Подих безвиході

Володимир Пасько

Те відрядження до Литви у вересні 1980-го року виявилося вирішальним для формування у Шеремета нового погляду на стан справ у країні, а відтак і на життя.

Мабуть, кількість життєвих спостережень почала переростати в якість. А він на той час встиг побачити ледь не весь Союз. І не міг не помітити вельми суттєвих відмінностей і в рівні розвитку “братніх республік”, і в їхній культурі, і в рівні життя. То тільки на знаменитому фонтані на не менш знаменитій “ВДНХ” — Виставці досягнень народного господарства в Москві — вони були однаково привабливими в алегоричних образах гарних молодих жінок у національному вбранні. Та й то одну запросто викинули із “сім’ї рівних”, перетворивши з буцім-то повноправної Карело-Фінської РСР на автономію у складі Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки — Карельську АРСР. Реальне ж життя виглядало ще жорсткішим.

Розмова з Балтайтисом довго не виходила з голови, і решту своїх днів у Каунасі він сприймав через її “світлофільтр”. І знову й знову переконувався, що Литва кінця шістдесятих-початку сімдесятих і нинішня — то різні речі. Замість поганенької перегородки, що розділяла місцеве населення і росіян, потихеньку виростала капітальна стіна. Не видно було, щоб її будував хтось певний і навмисне — ні, вона виростала ніби сама по собі. Й узагалі її не часто можна було побачити очима — вона відчувалася серцем, єством.

Очима можна було побачити, що ніде немає жодної вивіски тільки російською — всюди обов’язково двома або лише литовською, без перекладу. Меню в кафе або ресторані до рук можна було не брати — все одно нічого незрозуміло. Про газети він вже згадував.

Вухами можна було почути “нє сопранто”, “надо ізучать літовскій — ви здєсь живьотє”, “вас сюда нікто нє звал”, “мало того, что прієхалі самі, так єщо і чорних етіх с собой прітащілі”, “нє нравітся у нас — у вас єсть свой дом” і т.д., і т.п. Не часто, але й не так, щоб рідко, принаймні частіше, ніж десять років тому.

Бодай поверхові спостереження за звичайними людськими стосунками між представниками різних громад переконували, що вони не виходять за рівень суто прагматичних. Те, що наші називали дружбою, насправді було звичайними діловими стосунками. І якщо вони супроводжувалися “совмєстним распітієм спіртних напітков”, навіть “часто і в большіх колічествах” — то це ще не означало, що були якісь підстави говорити про дружбу. Справжня — це коли дружать домами, родинами, одружують дітей, а не п’ють горілку разом, причому в душі — кожний за своє…

Показовим було питання з одруженнями молодих офіцерів. Коли він починав службу лейтенантом у такій самій, як у Каунасі, повітряно-десантній дивізії, але в Одеській області, то там молоді офіцери зазвичай закінчували своє холостяцьке життя в сім’ї якогось місцевого мешканця. Зовсім інакше було в Каунасі. Місцеві дівчата до офіцерів, та й взагалі не литовців як до потенційних чоловіків і батьків своїх дітей ставилися з прохолодою, ще чіткішою була позиція їхніх батьків.

Але збагнути всю глибину прірви або потужність стіни можна було лише душею. Саме тоді в головному кінотеатрі демонструвався фільм “Чайковський”, про життя і творчість геніального російського композитора. В ті часи кінотеатри були переповнені, а про українське коріння Чайковського ніхто й не згадував. Він із задоволенням дивився кінострічку, і яким же було його здивування, коли вже за півгодини публіка почала покидати зал. До кінця сеансу лишилася ледь половина. Шеремет був шокований: вони не виказували аніякого невдоволення, їх це просто не цікавило. Російська культура не була для них органічною, неодмінною і важливою складовою їхньої власної культури. В них були свої композитори і свої художники, письменники і поети – і вони милувалися й вдячно вклонялися насамперед своїм. Це не заважало їм бути найбільш європейською частиною радянського народу, який навколішки стояв перед російською культурою.

Все це настільки різко контрастувало з його рідною Україною, що просто приголомшувало.

Поїзд під гордою назвою “Союз Совєтскіх Соціалістіческіх Рєспублік” на всіх парах прямував у безвихідь. Стагнація економіки, посилена неефективним управлінням на всіх рівнях — від колгоспу й фабрики до самого ЦК КПРС, та авторитарною системою управління державою і суспільством — все це разом призвело до поширення практично у всіх верствах населення глухого невдоволення і соціальної апатії. Кожна більш-менш на щось спроможна, чогось варта людина вважала себе незаслужено ображеною — недоплатили, недодали і т.д., і т.п. В країні “дешевої ковбаси і тотального дефіциту” на елементарно необхідні речі добре почувалися лише причетні до розподілу того “дефіциту”. Та й ті, накравши більше, ніж могли самі спожити в умовах зарегламентованого суспільства, невдоволено бухтіли: не дають розгорнутися на повну потужність, сковують ініціативу, он на Заході …

Фраза із сатиричної гуморески “Як ви нам платите, так ми вам і працюємо” стала гаслом двохсотвісімдесятимільйонного радянського народу. Ніхто не завдавав собі клопоту прочитати це гасло навпаки, а тим більше вимовити вголос, що продуктивність праці в СРСР складала лише третину від досягнутої в США. То звідки ж грошам узятися, дорогі людоньки, на що ви скаржитеся? Працюйте краще, тоді можна про щось і говорити. Тезу Леніна, що коли соціалізм не доб’ється переваги в продуктивності праці, то програє в своєму змаганні з капіталізмом, ретельно конспектували десятки мільйонів людей, але ніхто не наважувався подати голос — а як же це втілюється в нашому житті? Народ хто мовчки, хто з матюками, але в цілому миролюбно стояв по чергах, нерідко — і в кількох одразу: за ковбасою — годинами, за автомобілями — роками.

Оазою на цьому тлі виглядала Литва й інші прибалтійські республіки. Москва усвідомлювала, що в скоріше азійській, аніж європейській країні, якою фактично був СРСР, вітриною її європейськості є саме ці три найменших за населенням і територією республіки. Якщо азіатів і кавказців можна було перевести на підножний корм, забезпечивши із союзних ресурсів головним чином хлібом, то ніхто б того й не помітив і слова не сказав. Братів-слов’ян, окрім хліба, треба було забезпечити ще й горілкою — і також не збунтуються. Прибалти ж — зовсім інша справа. Тут і Захід поруч, і маса родичів у них там, і вступили до СРСР значно пізніше, ніж інші, та й не з таким же розвитком, як Середня Азія і Кавказ, посаг мали пристойний. До того ж вони й самі вміли працювати, слід віддати їм належне — прибалтійські товари широкого вжитку користувалися попитом по всьому СРСР майже як імпортні.

Словом, тут марку треба було тримати. І Москва, зціпивши зуби, тримала. Точніше, просто давала цим людям трохи більше волі, ніж іншим. І вони залюбки облаштовували свій рідний край. Причому гроші тут були не найголовнішим, одразу впадав у вічі значно вищий рівень загальної культури населення. Шеремет з болем мусив це визнати, порівнюючи з рідною Україною. Там, на Наддніпрянщині, все ще будували хати. Хоча й з цегли і під бляхою або шифером, а не з саману і під соломою, як за царя гороха, але — хати. В Західній Україні ті хати будували вже великими, в півтора поверхи, з гаражами, але — все одно хати.

В Литві новобудови мали зовсім інший вигляд — ошатні, європейського зразка котеджі, з гаражем, з центральним опаленням тощо. В Україні щось подібне стали будувати лише тепер. І то не пересічні селяни, а ті, кому вдалося прилаштуватися в новому житті. А таких ой як небагато, особливо в глибинці. Однак до цього потрібно було ще дожити, точніше — прожити всі ці двадцять буремних років.

Тоді ж ментальність була проста — прибалти живуть, бо їм дозволяють. Дозволили б і нам — і ми б зажили, та ще й як! Ми ж за територією і населенням, як Франція. Та й виробляємо на душу населення не набагато меньше. “Потьомкінскіє дєрєвні” вводили в оману навіть самих себе, тим більше не фахівців, а пересічних громадян…

В штабі каунаської дивізії випадково зіткнувся з колишнім своїм товаришем по службі, Анатолієм Степановичем Балтиковим, тепер уже полковником. Зустріч вийшла теплою, сердечною. Погомоніли про життя. Балтиков, задоволений вкрай, дякує долі за те, що потрапив сюди після пропеченого сонцем курко-п’ятого “Парижа” — села Веселий Кут в Одеській області, де вони разом колись служили. Місцеві люди розповідали, що це дивне назвисько за дореволюційних часів було справжньою назвою села, яке заснували нібито переселенці з Ельзасу ще за часів Катерини. Нащадки ельзасців згоріли в полум’ї Другої світової війни, тож до нинішніх хазяїв цієї землі дійшли лише відголоски, про правдивість яких свідчили дві обставини: назва залізничної станції, яка так і залишилася “Паризькою” й старий одеський анекдот: “Послушайте, откуда у вас такой хороший костюм? — Из Парижа. — Подумать только, такая глушь — и так хорошо шьют!”

Каунас — це вам був не “Париж”! А тому Балтиков, для якого вже наближався вік виходу на пенсію, мав намір тут і залишатися:

— А что мне? Зачем и куда ехать? Сын здесь ротой командует, потом в Москву на три года в академию съездит — и опять сюда вернется. Я же куплю себе мопед и по-стариковски — рыбалка-грибы-ягоды… Места тут по этой части замечательные.

— Те, що литовці — то все ж таки чужі люди, не турбує? То ви зараз весь час на службі, з ними контактуєте як посадова особа певної ваги. А як станете ніким, простим “воєнним отставніком”? Тоді як?

— Так мне от них ничего и не надо. Они сами по себе, я сам по себе. А в магазин или на рынок у меня жена ходит, она умеет с ними общий язык находить.

— Вам видніше, Анатолію Степановичу. Але я на вашому місці сім разів би відміряв і сотню разів подумав, — із сумнівом мовив Шеремет. І замовк. Бо паплюжити литовців за їхній націоналізм язик не повертався, а не застерегти старого товариша від необачності не дозволяла совість.

— Да мне командующий предлагал — хоть в Туле, хоть в Рязани квартиру, хоть в Костроме. Но что я туда поеду, в тот голодный край? Чтобы на старость лет за куском колбасы как бобик по магазинам гоняться да в очередях стоять? Вот там я действительно никто. А тут… Квартира в центре города, снабжение прекрасное, все есть — куда, а главное, зачем ехать?

Шеремет на секунду перепинив біг думок. Він ще тоді, у вісімдесятому, для себе вирішив: щоб там не сталося, але служити ніде, окрім слов’янських республік, він не буде. Ніколи і ні за яких умов. Не тому, що був такий мудрий і ніби щось там передбачав (як би міг тепер на тому спекульнути, бодай для власної дрібної втіхи!). Ні і ні. Просто він не міг уявити собі життя в недружньому оточенні, серед народу, який вважає тебе чужим. А таким він був усюди, окрім рідної України, гостинної до всіх слов’ян Білорусії та поглинаючої всіх і вся Росії.

Вже за якихось років п’ять-сім “гвардии полковник в отставке” і “ветеран доблестных советских воздушно-десантных войск”, “простой русский человек” Анатолій Степанович Балтиков, мабуть, не раз згадав оте своє “зачем ехать?”, а може, й ту їхню розмову. А тим більше, коли “доблестные ВДВ”, тепер уже не “советские”, а тільки “российские”, спішно залишали той край під супровід косих поглядів і зухвалих вигуків невдячних “лабусів”. Кидаючи практично на призволяще десятки, якщо не сотні тисяч своїх колишніх бойових побратимів по всіх численних гарнізонах колишньої Радянської армії і флоту в колись Радянській Прибалтиці.

Чи встиг вчасно вислизнути Анатолій Степанович? Дай Боже, щоб так. Бо Прибалтика, або як вони тепер себе називають “Балтія” — то не Україна, і навіть не Західна, де таких “балтикових” також залишилося в спадок молодій державі чимало. То вони в нас “рибалкою-грибами-ягодами” насолоджуються, як ще за радянських часів і планували, та свідомих своєї національної гідності українців “бандеровцамі” лають. А там, під балтійським небом, їм зараз зовсім не до того…

Була ще одна прикмета у житті Литви вісімдесятого року, що не уникла погляду Шеремета. Усвідомлюючи, що релігія і все з нею пов’язане, особливо матеріальні пам’ятки духовності, то не лише забобони, але й могутній пласт культури народу, він завжди намагався відвідати культові споруди всюди, де бував. Тим паче, що частина з них використовувалася під музеї, хоча більшість спіткала гірша доля — вони слугували для чого завгодно, окрім душі й культури, а частина була зовсім геть занедбана.

В Литві було інакше. Тут “дахи поїхали” в усіх, окрім литовців. Був перетворений на Музей вітражу й скульптури (литовських, природньо), кафедральний російський православний собор, переобладнані на бібліотеки синагога і мечеть. Остання була єдиним, що живило національну ідентичність нечисленних місцевих татар, що були поселені тут ще за часів Речі Посполитої. Зате залишилися недоторканими всі католицькі костели.

Перші ж відвідини атеїстом Шереметом кафедрального собору в Каунасі, ще в сімдесятому році і з винятково культурологічною метою, справили на нього незабутнє враження. Хоча б тим, що за кілька кроків від нього перед розп’яттям впала на коліна молода приваблива дівчина і почала гаряче молитися. В нього мало очі на лоба не повилазили. Відчувши на собі погляд, дівчина на мить озирнулася. І зустрілася з ним очима. Спалахнувши, немов ружа, вона вперто крутонула головою і продовжила молитву, лише кінчики вух яскраво пломеніли в сутінках храму. Вдруге вона так спалахнула за дві години по тому, зустрівшись з ним в танцювальній залі Будинку офіцерів. А Шеремет вдруге був украй здивований.

Щоправда, незабаром він переконався, що не тільки цей, а й інші костели в Литві не просто функціонують, а ще й на повну потужність, із залученням не тільки широких верств населення, а й всіх вікових категорій, починаючи з дошкільнят, які, пташками впорхуючи до храму, у святковому вбранні і з просвітлілими личками одразу припадали на одне коліно, швидко творячи хресне знамення, — і то цілком природно, без будь-якої напруги.

В порівнянні з православними церквами України і Росії, в пітьмі яких губилися нечисленні, похилого віку жіночки зі скорботними обличчями, це вражало. Не кажучи вже про єдину на весь Каунас невеличку православну церкву, яка виглядала ще занедбано-убогішою в порівнянні навіть зі своїми подругами в слов’янських краях. Біля тієї церкви було невеличке кладовище, таке ж занедбане. Серед густих кущів Шеремет випадково наткнувся на скромний обеліск із напівстертим невблаганним часом написом: “Российским воинам, погибшим за Отечество в войне 1914-го года”. Довкола валялося сміття, проіржавілі консервні бляшанки, брудні від дощів пляшки з вицвілими етикетками. Він не витримав, розшукав попа, череватого чолов’ягу років сорока п’яти з неохайною бородою і видухом спиртного, тицьнув товстою пикою в неподобство: “Якщо самі не в змозі навести елементарний порядок, чому не скажете військовим? Адже це наші солдати, вони загинули за Росію. Так само, як їхні сини гинули двадцять сім років по тому за Радянський Союз. Як вам не соромно?” Піп спочатку спробував борсатися і тримати марку, бубоніти щось про безбожників, які приходять непрохані ще й “права качають” перед “слугами Божими”. Однак краще б він того не казав! Розлючений Шеремет в доступній формі пояснив йому, що віра повинна бути в душі людини, а не на вустах, що смердять сивухою. Побіжно згадав про свої відвідини всіх чотирьох лавр, що були в Радянському Союзі, не уточнюючи, щоправда, мети цих візитів. Торкнувся традицій православ’я щодо військових. Спантеличений таким натиском, піп змушений був визнати його зверхність в суперечці. Як провінціал перед мешканцем столичного міста, подумалося йому тоді. А потім уточнив: скоріше як мешканець колоній перед представником метрополії. Однак всієї глибини й вірності тієї своєї думки він не збагнув тоді й сам.

Шеремет зупинив стрічку спогадів. Ні, не все було там так погано, принаймні тоді. Точніше, зовсім не погано, просто — відчужено-холодно. Зникло те відчуття спорідненості з цим краєм і його людьми, яке було до того. Це так, як ти з людиною дружиш тривалий час, а потім раптом починаєш помічати, що вона тобі геть не відповідає взаємністю. Стає прикро і незатишно на душі. Але ж не даремно казав цар Соломон: “Все минає!” Минуло й це.

Прощаючись з Казакявичусом, вони тоді довго і багато про що розмовляли. Шеремет виказав своє занепокоєння. Просто тим, що відчув душею. Про те, що попереду буде Вільнюська телевежа, “ланцюг єднання”, за тим руйнація всього, що здавалося непорушним — про таке тоді вони навіть подумати не могли, не те що уявити. Навіть у моторошному сні.

— Зрозумій мене правильно, але ти надто ускладнюєш ситуацію, — переконував його Регіс. — Не тому, що я — литовець і тому намагаюсь якось виправдати литовців. Як на те, ще невідомо, кому більш непереливки тут буде, якщо, не дай, Боже, щось станеться — таким , як я, чи вам, прийшлим. Маргінали є всюди, в будь-якій нації. Однак вирішують не вони, а народ. Що ж стосується народу — ми завжди були працьовитими, поміркованими і миролюбними, не схильними до авантюри.

— Щось не дуже-то віриться. — Шереметові захотілося подражнити приятеля. Однак Казакявичус сприйняв все за чисту монету.

— То ти життя не знаєш, сидячи там, у себе в академії, в Ленінграді. А я постійно на різних зібраннях у командувача буваю. Адже наші дивізії в шести республіках стоять — у Тулі, Вітебську, в Фергані була, тепер полк став. Дві дивізії тут, у Литві. То що ти думаєш? Найменше надзвичайних подій, “ЧП” з місцевим населення — то у нас. Наші люди просто не вступають у бійки з військовими. Буркнуть собі під носа “курвас-блядас-парашутістас-дєсантнікас” — і все. Якщо вже так припече — міліцію викличуть. А та одразу до військової комендатури відвезе. І все, тиша. Конфлікт локалізовано, це головне.

— А затятий опір радянській владі аж до п’ятдесятого року? То хто чинив — марсіани? Зі зброєю в руках? — навмисне зіронізував Шеремет.

— Ти мене тим в одне місце не штрикай, — образився Регімантас. — У вас в Західній Україні ще гірше, ніж в нас було, і довше. Батько мій сам знаєш, на чиєму боці був, і за кого в бій ходив. Та й твій те саме робив, так що ми з тобою одного поля ягоди. Тому — не треба. Як у вас там все перегоріло, навіть іскор не лишилося — так і в нас давно все згасло. А що є певне невдоволення в людей — то воно скоріше матеріально-побутовими причинами обумовлене, аніж чимось серйозним. Партія все це бачить і вживає дієвих заходів, ти й сам про це чудово знаєш.

— Не так знаю, як читаю. В газеті “Правда”.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Та нічого. Ти ж не сліпий, сам бачиш, що то самі балачки. “Економіка должна бить економной” — для того не треба пленум ЦК проводити, щоб до такого додуматися. Тепер з оцим “постійним зростанням добробуту радянського народу”. Адже це нісенітниця якась виходить. Він справді зростає, але незрозуміло, в кого. І за якими критеріями визначаються передовики в цьому “змаганні”.

— Ти вважаєш, я сам тут щось розумію?

— Але ж хто з нас фахівець із будівництва комунізму в цілому і політекономії розвинутого соціалізму зокрема? Я чи ти?

— Мені іноді хочеться, щоб це був хто-небудь інший, той фахівець… — втомлено протягнув Казакявичус.

— Що, важка “шапка Мономаха”, чи пак “кожанка комісара”?

— Знущаєшся? А як би ти відповів, коли молодий лейтенант ставить запитання: чому в нас добробут населення все зростає, а купити в магазині щось путнє дедалі важче? Окрім того, попри всю “заботу родной комуністічєской партії о Вооружонних Сілах”, за реальним рівнем добробуту нас практично урівняли з цивільними? І поставили навіть нижче за робітників оборонних підприємств.

— З першим все просто — тому що зростання заробітної плати випереджає ріст продуктивності праці. Тож — працювати треба!

— А про друге що скажеш?

— Про те вже кажи ти, ти “замполіт”, не я.

— Я й сказав, навів цифри. А він мені у відповідь, шмаркач, заявляє: “Мій батя ще при Жукові офіцерський кортик отримав. І тоді офіцер був однією з найповажніших осіб у державі: і за статусом, і за оплатою. Я вже не кажу про діда, він у мене серед перших був у тому десанті, день якого ми тепер відзначаємо як свято наших військ. Так тоді за ієрархією спочатку стояв червоноармієць, за ним робітник і селянин, а потім усі інші. Офіцер — то взагалі був поза конкуренцією. А тепер? Солдат — він у соціальному плані взагалі ніщо, офіцерів записали до службовців, до осіб третьої категорії. Я вже не кажу про оплату: водій тролейбуса отримує, як майор. То хто ж тоді я, лейтенант? І в чому та “забота партії і правітєльства” стосовно нас, офіцерів, конкретно виявляється? В тому, що люб’язно надають нам можливість з раннього ранку до пізнього вечора, без вихідних-прохідних, з дорогоцінним особовим складом вовтузитися, нерви свої з’їдати? В той час, як той тролейбусник також вовтузиться, але з дівками? Чи я щось не так розумію про ту “заботу”?

— І що ж ти йому на це відповів? — не стримався від зловтішних ноток Шеремет.

— Що, що… — Зло кинув Казакявичус. — Відповів так, що більше не питатиме. Повозив його “мордой по батарєє”, постукав “фейсом об тейбл”, щоб не був таким розумним, щоб іншим неповадно було. Що я ще мав робити за своєї посади?

— Ну як же — роз’яснювати, виховувати…

— Йшов би ти до біса, ти на своїх дуже можеш вплинути, коли вони на власні очі бачать, як у державі щось не те коїться, кудись не туди йдемо? — з гіркотою вимовив Казакявичус.

— “Нє понял…”, — удавано-серйозно протягнув Шеремет. — А хто в нас “опрєдєляющая” і “направляющая”? І взагалі — хто “наш рулєвой”? Ні, дорогенький, якщо вже ви зібралися вести нас до світлого майбутнього — то тоді ведіть. І ні на кого відповідальності не скидайте.

— Хто це “ви”? Це ти так про партію? — враз образився Казакявичус, мабуть, у пориві “замполітівського” завзяття. — Про партію так — “нє могі”!

— Не грай вар’ята, Регісе. Ми з тобою не на партійних зборах і я не член підконтрольної тобі партійної організації. І партійний стаж у мене більший за твій, а якщо взяти родинно-потомственний — то й поготів. “Ви” — це “ви”, професійний партійний апарат, який, м’яко кажучи, присвоїв собі право говорити від імені партії, від усіх нас, дев’яти мільйонів простих комуністів. А головне — безконтрольно управляти як всією державою, так і всім і вся в ній, у тому числі й усіма нами. І вести, куди вам заманеться і як заманеться.

— І давно ти так думаєш?

— З того самого часу, як і ти.

— А ти звідки про те знаєш? Як, відколи і що я думаю?

— Та кинь придурюватися, Регісе, ти ж офіцер, десантник: якщо вже став на поріжок, точніше, перед рампою, то — вперед, пішов, стрибай. Сказав “а” — кажи й “бе”, чого тут задкувати?

— Але ти віриш, що я, як і мій батько, став професійним партійцем не тому, що на інше неспроможний, не тому, що прагну отримати якісь більші блага або возвеличитися над людьми?

— В це — вірю. А чому ти туди, до тих “професійних ленінців” пішов — все ж розумію не до кінця. Те, що ти розповідав мені тоді у Фергані — про “комісара” і все таке інше, — то було сумбурно й молодо, відтоді спливло цілих п’ять літ.

— Мене “комісаром” і досі кличуть, щоб ти знав. А чому пішов туди, в професійні “політрабочі”, як ви нас називаєте, скажу: бо переконаний у тому, що комуністичні ідеали — то є високі ідеали, найкращі в світі.

— А я хіба проти? І я “за”. Справді, ідеалів кращих не буває. Але з ідеалами ми живемо в думках, а в реальному житті — з їхнім практичним втіленням, — зауважив Шеремет.

— Тут я з тобою згодний. Справді, їх втілення в життя потребує благородства душі, ясного розуму, а головне — чистоти помислів і рук. Але — не край ти мені душу й серце своїми натяками і не став дурних запитань. Ти гадаєш, я сліпий, не бачу, що коїться? — скреготнув зубами Казакявичус. — Партія різко перероджується. До влади проштовхалися люди, для яких головною цінністю є саме вона, влада, і можливості, які вона відкриває, а не комуністична ідея. Процвітає блюзнірство: постійно посилаються на Леніна, але роблять все з точністю до навпаки. Партійний апарат бюрократизувався і геть відірвався від мас, функціонує сам для себе, для своїх інтересів, а не задля інтересів народу й держави. Економіка топчеться на місці й дедалі більше відстає від Заходу, не спроможна забезпечити реалізацію популістських соціальних програм, а вони тим часом наплодили собі всіляких “спецрозподільників”, “баз” і тому подібного — та й будують собі життя, як при комунізмі. За рахунок всього народу, стосовно якого проводять політику — розподіляй і володарюй. То одним кинуть шматок — інші невдоволені, то навпаки. Та тут можна говорити й говорити — до ранку. Ти гадаєш, ніхто, крім нас, цього не бачить і не знає?

— Так чому ж нічого тоді не робить?

— Спробував один такий — мій батько. Він останні роки секретарем парткомісії нашого республіканського ЦК був. Скільки всякого бруду й нечисті через його руки й голову пройшло, якби ти знав! Врешті не витримав, поговорив начистоту з одним із секретарів нашої компартії. Мовляв, не можна ж так, у прірву котимося. Наступного ж ранку про це вже знали в Москві, а вечеряв він уже в лікарні 4-го управління — обстеження на предмет виходу на пенсію за станом здоров’я.

— На тобі не позначилося?

— Поки що нібито ні, але деякі симптоми вже є. Тому й написав рапорт в Афганістан. Добровільно. “Смить кров’ю…”, як свого часу казали.

— Змивають завжди бруд. А ти ж що? Адже бруд не на тобі, а на них.

— Вину, дорогий друже. Вину перед партією — так вони вважають, — гірко зітхнув Регіс.

— Невже все справді так прогнило? А нам лише забивають баки та кидають кістки з барського столу?

— Ти що, сам не бачиш? Чи висновків неспроможний зробити? А ставлення до нас, військових? Адже той лейтенант сотню разів правий. Командування всіх рівнів дбає лише про техніку і “людей”, “особовий склад”. Тобто — солдатів і сержантів. Бо за це спитають. А де і як живе офіцер, які в нього статки, яка доля його дітей, що позакінчували поганенькі провінційні школи і до вузу не можуть поступити — це не болить нікому. Офіцер усім тільки зобов’язаний — партії, народу, командуванню, “рідному особовому складові”, своїй родині. В підрозділі що б не сталося — винний тільки офіцер. Солдатів і навіть сержантів перетворили на якихось інфантильно—безвідповідальних істот. Офіцери поки що мовчать, але невдоволення, відчуваю, назріває.

— То й що кому з того невдоволення? Кого це цікавить? Вашими ж, політпрацівників руками армію загнуздали так, що і не писне. А якщо хто насмілиться рота відкрити — ви ж його одразу, як того лейтената…

— Втомився я з тим усім, Валдісе, — пропустив репліку мимо вух Казакявичус. — Втомився і зневірився.

— В чому?

— В тому, що нинішнє партійне керівництво, нинішня партійна бюрократія спроможні вивести країну з цього болота, з цього тупика. Потрібні якісь нові сили, нові розумні й рішучі люди. А звідки їм взятися — не бачу. Бо довкола одні лише слухняні. Один лише “одобрям—с”. В тому числі й серед нашої військової верхівки. Вони все, що хочеш, схвалять. Брежнєв пообвішував себе всілякими бляхами — “одобряють”. Захотів той себе Маршалом Совєтского Союза зробити — наші справжні маршали навіть не писнули. Захотів потішити свого приятеля Щолокова, міністра внутрішніх справ — запровадив для міліції уніформу, гарнішу, ніж в армії, а їхній верхівці — генеральські звання, яких вони зроду в нас не мали, навіть за часів Берії. Наші ж справжні генерали утерлися і — нічого. Наказав увести війська до Афганістану — ніхто знову й не писнув. Хоча чим усе це закінчиться для нас — невідомо.

Шеремет відволікся на мить від спогадів. Тепер, коли афганська епопея врешті-решт закінчилася, принаймні для його Батьківщини, стало відомо, що боягузливо-бездумними були не всі. Маршал Ахромєєв насмілився виказати свої заперечення проти вирішення питання воєнними методами. Цим викликав велике невдоволення у шефа всесильного КДБ генерала армії Андропова і його роздратоване зауваження на кшталт — “не лізьте не в своє діло”. Маршал з обуренням нагадав: “Я — начальник Генерального штабу!” І отримав у відповідь нахабно-глузливе: “Саме так. Всього лише начальник Генерального штабу!” Де, в якій ще країні і в які часи директор по суті таємної поліції міг собі таке дозволити стосовно другої за значимістю особи в Збройних Силах, до того ж старшого за військовим званням? Однак, незважаючи на те, вину за афганську авантюру всі ці майстри закулісних справ потім намагалися скласти саме на армію.

Але то було потім. А тоді Шеремет у відповідь на сумнів Казакявичуса стосовно того, чим це вторгнення закінчиться, легковажно-оптимістично бовкнув:

— А що тут невідомого? Мадярів свого часу “задавили”, чехів також, так само й з цими впораємося.

Досі соромно, немов від холоду, стенув плечима.

— Дай Бог, щоб усе так просто, — задумливо сказав Казакявичус. — Я після вводу туди наших військ прочитав про ту країну. З ними англійці тричі воювали, все намагалися підкорити, й тричі змушені були забиратися геть, “нє солоно хлєбавши”. Як би й нам там не загрузнути.

— Наші не англійці. Крім того, ти ж знаєш, що спробу Росії оволодіти Афганістаном ще Карл Маркс передбачав. Як завоювали свого часу Туркестан, так і в Афганістані буде.

Ні Шеремет, ані хто інший навіть уявити собі не могли, щоб друга в світі за військовою потугою держава не змогла зламати опір невеликого народу, який за рівнем свого розвитку все ще стояв на порозі двадцятого століття, незважаючи на те, що воно вже закінчувалося.

— Поїдемо — побачимо, — поставив крапку в розмові Казакявичус.

Ні один, ні другий не думали й не гадали, що наступна їхня зустріч відбудеться вже там. “Там, под нєбом чужим, под афганской лазурью…”, як співатиметься в одній з пісень тієї неоголошеної війни.