5. Трофій, Спадак чи Ойтозір?

Юліан Опільський

У лугах над Борисфеном співали соловії. Не один і не два, а цілий хор. Як там далеко, в Елладі, навзаводи чирикають цикади-цвіркуни, так тут розспівалися найкращі співаки землі. Солодкі, пліняючі серце звуки переходили раз у раз наглими та принадними переливами у іншу мелодію, інший ритм, але й ся зміна, і сі переливи не були гірші первісної пісеньки. Одному соловієві відповідав другий, третій, десятий. Одні підхоплювали розпочату пісеньку, другі уривали та починали на свій лад другу, зовсім іншу, та все-таки у незрівнянній понаді згідну з усіма прочими.

Ось обізвався один… Довгий, протяжний тон, наче питання: любочко, ти тут? Прийди, прилети в зелений луг над воду послухати пісеньку, яка не має слів, але понятна всякому, в кого живуча кров б’ється в серденьку. Ніхто не любить словами, любов – се музика, спів, мелодія, і ось її почуєш тут у всіх грайливих відтінках тонів. Вона, наче мозаїка, вкрита огневою емаллю, яка блестить, іскриться, сяє, а її зміст зовуть люди красою. Бо вона – цвітом людської природи, у якому вся розкіш теперішності та вся надія майбутнього.

Чимраз голосніше, живіше тьохкав соловій у лузі. У вогке нічне повітря випливали трелі щораз то інші, барвисті, пестрі, різноманітні, наче морська хвиля у місячному світлі, наче цвітастий степ у травні. Тьохкав, тьохкав… аж звільна став втихати. Наче втомлена любовними ласками людина клонить голову, щоби у сонній мрії переживати ще раз усю радість життя, – стихав і соловей. Уривалися солодкі переливи нагло, несподівано, але і незамітно, бо вже другий мистець підхоплював слабіючу чергу тонів… І так співали соловії всю ніч, а весь світ заслухувався в їхню чародійну музику.

У станиці Агатоніка не спали ще всі молодші мешканці. Лежачи на підсінні дворища, вони гуторили стиха про рідню в Ольвії та про се, що і там живе хтось такий, хто радо слухає нічних трелів, мріючи про вигнанців у далекій Скитії… Не спав і Трофіос, сидячи біля Гарміони на низькій лавочці. Перед ними у місячному сяєві розвернувся сріблистим туманом окутаний Борисфен, а такий шум його хвиль давав дострій до пліняючої любовної меліки соловія.

– Чи чуєш, Гарміоне, – питав Трофіос, – як надить нас філомела? Чи розумієш, що вона саме нам пригадать бажає? Недовго цвіте степ, недовго пливуть весняні води Борисфену, недовго співає й вона. Віз Геліоса, який поперепалював шкіру ефіопів, перепалить і тут ніжні билинки та платки цвітів, вип’є воду з великих рік, пожовкне, спопеліє світ, втомиться й серце невзгодинами життя… Гарміоне, чи не розуміє твоє серце ударів мойого? Чи ти з дружини Артеміди, яка не знає любові, ні розкоші? Скажи мені тільки одне слівце, у якому відбивається зміст чарівної пісні лугів, а не втраченою буде для нас весна. Пестлива рука Афродіти приведе нас до огнища, яке запалить Гімен, а його смолоскип освітить шлях нашого майбутнього щастя…

– Ні, Трофіє, не з дружиною Артеміди прийшла я сюди. Привів мене сюди хоробрий, благородний муж…

– Ах, ти ще його не забула?

– Можна гніватися, негодувати, але забувати не слід нічого й нікого!

– Бачу, що ти зрозуміла пісню філомели, але не я зірву квітку, яка виросла сеї весни на шляху мойого життя…

Гарміоне мовчала хвильку, аж відповіла:

– Не кидай надії, Трофіє! Ще всіляке може бути. Щоправда, Ойтозірос ближчий мені серцем, але ти еллін, а він ні!

– Богове! – закликав Трофіос, обіймаючи лівою рукою круглі коліна Гарміони – Пришліть яких ворогів і дайте й мені оружною рукою добути се, чого не можу добути серцем. Най щезне тінь сього, що ділить нас обоє, перед геройством еллінця!..

Праву руку підняв горі, наче призиваючи богів, але не скінчив промови. Нагло сталося щось, що, як здавалося, зовсім виходило поза обсяг мислимості. Понад темними палями частоколу, які ярко відбивали від сріблистих трав, появився нечайно ряд голов у високих, кінчастих шапках. З брязком та шумом піднялися вони вгору, аж наверху огорожі, наче галки на крівлі хати, станув ряд високих, чорних людських постатей. На їх плечах розвівав вітер довгі плащі, наче крила хижих птиць. Над головами блистіли вістря списів, а з-під високих шапок, ярко освітлених місяцем, видніли темні, грізні, бородаті лиця мужів.

Хвильку стояли напасники на частоколі, а там одним скоком найшлися на майдані і бігли без оклику, але з брязком мечів та щитів до дворища. За першим, гуртом показався другий, третій, четвертий, і вмить заповнила собою товпа площу перед дворищем.

– Сколоти! До збруї! – крикнув, зриваючись, Трофіос. Йому відповів скажений рев нападаючих. З підсінь позривалися оборонці, але вмить, як британи ведмедя у тростнику, обскакували кождого скити. Свист, брязк, крики, прокльони змінили вимріяну картину земного раю у якесь пекло злості, жорстокості, божевілля…

Також на Трофія кинулося з диким криком кількох скитів. Заки, одначе, прийшло до боротьби, у повітрі свиснув аркан, і, наче остродонна амфора на гладкій долівці, упав молодець на землю. Серед реготу потягли його напасники перед дворище, де покотом лежали пов’язані слуги Агатоніка. Дивним дивом усі були живі, тільки чотирьох вартових лежало біля воріт із перерізаними горлянками.

Наче мраморна статуя, з широко розплющеними очима гляділа Гарміоне на хаос, серед якого опинилася так нагло. Кілька разів підбігали до неї розчіхрані сколоти, але ні разу не займали її, наче її не було у дворищі або начеб був на її пальці перстінь Гігеса. З отупіння вирвав її вкінці грімкий голос мужа, який станув на підсінні дворища і видавав прикази другим. Оглянулася.

З-над Борисфену ставав день, а на побілілому небі появилася червона смуга. Бліде світло днини зливалося з лучами заходячого місяця у непевний, зеленяво-фіолетний розсвіт. У ньому вже виразніше виступали постаті сколотів, їх червоні плащі, довгі ногавиці та каптани, яких поли звисали спереду трикутним зубцем аж до колін. Грізно хмурилися темні худощаві лиця з вірлиними носами та лискучими, глибоко осадженими очима. Посеред майдану лежали бранці, а біля них вбито в землю чотири довгі списи, на яких висіли шкірки з голов побитих вартових. Кількох скитів пильнувало сих трофеїв легкої побіди, а прочі за сей час виносили з-під мурованої комори скарби Агатоніка. Брама була виломана, а біля неї валялися трупи з кривавими, обдертими черепами.

Довго гляділа Гарміоне на дію спустошення та грабунку, аж нагло погадала собі, що при березі ростуть очерети, а десять стадій долі водою лежить село скитів-орачів, які, певно, переховають її перед сколотами. Гадка та рішення прийшли майже рівночасно. Кинула оком довкола себе… Ось при її ногах ніж, який випав із рук Трофія… Живо підняла його і сховала у складках гіматіону. Відтак подалася у тінь дворища, щоби незамітно збігти між хати при частоколі. Вже добилася до воріт одної, коли саме з неї вийшло двох сколотів. Вони заступили їй дорогу, й один усміхнувся, роздіймаючи рамена.

– Вертай, дівчино, туди, де зложена добича! – сказав ломаною еллінською мовою. – У нас жінки свобідні, але тільки в обсягу богині Тавіті, в войлоковому шатрі при огнищі. Не пробуй, отже, втікати, бо наш цар – се не ваш астіном, а його приказ сильніший від залізних кайданів.

Білий одяг дівчини на тлі темної хати звернув увагу других, і вкоротці біля неї зібрався гурток сколотів. Вона сама стояла, дрожачи з переляку та озлоблення, а рука судорожно затискалася довкола ручки ножа. Ось перед нею неволя або загибіль! Що ж вибрати? Кому вбити в серце ніж Трофія: одному зі сколотів чи собі?

Але в сю мить поміж скитами, які гуртувалися біля неї, майнуло лице Октамазада зі сивою бородою, а поза його плечами доглянула Гарміоне черти свойого конюха. Оба скити стояли спокійно, опираючись на списи, а Октамазадес прикладав до уст палець. Щось наче лискавка осліпила нагло дівчину: «Він тут! – забилося серце. – І сей, і той. Побачимо…» Гордо, відкинувши з чола волосся, попрямувала назад до дворища і станула на порозі.

Тим часом зійшло сонце, якого червоно-золотиста куля виплила з-поза сірого овиду. Її лучі заграли на рухливій поверхні Борисфену мигтячими рефлексами, наче кидали в жовтяву, каламутну хвилю сипкий огонь. Заграли вони й на окервавлених вістрях списа та на мечі, який був вбитий у землю перед воротами дворища.

До сього-то меча підійшов високий, молодий ще сколот із золотим чільцем на голові, у багатому, золотими бляшками нашиваному каптані. Із-під нього іскрилася, наче зеркало, кольчуга, якої луска була теж грубо позолочена. Самоцвіти вкрашали пояс, за яким виднів застромлений ніж у багатій оправі. До мужа підвело двох скитів коня, який пручався, ставав на диби та форкав із ляку.

Один із конюхів ухопив коня за храпи, а другий підбив йому рівночасно коліна, так що кінь став навколішки передніми ногами та протяг голову до меча, наче справді бажав молитися. Тоді скит у діадемі добув ножа й одним махом перерізав горло звірині. Вмить підставили два другі мідяний позолочуваний ківш, і червона кров струєю потекла у нього. Члени звіряти судорожно двигалися, останній віддих зі свистом добувся з перерізаної горлянки, а скит у діадемі, піднявши до сходячого сонця кривавий ніж, молився:

– Тобі, Папає, боже неба, тобі, Апіє, богине землі, й вам усім, могучі та блаженні боги, приношу сю кров. Хай земля і море, огонь і вода, ростина й живина радіє обличчям божества та нехай воно звернеться й до нас, сколотів, лицем Мітри, світлого, ясного, безсмертного, якого луч – мечем, а меч – лучем!..

Влив ківш крові на вбитий у землю меч і так кінчив:

– Зійди з високого Гара Берецайті, де твоя золота палата, о побіднику демонів, зійди і глянь у наші серця, повні правди та щиро ста, як щирою та правдивою є кров нашої жертви!..

З набожним мовчанням слухали уставлені в круг сколоти слів молитви. Тим часом оба помічники жертводавця наточили другий ківш крові і понесли його поміж товпу, де кождий устромлював туди свою стрілу на знак, що він бере участь у жертві.

– А тепер подайте сюди ольвійського крамаря! – гукнув скит у діадемі.

Заворушилися сколоти, і швидко перед лицем царя станули Агатонікос та Трофіос. Старий охолов уже з переляку а, видячи, що його життю не грозить ще небезпека, вмить відзискав самопевність.

– Могучий царю! – начав мовою скитів. – Скільки знаю, між начальством сильного города ольвіополітів а тобою панує вічний мир, обопільна згода та любов. Тому думаю, що нічний напад на мою оселю – се тільки помилка хоробрих сколотів, які взяли мене за кого другого. Якщо бажаєш надальше доброї злагоди, якщо не хочеш бачити тільки замкнених воріт нашого міста, верни мені забране добро та жінку мойого сина, як належиться по закону богів та людей!

– Що бреше ся лисиця? – звернувся цар до кількох старших скитів, які стояли гуртом біля нього.

– Він каже, що ти, царю, скривдив його, й домагається відшкодування! – відповів із поклоном Октамазадес.

По скитському звичаю, цар говорив тільки зі своїми достойниками або з рівними йому станом чужинцями. А Агатонікос не був ні сим, ні другим. Тим разом, одначе, цар Спадакес тільки для зазначення своєї гідності звертався до окруження, бо вслід за сим заговорив до Агатоніка впрост.

– Таке? Ну, я тобі на се відповім. Ольвія живе у згоді зі мною, то правда, але чи й я з нею – се не записали ніякі жреці, ні чарівники ні на камені, ні на металі. Мир є в овець із вовками, та не у вовків із вівцями. Не мириться орел із сайгаком, ловець із туром. Ха-ха! Як смієш ти, гноєм та гнилою рибою годований крамарю, грозити мені замкненими брамами Ольвії? Вони для мене завсіди отверті, а якщо замкнуться, то я відчиню їх… Але тоді крізь них втіче все життя із города, як вода з дірявого глека, як кров із розірваної б’ючки…

Цар почервонів із досади, очі кидали лискавки, права рука стискалася в п’ястук. По хвилі, одначе, поміркувався і говорив далі:

– Та ти, як звичайно, брешеш! Усі елліни – брехуни, але ти й між ними перший. Чи ти Ольвія? Чи Ольвія – се ти? У мене є з тобою рахунок, а не з Ольвією! Ся дівчина, яку назвав ти своєю невісткою, – се невіста Ойтозіра, який пропав десь у степах, а в якого руках право до власті над усіма сколотами. Воно тепер в мойому посіданні, бо я добув його мечем. Бажаючи, отже, вдержати його в руках, питаю тебе: де Ойтозірос? Скажи, а сповню усе, чого забажаєш від мене, хоч би прийшлося відважити золотом тіла отсих побитих або віддати тобі, старому трупові, сю цвітку.

Тут рукою вказав на Гарміону, яка підійшла аж до них. Ніхто її не здержував. Напроти, всі радо розступалися перед нею, доки не станула біля царя, око в око з Агатоніком та Трофієм.

Агатонікос обтер рукою спітніле чоло.

– Могучий царю! Бажаєш від мене неможливого. Тільки Геліос, якого лучі проникають в усі закутини світа, може сказати, де укривається твій ворог!

– Га! Санагові говорив ти що інше! – замітив їдко цар…

Агатонікос заточився, мов п’яний.

– Ах, ти знаєш?.. – прошептав.

– Знаю, знаю, з ким говорю та про кого, і так гадаю, що договорився вже до сього, що бажав знати. Ти, певно, не завагався би зрадити Ойтозіра, якби знав, де він. Та не гадай, що між могилами Скитії, у н високих травах, плавнях та солончаках укриється злочин зрадника перед оком Мітри або його заступника – царя. Не помилявся я, кажучи моїм: «Добудьте мені дворище Агатоніка!» Ти брешеш, як брехав усе життя. Одно тільки правда, що не знаєш місця, де укривається Ойтозірос… Тому йди! Сядь на човен зі своїми рабами та сином і щезай із моїх очей, бо я часами послугуюся зрадниками, як кождий цар, але ними горджу. Проч!

Агатонікос подався взад, але ось виступив наперед червоний, мов грань, Трофіос.

– Царю! – сказав дещо дрожачим голосом. – Позволь взяти з комори одежу для дівчини!

– Дівчини? – спитав Спадакес, протягаючи руку, наче бажав здержати надходячого молодця. – Дівчини? – повторив по хвилі, пильно приглядаючися Трофієві. – До дівчини має право тільки сей, хто привісить сагайдак до ручиці її теліги або до одвірка її хати та стане її оборонцем по закону Аргімпаси. Власником її був Ойтозірос, а я відібрав йому її мечем, вона моя…

Спокійним кроком підійшов до одвірка дворища, вбив у нього свій ніж, а на ножі повісив свій сагайдак із луком та стрілами.

– Вона моя, – повторив ще раз, – а на прю з царем може стати тільки рівний йому князь крові!

Слова сі, висказані по-еллінськи, зрозуміла й Гарміоне. Трофіос замовк і пригриз уста. Натомість між сколотами озвався глумливий сміх, а по хвилі – голосні оклики в честь царя та богині Аргімпаси. Аж знову поблідло лице молодця, і він сказав:

– Не забувай, царю, що не ми двоє були зрадниками Ойтозіра, тільки Агатонікос. Ми правимося законами еллінів, а не скитів. Їх закон нас не тикається!

Серед загальної мовчанки виступив із круга скитів Октамазадес і поклонився цареві.

– Позволь, могучий царю, сказати і мені слово! – попрохав.

– Говори! Цар, який слухає терпеливо еллінів, тим радше і може й повинен послухати голосу благородного князя сколотів!

Октамазадес звернувся до Трофія.

– Ти не кажи, що тільки Агатонікос зрадив Ойтозіра, бо чи ти не зрадив його довір’я, бажаючи взяти йому його невісту? Він повірив тобі її, а ти що зробив із нею? Усіми силами змагаєш до сього, щоби її опутати гладким лицем еллінського чепуруна! Цар Спадакес узяв її мечем, ти бажав і би її украсти. Чим же ти не зрадник?

– Зрадник! Зрадник! – закричали сколоти, з яких деякі розуміли добре мову еллінів.

– Одно тільки не подобалося мені, – продовжав Октамазадес, – і, як досвідний у лицарському ділі сколот, питаюся: як може благородний лицар відбирати жінку у неприсутності її власника?..

Старий відважно глядів в очі цареві, а сей зморщив брови і схилив голову. Закид старого був оправданий…

Мертвецьки мовчали скити, які добре знали, що власть Спадака не основується на праві наслідства, а на його особистих прикметах. Задля них признали його всі царем, бо серед різнорідних племен скитів конечною була царська власть і сильна рука. З появою, одначе, правного заступника богів кінчилася його влада, бо у сколотів тільки мужі королівської крові могли спорити про царський діадем. Виступ Октамазада зрозуміли всі як оборону прав Ойтозіра. Де ж він? Чому не явиться перед ними та не зажадає звороту украденої корони? Чому не покаже на груди тетованого обличчя Аптії, богині землі, матері всіх богів та людей? До чого ж гне вкінці старий князь?

– Добре! – сказав нагло цар. – Ти, князю, закидаєш мені, що не я власником цієї дівчини, а Ойтозірос! Бачать боги, що се неправда, бо в Ойтозіра украв її Трофіос, а не я! Я відібрав її крадієві мечем, але щоби хто не сказав, що я ховаюся за свій царський щит, отже рішаю от що. Ти, Трофіє, еллін, то правда, але ти на вольних степах під небосклоном Папая в руці царя сколотів, скований їх законом, а не приписами ольвійських архонтів. Закон Аргімпаси обов’язує тут і тебе. Тому скинь зі себе плащ, як ось я, і поборімся про се, кому припаде в уділі дар богині любові. Хай кров другого буде весільною жертвою богині Тавіті від побідника. Ставай!

На даний знак підійшло двох молодих сколотів, які швидкі здійняли з царя лискучу збрую та каптан, а дали в руки звичайний скитський меч та щит. Впрочім, уся горішня половина тіла була обнажена, щоби було видко кожду рану, кожду краплину крові. Велична, а заразом грізна поява царя подобалася сколотам, і вони голосними окликами привітали його виступ.

Тоді ненадійно для всіх заговорила Гарміоне звучним, спокійним голосом.

– Ануко, Трофіє! В твоїх руках твоя і моя судьба. Се, чого ти бажав, сподіялося! Поборися з ворогом, вчини те, що вчинив Ойтозірос, а тоді…

Не докінчила, одначе, бо голосний регіт кількохсот мужів спинив її. Трофіос, побачивши царя готовим, оцінював через хвилину зором противника. Але трусливе серце задрижало йому в груди. Під ним зігнулися коліна, він сполотнів увесь, подався взад; один крок, другий… – а там відвернувся і побіг за батьком до пристані.

Гарміоне закрила лице руками, щоби укрити рум’янець стиду. Але ніхто не глузував з неї та її почувань. Вона ж була тільки жінка, а гідним погорди може бути тільки муж…

Цар звернувся до Октамазада і Гарміони.

– Бачиш, старче, що я виграв боротьбу самим царським оком, від якого тікають демони, мов перед щитом Мітри. Дівчино! Ти кинула свою любов брехунові, обманцеві, трусові, але Аргімпаса не дасть твоєї краси негідному, бо вона краща, чим ти сама знаєш, чого треба людині в життю. Ти моя! Може, й тепер заперечить мені права Октамазадес?

– Ні, царю! – відповів холодно князь. – Вона твоя, а ти заховаєш її для правного її власника, бо ти цар, а цар є першим сторожем закону. Ти сам признав, що не ти, а Трофіос украв дівчину Ойтозірові. Невже ж ти тільки на те її відібрав злодієві, щоби самому зайняти його місце?

Спадакес спалахнув.

– На Апію! – закликав. – Коли сніг пізнього віку покриє волос мужа, тоді у черепі замерзає мізок. Торочиш від ранку про правного власника, про Ойтозіра, а де він? Не будь він обманцем, він давно, давно зажадав би звороту влади від мене і я віддав би йому її. Царський вінець валявся у грязі, коли я вістрям меча підняв його. Видко, він не сміє станути переді мною…

– Ти не бачив його, царю, але бачив його я! – відповів спокійно старець. – Він не являється перед тобою, доки ти не вернеш у Геррос, де вершаться могили предків Ойтозіра і де всі сколоти зберуться невдовзі на дорічний обхід смерті останнього царя. Ти, царю, настаєш на його життя, глядиш за ним у степу, у плавнях, у лісах, у селах хліборобів, у станицях еллінів, та все надармо! Ним піклуються безсмертні боги та вірні душі людей. Усе, що робиш ти, знає він від мене, се, що діє його невіста, доносить йому його молодий конюх. Ти не досягнеш його рукою скритовбійника, а побачиш його, коли віддаватимеш йому владу прилюдно, як щойно обіцяв.

Скажений гнів розсаджував груди Спадака. Очі вийшли з оправи, здавалося, що на раменах ось-ось і пукне шкіра, яка обтягала тугі м’язи; жили на карку пучнявіли, дрожали губи, а на у кутиках уст показалася піна. Меч, який цар держав у руці, піднімався звільна угору. Не підняв його, одначе. Наче рій пчіл при вилеті матки, заворушилися сколоти, а їх оклики спинили царя. Круг мужів змінився в товпу, яка хвилювала довкола обох розмовляючих серед окликів та запитів. А в сю мить між Октамазадом а царем найшлася Гарміоне. Мимохіть подалися найближчі мужі, щоби не придавити або не зранити жінки.

– Мужі сколотів! – закликала високим жіночим голосом, який ярко та виразно вибивався понад гамір мужів. – Мужі сколотів! Тут ходить не тільки о царську корону, але і про мою долю. Я не бажаю, щоби вирішував її Спадакес. Рішайте ви, а ні, то рішить моя рука!

І наглим рухом підняла горі лискучий ніж Трофія, а другою рукою розірвала на груди білу одежу…

Сколоти замовкли, але не вернули на давнє місце. Вони щораз то виразніше гуртувалися у дві громади. Більша збиралася біля Октамазада, менша – біля царя. Тоді цар кинув меч і сплів рамена на груди. Його лице було спокійне, тільки кутики губ дрожали замітно.

– Так ти, князю, починаєш ворохобню в імені Ойтозіра? Се злишнє! – Він бистро поглянув по дружині і вмить визнався в розкладі сил. – Се злишнє, бо я ні хвилі не задержу на чолі неналежної мені корони… Друга річ – дівчина. Вона моя, а хто її мені відбирає, побореться вперед зі мною по закону Аргімпаси. Навіть сам Ойтозірос ще не цар, бо діадема ще на моїм чолі. Тож я і з ним стану до бою про найвищі добра світа: владу та любов. Де ж твій Ойтозірос? Пішли за ним, а поки що заказую всім яких-небудь спорів чи суперечок! Зате іменем промінистого Мітри та богині Апії приказую всім поклонитися без спротиву сьому, хто вийде побідником із нашого двобою!

Голос царя, зразу спокійний та рівний, задрожав при кінці, а на лиці знов заграла кров ненависті, гніву, завзяття. Глумливо усміхнувся старець.

– Не треба, царю, ждати, Ойтозірос тут! – відповів. – Ось він!

Із одної з хат вийшов високий, стрункий сколот у червоному плащі та кінчастій шапці. З брязкотом меча та щита, які висіли при поясі, переходив він поміж товпою, доки не станув проти Спадака.

– А ось і я! – сказав.

Голосний оклик радості привітав його появу. Видала його Гарміоне, але ніхто більше не обзивався. Всі ждали розв’язки.

Наглим рухом скинув Ойтозірос червоний плащ. На нагій широкій груди виразно відзначувався синявою краскою рисований образ богині Апії: суворе жіноче лице, окружене полум’яними язиками….

– А ось і я! – повторив, здіймаючи зі шиї малий шкіряний мішочок. – На моїй груди святий образ богині, а ось тут те звено, якого недостає у твойому діадемі, Спадаку! Таке звено дає цар свойому наслідникові враз із першим мечем як запоруку могутньої влади. Ти, старий Артанаспе, і ти, Октамазаде, знали батька Санага, то можете стати моїми свідками перед лицем лицарського збору сколотів!

Старий Артанаспес, високий, худий старець зі згоїною на чолі та осліплим оком, виступив уперед, віддав Ойтозірові земний поклін і сказав:

– Не треба нам твоїх знаків, герою! Хто знав молодим блаженного Санага, сей ні хвил не завагається признати тебе його нащадком. Ти був далеко, та ми не забули тебе. Поклін тобі і слава цареві сколотів!

– Слава, слава цареві! – закричали, як один муж, усі присутні.

Гордим рухом голови подякував Ойтозірос лицарським підданим за признання, яке не одному з-поміж прибічників Спадака було вельми не по нутру. Але лицарський дух побідив усі прочі згляди. Ойтозірос, який укривався перед нечайним нападом, ні хвилі не завагався виступити на прилюдній нараді, бо знав, що між скитами нема лукавства, ні ложі, де ходить про лицарські справи.

Втім виступив наперед Спадакес. Його лице було похмуре, наче небо, коли з-над Понту надвигається буря. Коли став говорити, слова виходили крізь стиснені зуби якісь хриплі та свистячі, наче гадючий сик, повні злоби, ненависті, глуму.

– Пожди, Ойтозіре! Ще царська діадема у стіп сеї еллінської дівчини. – Тут зірвав із голови золоте чільце й кинув його до ніг Гарміони. – Вона вложить його на голову майбутнього царя. Заки поїдеш у Геррос, ще тут мусиш звести боротьбу зі мною на життя чи смерть. Хіба що уступиш мені добровільно дівочу ласку, як я уступаю тобі царський вінець.

– Ні, Спадаку, – відповів Ойтозірос. – Царський вінець – се моє право, оборона дівчини – се моя повинність. Вільно мені виречися права, та ніхто з богів, ні з людей не простить мені несповненої повинності!

Добув меча, підійняв щит, скинув з голови шапку, й оба противники станули до бою, пробуючи землю ногами та оцінюючи оком противника.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 70 – 81.