Post factum

Володимир Пасько

Тієї ночі, хоча Дід і не приходив, Шеремотові спалося тривожно. Майже до ранку на екранах повік запалений мозок крутив безкінечний, як йому видавалося уві сні, фільм. З карколомною швидкістю одне одного міняли варяги з їхніми довгими “харалужними” мечами і “червленими” щитами, які потім невідомо хто і чому назве руськими. За ними — половці, з якими давні русичі щедро обмінювалися кров’ю — то в жорстоких двобоях, то в спільних шлюбах. Їх змінювали нестримні в своїй дикій навалі татари, за якими майже одразу йшли не набагато цивілізованіші, але такі ж завзяті литвини. Однак ненадовго стачило їм їхнього завзяття — незабаром їх потіснили хижі до загарбання ляхи, з якими затято зійшлися в кривавій борні зовні до них подібні вояки. Тільки й різниці, що одні лементували “єстем шляхтич”, “Матка Боска і пан Єзус!”, а ті їм у відповідь: “За віру нашу православну, за волю, лицарське козацтво!”. Ось гнівним вогнем палахнули очі гетьмана Богдана у відповідь на відмову пихатого Бутурліна присягнути від імені московського царя новому своєму народові. Що зобов’язується боронити від недругів і поважати його вольності козацькі. “Нє завєдєно, — мовляв, — так у нас в государствє Московском. Нє гоже царю подданим своім прісягать!”. Шеремет, почувши знайомий голос, вглядівся — та це ж його добрий знайомий, артист Степанов! Шеремет силувався йому сказати, що не личить так з нашим гетьманом і нашим народом поводитися, як же так, ми ж з вами не раз і чарку за дружбу наших народів пили, шановний Вікторе Федоровичу, — але з горла виривався лише якийсь стогін. Гетьман — той сказати міг, але чомусь лише скреготнув зубами. Може, й надаремно стримався тоді Богдан Великий, може, й по-іншому б все тоді потекло, якби дав волю своїй крутій вдачі, та ще й послухався по-лицарськи прямого полковника свого Івана Богуна. Однак хіба ж можна було тоді знати…

Як і під Полтавою, коли свої ж знову своїх не зрозуміли. Не второпали, що не про старшинські привілеї йдеться, а про долю всього народу — козаками бути чи свинопасами, вільними чи рабами. А тому — морок, морок, морок… На майже двісті літ. І на повні груди ніяк не здихнути, немов у склепі-домовині. Нашої Волі домовині.

Стривай — та це ж не просто морок. Це чорний морок тюремної камери в далекому сибірському острозі, який силкується якщо не розірвати, то бодай трохи відсунути кіптявий вогник каганця, мерехтливо висвічуючи зіщулені від холоду згорблені фігури трьох чоловіків. Решта людей схована темрявою і їхню присутність видає лише невиразне бурмотіння у тяжкому сні. Вбрання і весь зовнішній вигляд цих трьох не викликають сумнівів, ким вони є тут — каторжани. І вже, вочевидь, далеко не перший рік. Бо одіж зносилася до дрантя, найціліше місце на якому — нашитий на спині бубновий туз. Волосся відросло, як у первісних людей, так, що нечітко видно навіть обличчя — представнику якої раси чи національності або якої верстви воно належить. Однаково лихоманливо блищать очі, та й голоси у всіх однаково грубі, застуджені. Єдине, чим різняться ці троє бідолаг — це мовою й інтонаціями. Та ще власними поглядами, суперечка щодо яких, відчувається, триває не тільки що не вперше, а й, мабуть, вже далеко не один рік.

— Пся крев, яком би ви нас підтримали тоді, о шестьдєсят трецьєм годзє, ми би-м тоді вибороли-сь-ти свободу і для нас, і для вас. А ви, курва маць, зрадили нас, кинули напризволяще, сам-на-сам з московітами. Та ще й помагалі-м їм, з віламі і косамі на нас пойшлі, пся кошчь! Вас московіти тримають за бидло — і правильно роблять. Хлопи! І місце ваше — як худоби. Тіко цо на двох ногах, а не на чотирох! — Злостиво блиснув водянистими банькатими очима опецькуватий чоловік з нездоровою повнотою і важким задушливим диханням.

— Ти, сучий сину, шляхтич недорізаний! Мало ми за батька Хмеля вас понавибивали? А в Коліївщину? Хіба не досить? Іще мало? То ви ж, сучі діти, мали б собі затямити! Та поводитися з нашими не як з худобою, а як з людьми! Тим більше, на нашій же й землі! То щастя твоє, що я з лівого берега Славути, а не з правого. Бо тоді б ти не мучився тут зі мною на каторзі, а давно в пеклі, в геєні огненній, у смолі кипів. Я за меншу провину такого, як ти, хоча й свого, єдинородного, ледь на той світ не відправив. Бо хоча ти й шляхетний, хоча й заможний, але — будь же людиною! А не будеш — то і за кам’яними мурами, і за залізними брамами, і при зграї охоронців — все одно дістанемо! — гримнув у відповідь високий чолов’яга з гачкуватим носом, що стирчав над довгими вусами.

— Та це ж, мабуть, дід Кіндрат! — охнув про себе Шеремет. — Невже він?

— Єстем шляхтич, курвий сину! Та мої предки таких, як ти, на палю садили. На палю! А ти… — зайшовся в брудній лайці і натужному кашелі поляк.

— От-от… Тільки спочатку підступом та зрадою в кайдани, а на палю — то вже потім. Однак якщо шабля на шаблю — то тут і кишка затонка, рветься, — глузливо докинув вусатий. — Якби не Андрусівський мир, за яким російський цар розплатився половиною нашого народу за власну неміч, знову нас у рабство до вас віддав — то не було б потреби вам у шістдесятих роках повставати. Як і тридцять літ до того. Бо не тільки вас, поляків, а й духу б вашого на нашому Правобережжі не було. Як за гетьмана Богдана. — запально дорікнув козак. — Сиділи б собі в мазурських болотах, а про “креси” навіть би й не згадували…

— То є наші природні землі, звойовані огнєм і мєчєм! — скинув головою шляхтич.

— Завойованими у кого — у нас, українців? Чи, може, ще й укупі з тією двоногою худобою? — В очах козака заграв небезпечний вогник, від рефлекторного поруху руки глухо брязнули кайдани.

Третій каторжанин, відчувши загрозливі нотки в голосах, лише мерзлякувато повів плечима і ще більше зіщулився. Цілком очевидно, що він чув подібне не вперше, тому лише мовчки слухав, втупивши очі в мерехтливий вогник каганця.

— То було Дике поле. — Гнув своє поляк. — Що лежало проміж нами, татарами й московітами. І яке ви, українці, самі не в змозі були освоїти. Тож ми вам допомогли. Вам і своєму народові, який задихався від безземелля. — Опанувавши себе, з напускною розважливістю пояснив шляхтич.

— А Литва ж де була? — скипів раптом третій. — Таж проміж Польщею і тим Диким полем споконвіку лежали литовсько-руські землі. На яких правили наші князі разом з руською шляхтою. То ви спочатку витіснили нас звідти підступом і оманою, а потім і їхній народ почали колонізувати. Як і нас: верхівку асимілювати, а низами поганяти. Тож хіба дивно, що “хохли” не витримують: сотні років продовжують боротися, щоб все ж вигнати вас зі своїх споконвічних земель. Які ви зі своєї зажерливої зарозумілості чомусь вважаєте власними “кресами”. Бо ріки там, бачте, “млєком і мьйодом” вам течуть, руки загребущі…

— Ну і на що ви, литвини, скаржитеся? Ваша шляхта — майже вся з ваших. Якщо сама для себе обрала нашу, польську культуру — то при чому тут ми? Якщо ваш Міцкявичус волів стати Міцкевичем, генієм польського народу, а не литовського — то в чому наша вина? — удавано байдуже кинув шляхтич.

— А в тому, що ви потихеньку полонізуєте і нашу землю, і наш народ. І наш Вільнюс російська влада називає вслід за вами — Вільно. І навіть Каунас, столицю наших перших великих князів, на Ковно перейменували.

— То ти цо, підтримуєш того хлопа?

— Не підтримую, але вас, поляків, у вашій зажерливості можуть стримати лише німці із заходу і росіяни зі сходу. Відчуття міри вам не притаманне.

Шляхтич ображено засопів. Потім, після довгої паузи, знову кинувся до бою: — А німцям воно що, оте почуття міри, властиве? Якщо вони навіть свою столицю Берлін заснували на землях, відібраних у нас залізом і кров’ю, не кажучи вже про Вроцлав і Гданьськ? А росіянам, які розшматували Польщу разом з німцями й австріяками ще наприкінці вісімнадцятого століття, а потім двічі топили в крові нашу боротьбу за свободу, їм що — почуття міри й дружби між народами притаманне?

Литовець і козак мовчали, не в змозі одразу знайти відповідь.

Врешті першим не витримав козак:

— Що ж це воно тоді виходить? Значить, коли тебе, ясновельможний, утискає хтось із сильних сусідів, тоді ти замість того, щоб боронити себе й відстоювати своє кров’ю, в інших землях шукаєш, в кого б, ще слабкішого, чим поживитися? Відшкодувати свої збитки за чужий рахунок, так би мовити?

— Треба було си боронити, — стенув плечима шляхтич. — Земля — вона слово жіночого роду. А жінка завжди належить тому, хто сильніший. М’язами, розумом чи силою волі — то не суть важливо. Головне — сильніший. Однієї вроди, та миролюбної вдачі, та гарних пісень тут замало. Потрібна звитяга.

— То в нас мало було звитяги? Коли шість років поспіль Польща здригалася під нашими ударами від булави Хмеля?

— Звитяга без розуму мало чого варта. Ви не зуміли скористатися зі своєї перемоги — то хто ж винен? То ж один з ваших гетьманів, не я вам за те дорікав: “През незгоду всі пропали, самі себе звоювали”.

— За потреби й дідько може послатися на священне писаніє. Ти мене Мазепою не дорікай — йому по всіх церквах анафему проголосили. Тому його слова для мене мало важать! — ідрубав козак.

— Отому-то ви обидва тут і сидите, в російській тюрмі, що одне одного в братовбивчих війнах повиснажували та серця взаємною люттю й ворожнечею переповнили,— несподівано озвався мовчазний литвин. — До того ж кращих людей своїх зрадили-зреклися та шляхетному плебсу й голоті гультяйській волю-владу дали. А де й коли в світі таке було, щоб ті, хто не в змозі самому собі лад дати, щось путнє для громади могли зробити? Та ніде й ніколи! От і маємо: доки одні лементували в своєму сеймі “нє позвалям!”, а інші на своїх радах – то великих, то чорних, – вигукували “ганьба!” й “зрада!”, та одні й другі все про вольності стародавні свої пеклися — прийшли московіти і всіх до однієї торби й загребли. І на руїнах “Великої Речі Посполитої” та “Вільної України” вибудували із своєї захланної Московії “Вєлікую Россію”. Так що поки ви будете чубитися-скубтися собі далі між собою, гонорова шляхта та вільне козацтво – старший брат вас тим часом розсудить. По справедливості. Яку ви зараз і маєте можливість відчувати. Повною мірою. І я разом з вами, дурнями, — зайшовся в кашелі й гіркому натужному сміхові литвин.

Вражені його словами, поляк і українець лише перезиралися один з одним, не знаходячи відразу, що й сказати. В цю хвилину двері камери з гуркотом відчинилися: “Палучай папалнєніє!” — і одразу знову брязнули засовами. Біля дверей стояв, невміло підтримуючи однією рукою кайдани, іншою — вузлика з речами, сухорлявий чорнобородий чоловічок.

— Здравствуйтє! Будєм знакоми — моя фамілія Слуцкій, зовут Яков Міхайловіч. Бивший студєнт, потом служащій в конторє. В газєтах сотруднічал. В настоящєє врємя вот… — знизав плечима, з ніяковою посмішкою показав очима на “залізо”.

— І за що? — майже одночасно спитали втрьох.

— Да как вам сказать… Особо так вродє би і нє за что. Я, відітє лі, убєждьонний стороннік дємократії, соціальной справєдлівості. Зємлю надо отдать тєм, кто єйо обрабативаєт, фабрікі — тєм, кто на ніх работаєт. Самодєржавіє должно бить свєргнуто, власть должна прінадлєжать народу.

— Цо то за холєра ясна! Знову якийся хлопоман, та ще й соціаліст, — бридливо скривився шляхтич.

— Землю селянам — то добре, то по-нашому. Проходь ближче, сідай, — зраділо пробасив козак.

— Пан Єзус також справедливості хотів,— філософічно зауважив литвин.

— Разговорчікі, єдрьона вошь! Всєм спать! Чтоби через мінуту мнє тіхо било. Ша! Допригалісь, сукіни дєті! Врагі отєчєства, мать вашу… Всьо, тішіна!!!

Шеремет борсався у важкому липучому сні, немов у драглистому болоті, коли усвідомлюєш із жахом водночас і невідворотність небезпеки, і власне безсилля. І докладаєш відчайдушних зусиль, щоб за будь-яку ціну, бодай по сантиметру за годину — але все ж виборсатися з холодних цупких обіймів тієї трясовини, яка тягне все живе до небуття.

Раптом звідкілясь з підсвідомості випливли звуки недавно чутої пісні:

І коли ж то наш Бог

До Вкраїни нам шлях той покаже,

Щоби ми, як птахи,

Не летіли в чужинські краї!

Хоча веселого в тих словах було мало, але якась надія в них таки жевріла. Інакше з чого б тоді заледеніла від тяжкого сну душа Шеремета ніби відтанула, степліла. Бо ж, справді, адже найголовніше і найсокровенніше бажання — це щоб Господь Бог там, на небі, показав-таки їм всім тут, на Українській землі сущим, той шлях і до тієї Вкраїни, про яку мріяли і за яку боролися багато поколінь його народу. Та й тим, хто опинився на їхній землі волею історичної долі — їм же також не байдуже. І треба всім разом торувати такий шлях і до такої Батьківщини, яку мають його, Шереметові, приятелі — литвини та й майже всі народи на землі. Які того дуже хотіли, звісно. І не просто хотіли, а — прагнули, ба навіть – жадали. Але то вже інше питання. Найболючіше і найскладніше. Однак без його вирішення поступ уперед неможливий. І відповідь на те питання їм всім ще треба буде віднайти. І чим швидше, тим краще. Для кожного з них. Для кожної родини. Для всього нашого народу. Для України!