3. Історія Ойтозіра
Юліан Опільський
Ойтозірос пропав із виду, але не покинув Гарміони. Раз у раз мала дівчина від нього докази пам’яті. Вже другої днини прибув у дім Агатоніка молодий скит від сусідів Ольвії – калліпідів, хотяй сам походив з царської Скитії, та привів зі собою білого, мов молоко, коня в багатій упряжі, зі сідлом та золотим ховсталом.
– Отсей кінь та я – се дарунок ольвійських калліпідів невісті Ойтозіра! – сказав і повів коня у стайню, а сам зайняв місце межи службою архонта. Було поміж нею чимало скитів, як і взагалі в Ольвії, і всі вони стали падати на лице, коли дівчина проходила попри них.
Вкінці, коли перші пориви борею загнали до хат горожан та згуртували їх біля палахкотячих огнищ, у хату Агатоніка прибув високий, стрункий, підстарший уже муж у довгих шкіряних шароварах, з луком, топором та рогатиною. Його стрій та упряж коня були прикрашені волоссям убитих ворогів, а коротка кольчуга та кінчастий шолом вказували, що се якийсь вельможа та що він вибирається на війну.
– Я – Октамазадес, князь калліпідів з рамени царя всіх скитів! – сказав. – І приходжу до архонта Агатоніка як посол від сього, якого ім’я є йменням вашого бога Аполлона.
Агатонікос сидів саме з жінкою Тімаретою, сином Трофієм та Гарміоною при огні. Побачивши скита, поблід і встав, а там велів подавати вино та тронос для гостя.
– Чого править від мене благородний Ойтозірос? – спитав з непокоєм у голосі.
– Сей, якого ти назвав, велить тобі, архонте ольвіополітів, берегти достойної Гарміони, як ока в голові. Так, як око божеського Ойтосура заглядає у всі закутини світа, так всюди досягне тебе рука Ойтозіра, якщо ти знову заведеш положене в тобі довір’я. Коли пробудиться з просоння Апія весною, а зелені її дари укриють степ, зажадає він від тебе порахунку з опіки! Подбай же про се, щоби золото, а не залізо було твоєю винагородою, бо й одного, й другого доволі у царській скарбниці.
Відсунув приставлений для себе тронос та вино і вийшов, а по хвилині тупіт коня звістив, що скит від’їхав.
Добру хвилю сидів архонт мовчки, аж вернула краска на його лице, а з грудей добулося важке зітхання.
– Проклята хай буде хвиля, коли нарадив я Ванадаспові продати Ойтозіра. Він – царем! Горе! Рятуй мене, Гермесе, рятуй, Зевесе, рятуй, хоробрий Ахіллю!
– Благородний Агатоніку! – проговорила Гарміоне, а лице її було, мов грань. – Виясни мені вже раз, що саме в’яже вас з Ойтозіром? Він називає мене своєю невістою, але, на золотий пояс Афродіти, се брехня! Багато добра пізнала я від нього, то правда, але за добро платиться добром, а не життям. Бачу, що ти непокоїшся, боїшся кожного тупоту коня, кождої скитської бороди! Скажи, що пригнітає твоє серце, а, може бути, я поможу тобі.
– Ах, добре йому так, старому архимникові! – застреготала стара Тімарете. – Я завсігди казала, щоби він не устрявав у суперечки скитських царів, які куди могутніші від перських, але він не послухав. Має за своє. Хай зеленіє, як жаба у квітні, коли береться рахкати.
– Ну, рахкати хіба від тебе навчився, мовчи, стара! – гримнув архонт.
– Ба, гримай, старий Сілене! Було гримати на Октамазада, а побачив-бись, який був би кінець усеї треклятої каверзи.
Стара загороїжилася, але Трофіос усміхнувся та підсунув їй чарку солодкого меду з корінням.
– Не сваріть, мамо, бачите, що гостя між нами.
– Ах, твоя гостя! Вже й матері годі сказати слово через твою афінську цяцю. Відколи вона тут, нема ні хвилини супокою. Якісь варвари день і ніч соваються у ворота та поміж дерева городу. Невдовзі під кождим ліжком ночуватиме підглядач. На Афіну! Коби ти пропала разом зі своїм прихвоснем!..
Вона була б, певно, верзякала ще дальше, та тут встав архонт і рукою заткав їй рот, а відтак видрулив у спальню.
Поблідла від жалю й обурення, дівчина зірвалася з крісла, і здавалося, що таки сейчас покине негостинну хату. Але ось Агатонікос кинувся до її колін.
– Не гнівайся, богине, на Ламію, не гнівайся на ничтожного раба твоєї величі та краси! Прости безглуздій бабі, яка сама не знає, що верзе. Ось послухай, то й порозумієш, відки взялися її завзяття та мій жах.
Говори! – приказала Гарміоне, а в її голосі звучав уже знову той сам тон, що тоді, коли від неї відійшов Ономархос…
– Тому дванадцять літ помер Санагос, скитський цар. Він мав двадцятьлітнього сина, який часто пробував в Ольвії, де я був агораномом, то єсть наставником торговиці. Був се одинак, якого виховував Октамазадес між калліпідами, сусідами Ольвії та Тірасу. Молодець учився від наших учителів, переймав звичаї, ношу, і тому се дуже не подобалося своякові короля Намгенові. Намгенос звернувся до мене, щоби я поміг йому позбутися наслідника. Вбити його було важко…
– Чому?
– Чому? Ніякий скит не підняв би руки на царя, а я… я боюся крові, бо вона приносить нещастя.
Гарміоне пригадала собі Терамена та Крітія й усміхнулася згірдно.
– Значить, скит показав себе благороднішим від елліна! – сказала. – Але говори дальше!
– Я велів під якимсь предлогом вхопити царевича і продав його в неволю. Торговець мав його продати до Кархедону, Сідону або Єгипту. Тим часом він продав його в Афінах Евтрезієві.
– Ах, то сей королевич – се Ойтозірос! – скрикнула Гарміоне. – Тепер уже розумію!
– Так, се він. Але на сьому не кінець. Царські скити не повинуються кому-небудь, і сьому рік вибухнуло повстання проти самозванця, якого й убили над Борисфеном у краю хліборобських скитів. Тоді стали глядіти за наслідником Санага, але надармо. З сього скористав Спадакес, князь хліборобів з-над Борисфену, й оголосив себе царем, який царює й досі. Ніхто, одначе, не слухає його радо, і, якщо появиться справжній наслідник, всі покинуть і сього другого самозванця, а тоді горе кождому, хто скривдив коли-небудь Ойтозіра чи його вибраницю. Ось чому й я, старий, обіймаю твої коліна, божеська Гарміоне, і благаю тебе: не ховай гніву в серці до моєї домашньої Горгони. Вона без глуздів та знання, звичайна собі вихованка ольвійського гінайконіту. Коли в таких жінок доростають діти, а випаде волос, тоді вони зміняються в Еріннії, які без віддиху та стриму зчиняють війну з усім світом. На їх язиці сичить гадючка, у серці царює злоба, а в голові безглуздя.
Гарміоне вислухала прохання Агатоніка і кивнула головою.
– Не бійся, благородний Агатоніку! Я остану в тебе, але я не зі сих жінок, про які говориш. Я не виросла в гінайконіті, і мене не возьме ніхто, хто не покаже себе гідним такої честі. Ойтозірові ніхто не дав права стежити за мною, і не ти відвічаєш за мене! Ходи, Трофіє, – відвернулася до молодця, – підемо до Демофілі.
Послушно встав Трофіос, який весь час закоханими очима водив за дівчиною, і, взявши кітару, послідував за Гарміоною. Вони перейшли перистиль та відчинили двері малої кімнатки, у якій рівно ж горів огонь на огнищі. Біля нього на низькій лежанці спочивала Демофіле. Одначе не була се вже та сама гарненька, дещо розмріяна дівчина з Пніксу. Ягоди лиця запалися, наче підмита водою вапняна скеля, впалі, підсинілі очі горіли хоробливим огнем, а сухий кашель раз у раз потрясав дрібним, виснаженим тілом.
– Чи приходите з-над Іліссу? – спитала входячих тихим голосом. – Чи бачили ви там високу білу стелу з написом? Кажуть, що під нею є гробниця, але порожня… так тільки, щоби здурити посіпак Крітія…
В останньому місяці душевне терпіння дівчини перейшло в недугу, яка помішала до решти її тямку, а там і загрозила смертю її тілу. З дня на день упадали її сили, в’яла і гасла краса, щораз то ближче Демофілі ставав сумний молодець із відверненим смолоскипом…
Хотяй суворий подих степу шмагав лиця ольвіополітів і морозив їх холодом гіперборейських пустинь, їй видавалося, що її волосся розвіває солодкий легіт із Гіметту, що здоровить її поклоном та тихим шумом чорний кипарис, який вона сама посадила біля гробниці Стратоніка. Вирвана страхіттями афінського перевороту зі свойого середовища, утративши все, кромі спомину, дівоча душа, наче хмелева билина, оплелася довкола звідного привиду чарівної минувшини. Її життя в’язалося тільки зі спомином, бо ж дійсна теперішність була незвісна, непринадна, чужа. Тому і спомин перестав бути привидом, мрією, а став для неї дійсністю. Але така дійсність змінила все проче у привид, а сама мусіла і душу, і тіло пірвати зі собою у свій круг кипарисового шуму ти погаслих смолоскипів Танатоса…
– Коли ми, деспойна, підемо над Іліссос? – питала дівчина тихим, одноманітним голосом. – Він обіцяв, що як тільки умре Крітіяс та його посіпаки, то він під кипарисом дожидатиме мене і поцілує так, як тоді, ти знаєш, ніччю у продомі…
– Цить, дитинко! – уговорювала божевільну Гарміоне. – Крітіяс уже недужий. Невдовзі умре, а тоді підемо обі туди; заберемо твойого любка знову у мальований перистиль на Пніксі.
– Ох, так, так! Се буде чудово, чарівно. Дріади заведуть при жерелі хоровід під звук пастирської сопілки, будемо, як у Елізію на порослих асфоделями лугах забуття-безтями, у якій не буде ні краю, ні зміни…
Нагло блаженний вираз лиця змінився, риси лиця немовби застигли в німому жаху.
– Чую брязк, тупіт, хриплі крики посіпак… за ними Крітіяс… Ух, який лячний, пикатий, рижий, із косими очима. Гу! Як вони світяться, наче у злючої ящірки… Він іде під кипарис… Богове! На поміч!
Демофіле зірвалася з місця і підняла руки горі, наче потопаюча людина, а в широко розплющених очах малювалася смертельна тривога.
– Вони доганяють його! – кричала. – Ось там із-за сеї розваленої хати вилазить різун… а там за ним другий. На Афіну, вони вб’ють його! Рятуй його, Гарміоне, рятуй брата!
По лиці Гарміони спливли сльози, а уста дрожали від жалю та спочування. З рук Трофія взяла кітару і крізь сльози заспівала пісню про золоту формінгу Аполлона:
«Хрізейя формінге Аполлонос…»
Поважні, мінорові тони пісні, видко, успокоювали божевільну, її крик замовк зразу, а там і вигладилися викривлені риси лиця, в очах погас огонь, на устах завітав солодкий усміх, ніби відблиск рожевої надії. Дівчина лягла знову на лежанку, а по хвилі брат Танатоса Гіпнос – сон обняв її тямку м’якою рукою потішителя.
Довгу хвилю сиділи так обоє при засипляючій Демофілі: Гарміоне – розжалоблена її недолею, Трофіос – упоєний появою та співом красавиці.
– Бідна дівчина! – сказав вкінці молодець.
Живо заперечила Гарміоне.
– Бідна? О ні! Її страждання – се двійник любові, се любов до помершого. У її стражданні – Її все буття, а тільки нам жалко глядіти на неї, бо ми ще по сьому боці Стіксу… Ось бачиш, Трофіє, як виглядає справжня любов дівчини?
– Чи тільки дівчини, Гарміоне? Мені здається, що муж куди спосібніший пожадати та стреміти, ніж жінка.
– Пожадати, стреміти – може, але любити та терпіти – ні!..
Гарміоне сиділа, відхилившись на поруччя крісла, та гляділа в полум’я. Бездоганно круглі півкулі грудей відзначувалися виразно під тонким хітоном та підносилися й опадали ритмічно. Чорна жалібна нагортка зісунулася з плеча, а повні, наче з рожевого мрамору точені, рамена спливали долі по складках одежі до колін, на яких лежала кітара. Волосся, зв’язане у вузол позаду голови, розв’язалося й опало на плечі запашною хвилею, і тим яркіше виступав з темного тла чарівний профіль лиця.
Демофіле віддихала рівно, спокійно, тільки хвилями заграло щось у недужих грудях, наче пригадка смерті…
На освітленій огнем стіні перед очима розжаленої Гарміони стали пересуватися картини минувшини, наче відбитки хмар у тихому плесі. Вони чергувалися, мов тіні на хвилях трав у степу, мов морські вали у негоду. Розкішна домівка на Пніксі, з якою зжилася її душа, буйні городи, лискучі, стрійні будівлі Акрополіди, ненастанний рух на торговиці, барвисті строї та збруї горожан – все те привиджувалося уяві дівчини, а рівночасно наче мрякою засувалися страхіття останніх тижнів. Вони забулися, як забуваються прикрості діючих днів, а остають тільки спомини ясних хвиль та картин веселих днів забави та радощів.
І вмить озвалося серце тугою, почувши, як далеким, чужим був сей холодний світ скитського степу від соняшного, барвистого фону Еллади.
– Гарміоне! – почувся нагло біля неї тихий голос Трофія. – Чого ти сумніваєшся про любов мужа? Невже ж муж, якого ти собі вибрала, не любить тебе?
– О так, він любить мене, та в його серці на першому місці боротьба за втрачений царський вінець, честолюбивість, пімста… А я вимагаю від мужа моєї любові неподільності… Ойтозірос – благородний муж, який чимало добра зробив для мене та моїм, але… він варвар! Він – наче подув борею, який пориває, але й ломить, се прибій хвилі, яка підносить наву, але й торощить її. Се орел, який під небом ширяє, але добичі глядить на землі… Я обожаю силу, але бажаю, щоби вона вміла постояти за любов. А тут, бачиш, він повіявся у безвісті і гадає, що його грізне ймення заступить мені його самого. Може бути, що ольвіополіти бояться його, шанують мене та моїх, бо вони мужі й повинуються законові крові. Але я? Я не боюся Ойтозіра, в нього немає ніякого права до мене, й я не хочу його таким, як він є…
Молодець наче в сонце глянув. Блаженний усміх роз’яснив його й без того гарне лице. Він узяв з колін дівчини її руку й, цілуючи, спитав:
– Гарміоне! Душа мужа – се прозора тканина з Аморгу, крізь яку легко можна розглянути крутість форм та краску тіла, зате душа жінки – наче амфора без напису та дата. Може бути, що в ній криється солодкий нектар із Хіосу, а може… оцет. Тому скажи: чим з’єднується. прихильність твойого серця? Усе, що в моїй силі, робитиму, бо я люблю тебе, Гарміоне, від першої хвилі, коли ти ступила на берег борисфенітів. Ойтозірос урятував тебе від Періксена, я урятую від Ойтозіра і заведу назад у країну нашої спільної туги…
– Ох, ні! – живо заперечила дівчина, встаючи. – Ви мусіте оба доказати своєї, гідності. Не кожду жінку добувається кітарою та солодкими словами, як не набуде її й сама сила…
– А що ж? На Гекату, матір усього загадочного! Скажи мені, чим добуду собі тебе? Чи не досить тобі сього, що наражую на небезпеку батька, на якого впаде вся вага месті Ойтозіра? Чим зворушу серце жрекині Артеміди?
– Ха-ха! – засміялася Гарміоне. – Батько поїхав би разом із нами. Моя домівка в Афінах куди краща за вашу, а моє майно вдесятеро більше, ніж ваші скитські достатки. Не золотом, ні його посвятою не добудеш мене, а тільки щирістю, правдою твойого кохання…
– На Ахілла, батька хоробрості! Чим її тобі доказати?
– Ділом! – відповіла дівчина і вийшла, докинувши попередньо на погасаючу ватру сухих дров.
Ні в сих, ні в тих слідував за нею Трофіос. Чого, властиво, бажала від нього дівчина? Діл? Яких діл? Чи мав узяти її силою, чи ніжністю? Чи мав прохати посередництва батька? Чи вона любить Ойтозіра, чи його, чи кого третього?
Вкінці рішився розказати усе батькові.
Агатонікос налякався зразу, почувши, які наміри має його син. Надило його, одначе, велике майно Гарміони, дім у Афінах, кораблі та винниці. Одначе блідий жах обхоплював його на спомин Ойтозіра. Двічі зраджений царевич скитів не дарує йому, і смерть у нечуваних муках буде його заплатою… Хоч, щоправда, золото блестить, як лучі Геліоса, розсипані по хвилях…
– Слухай, Трофіє! – сказав вкінці. – Якщо вдасться тобі здобути прихильність Гарміони, блеск нашого дому притьмить перших евпатридів в Афінах. Тут оставати не можемо, хіба що Ойтозірос десь у степах запропаститься. Гей! Дали б се боги! В Афінах також не мали б чого боятися, бо Трофіос, син Агатоніка з Ольвії, не відповідає за гріхи Евтрезія з Афін. А й то розказують, що з тиранами вже круто… Так чи сяк, Гарміоне – се золоте яблуко. Бачиш, одначе, молоді дівчата часто-густо самі не знають, чого їм забагається, а про любов та подружжя знають стільки, що я про Касітеріди. Одним видається гінайконіт Олімпом, другим – спальнею гетери, в міру сього, чи повільніше, чи швидше б’ється кров у їхніх жилах. Тому не даром не дають у нас волі дівчатам… Але, на Геракла, який сидів при колінах Омфали! Часом добре є піддатися забаганкам дівчат, якщо бажаємо добути їх ласку, бо найчастіше жінка не вимагає від чоловіка прав – тільки привілеїв, не любові – тільки зверхніх її проявів. У квітні, коли на Борисфені спливе лід, поїдемо на наші поля, до наших риболовів та ловців. По дорозі буде не раз нагода віддати дівчині якусь прислугу, оборонити її від якоїсь небезпеки, а тоді легко буде тобі добути її любов. А як вчуєш слівце «так», – то сейчас на кораблі і майнемо так само швидко відсіля, як вона тікала з Афін.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 57 – 64.