4. Мандрівка Борисфеном
Юліан Опільський
Здавалося, що Парка Ляхезіс сплела разом нитку життя Гарміони з Трофієм. Над усяке сподівання, все складалося як можна краще. Хотяй люта зима скувала ледом хвилю Гіпаніса та не позволяла ольвіополітам з ранку до вечора гуляти по городі, замисли Агатоніка розцвіталися у пишну квітку будуччини. І як не раз найкращі квіти виростають із гробів, так і тут смерть була помічницею Ероса.
Демофіле, яка від осені слабла з кожною дниною, померла якраз тоді, коли південний вітер став приносити відлигу після довгих морозів. Перші його подуви, які заповідали весну життя, принесли дівчині смерть.
Здавалося зразу, що юна відживе з приходом тепліших днів. Холод, сніговиця, острі степові вітри томили, бач, несказанно ніжну дівчину і відбирали їй останки відпорності та сили. Коли потепліло, очі Демофіле поясніли зразу, рухи оживилися, вона навіть перестала маячити, тільки без слів вдивлялася у палахкотяче полум’я непогасаючого огнища, а на її личку витав давно невиданий усміх. Сим усміхом піддурила вона навіть Гарміону, яка бачила в ньому добру ворожбу, заповідь до повороту до здоровля.
Але ось із початком квітня затягнулося небо знову важкими хмарюками, маси снігу засипали вулиці міста так, що годі було з хати виглянути. Околичні скити-калліпіди з трудом тільки проторили собі доріжку на торг у місті, а в хатах запанував вогкий, проймаючий холод. Тоді Демофіле сіла одного ранку на лежанці та, на вид, зовсім притомно покликала до себе Гарміону.
– Прости мені, деспойна, що відходжу, – сказала своїм хриплим, тихим голосом, – прости, не гнівайся! Бачиш, мене кличе той, кому я віддала усе, що мала до віддання невольниця. Там, над Іліссом, біла, ясна стела з написом… Крітіяс і Тераменес вже погибли, а ти чомусь-то не хочеш вертати до Стратоніка, тому я йду сама…
Закашлялася, кров виступила на її устах, лице загорілося цеглястим рум’янцем, а коли налякана Гарміоне покликала Агатоніка та Трофія, Демофіле упала назад на подушку. Кров плила чимраз обильніше, і всі спроби її здержати були даремні. За годину Демофіле сконала.
З нею зійшла в могилу остання людина, яка в’язала Гарміону з Афінами та життям узагалі, і вона почула себе нагло крайньо самотньою. Зразу забажала повороту Ойтозіра і навіть запитала своїх скитських слуг про нього. Але її конюх відповів:
– Де він пробуває, там він і є! Один Папайос, бог неба, знає про нього, бо ослонює його, та Апія, богиня землі, яка його живить. У свій час він появиться, як бог Ойтосур на небозводі. Він цар, йому слід хотіти і ділати, а не нам.
Сумні хвилі настали для осиротілої дівчини. Бліде марево помершої раз у раз являлося очам її духа, наче сказати хотіло: «Так в’яне кожда цвітка, яку злі боги вирвуть із рідної почви га кинуть у холодні пустині скитів. Бережись, бо й тебе може постигнути така сама доля!»
І тоді серед сумнівів та зневіри наблизився до неї Трофіос. У нього було доволі зрозуміння та спочування для горя дівчини, і він умів у відповідних хвилях влити розраду та потіху в її зболіле серце. Мимохіть стала Гарміоне у хвилях душевного страждання звертатись до Трофія по лік, який плив із його уст теплими словами. Сам Агатонікос почував не раз зворушення, прислухаючись до їх розговорів при палаючій ватрі.
– На Афродіту! – сказав раз, коли Трофієві удалося спонукати Гарміону взяти до рук забуту кітару. – Тільки любов в силі викликати в людині правдиву щирість. Тільки вона вміє спочувати й потішати, і тільки раз у життю каже людина правду, а то тоді, коли любить!
Коли молоді розійшлися на спочинок, старий сів при огні, а по хвилі зітхнув важко.
– Хоч, щоправда, – продовжав свою гадку, – то також і найпідлішу лож, зраду чи обман видало на світ се, що називаємо любов’ю. Ніхто не зрадить, не збреше та не упідлиться так гидко, як серце, пробите стрілою Ероса.
І старий задумався глибоко.
Весна на побережжях Понту ступала кроками велетня, зазеленівся степ, спливла крига з Гіпаніса та Борисфену, а каламутна, жовта хвиля несла зі собою тисячі вирваних із корінням дерев із Гілеї, яка лежала на північ від Скитії. Тоді став Агатонікос ладитися до прогулки над Борисфен, у край скитів-орачів, де в нього була торгова та рибальська станиця. У хатах над рікою жило там кільканадцять рабів і слуг із наставником Тетіксом. Він все літо ловив та солив рибу, а осінню скуповував збіжжя від скитів, яке весною Агатонікос посилав у Малу Азію та Елладу. До прогулки треба було чималих приготувань з огляду на розбишацькі ватаги скитавих царських скитів, які вважали себе і були на ділі панами усієї Скитії.
Безпосередні сусіди Ольвії – калліпіди і скити-орачі – знали та шанували еллінів і радо помагали їм у скруті. Числилися з ними і їх князі-намісники, поставлені царем. Зате самі скити-кочовики, або так звані сколоти, гордували кождим, хто вів осіле життя, та при кождій нагоді нападали на станиці чи каравани. Тому Агатонікос узяв зі собою дванадцять оружних слуг, які мали луки, топори та списи, а крім того, двадцять гребців до байдака. Байдак був плоскодонний, широкий і мав чимале вітрило на низькій щоглі, бо се була якраз пора полудневих вітрів, то можна було користуватися й їх силою.
Посередині байдака була простора каюта для Агатоніка та Трофія, а тепер відділено її частину для Гарміони.
Коли зібрано увесь потрібний припас, Агатонікос заговорив із дівчиною про те, як чудовим, чарівним буває вид бурливих хвиль Борисфену, його островів та безмежних, зеленню покритих степів, про се, як живо б’ється придавлене горем серце людини на лоні безсмертної природи.
– Як із підземелля повертає Персефона й оставляє за собою всі страхіття Аду, так і смуток облітає весною з душі людини. Се наче всохле листя безчерешкового дуба: свіжі пуп’янки своїм вибростом скинуть на землю пожовкле дрантя, а нова зелень укриє деревину. Тому не пручайся, дитино, а їдь із нами. Розірвешся!
Поїхали. Швидко минули ріг Гіпполяоса зі святинею Деметри, які лежали у місці спливу лиманів Борисфену і Гіпаніса. Опісля в’їхали у гирло найбільшої скитської ріки. З ранку до вечора гребли веслами гребці, а коли від моря зривався вітер, видувалося вітрило, і, наче пелікан, нісся байдак по хвилях лиману. Тоді гребці спочивали, а й подорожні без перешкоди захоплювалися стрічними картинами. А були се картини, яких не бачив ні Протоген, ні його наслідники, картини, яких не було ні в Пропілеях, ні в Стоа Пойкіле, ні в домі Нікія. Вони чергувалися ненастанно, зміняючи безвидовно краски, води, постаті, а що більше – вони засувалися одні за другі, наче острови на Архіпелагу або хмари на небозводі, губилися, появлялися відтак знову серед зміненої обстанови, у новому освітленні, на іншому тлі…
На Мнемозіну, матір Муз! Може бути, що її дочки купалися залюбки у водах Пермессу та Іпокрени, але, певно, не раз весною бистрий лет птиці переносив їх і сюди, у країну кіммерійців. Бо навіть піднебесна, божеська штука, яка не знає голосу пристрасті, ні змислових похопів, мусить не раз відпочити та набрати свіжого життєвого розмаху на груди життям хвилюючої землі.
Грізний був вид велетенської ріки, якою, здавалося, пливе Океанос. Швидко а невпинно котилися величезні маси вод, жовтавих або зеленавих, розбурханих, запінених, наче море у прибою. Серединою плила головна струя. Зі шумом та гуком перевалювалися водяні вали один через другий, наче не находили для себе місця у руслі, та один через другого бажали вирватися вперед у даль, у незвісний, мрячний Понт.
Тихше плила вода при лівому березі ріки. Тут весняні води заливали простори, більші від усіх долин Еллади, рівніші від низин Фесалії, буйніші від берегів Пенея. Оттут, у височенних комишах, очеретах, трощі, серед водяних лелій, курчатки та ситника, гніздилася безліч всілякої птиці. Журавлі, меви, лебеді, гуси, качки, слукви, водяні курочки, бузьки, чаплі, а навіть пелікани виводилися тут міліонами, літали цілими хмарами, обсідали не раз щоглу, вітрило та каюту, наче святі голуби Афродіти крівлю Парфенону. Крик усієї тої пташні глушив хвилями голоси людей, а особливо різко вирізнявся крик чайки: киги! киги! Сим сумним покриком наче нагадать бажала птиця, що се не рай, а земля, що тут лиш тільки місця для живих, скільки оставили їм мертві, що се не вимріяні поетами блаженні острови, а темний берег кіммерійців, негостинний, дикий, варварський. Сумно ставало Гарміоні від сього покрику чайок.
– Скити розказують, – пояснював Трофіос, – що чайка – се душа матері, яка, кинута чоловіком, вбила його двоє дітей, а сама скочила у хвилі Борисфену. Але бог ріки велів її прогнати, кажучи: «Убити теперішнє можна всякому. Його смерть робить місце майбутньому. Але вбивати будуче – се злочин, якого не простить ніякий бог, бо будуче – се якраз власність богів». Злочинна матір пізнала свою вину й пішла благати Папая, бога неба, щоби простив її гріх. Але і Папай прокляв її, щоби не найшла миру ні у світі, ні там, у підземеллі, тільки, змінена у чайку, заводила ураз і нагадувала навіть серед найпалкішого розгулу життя… смерть!
– Видко, скити не шанують жінок, але люблять дітей! – пояснював Агатонікос.
І так раз у раз пропливали попри острови, повні гамору та життя, пестрі від цвітів, які ковром укривали всі отверті місця. Сині китиці незабудок, жовті козельці та кульбаби надили око, а хотяй з-між високих трав не видко було інших цвітів, то зате хвиля пахощів неслася від них та обдавала видців, наче жертовні пахощі святині. На правому березі показувалися зате вечорами величезні череди різного звір’я. У тіні могутніх дубів, верб, осокорів, тополь та вільх припочивали тисячоголові череди турів, диких коней, оленів, а сарни, кабани, сайгаки приходили до водопою. Але ліс ріс тільки при березі, дальше шумів височенною травою степ, а вечірній легіт зі заходу приносив виття вовків. Найрідшою у сій розкішній пустині була людина. Всього кілька разів бачила Гарміоне на березі людей, а Трофіос пояснював, що се оселі хліборобських скитів або торгові станиці херсонеських, ольвійських та пантікапейських купців.
В кінці дванадцятої днини після виїзду із Ольвії побачили подорожні на високому виступі берега їздця зі списом, у високій шапці та широкому плащі. Ярко-червону одежу розвівав вітер, наче прапор на щоглі.
Керманич чимдуж завертав байдак від берега на середину ріки, а Трофіос сказав:
– Се скит-кочовик, або, як вони самі себе називають, царський сколот. Треба тепер пильно глядіти, чи ніччю сторожі розставлені як слід, бо в кождій хвилі може нас постигнути нещастя. Численне, бач, потомство видала зі себе Ніч, мати всіляких страхіть у сьому та тому світі. Хай стереже нас Гермес, післанець богів, товариш і помічник людей!
– Як-то, то ви ведете зі скитами війну? – занепокоїлася Гарміоне.
– Зовсім ні! – пояснив Агатонікос. – Але царські скити вважають себе володарями всіх людей, які замешкують їх землю, а одиноким законом, який признають, є воля їхнього царя.
– Се зовсім так, як у Персії! – замітила дівчина. – Батько Евтрезій бував у Сардах, то й розказував мені про се.
– Без сумніву! – відповів Трофіос. – Вони й тої самої породи, що перси, та говорять подібною мовою, але тільки властиві сколоти. Хлібороби або наші калліпіди зовсім інакші. Калліпіди говорять, як тракійці з-над Істру, а мову скитів-орачів розуміють тільки сі, що живуть між ними. Вона звенить, наче мідяна посуда, та пригожа до співу, під час коли тракійський говір – наче немащена теліга. Тим-то калліпіди не співають зовсім, а зате скит-орач кроку не зробить без веселої пісеньки або побрехеньки. Але одні і другі зовсім не те, що сколоти.
Гарміону вельми зацікавили оповідання Трофія, а нові вражіння затерли звільна спомин Демофілі. Крім сього, пізнала вона з не одного, що, поминувши мову, пересічний скит не різниться від аттицького хлібороба більше, ніж фіванець від афінця або етеокретієць від еллінського кретійця із побережжя. Як нерозумними, прямо смішними видалися їй сі закохані у своїй виключності афінські мудрики, що всякого прозивали варваром, як його колиска не стояла в тіні скалистої Акрополіди.
– На Палладу! – сказала собі. – Більше є на світі людей, чим вони самі знають, а кращий хіба скит, який переймає знання й обичай від афінця, ніж спартіат у своїй заскорузлості!
Третьої днини після сього, як плавці побачили сколота на березі, а двадцятої – від виїзду з Ольвії, прибули до станиці Агатоніка, де привітав їх його орудар Тетікс. Станиця лежала на правому березі ріки, у тіні високих білих тополь, і була окружена високим частоколом. На сей частокіл вирубали були перші поселенці всі дерева, які росли неподалік від станиці, так що тут степ доходив аж над саму ріку. З вартівні обіймало око не тільки весь простір вод, але й цвітисте море трав. Посередині майдану лежав низький, з тугих дубових кругляків збудований двір, у якому мешкав Тетікс та його гості. Упродовж частоколу, кругові майдану стояли хати для залоги, робітників, склади на рибу, мід, віск, шпихліри тощо. Під хатою був просторий льох. Тут Тетікс переховував вино, яке було найважнішим предметом виміни у торговці зі скитами.
У великій підмурованій коморі за хатою держав еллінську куплю: золоті персні, ковтки, бляшки до упряжі та до нашивання на одежу, кольчуги, панцири, червоне сукно, борти, мідяні кітли, кубки, ковані спижем роги тура, інкрустовані скриночки, триніжки, гарно поливані збанки, мішальники, амфори, вази. Сеї скарбниці пильнувала залога день і ніч не тільки перед кочовиками, але навіть перед сусідами, так великою була її вартість.
Вістка про появу сколотів не була для Тетікса новиною. Вже від довшого часу цар Спадакес бушував по околиці, шукаючи за повернувшим потомком Санага. Пантікапейські сколоти відмовили йому вже послуху, калліпіди також, але ні у сих, ні у других не появився ще новий цар. У виду сього Спадакес думав, що він удався у Геррос на пороги, де є могили царів, принести жертву на могилі батька. Тому чатував над Дніпром, щоби зловити суперника при переправі та вбити скрито від прочих сколотів. Вони, бач, ні хвилі не завагалися б покинути невправного царя при появі Ойтозіра. При сьому не раз перешукував еллінські станиці, а якщо заскочив яку ненадійно, то грабив безпощадно, що тільки найшов у них.
Одначе кілька днів минуло, а скріплена залога станиці не бачила ворога. Важка дубова брама була наглухо зачинена, а конюх Гарміони, який щоднини виїздив у степ, раз у раз приносив вісті, що ватаги сколотів пробігають степ здовж цілого правого берега, одначе не під’їжджають до станиці. Уми замкнених у дворищі еллінів стали успокоюватись, а там вони знову прийнялися за своє діло: рибальство та торговлю.
Ворота відчинено, а ясноволосі, синьоокі скити-орачі стали привозити свій товар: збіжжя, мід у сотах, віск, смушки, шкіри волів, солену рибу бочками тощо. За се брали вино, сукно, прикраси, посуду та лишали Тетіксові описи або і зразки предметів, які бажали мати при слідуючому обміні. Тетікс пильно затямлював і записував сі бажання, щоби відтак замовити потрібну куплю в ольвійських ремісників та вдоволити вимоги доставців.
Вечорами випливали човни на ріку та при світлі смолоскипів ловлено рибу…
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 64 – 70.