2. Прибуття в Ольвію

Юліан Опільський

Золота колісниця Геліоса доїздила до краю своєї щоденної дороги. Божеський візник збирав віжки, а безсмертні коні весело потрясали багряними гривами. За ними оставав безмежний простір Понту, на який збиралася десь із Кавказу прийти ніч, – амврозійська осіння ніч, повна теплого, пахощами Колхіди ситого леготу, ясна від сріблистого личка Селени, говірка від ніжного хлюпоту хвиль, які гладять стіни трієри м’якими рученьками Нереїд.

Аж ось уже добігають святі коні до краю, де ростуть золоті яблука Гесперід, де усипляв колись Геракл, куди мандрує Діоніс… – і промінистий Фонбос оглянувся.

Наче хто жменю золота або розплавленої міді кинув у сині хвилі, заблистіли їх вершки, потемніли углублення. Світла й тіні стали чергуватися зі собою, різноманітно, необчислимо, грайливо, наче у діточій забаві сміх та сльози. А посеред сього безкраю розбавлених хвиль лягла довга, щораз то вужча полоса, ніби багрово-золотистий слід божеської колісниці.

Аж гульк – десь із глибини показалися з тіні та світла уткані личка німф Нереїд і велетенські статі чудовищ Посейдонового царства. І начали забаву рухливу, палку, завзяту, але беззвучну, наче глибина моря, наче привид, наче мрія поета. Вони товпилися біля золотисто-кривавого шляху, немов бажали його перескочити або пірвати на шматки, а з яркого світла уткати собі одежу. Сюди й туди маяли Нереїди, Тритони, Океаніди, Гіппокампи та другі твори безодні. Лискуча верхня соняшної полоси хвилювала, зміняла відтінок і напрям, рвалася, аж присла… І вмить щезли казкові діти моря у глибині. Посіріла хвиля, потемніло небо, а святі зорі заблимали на ньому, ждучи на появу Селени.

– Чудовий сей ваш Понт! – заговорила Гарміоне до Ойтозіра, стоячи на чердаці трієри. – Я ніколи й не гадала, що у краях кіммерійців плінить моє серце природа. Коби іще так кілька островів на виду, думав-бись, що ти в Архіпелагу.

– Так, у нас гарно! Гарно, хотяй нема островів. Їх нема, але є зате простір, свобода! Нема городів, сіл, еллінів, але нема й злоби, ненависті, обману…

– Ах! Прецінь тебе запродали в неволю зрадою.

– Так! Але без еллінів не було б се можливе, а й то ходило тут не про власть над одним містом, а про багато більші річи…

– Говориш загадками…

– Ще не пора їх розв’язувати, не прийшов ще час заплати зрадникам. Тому й імена їх хай держить Апія в тайні, яку знає тільки вона й я. Ось побалакаймо радше про тебе! Завтра досвіта побачимо Білий Берег борисфенітів. Боги дали нам щасливу подорож, дяка їм за се! Принесемо жертву у храмі Посейдона, але опісля? Куди покладе Гарміоне свою дорогу головку? Ти казала раз, що в тебе в Ольвії знакомі. Вправді, кождий горожанин прийме радо еллінських виселенців, а ще й маючих, але все-таки добре є мати і тут друга по праву гостинності…

– Саме такого маємо тут. Се архонт Агатонікос… Але що тобі! Пробі!

Скит скочив, наче поцілений затроєною стрілою. Сильна рука дівчини вхопила його за плече, а то був би скотився з чердака на поміст.

– Агатонік! – закричав хрипло, а обома руками здавив рам’я дівчини. – Агатонік, торговець рибою?

– Так! Пусти мене, Ойтозіре! Так не ялося… болить.

Важко перевів дух скит і насилу успокоївся.

– Що тобі, Ойтозіре? – допитувалася Гарміоне. – Відколи обдало тебе повітря Понту, ти змінився, і я дармо силкуюся зрозуміти тебе. Ти так неначе віддалився від сього світа, у якому ми зжилися зі собою. А се недобре, Ойтозіре, недобре… для обоїх…

– Заки зрозумію твої закиди, Гарміоне, позволь, що оправдаю себе. Справді! Відколи віддихаю тутешнім повітрям, минувшина обіймає мене звідусіль, наче пітьма Тартару, понурі спомини верзяться душі, зі серця виринають придавлювані пристрасті, жадоба месті, скажений гнів, жаль за десятьма літами втраченої свободи…

Бистро глянула дівчина на Ойтозіра. Щось як гордість побідниці промайнула по її лиці.

– Невже ж ти тільки втрати терпів у сьому часі?.. – спитала. – Ти ж пізнав багато-багато річей, про які не снилося твоїм землякам, ти жив з афінцями, з якими всі народи бажають мати спільність… Чи ж се нічо?

З усієї появи Гарміони промовляло ще й друге питання: «Ти пізнав і мене! Чи се не стоїть кількох літ недолі?»

Дівчина не висказала сих слів, проте, Ойтозірос відчув їх.

– Так, Гарміоне! Афіни, а, радше, дім Евтрезія дав мені неоціненні скарби краси, добра та науки, і моїх кілька літ втрати – се нічо супроти їх. Тому я готов заплатити за них усім життям… тобі!

Гарміоне спаленіла. Вона зрозуміла свойого бувшого раба, але чомусь-то не могла відповісти йому згідними словами відказу. Своїм тонким жіночим серцем відчувала вона його нескінченну вищість над усім світом, з якого вийшла вона. Ся вищість лякала її, вона не розуміла усієї величі, усього розмаху стремлінь людини, яка виросла у безмежжі степових просторів, людини-велетня, варвара… Тому мовчала добру хвилю, аж заговорила, але слова випадали з її уст, наче з чужих.

– Селена виходить із-за овиду. Сріблиста полоса стелить нам шлях у Таврійський Херсонес. Бажала б я туди звернути чердак нашої нави, щоби втічи від споминів, які дратують тебе…

Не такої відповіді сподівався Ойтозірос. Все-таки не був се відказ, і він усміхнувся.

– Для мене краще було би вирвати тебе з круга, у якому находяться такі Агатоніки, та, проте, знаю, що людина в ніщо не повірить, чого не збагне сама. Їдемо в Ольвію, там у тебе знакомі, вони й пригорнуть тебе. Невже ж ти гадаєш, що я Періксен?.. Я беру тільки те, що мені належиться, але тоді горе сьому, хто мені стане в дорозі! А поки що…

Ойтозірос ухопив кітару, яку держала в руці Гарміоне, та вдарив кілька струн молоточком зі слонової кості. Дзвінко відізвалися вони, а під їх дострій заплила під темно-синє небо мовою еллінів співана імпровізація.

В вечірнім тумані, в сріблистій опоні

Віддаль спочиває в лучах.

І божа Селена у срібній короні

Шляхам іде ясним в безмежній білявій

Купатись у тихих водах.

Де море дрімає в ослоні синявій.

Де дума замовкне та спатоньки десь

Вкладесь.

Забув я все горе в храмі Афродіти –

На ворона пісню сумну!

На хвилі сріблисті почав я глядіти,

На зорі та місяць, на кручі круг мене.

Природи заснувши красу,

Лаврового гаю галуззя зелене

Шуміло, прохало спочити в раю

Душу.

Знялася у небо молитва тихенька,

Та в пісню змінилась сей час,

Краса Гарміони, цариці серденька,

Ся мрія предивна, чудова, кохана

Згадалося серцю нараз,

Ніжним, наче крилом, там німфа Кіяна

Всю тямку сповила на груди своїй

М’якій.

Після першої строфи еллінські моряки вмить підхопили напів та ритм а, не знаючи слів, півголосом супроводжували дзвінкий голос Ойтозіра, наче співця у святині. В такт шуміли і весла, якими гребці гнали судно до Білого Берега борисфенітів. Лискуча Селена виплила на небо, ясна, чиста, як чоло Артеміди, а її лучі освітили ярко біляві скали побережжя, наче стовпи святині. Розкішний усміх заяснів на личку Гарміони. Її великі чорні очі загляділися у співця, а напіврозхилені уста наче ждали поцілунку.

Тоді змінив Ойтозірос розмір пісні, але співав далі, а захоплені товариші достроювалися до нього:

Я люблю, дівчино, те личенько біле,

Я люблю без міри-почуття,

На море широке, мов меви, летіли,

Щоб перли шукати, в безодню стреміли

Без дна!

Посейдон тризубом своїм не дістане

Мові любові з глибин,

А око лискуче, чарівне, кохане,

І рай – його погляд – для мене остане

Один!

Прийди, моя доню! Уночі чудові

Тебе я на березі жду,

Уста твої цвітом нев’ялої крові,

Вогкою вкрасяться жаждою любові

Огню!

Нас там Афродіта обіймам з’єднає,

Обоє жаром запалить,

Замовкнуть гомони, і віддих сконає,

А серце в захваті, в полум’ї безкраїм

Згорить!

Величезна товпа ольвіополітів привітала слідуючої днини корабель Гарміони. Вже здалека замітили сторожі золоту фігурку Паллади на щоглі та звістили се астіномові, наставникові міських пахолків, який пильнував порядку в пристані та городі. Астіном сейчас повідомив архонтів, агораномів та чільніших горожан, а вістка вмить облетіла весь город. Від тижня, бач, доходили глухі вісті з Херсонесу та Месембрії, яка ще з часу перських воєн завсіди стояла по стороні Афін, що спартанець Клеархос облягає Візантію, а Тераменес та Крітіяс панують в Афінах. Одначе ніхто в се не вірив. Не так-то ще давно афінська залога держала в руках Пантікапей, а тут знічев’я такий погром?.. Всі надіялися заспокоїти цікавість з уст мужів, які прибували з берегів Іліссу, з-під скали Кекропса, з-над Саронського заливу, і тому все, що жило, поспішило до пристані.

Аж ось прибігла трієра на веслах до мурованої набережної. Сотки рук вхопило гужі та прикріпило судно до кам’яних перснів, а течія Гіпаніса сплавила його до берега. Гребці витягли весла, а услужні ольвіополіти вмить кинули місток, по якому подорожні могли вийти на суходіл. І ось на місток ступив муж у довгому багряному плащі та високій кінчастій шапці. Коротка чорна борода та вуса отінювали худощаве темне лице, а погляд великих очей був поглядом орла. Мимохіть подалися елліни взад.

– Скит! Скит! – заговорили. – Царський скит! Варта!

Двох вартових у шоломах, зі списами в руках стануло при боці астінома, й аж тоді відважився урядовець підійти до Ойтозіра.

– Хто ти й відкіля? – спитав.

– Я привіз із Афін Гарміону, дочку Евтрезія, яка глядить між вами Агатоніка, архонта.

– Агатоніка? Торговця рибою? Він тут, тут! – закричали ольвіополіти, і з товпи висунувся середнього росту, поважний, пригрубий муж у темному гіматіоні.

– Евтрезій мені другом по праву гостинності! – сказав. – І я…

Тут урвав, коли Ойтозірос звернув на Агатоніка погляд хижих очей та усміхнувся. Він сміявся тільки устами. В очах блистіла холодна криця, а рука, яка висунулася з-під багряниці, була залишена, наче довкола рукоятки меча.

– Хто ти? – спитав по хвилі Агатонікос, а його голос дрожав замітно.

– Я раб Гарміони!

– Раб у багряниці? Де ж твоя деспойна?

– Не раз, о благородний Агатоніку, і багряниця стає одіжжю раба, якщо царя зрадять підлі каверзники. Але прийде час, коли раб знову посягне по втрачену власть, а тоді кров зрадників обагрить його рабське лахміття куди краще фінікійської пурпури… Моя деспойна ось тут.

Він низько поклонився Гарміоні, яка в сю хвилю увійшла на місток. За нею з блудним виразом у очах та з гарячковим рум’янцем на прив’ялих ягодах ступала Демофіле. Скит пірнув у товпу ольвіополітів, які розступилися перед ним, наче перед архонтом або астіномом. Ніхто не здержував його, а Агатонікос обтирав з чола холодний піт. Тим часом звучний голос дівчини відвернув увагу товпи від появи скита.

– Вітайте, ольвіополіти, і прийміть між себе бідну, бездомну людину, яка тікає від спартанської нахабності з усім, що удалося спасти проворному Ойтозірові.

– Ох, то се таки він! – закликав Агатонікос.

– Що за «він»? – живо спитала Гарміоне.

Але годі було розговоритися як слід, бо ольвіополіти, як один муж, закричали:

– То Афіни впали? Лакедемонці горою? Га, щоб їх Зевесові громи! Проклятий дорійський накорінок!

Та тут загудів голос астінома.

– Благородні й хоробрі горожани! Достойна Гарміоне втомлена дорогою. Позвольте їй перепочити по трудах, зложити подяку та жертву Посейдонові, а там розкаже вона вам усе, що сталося. Поки що вдоволіться вісткою, що Афіни в руках Лісандра, а морський союз розбитий.

Серед гамору, крику, плачу та реготу розійшлася товпа, а Гарміону повів Агатонікос у свою домівку. Ідучи туди, даром допитувалася дівчина за своїм товаришем та опікуном.

Ойтозірос іщез.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 52 – 57.