“Тепер — депутат…”

Володимир Пасько

Черговий лікарняний день мало чим відрізнявся б від інших, якби не вранішній телефонний дзвінок. Молодий ввічливий голос з виразним прибалтійським акцентом повідомив, що йому доручено підготувати зустріч пана міністра з паном генералом і він хотів би уточнити деякі деталі. Шеремет спочатку здивувався, чому “міністр”, потім здогадався: це ж вони на західний зразок колишнього міністра все життя як діючого величають. В нас до такого пнуться поки що лише відставні “нардепи”. Не перебиваючи, вислухав пропозиції й одразу підвів рису: “Від пана міністра потрібно одне — прибути в зручний для нього час пополудні. Якщо він, звичайно, бажає. І все.” На збентеженому мурмотінні у відповідь також поставив крапку: “Ні, дякую. Ліки є, все необхідне — також. Нехай просто приїздить”.

Думки про наступну зустріч відволікали від нудних буденних процедур, прискорювали плин часу. Цікаво, про що з ним говорити? Знайомі вони досить поверхово, не бачилися років п’ятнадцять — що пов’язує? Але ж якщо хоче зустрітися — значить, щось воно все ж є. З того їхнього спільного радянського минулого і такого різного сьогодення.

Спробував по обіді продовжити читання дідових “мемуарів”, однак майже одразу відклав старого зошита. З голови не виходила вчорашня розмова з Казакявичусом. Чому, ну чому якась там Литва, яку ніколи ніхто в Союзі всерйоз не сприймав, і раптом на тобі — читає лекції їм, Україні? Литва, до якої в сім’ї радянських республік-сестер завжди ставилися зверхньо-поблажливо, мов до пасербиці: хоча й розумненької і акуратненької, але — ні посагу, ні вроди, ні фактури справжньої, щоб в роботі потужною була. Тепер вона — в новому вбранні, погладшала, причепурилася, — і повчає їх, в латаних штанях, як треба господарювати. На землі, де в метр чорнозему і двадцята частина світових запасів корисних копалин! Яких вона і в очі ніколи не бачила — одні супіски-суглинки та торфовища. Та трясця його матері! — як казала баба Векла спересердя.

Невеселі міркування перервала медсестра: “Вибачте, до вас відвідувач, мабуть той, що Ви сповіщали”. До кімнати неквапно-обережно, зі стримано-допитливо-люб’язною міною зайшов немолодий вже чоловік типового середньо— європейського виду. Обличчя зі стриманою посмішкою. Очі за скельцями окулярів поблискують розумом і цікавістю.

— Пане генерал? Я радий вас бачити і привітати. Як самопочуття?

— Якщо ви — пан міністр чи пан депутат, то я тоді справді — пан генерал. А якщо ти той самий Юрас, то я — Валдіс. Як тоді. Лабас дієнас, прошау! — простягнув руку для вітання, запросив до крісла.

Балтайтис з усмішкою повів головою:

— Пізнаю птаха по лету! Регімантас сказав, що ти мало змінився з тих пір, але я не дуже повірив. Тепер переконуюся…

Розмова не одразу, але все ж набрала невимушеності. Якщо не повної, то принаймні достатньої для того, щоб почуватися без незручності. Як сказала б молодша донька-психолог: підсвідомість була розбуджена-розхитана вчорашньою зустріччю. Але не більше. Далі залежало від них самих. Шеремет знову коротко оповів про свою одіссею від берегів Неви до берегів Дніпра. Балтайтис також без яскравих барв, але досить чітко окреслив свій шлях:

— В ті часи, якщо пам’ятаєш, перебудова просувалася повним ходом: “Гласность, дємократізація…” Я й повірив, наївний. З’їздив пару разів до Польщі, подивився, як в них і як в нас, та й опублікував кілька матеріалів про нові економічні методи господарювання, відкрив — хто і як у нас їх гальмує та саботує. Мені й уліпили “строгача по партійній лінії”. За ідейну незрілість і пропаганду капіталістичного ладу. Треба було зробити належні висновки, але я продовжував — почав “копати” історію з ліквідацією нашої незалежності в 1940 р. та утворенням Литовської РСР, сталінськими репресіями став цікавитися — скільки вони Литві коштували. Тут мене з партії й витурили. Як і з радіо. Що мені залишалося? А тоді якраз “Саюдіс” почав організовуватися, який вашому Рухові приклад подавав. З його лідером професором Ландсбергісом я був ще до того знайомий. Так що шлях зрозумілий…

— Тобто — з крайнього лівого флангу одразу на крайній правий?

— Точніше, на правий центр. Бо правіше ще також були, хоча й небагато.

— І весь час там граєш? — запитливо глянув Шеремет. — Я чув, ваші там недовго при владі протримались. А ти ж як?

— Як будь-який політик: інколи щастя всміхається, а інколи й ні. На початку дев’яностих усміхнулося — був і депутатом, і міністром. Потім хмари набігли — однак знову пронесло, не пропав. Повернувся до роботи в мас-медіа, але вже на новому рівні. Тепер ось знову депутат. Що ж до того, на якому фланзі граю — у нас тепер всі більше до центру стягуються. Хоч зліва, хоч справа. Хоча й з різних причин.

— Як то? — Здивувався такій одностайності Шеремет.

— Дуже просто. Ліві наші швидко зрозуміли, що програли, то ж щоб не щезнути зовсім, давно стали на шлях соціал-демократії. Ми, праві, свою справу тоді зробили, вільну Литву вибороли, то ж можемо собі тепер дозволити бути і більш ліберальними, і демократичними. Всі вкупі врівноважуємося, тому в цілому в державі маємо стійкий центризм. З характерними для нинішнього світу ліберально-демократичними цінностями.

— А орієнтуєтеся ж на кого? На Америку? Європу? Чи, може, на сусідів — на Скандинавію?

— Самі на себе. Це передусім, — засміявся Юрас. — На свої власні національні інтереси. А потім вже всі інші та всілякі обставини. Але якщо точніше — на Захід, на Захід і ще раз на Захід.

— А з іншими частинами ж світу як? Зі Сходом і Півднем, наприклад?

— Нормальні економічні стосунки. Як і зі всіма. Хоч з Росією, хоч з Папуа-Новою Гвінеєю.

— Чи не занадто круто берете, росіян до папуасів рівняючи?

— Справа не в тому, з ким кого рівняти, а в принципі побудови стосунків. Ніхто ні для кого роль Діда Мороза з торбою подарунків відігравати не мусить. Стосунки мають грунтуватися на спільних інтересах, а не на благодійності та презентах. Або хисткому грунті “общності історичного путі”.

— Гаразд, то вже висока політика, — спробував змінити тему Шеремет. — Розкажи краще, як родина, діти, в цілому життя.

— Та нічого, Богу дякувати. Дружина онуків бавить та мені умови створює, щоб діло робив і гроші заробляв. А діти… В них давно своє життя. Син моїм шляхом пішов — молодіжну газету видає й редагує, ще й сам писати встигає. Донька живописець, зараз в Мюнхені студіює.

— Не боїшся, що там і залишиться? — Шеремет мав достатньо прикладів серед своїх знайомих, особливо патріотично налаштованих, як їхні діти, потрапивши на Захід завдяки зв’язкам батьків, так там і залишилися, не бажаючи повертатися і “розбудовувати неньку-Україну”.

— Ні, наші на постійно там залишатися не прагнуть. Поїздити, світу побачити, розуму й досвіду набратися, копійку якусь заробити — то так. А назовсім — ні, у нас і в самих непогано. А далі ще краще буде.

Слова Юраса шпильнули Шеремета в самісіньке серце. Литовські дівчата на Заході живопис вивчають, а наші там борделі й панелі заповнюють. Чоловіки ж батракують на найчорніших роботах від Дніпра й Карпат аж до Атлантичного океану на заході та Тихого океану на сході. І вважають за талан пристати там хоч в найми, хоч в прийми якомога надовше. А якщо назавжди — то й за щастя мають. Круто розвела доля їхні народи, та й їх самих, ой як круто! То ж про що їм спільне говорити, що від нього залишилося, за ці п’ятнадцять років? Бесіда поволі згасала, пауза ставала надто довгою, обтяжливою. Але ж хіба Балтайтис, досвідчений “піарщик”, не передбачав, що так може статися, коли збирався до нього? Вочевидь, що усвідомлював. Тоді навіщо йшов? Щоб відбутися цими округло-трафаретними фразами, а потім мовчати?

— Слухай, пане міністре-депутате, — першим порушив тишу Шеремет. — Я розумію, що ти тепер десь там, у вищих колах Євросоюзу, політесу тамтешнього навчився розмовляти про все і ні про що. Але, може, облишимо всі ті китайські церемонії? Ти ж не для того на мене час віднайшов, попри всю твою зайнятість, щоб зараз отак бавитися?

— Правильно розумієш, пане генерале! Одразу видно, що і тебе життя потерло, навчило цінувати і час, і справжнє спілкування, — засміявся Юрас. — Дійсно хотілося б поговорити з тобою по-справжньому, так, як тоді. І саме тому, що дистанція цілих п’ятнадцять років. Давніх приятелів маю і в Росії, і в Білорусії, і в Польщі, і зустрічаємося всі ці роки досить часто. А в Україні, ось так, як з тобою, — ні. Всі вже нові, “зразка дев’яностих”. А то вже не те. Надто багато перевертнями стали. Особливо — у вас.

— Чому це саме в нас? Хіба ми не всі зі сталінської шинелі, хрущовського макінтоша і брежнєвського зоресяйного мундира постали?

— Так то воно так, але, мабуть, із різних деталей того гардеробу. — В тон йому відповів Юрас.

— Що маєш на увазі?

— Основою, власне шинеллю-макінтошем-мундиром завжди були росіяни. Такими вони і залишилися. “Вєлікая Россія, возродім, нє дадім, защітім, задавім, замочім…!!!” І т. д., і т. п. А ми, вся решта, були хто чим — рукавами, коміром, гудзиками тощо.

— І яку ж роль ти кому відводиш, цікаво б почути?

Юрас підозріло-допитливо блиснув скельцями окулярів, ніби вивіряючи-приміряючи-прицілюючись.

— Білоруси — то як гудзики, тримають поли, щоб не задувало. Азіати — як ватяна підкладка, щоб і не видно, і тепло. Кавказці — як смушкова папаха-пиріжок-шапка.

— А українцям з прибалтами ти яку роль відводиш?

— Не образишся?

— Чого вже тут, сказав “а” — кажи далі…

— Ви, українці — як рукава. А без рукавів, як відомо, шинелі-макінтоша-мундира не буває. Можна, звичайно, спробувати, але то вже буде таке собі, щось незрозуміле. Кацавейка якась, а не щось справжнє, солідне.

— Ну а себе, литовців, ким чи чим тоді вважаєш?

Юрас на мить замислився. Але тільки на мить.

— Я довго над цим думав. І дійшов висновку, що ми, всі прибалти, як тоді нас називали, утворювали щось на кшталт коміра — і на виду, і розцяцькувати можна за потреби, і нічого особливого не станеться, якщо відірветься. Завжди можна сказати, що так воно і задумано було — без коміра. Щоб сорочку-вишиванку краще було видно, — усміхнувся власній дотепності-експромтові.

— То рукава, то сорочка — ти прямо-таки кутюр’є якийсь, гібрид версачі з діором і зайцевим з вороніним надодачу, — криво усміхнувся Шеремет.

— Та ти не ображайся, — поспішив заспокоїти його Балтайтис. — Але ж так воно, врешті-решт, і сталося. Адже Москва нас першими випустила, визнала нашу незалежність. Ще до Біловезької пущі. А вас вони все ще намагалися втримати, апелювали до “історічєской общності”. Та й досі продовжують…

— Що — “продовжують”? — насторожився Шеремет.

— І апелювати, і втримувати, — коротко кивнув Юрас. — Причому якщо перше — те ще півбіди, нехай собі тішаться, думкою багатіють, то друге — це вже насторожує серйозно, і не мене одного.

— Втримує — не втримує… Все це балачки. Ми он десяту річницю незалежності святкували — сам Путін приїздив, Кваснєвський…

— А ще хто з солідних людей? — блиснув скельцями окулярів Юрас. — Хоча б з того ж СНД, не кажучи вже про Європу, Америку?

Шеремет напружив пам’ять, але згадати одразу не зміг. Борис Трайковськи, президент Македонії? Так він по зброю приїздив, щоб зі своїми албанцями впоратися, вгамувати якось. Не гадаючи, що його самого згодом вгамують, незрозуміло тільки, хто – зла доля чи злі люди.

— Не силкуйся, не було на вашому святі більше нікого. Навіть від найближчих сусідів — колишніх братів хоч по Союзу, хоч по “табору”—Договору. Навіть Кваснєвський — “лєпшій друг” вашого президента — на одній нозі обкрутився та й чкурнув. А на особистий ювілей пана Кучми приїздили, пам’ятається, майже всі, принаймні, з СНД. Ось і поміркуй, що та до чого…

— Для нас головне, що Путін був. Це ще одне офіційне підтвердження, що Росія визнає нашу державну незалежність. А решта — то все не так суттєво, від того не вмирають.

— Гадаєш, що так? Але ж совєтські генсеки також на свята по союзних республіках їздили. А потім танки й десантників на них кидали. “Для навєдєнія порядка”…, так би мовити. То чим же, по-твоєму, Київ кращий від Вільнюса? Або від Баку чи Тбілісі? Чи ти вже ті часи забув, як їх не боячись крові намагалися у вузді втримати?

— Не забувай різниці між столицею союзної республіки і столицею суверенної держави, визнаної у всьому світі. До того ж — між кінцем двадцятого століття і початком двадцять першого… —голос Шеремета затремтів.

— Тому так і кажу, що не тільки не забуваю, а й вперед заглядаю. А тепер, коли подивився на власні очі, що тут у вас коїться, на чому стоїть ота ваша незалежність, якою ви так пишаєтеся, на якому фундаменті — у мене волосся дибки стає. І бажання одне-єдине — геть від вас, брати-слов’яни, і мерщій до Європи. Якомога швидше. Доки у вас тут не почалося таке, що ще й нас зачепить. Якщо не встигнемо подалі відбігти.

— Ну, ти вже нас геть нізащо маєш, — розчаровано протягнув Шеремет, не в змозі навіть обуритися, настільки безглуздою видалася йому тирада Балтайтиса. — А я тебе розумною людиною вважав…

— Не поспішай розчаровуватися, — хутко докинув Юрас. — Я тому й хотів зустрітися з тобою, щоб перевірити свої спостереження і враження.

— Тобі що, професійних політиків забракло? Які з того хліб їдять, та й не сухий? Так їх у нас, як на мене, цілком вистачає. Навіть вам можна позичити — стільки розплодилося. Одних партій штук сто з гаком, — невдоволено буркнув Шеремет.

— У вас здебільшого політикани, а не політики, а це велика різниця. І навіть дуже. З точністю до навпаки. Різницю, сподіваюся, знаєш?

— Аякже, дай-но тільки до словника з вашої політології-тріпології зазирну, щоб наукова достовірність була.

— Вибач, пам’ятати про це вдень і вночі — то мій хліб, не твій, тож не ображайся, — примирливо торкнувся його руки Юрас. — Справжній політик — то є високе і слово, і покликання. Це людина, яка всю себе присвятила громадській справі, служінню своєму народові і своїй державі. Створенню і надійному функціонуванню такого державного і суспільного ладу, щоб було добре і народові, і державі, і передусім простій людині.

— Так вони всі про це горлянку деруть, без жодного винятку. Кожний себе в груди б’є й усім, чим завгодно клянеться, аби тільки обрали туди, куди націлився, — буркнув про себе Шеремет.

— А потім? Потім що?

— Та сам знаєш, чого ж питати? Хіба ж ти не з таких? Не з такого тіста, як всі інші?

— В тому то й річ, — пропустив повз вуха штричака Балтайтис, — що в нормальних людей не так. Бо те, про що ти кажеш, і що маєш на увазі — то вже політиканство. Коли люди займаються політикою з метою передусім особистої вигоди. І таких у вас, на жаль, більшість. Це, по-перше, — видихнув із себе Юрас. — Ну а друге — хотів порозмовляти з нормальною розумною людиною, незаангажованою на всіляких політиканських оборудках. Щоб остаточно скласти враження.

— Ну спасибі, ну уважив, — силувано посміхнувся Шеремет. — І про що ж ти хотів би скласти оте своє остаточне враження?

— Якщо можеш — не глузуй і спробуй мене зрозуміти. Особисто я ніколи не забував, чим була для Великого князівства Литовського Руська правда, хто був з литовцями під Жальгирісом в давнину і в Сибіру в часи прийдешні. Але надто вже дивні речі я тут у вас спостерігаю, щоб всерйоз вірити у вашу незалежність, а тим більше її історичну перспективу.

— То ж чому, цікаво? Поясни, будь такий ласкавий, — весь аж напружився, згрупувавшись, немов до двобою, Шеремет.

— В мене склалося враження, що ваша незалежність — то не так результат вашої сили, як наслідок слабкості ваших сусідів, головне — Росії. Як тільки вона знову увійде в повну силу, подолає свої негаразди — для вас настануть тяжкі часи. А в тому, що вона впорається зі своїми проблемами швидше від вас — сумнівів немає. І тоді — “дєржітєсь, рєбята”, “за рога — і в стойло”, як у них кажуть. Але якщо це справді так, якщо така перспектива реальна — то про яке тоді тривале співробітництво, про яку балтійсько-чорноморську перспективу з вами можна вести мову? Тільки вашої горілки з перцем разом випити, нашим копченим салом закусюючи — і вся любов.

— Дуже вже ти квапишся з висновками, так недовго і прорахуватися, — скривив губи Шеремет. — П’ятдесят мільйонів “за рога” так просто не візьмеш.

— Припустимо, вас вже давно не п’ятдесят, ти ж знаєш результати вашого перепису — як нація ви вимираєте. Хоч дуже жаль. Це, по-перше. По-друге, — на кого тоді розрахований закон ваших судів “Про порядок прийняття до Російської Федерації і утворення в її складі нового суб’єкта Російської Федерації”? На нас, чи що? — іронічно зиркнув Юрас.

— Вперше про такий чую. — здивовано проказав Шеремет. — Звідкіля в тебе ці відомості?

— Пресу треба читати, телебачення дивитися, радіо слухати.

— Та я ніби і теє, і сеє… Однак щось не зустрічав, щоб хтось дуже вже коментував-обговорював. — Шеремет розгубився геть. — Та й що нам до їхніх законів?

— А навіщо коментувати-обговорювати? Державна Дума Російської Федерації прийняла, президент підписав, “русскій народ” як завжди, готовий “живота нє пожалєть за возрождєніє Вєлікой Россії” — і “всьо, впєрьод!”. До нового “собіранія земєль”. Так що ти це даремно — “що нам до їхніх законів”…

— З чого ти взяв, що воно на нас розраховане?

— А на кого ж? Якщо на нас, балтійців — ні однозначно, наші кістками ляжуть, але вдруге не піддадуться. Кавказцям з азіатами воно також ні до чого, повторне “вхождєніє в состав Вєлікой Россії”. Вони там вже були і досі дякують долі, що спекалися.

— То не долі вони мають завдячувати, а нам, українцям. Бо якби не наші “рухівці” та Кравчук — невідомо, як би воно тоді ще обернулося.

— Люди добро не завжди пам’ятають, особливо віддалене від шлунку і гаманця. А в них зараз і нафта, і газ, які вони вам же і продають. Так що їм і без вас добре, а тим більше без “братьєв-россіян”, у них тепер нових братів вдосталь, їхньої крові й віри. Навіть вірмени зі своїми голими скелями та коньяком — і ті до обіймів “матушкі” не поспішають, незважаючи, що затиснуті зі всіх боків мусульманами і тисячу дев’ятсот п’ятнадцятий рік пам’ятають, як євреї Холокост. А тому: “думай, Пєтька, гдє бутилка, думай. Закуска в лєвой рукє…” — так, здається, йшлося в анекдоті про героя громадянської війни Чапаєва?

— Тут не до гумору. Тим більше такого. У нас із Росією договір. І не просто про взаємини, а й дружбу, співробітництво і все тому подібне. Недаремно його для зручності називають просто “великий договір”.

— У вас з росіянами і Переяславська угода була про те, що ви з ними союз укладаєте, не втрачаючи державності, як Кримське ханство з Туреччиною. Васал — але не раб. А що в результаті? За якихось тринадцять років по тому за вашою спиною половину вашого народу знову повернули в рабство полякам. Чому — не здогадуєшся?

— Програли війну — тож і мусили…

— Ну, так вже й мусили, — насмішкувато зиркнув Балтайтис. — Просто так було зручніше. Бо відчули за три роки, що наявність поруч, в союзі зі своїм “самодєржавієм” потужної країни вільних людей, нехай ті козаки навіть і васалами вважаються — то є небезпека для самого існування Московського царства, заснованого на рабстві й азійській деспотії. А знищити вольності тих українців самим — не сила. То ж чи не краще тоді розшматувати тих вільнолюбів, поділити навпіл бодай зі своїм ворогом, але водночас і ворогом тієї козацької республіки? Щоб разом поступово перетравити ті шматки, як полоз свою здобич?

— То було давно й неправда, як в нас в народі кажуть, — огризнувся Шеремет.

— А різня п’ятдесят років по тому, яку Петро Великий зі своїми орлами влаштували Україні — то також неправда? Коли братів по вірі й крові російські солдати мордували, гірше від татар і яничарів. І за що? Лишень за те, що вимагали законних прав кожної і будь-якої нації на своє вільне життя.

— Якщо ти вже так добре нашу історію знаєш, то мусив би звернути увагу, що гетьман Мазепа зі своїми прибічниками порушили присягу, яку склали російському царю. А за це, за сепаратизм, за всіх часів карали суворо. Тим більше тоді. Коли Англія якраз Шотландію під себе остаточно підминала. Приблизно в такий спосіб, як раніше Польща Литву, до речі, — не втримався Шеремет.

— Нічому вас, брати-хохли, історія не навчила, — з жалем глянув на нього Балтайтис. — Якщо у вас усі такі помірковані та законослухняні, як ти —то хіба дивно, що ви пройшли за сто тридцять років шлях від козацької держави до роздрібу захланних російських губерній, від вільних людей—козаків до рабів? І це в той час, коли в Європі все відбувалося навпаки — кріпацтво відмирало, нації консолідувалися і боролися за свою свободу. А ви тихо скніли під владою російської бюрократії і польської шляхти. Те ж саме буде з вами й тепер.

— Це ми ще побачимо. Є в нас таке прислів’я: казала Насця, як удасьця. Так що ти нас ранувато в домовину вкладаєш.

— Даремно ображаєшся на мене, Валдисе, — глибоко зітхнув Юрас. — Дозволь запитати тебе лише про дві речі — і цю тему закриємо. Не заперечуєш?

— Давай, раз прихилив до цього! — Шеремет уже “завівся” й прагнув бодай на чомусь відігратися.

— Перше — навіщо їм той закон, який регламентує порядок прийняття іноземних держав або їх частин до складу Російської Федерації? Адже такого закону не має жодна держава світу, наскільки мені відомо. Хто до них проситься? Я щось не чув. Хіба що Югославія за часів Мілошевича. Так він тепер на лаві підсудних, актуальність втрачена. То ж в них що, більше турботи немає, окрім того як клопотатися питаннями чистої теорії? Зі своєю Чечнею не встигли впоратися, а вже оком довкола нишпорять, щоб іще загарбати?

— Можливо той їхній закон складався насамперед для Білорусі? — Невпевнено зауважив Шеремет

— Не будь наївним, точніше, не намагайся сам себе ввести в оману. “Братья” з “сябрами” давно вже повирішували. Це по-перше. По-друге: саме бажання “прийняття іноземних держав до складу Російської Федерації” — це ще якось можна зрозуміти. Захотіла, скажімо, Грузія вступити — її й прийняли. А як накажеш тлумачити таку коротеньку приміточку — “…або їхніх частин”? Що це означає? Як це зрозуміти, що “частина” однієї держави приймається до складу іншої держави? Та хто ж її відпустить добровільно, оту “частину”? Нагадати, з чого почався розпад Союзу?

— Не зрозумів, при чому тут це?

— Ох, і коротка ж людська пам’ять! Та ж все почалося з того, що Вірменська Радянська Соціалістична Республіка захотіла прийняти до свого складу частину Азербайджанської РСР — її Нагірно-Карабахську автономну область. І як почали чубитися у вісімдесят восьмому році — й досі миру немає. Та ж вся історія людства переповнена прикладами, до чого це призводить, а ті нові кордони залиті ріками крові.

— Не треба так драматизувати, — намагався ухилитися від небезпечної теми Шеремет. — Нас з тобою це не стосується.

— Нас, литовців, можливо й ні, а вас, українців — то ще з якого боку подивитися.

— Що ти маєш на увазі? — насторожився Шеремет.

— А Крим? А Донбас? А Криворіжжя? Є такий в Росії депутат Держдуми Затулін, радник мера їхньої столиці Лужкова — так той відкрито всюди заявляє, що ледве не половина території України має належати Росії. Це як по-твоєму? Стосується чи ні?

— Ти б краще за своїм дивився. Забув, ким у вас південно-західні землі заселені і як вам Вільнюс ваш дістався? Завдяки чому?

— Та пам’ятаю. Спочатку Польщу разом з німцями розшматували, а нам кістку у вигляді Вільнюса кинули, а потім з цією кісткою і проковтнули. Але в нас з поляками стосовно цього розмов не виникає, а от у вас — більше, ніж достатньо…

— Не треба нас лякати. Тепер не ті часи. Є договір про непорушність кордонів, та й світова спільнота для чогось же існує. Передусім Штати, Європа. Вони нам гарантії дали в обмін на ядерну зброю, — заперечив Шеремет.

— І ти всьому тому віриш? Всім тим гарантіям? На вашому місці я не дуже б на них сподівався.

— Не зрозумів, а як же глобалізація, демократія тощо?

— Згадай Мюнхен тридцять восьмого року, Польщу тридцять дев’ятого, Угорщину п’ятдесят шостого, Чехословаччину шістдесят восьмого. Не кажучи вже про нас у сороковому і після сорок четвертого. Що, тоді не було світової спільноти, США і Європи?

— Тоді були інші часи, — буркнув, не бажаючи грузнути в дискусію, Шеремет. — Не той рівень світової інтеграції, розвитку суспільства.

— Часи були інші, та страх перед Росією той самий. Тим більше тепер: за її величезних проблем при не менших ядерних арсеналах та ще більших амбіціях. Останні не меншають, вважай, з часів ще Івана Лютого. Особливо враховуючи, що ті ядерні арсенали невпинно старіють і бодай одним тим загрожують всьому світові — через зниження надійності та безпечності того ракетно-ядерного мотлоху. Бо ж сам розумієш, що все воно було вироблене щонайменше років п’ятнадцять тому. А в середньому і всі двадцять-тридцять. Тож уявляєш собі, що там за “електроніка” і “системи контролю та управління”?..

— Не хвилюйся, той страх вже минає. Бачив, як Югославію “відрегулювали”? А потім афганців? А тепер арабів он полірують, хороших манер навчають. Бачив, як Ірак роздовбали? На друзки за кілька днів. Швидше, ніж Гітлер Польщу. І практично без втрат зі свого боку.

— Росія тобі не Югославія чи там Ірак. Вона Заходові потрібна хоча б як противага Китаю. Ти “Велику шахівницю” Збігнева Бжезинського читав?

— Та читав, читав, — досадливо хитнув головою Шеремет. — І що з того?

— А те, що Росія вас проковтне — Захід і не писне. Ще й красиво обгрунтує — мовляв, для забезпечення прав людини та боротьби з корупцією, приміром, якщо тероризму не знайде. Взяти хоча б ту ж Тузлу. Захотіли вони за ваш рахунок вирішити свої геополітичні проблеми, а заодно і деякі внутрішні – ніхто навіть слова не сказав на ваш захист. Ти можеш собі уявити, якби таке вчинила, приміром, Німеччина стосовно Польщі або Чехії, або нагадала Росії про Кенігсберг? Чи Японія спробувала б собі острови в такій спосіб повернути?

Шеремет мовчав, бо що мав казати? Адже сусіди допомагають боронитися від нападника лише тому, хто сам себе боронить. І хоча б волає по допомогу. А якщо мовчить і сам плечі підгинає, то хто ж за нього, за такого слабкодухого свої груди підставляти кинеться?

–– Або візьми проблему Голодомору. – Не вгавав Балтайтис. – Загинуло кілька мільйонів ваших людей. Та це ж співставно з кількістю втрачених вами від рук фашистів! Але ж то була війна і чужі. А тут – мирний час! І свої. Чи – нібито свої? Якщо це не геноцид, то що тоді під це визначення, питається, підпадає? І знову ж – хто виступив проти, хто “не вважає це визначення адекватним події”? А ви все мовчите і мовчите…

Шеремет дратувався, але знову не мав що сказати. Бо заперечувати емоціями проти очевидних фактів було якось не з руки, не той рівень. Балтайтис же доводив свою думку до кінця:

– Та найголовніше, що вам загрожує, як на мене — це ваша власна внутрішня слабкість. Аншлюс Австрії Німеччиною чому став можливим? Пам’ятаєш? Отож-бо.

— Для того, щоб так говорити, треба вагомі аргументи мати. А не бавитися власними емоціями та історичними паралелями, — розлютився Шеремет. — Ми велика, по суті, держава й нація, за територією й населенням мало не Франція…

— От на цьому ваша подібність і закінчується. Бо те, що французи є політичною, державотворчою нацією — те ні в кого сумнівів не викликає. А от щодо вас, українців, — то це ще з якого боку подивитися…

— Я не знаю, з яких ти там боків дивишся, а я зі свого бачу, що — таки збулися, як держава. А те, що не все поки що гаразд — здолаємо, дай час, — твердо відрізав Шеремет.

— Збулися, кажеш… — чи то із сумнівом, чи то з жалем глянув на нього Балтайтис. — Ти на мене не ображайся, Валдисе, але я вже не вперше ходжу вашими вулицями, читаю рекламу, спілкуюся з вашими людьми, дивлюся, що продається у ваших газетних кіосках і на книжкових розкладках — і в мене складається враження, що я не в Києві, а десь в Краснодарі або Ставрополі. З такою приблизно частотою можна почути українську мову у вашій столиці. Я вже не кажу про ваші Дніпропетровськ або Запоріжжя — їх не відрізнити від Самари чи Саратова. Якби не тризуби на вивісках державних установ та на кокардах міліціонерів. Та жовто-синій прапор над міською адміністрацією. І все, вся відмінність.

— Якщо тільки з мови судити — тоді й Австрія прав на самостійність не має. Та й Америка з Канадою й Австралією колись до Британської корони належали, — заперечив Шеремет.

— Е, не скажи. У вас з ними зовсім інша історія. І те, що для них природньо, їм не заважає, те для вашої незалежності може стати смертельним. Бо мова — це душа нації. А ти ж знаєш, що душа в людині — це головне, що відрізняє її від будь-якої іншої живої істоти. Тож — хіба може бути нація без своєї душі, без мови? Окрім того, мова — це основа, хліб культури будь-якої нації. Перед нами стояли ті ж проблеми, що й перед вами. І наша, і фінська, й естонська мови були свого часу упослідженими. А панували польська, німецька, шведська, російська — де яка. Але ж хіба можна створити литовську культуру польською мовою, естонську — німецькою, а фінську — шведською? Та ніколи і ніяк.

— Вибач, Юрасе, я не культуролог, — сухо спробував закрити болючу для нього тему Шеремет. Бо в глибині душі не міг не усвідомлювати правоти його слів. Але ж реальність неспростовна…

— Тут і не треба бути ані культурологом, ані політологом — треба лише мати звичайний здоровий глузд, а головне — не бути байдужим до своєї землі і свого народу, відчувати відповідальність перед Богом і людьми. І тими, хто буде після нас. Ти знаєш, чому наша нація вижила? І в чому секрет політичної стійкості і нашої, і сусідніх держав Балтії?

Шеремет стенув плечима. Хто його знає? Він як був там востаннє років п’ятнадцять тому — тож і все. А українські ЗМІ уваги прибалтам багато не приділяли. Та й він не дуже цікавився.

— Наша нація вижила лише тому, що ми прагнули стати культурним монолітом. Як таких чисто генетичних литовців немає. Ти сам чув, які прізвища в нас зустрічаються — і Казакявичус, і Сакалаускас, і Поповас. Тому кожний литовець — це суміш різної крові. Але ми вважаємо, що головне не це. Литовцем може бути кожен, хто здатний висловлюватися литовською мовою і любити Литву. Роль мови в даному контексті переоцінити неможливо. Глибока мовна ідентичність була для нас над усе, вона забезпечила створення національної культури в сучасному розумінні, а не тільки “фольк-арт”. В свою чергу, культурне єднання довкола передусім литовської культури породило політичну єдність. Так само і в Естонії, і в Латвії, та й в інших країнах до нас.

— Та дай ти мені спокій з тією мовою. Вона в нас єдина державна. Досить вже того. Як казав наш Президент, не треба тиснути і штучно створювати проблему там, де все поступово само вирішиться.

— Дуже я сумніваюся стосовно того, що “само вирішиться”. Надто вже далеко зайшов у вас процес зросійщення, щоб без певної системи загальнодержавних заходів сам уладнався. Але я поважаю думку вашого Президента. Тож не зациклюймося на проблемах лінгвістики. Хоча як на мене, ще раз підкреслюю, це — знаково. Бо назви мені тоді інші ваші відмінності українців від росіян. Окрім мовних. Саме те, що дає вам право претендувати на окремішність, на роздільну, власну українську, а не єдину російську або слов’янську державність?

— Ну як… — Шеремет спочатку навіть оторопів. — Історія, культура, звичаї, традиції, національний характер, — та все те, що й у всіх інших нормальних народів.

— Стосовно історії — то вона третину тисячоліття була у вас з росіянами спільною. Своє осібне якщо щось колись і було, то його ваш широкий загал або не знає, або не шанує. Культура — так почитай концертні афіші й послухай радіо, всюди одна російська попса. А на гастролях російських театрів — аншлаг, незважаючи на скажені ціни на квитки. Хоча театри й свої непогані маєте. Що стосується ваших нинішніх звичаїв і традицій — так вони що в Казані, що в Рязані, що в Запоріжжі однакові, “совкові”. А те, що є справді національним, ви самі ж і заплювали як “хуторянство” і “шароварництво”. То що ж у вас залишилося свого?

— По національному характеру нашому ти ще не проїхався, — глухо кинув Шеремет, вражений справедливою гіркотою цих слів.

— От характер у вашого народу — то справжнє золото, — не вловив гіркої іронії в його словах Балтайтис. — Не характер, а знахідка. Але тільки не для вас, а — для окупанта. Бо він у вас не національний, він у вас — ніякий, той характер. Його у вас просто немає, як такого. Бо свій, той, що був, котрий ще Гоголь у “Тарасі Бульбі” описав — той ви втратили, а натомість набули совково-меншовартісного. Ви не тільки мови своєї зреклися, ви навіть національності своєї соромитеся — охоче самі себе хохлами називаєте.

— Ти що, такого самого компліменту у відповідь хочеш? Я ж також не забув, яке ваше національне прозвисько. Так що ти слова все ж якось добирай. Не тільки кажи, що думаєш, а й думай, що кажеш. Ти гадаєш я не знаю, скільки ви під чужим ярмом ходили? Спочатку під польським, потім під російським? Та не набагато менше, ніж ми, з часів Люблінської унії, вважай. Тож років під чотириста буде, час також чималий.

— Вибач, Валдісе, я не хотів образити ні твою національну гідність, ні твої національні почуття. В жодному випадку. Даруй. Просто мені дуже болить, як це, такий великий народ — і в такому занепаді, якомусь самоприниженні, ніби в летаргійному сні. Адже в нас справді багато спільного, ми також довгий час своєї державності не мали, але ж ми себе як націю зберегли. В Литві зараз живе всього три з половиною мільйони людей. Це не набагато більше, як населення Києва. Однак ми завжди усвідомлювали і усвідомлюємо себе саме нацією, а не населенням. Чому ж ви, такі великі за кількістю, аж в тринадцять разів, а такі слабкі духом? Вже тринадцяту річницю незалежності відсвяткували, а справді своєї, національної держави так і не здобули? І походите більше на “населення”, аніж на націю.

— Не все одразу. І взагалі, ти за нас не розписуйся. Яка вона для нас та держава — своя чи не своя, ми самі якось дошурупаємо. Я вже тобі раз сказав, — сердито одрізав Шеремет. — Що ж стосується національної, то тут не все так просто. У нас мешкають мільйони людей інших національностей. Існує й інша точка зору — що наша держава має бути поліетнічною. Тож — національна чи поліетнічна? Хто правий?

— Ну й кавардак у твоїй голові, як кажуть ваші брати-росіяни. Та ж одне другому зовсім не заважає. У нас що — тільки литовці жили на час відновлення нами державності? Та кожен четвертий був іншої національності. У вас, наскільки я знаю, так само. У естонців прийшлих було майже сорок відсотків. А в латишів взагалі майже кожен другий. Важливіше тут інше — важливо не плутати, хто на певній землі господар, а хто — гість.

— Що маєш на увазі? — з недовірою глянув на товариша Шеремет.

— Найпростіше й найелементарніше — право кожного народу на свою рідну землю. Свою, а не якусь там “поліетнічну”. Ту, яку його предки здобули своєю кров’ю, засіяли своїми кістками, а полили своїм потом. Для литовців то є литовська земля, для українців — українська, для росіян — російська і так далі. Скільки є на світі народів і земної тверді. І на кожній своїй землі саме свій народ має бути господарем. Він і тільки він. А всі інші — тільки гості.

— То все теорія. На практиці воно давно не так, давно все складніше, — роздратовано махнув рукою Шеремет.

— Згоден, непросто. Але для цього треба мати національну волю, мужність і наполегливість, настійливо й методично роз’яснювати всіляким приходькам, хто є хто на цій землі. Що в Литві господарі в першу чергу — литовці, а не будь-хто інший. Незалежно від того, як довго він у нас живе. Бо живе він в нас, а не ми в нього, то ж має поводитися, як належить гостеві — чемно і пристойно, не створюючи незручностей господарям. Тим більше, що гість цей зазвичай невідомо ким званий, незрозуміло для чого, коли і як запрошений. Це по-перше. По-друге, розумний господар ніколи не гарантуватиме прийшлому, що той житиме у нього в домі краще, ніж би той жив у себе на батьківщині. Бо ж тоді до нього збіжаться зайди і перекоти-поле зі всього світу. Розумний господар скаже такій людині: якщо вже сталося так, що тебе доля занесла в мій дім, то я намагатимуся , щоб ти почувався й жив не гірше від моєї родини. Саме — “намагатимуся”, а не “гарантую”. А про себе додасть: якщо буде в мене змога і ти себе поводитемеш належним чином.

— Я розумію, що ти нам закидаєш. Однак зате в нас обійшлося без кровопролиття, не так як в Середній Азії, на Кавказі, в Молдові.

— А чому ви не берете за приклад Балтію? У нас також обійшлося без крові й насильства. Однак при цьому забезпечені права розвитку передусім титульних націй, оскільки саме вони постраждали від тієї політики, яку проводили одноплемінники тих, хто є нині нашими так званими “гостями”. Точніше — нами зовсім не званими.

— Але ж є ніби-то якась там всеєвропейська хартія прав національних меншин.

— Правильно, ми й діємо в межах тієї хартії, надаючи їм передбачені нею права, тільки – по мінімуму, а не по максимуму. Бо хто ж розумний годує вперед когось прийшлого-зайшлого, якщо своя сім’я голодна? Треба спочатку свою державність міцну побудувати, як в сталих державах Європи, забезпечити повноцінне відродження корінної, титульної нації, а потім вже розширювати права меншин, тим більше прийшлих.

— Підхід зрозумілий. Але ж у вас тих “прийшлих-зайшлих”, як ти кажеш, небагато. А що робити нам, якщо у нас тільки росіянами пишуться вісім з гаком мільйонів людей? Та всіляких інших ще два мільйони? Хіба їх можна трактувати як меншість?

— А чом би й ні? Дивний ви, українці, народ, ти мені вибач. Адже ті ваші іноплемінні мільйони — то менша, ніж четверта частка від населення України. За таких показників держава може, в принципі, вважатися моноетнічною. Бо етнічно однорідних країн взагалі в світі і двох десятків не набереться із двохсот офіційно визнаних. У вас пропорція набагато краща, ніж була в Литві та Естонії, коли вони продовжували своє державотворення. Перерване, до речі, насильницьким шляхом — шляхом окупації — одноплемінниками тих, хто претендує в нас на якісь там права, а сам приїхав в обозі окупантів. Що ж стосується Латвії, то там всілякі прийшлі —російськомовні взагалі ледь не половину складали. І нічого, пояснили їм, хто є хто і в кого які права та обов’язки. Спочатку полементували, а потім змушені були примиритися.

— Побійся Бога, Юрасе! Які окупанти? Та ж батьки мій і твого Регіса стали на їхню сторону, бо вірили в гасла, під якими вони йшли. Та й твій, наскільки пам’ятаю, одним з перших почав організовувати колгосп. Ми всі служили в тій армії, яка окупувала, як ти кажеш, Литву. Ми самі, добровільно, вступили до партії комуністів, ти навіть став професійним “бійцем ідеологічного фронту”. Ми з росіянами під час служби з одного казанка їли, з однієї баклаги пили, ділилися сухарем і патронами й раптом вони — “окупанти”? Вибач мені, але тут щось не так. Бо хто ж ми тоді такі? Нащадки поплічників окупантів, чи що?

Юрас скинувся, немов від батога, але стримався.

— Можна я запалю?

— Заради Бога. І хлюпни щось у бокали. Краще он того, “Закарпатського”.

— Тобі ж не можна.

— Псувати нерви з тобою можна, а зняти стрес — ні? Наливай! Будьмо! Гей!

— Прозіт!

Духм’яна рідина обпекла горло, відвикле від таких напоїв. М’яке тепло розлилося по тілу, злегка запаморочило мізки. І чого, власне, він присікався до людини? Адже сам просив — відверто. То й отримуй…

Однак Юрас вже оговтався:

— Ти можеш думати, як хочеш, а я міркую так. За все в житті доводиться платити. За малі гріхи — малою ціною, хоча буває й не зовсім так. За великі гріхи — і ціна завжди вища. Стати на бік кривдників свого народу — то є гріх. Свідомо — гріх великий. Несвідомо — менший. Але все одно платити треба. Якщо не тим, хто заблукав, то їхнім дітям. Або дітям їхніх дітей. І так аж до сьомого коліна, якщо за Біблією. Чим раніше перепинимо цей відлік — тим краще. А зробити це можемо лише одним — служінням своєму народові. Своєму, а не сусідньому, бодай на чийсь погляд, більшому та розвиненішому. Наголошую — своєму народові, а не абстрактній людській спільноті. Зробити все, щоб саме твій народ посів гідне місце серед інших народів. Не “вище”, а “гідне”. Саме так. Я свій вибір зробив давно, Регіс також .

— Господи! Та я ж хіба проти? І я свій зробив, хоча й непросто було. Але ж не можна так, по-живому. Наш народ росіян окупантами не вважає дуже давно. Хто б там що казав. Навіть у Західній Україні, “українському П’ємонті”, як деякі їхні політики люблять свій край називати. Пригадую сценку років два тому у своєму рідному Теренграді. Спускаємося з одним кадром сходами в під’їзді будинку, де той мешкав. Назустріч бабуся-сусідка, років вісімдесяти. За старечою звичкою питає просто так: “Де йдеш, Юро?”. А в того гумор трохи своєрідний, візьми та й ляпни на повному серйозі: “Та от ідемо, бабцю, з паном генералом москалів клятих бити!”. Реакцію бабці я пам’ятаю й досі: “Йой, матір Божа! Та ж навіщо, Юро? Стільки років разом мирно жили…”. Довелося мені заспокоювати бабцю, а тому дотепнику вправляти мізки, щоб знав як жартувати, принаймні при мені. А ти кажеш — “окупанти”. Окрім окремих ортодоксів ніхто навіть близько такої думки не має. Можливо, в дечому вони й праві, але погоду роблять не вони, а народ. Більше того — в народі багато хто відчуває свою спорідненість з росіянами. Можна до хрипоти сперечатися стосовно того, добре це чи погано, що до цього призвело — добра воля і наївність одних чи брутальне насильство та облуда інших, але жити треба в світі реалій, а не ілюзій, бодай найсолодших.

— А я про що? І я про те ж, — згідливо хитнув головою Юрас. — Однак дуже вже вони невеселі, оці ваші реалії.

— То ж чому? — насторожився Шеремет.

— Та передусім тому, що нації у вас, як такої, політичної і державної, так досі й немає. Є купа різних за національно-культурною ознакою категорій населення — і все. Домінуюча ознака — російська або русофільська. То ж про яку сталу вашу незалежність може йти мова? Якщо ви за понад дюжину років власної незалежності так і не спромоглися створити з себе бодай якоїсь подоби політичної нації — зі своїми власними політичними, економічними і культурними національними інтересами? Навіть не усвідомили їхньої необхідності — власне своїх, національних, окремих українських, а не — “вмєстє с братьямі”. І ви хочете після цього, щоб до вас пішов західний капітал, західний інвестор?

— Ти знову про те саме. В тебе своя думка про нашу націю, в мене — своя. Час покаже. Що ж стосується капіталовкладень, то тут я не зовсім розумію. Чом би й ні? Політика — політикою, а гроші — грошима… На такому ринку, як наш, можна заробити так, як ніде інде. Принаймні, в Європі.

— Можна, та не всім. Це те, що я остаточно сьогодні для себе усвідомив. На жаль. Шкода. — Балтайтис вочевидь закінчував розмову.

— Що значить — не всім? Приходь, вкладай, купуй, будуй, запускай, випускай, продавай, отримуй своє — хто проти? — не відпускав тепер Шеремет, зачеплений за живе нотками безнадійності в голосі опонента.

— Прийти отак, як ти кажеш, до вас може тільки російський капітал. Бо йому за будь-яких умов нема чого втрачати — хоч буде у вас ваша незалежність, хоч до федерації з Росією вступите. Останнє для нього навіть краще, він ще й усіх своїх сил докладе, щоб саме так сталося — для надійності власних прибутків. Всі ж інші, вкладаючи гроші у вас, тут і зараз — вони ризикують, причому немало. І прибутки навряд чи виправдають ризик.

— Це ж чому, цікаво? — невдоволено ворухнувся Шеремет.

— А ти посуди сам. У вас і зараз законодавство й чиновники міняються, майже як скельця у калейдоскопі. А тут ще й перспектива зовсім радикальних змін: укладеш угоду з Києвом на більш-менш певних умовах, а за рік-два що — їхати на уклін до Москви? За новим “ярликом на володіння” і знову “дари” везти? То ж чи не краще робити інвестиції одразу в Росію? А Україна нехай собі поки що почекає, визначиться остаточно, що вона є: нормальна держава з нормальною державоспроможною нацією зі своїми власними національними інтересами, в тому числі й економічними, чи якесь штучне утворення з населенням, яке незрозуміло чого прагне — чи то самостійного життя, чи то комунальної квартири, чи то незалежності, чи то тільки більшого корита.

— Жорстоко ти нас, Юрасе. Хоча б трохи якось пігулку позолотив, бодай для пристойності, — криво усміхнувся Шеремет. — А то навідліг — та прямо по пиці. Або “мордой по батарєє”, як кажуть немилі тобі наші брати.

— Милі-немилі… Політика і політики такими категоріями не оперують. І навіть не знають.

— Що ж вони тоді знають, твої політика і політики? Якщо для них навіть звичайні людські почуття чужі?

— Вони знають передусім те, що мусять знати. Те, над чим звичайна людина в її буденному житті навіть не замислюється — і ніколи, та й нізачим, немає життєвої потреби.

— І що ж то воно таке, по-твоєму? Яка така таємнича річ? Поясни нам, пересічним-звичайним, будь ласка, — не втримався від іронії Шеремет. Однак Балтайтис того не сприйняв, продовжив серйозно:

— Політика і політики знають, принаймні мусять знати головне, що необхідне для виживання будь-якого народу серед інших сусідів — що таке нація, що таке держава і що таке їхні інтереси. Інші поняття й почуття — то вже мусять бути похідними від цих трьох визначальних. Це споконвічне правило для всіх часів і всіх народів, імена яких збереглися в історії. Тих, хто цим правилом знехтував — їх серед народів тепер немає, ними знехтувала Історія. Dura lex — sed lex, — так казали давні римляни. “Закон суворий, але це закон”. Сказали мудро, але не втримались, втратили пильність. Принаймні в питанні, яке нам з тобою зараз болить. Тому їх серед сучасних народів і немає. Відтак — не повторюйте помилок давніх римлян, брати-українці!

Балтайтис рвучко встав, блиснув приязною посмішкою, простягнув на прощання руку:

— Бувай здоровий, одужуй і не ображайся, якщо не так щось сказав. Не від злого умислу, а від щирого вболівання. Мені здається, що для вас, для українців зараз настав особливий час, переломний. Пора істини, так би мовити. Коли слід остаточно визначитися, хто ви є і де ви є. Якщо, ви суверенна нація – то мусите мати всі її обов’язкові атрибути. Якщо ви незалежна держава – то мусите мати і власні, національні інтереси, і мужність їх обстоювати. І визначитися, в решті-решт, де ви є – в Європі чи в Євразії. Бо “Захід є Захід, а Схід є Схід / І разом їм не зійтись…”. Це не мною придумане – це ще Редьярд Кіплінг сказав, а він на тому розумівся. І інтереси своєї батьківщини, Британської імперії відстоювати вмів – хоч словом, хоч ділом.

– А тоді особисто чого б хотілося? Щоб як наша Доля склалася? – З осторогою спитав Шеремет.

– За часів нашої з тобою молодості популярним був один грузинський тост, може пам’ятаєш: бажаю тобі того, чого собі бажаю, а людина собі поганого не бажає. Так ось, моє бажання – щоб ми їздили одне до одного без віз. В єдиній для всіх нас Європі. Тож — щоб збулося! Хай вам щастить!