка уперве остане на самоті з вибранцем своєї любові.

– Скажи, могутня царице, – говорив Ойтозірос, обіймаючи білі повні коліна дівчини, – скажи, порадь мені і ріши мою долю, як дельфійський бог устами піфії рішає судьбу народів. Я показав тобі похорони Спадака, щоби ти знала, як солодким, та заразом страшним є закон Аргімпаси, щоби зрозуміла, що у нас подружжя – се злука на все життя, до гробу і поза гріб. Без крику та гомону, без співу та смолоскипів лучаться в нас мужі з жінками, без злоби та глуму й розходяться, коли в’язло почування заслабке… Але вічною, неділимою є злука сердець перед богами і людьми. Я знаю, твоя душа здригається перед страшною картиною варварських звичаїв. Тому на твій приказ кину ще нині сей табор і скажу до своєї душі: радій молодістю, душе моя! Швидко прийде черга жити на других людей, а я повернуся у грудку пилі. Так не в сьому моє бажання, щоби покоїтися на царському ложі, тільки в сьому, щоби бути щасливим за життя. Як прийде смерть, то й проста рогожа може заступити ковер. І байдуже тоді, чи тверда під нами постіль, чи набита пухом…

Він цілував її руки і коліна. Тепло, яке било від них, відбирало йому тямку, а вона здригалася під поцілунком усім тілом, а її грудь піднімалася, наче хвиля на розбурханому Понті.

– Страшні ваші звичаї, Ойтозіре! – сказала вкінці уриваним голосом. – Страшні, бо незвісні та не кождому зрозумілі. Але тричі гидкіші та жорстокіші бачила я в Елладі… День стає, друже… Що ж тобі відповім? Хіба словами Ойбари: життя без обіймів любимого не стоїть і череп’яного глека!..

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 81 – 89.