Давній друг

Володимир Пасько

Всю першу половину дня Шеремет був під впливом нічного чи то читання, чи то розмови, чи то сну, чи марення — важко навіть якось означити те, що з ним відбулося минулої ночі.

Але щось же відбулося, якщо в голові досі рояться бентежні думки про події мало не столітньої давності, не даючи спокою й змоги зосереджуватися на власних проблемах. А вони були, ще й які! Інакше з чого б так обережно-люб’язно розмовляв з ним професор Фомічов, який все ж наважився на операцію, ризикнувши своїм реноме. Та й помічник його — анестезіолог доктор Дубинін, життєлюб і дотепник, також надто енергійно запевняє, що найгірше вже позаду, невідомо кого більше тим переконуючи —пацієнта чи самого себе.

Шеремет як міг підіграв у тому вдаваному спектаклі, режисером якого була Її Величність Доля, і цим провідним акторам — своїм головним партнерам, та оточенню — від молодших лікарів до нянечок. Поки що складалося ніби все гаразд. Не так завдяки його зусиллям, як майстерності лікарів, дай, Боже, їм самим здоров’я, але тут найважливіше — кінцевий результат. А він нібито прокльовується позитивний. Тричі постукав рукою по бильцю дерев’яного ліжка, потьхукав через ліве плече. Не те щоб був забобонний — просто так, за звичаєм, для порядку.

Невеселі роздуми перервав телефонний дзвінок.

— Лабас рітас, камарадас! Ти що це тут від старих друзів по госпіталях ховаєшся? Гадав — не знайду?..

Голос був дуже знайомий, але дуже давно чутий. Зважаючи на привітання і російську зі специфічним акцентом, телефонував литовець. Шеремет свого часу бував у тих краях не раз, мав там колись і друзів-приятелів. Але то було так давно… Востаннє років п’ятнадцять тому. Хто б то міг бути тепер? Хтось із досить близьких, бо литовці, як і всі прибалти, після розпаду СРСР не дуже родичалися зі своїми колишніми “братами” по “Союзу нєрушімому”. А якщо точніше, то майже ніяк. Відвернули очі на Захід — ніби зі східними слов’янами ніколи й нічого спільного і не мали. Втім, то вже їхні справи. Бог їм судія. Цей, очевидячки, не з таких, раз відшукав його навіть тут…

Голос, на іншому кінці дроту продовжував гру в інкогніто:

— Що, Валдіс, не здогадуєшся?

Так його міг назвати лише один чоловік — Регімантас Казакявичус, офіцер-десантник, з яким він познайомився понад тридцять років тому в Каунасі. Шеремет навчався тоді на останньому курсі військової академії й стажувався у повітряно-десантному полку, що стояв у тому старовинному литовському місті. Казакявичус щойно закінчив знамените в Радянській армії “Рязанское висшеє воздушно-дєсантноє командноє дважди Краснознамьонноє учіліще імєні Лєнінского комсомола”, або скорочено “РВВДКУ”, кузню елітних офіцерських кадрів для елітного роду військ. І потрапив до того ж полку на службу командиром взводу до добірного підрозділу — розвідувальної роти.

Щоб радянський офіцер був за національністю литовцем, та ще й випускником такого училища, та ще й щоб і служити потрапив до Каунаса, до “націоналістичної столиці” Литви, — то було за радянських часів великою дивиною само по собі, кожне окремо, а в сукупності — взагалі майже неможливим. Хоча б з тієї просто причини, що литовці до військових училищ не дуже квапилися, та й не дуже охоче їх туди брали. Причина була такою ж, як і в українців із західних областей — анкетний ґандж. Не так “п’ята графа”, про яку галасливо лементували охочі покинути “соціалістичний рай” і пристати до “капіталістичного пекла”, шукаючи бодай якоїсь зачіпки-кривди-причини для такого свого вчинку, як велика кількість практично у кожного з прибалтів компрометуючих обставин — родичів за кордоном або репресованих за “буржуазний націоналізм”. Мундир же радянського офіцера, особливо те, що стосувалося відданості системі, повинен був видаватися бездоганно чистим. Починаючи передусім з біографії. Це вже потім, у семидесяті, на це перестали звертати таку прискіпливу увагу. Але тим часом у прибалтів уже настільки вкорінилася відчуженість до Радянської армії, звичка молоді не вбачати тут життєвих перспектив, що вони вже й самі не прагнули присвячувати своє життя “свящєнному дєлу защіти і оборони Союза Совєтскіх Соціалістіческіх Рєспублік”. Коло замикалося. Казакявичус був одним з небагатьох, а тому примітним. Якщо це, звичайно, він.

— Регіс, ти? Лабас, друже. Лабай ачо, що не забув. Якими шляхами в нас, у Києві?

Ці нехитрі слова ввічливості — “здрастуй”, “велике спасибі” та кілька інших він вивчив і запам’ятав на все життя ще замолоду, коли стажувався в Каунасі. Абонент на тому кінці відчутно зрадів:

— Як, ти ще пам’ятаєш? От молодець, от порадував… Щиро вдячний. Не так за себе, як за мову.

Шеремет мимоволі всміхнувся: ще б пак забув! 1970-й рік, Каунас. Він їде до своєї частини в переповненому людьми тролейбусі. Досвітній осінній ранок, всі роздратовані від дощу, темряви, холоду й недосипу. На його ввічливе запитання російською до молодої жіночки попереду, чи виходить вона на наступній зупинці, та відповіла литовською. Природно, що він нічого не зрозумів, про що й сказав. У відповідь отримав дошкульно-різке: “Ви живете в нас, у Литві, й повинні розуміти нашу литовську мову”.

Шеремет оторопів від несподіванки. По-перше, він був у військовому однострої, тож очевидним було те, що він не литовець. А до військових у мовному питанні місцеве населення зазвичай ставилося терпляче, як до невідворотної об’єктивної данності. По-друге, — йому подобалися литовці своєю культурою, працьовитістю, толерантністю. І тут раптом — нa тобі, на рівному місці… Образа була подвійною і тим дошкульнішою. Тому він не стримався і гнівно відрубав: “Я радянський військовослужбовець і знаходжусь на території Радянського Союзу. А в Радянському Союзі державна мова — російська. І її зобов’язані знати всі і всюди, навіть литовці в Литві”. В набитому людьми салоні, де він один був у однострої, запала мертва тиша. Тільки чутно було, як по даху барабанив дощ. Натовп біля дверей розступився, звільняючи йому дорогу. Ніхто не сказав жодного слова — просто повідвертали обличчя, ніби перед ними не людина, а якась примара.

Він зійшов на зупинці, киплячи від обурення. Хоча потім оволодів собою: а чого ти, власне, хотів? Хіба тобі приємно, що в тебе вдома, в Україні, є люди, які прожили там все життя, а не вивчили жодного слова мовою господарів тієї землі? Він тоді ще не знав, наскільки збільшилося там таких людей, і що вони й досі, живучи вже в незалежній Українській державі, не тільки не вивчили її мови, а підступом та облудою відлучили ледве не весь його народ від мови батьків і дідів. Масштаби зросійщення тоді ще не видавалися йому такими загрозливими. Хоча на те, що в другому за значимістю культурному центрі Литви ніде в продажу немає російсько-литовських словників, увагу звернув. Але словник він таки знайшов. У букініста. І навіть вивчив для себе кілька десятків найуживаніших слів, чим і зробив зараз приємність давньому другові.

— Ти мені компліментів не роби, розказуй краще — де ти, що та як?

— Якщо двома словами — мешкаю у Вільнюсі, генеральний директор Центру економічних і політичних досліджень. Недержавна організація, сам собі пан-господар. Приїхав ось до вас, до Києва, на науковий семінар, вирішив розшукати тебе — може згадаєш давнього приятеля, погомонимо. А ти тут, виявляється…

— Молодець, ти також на пам’ять не ослаб. Так що заважає? Нічого не “виявляється”, вже все на поправку. Так що приїзди, поспілкуємося. Тільки й різниці, що ти будеш “медову з перцем”, а я “лужанську”.

— “Що то значить ми не знаємо, але здогадуємося”, як казали в старому анекдоті… Це стосовно з “перцем” і “лужанської”. Справа в іншому — лікувальному процесу зустріч давніх друзів не зашкодить?

— Скоріше навпаки. Я тут сам, місця — хоч конем грай і хоч до ранку, процедури за годину-другу відбуду, так що — вперед, чекаю.

— Пізнаю десантний вишкіл — коротко і ясно. Буду о шістнадцятій.

Шеремет поклав слухавку, глянув на годинника: часу ще мало не півдня, вистачає. Коли ж він востаннє бачився з Казакявичусом? Прикинув — рівно п’ятнадцять років, якраз половину часу їхнього знайомства, яке непомітно переросло в не зовсім звичайну дружбу. Саме так, бо звичайними їхні стосунки назвати важко: бачаться вряди-годи, та й то похапцем, не зустрічаються роками, досить різні за сферою своєї діяльності, а все ж мають в душі якийсь потяг один до одного. З чого ж воно все почалося?

Литва… Край, який припав йому до серця з першого погляду, та так і залишився в ньому на все життя. Одна з найменших за розміром республік колишнього СРСР, яка зуміла завоювати для себе осібне місце в низці п’ятнадцяти інших і належну повагу Кремля. Литва була для Шеремета часточкою Європи в уперто будуючому найпередовіший і найсправедливіший лад у всьому світі поліетнічному і полікультурному конгломераті, що розкинувся на одній шостій земної тверді, від Балтійського й Чорного морів і аж до Тихого океану. Зразком, на який, на переконання Шеремета, повинні були рівнятися інші радянські республіки. На жаль, від тих, інших, відгонило спертим віками необмеженого самодержавства російсько-азіатським духом, а не властивим прибалтійським республікам ароматом європейської цивілізації, бодай і прив’ялої під холодними північно-східними вітрами. Шереметові тоді здавалося: ось-ось підтягнемо всі республіки до рівня прибалтів — тоді ми всім покажемо, всьому світові. Показали…

Коли ж відбулося його перше знайомство з Литвою? Та рівно тридцять сім років тому. Коли його, двадцятирічного курсанта військової академії в Петербурзі, привезли в складі взводу, призначеного для подальшої служби в повітряно-десантних військах, до однієї з військових частин під Каунасом. Мета — навчити азам десантної науки: стрибати з парашутом “в запілля супротивника” і робити там те, що належить “десантурі”. Але тоді відбулося лише коротке знайомство з тим краєм та бажання його продовжити. На більше тоді забракло часу — надто напруженою була бойова підготовка.

Справжня любов до Литви, до Каунаса зародилася через три роки по тому, коли він приїхав туди вже курсантом останнього курсу, на стажування перед випуском. Тепер він вже був майже офіцером, часу мав більше, та й двадцять чотири роки — не двадцять з хвостиком. Шеремет буквально обнишпорив увесь Каунас з його старожитностями й пам’ятними місцями, а історичний музей і музей художника й водночас композитора Микалоюса Чурльоніса відвідав двічі чи тричі.

Те, що його увагу привернув литовський геній — не дивина. Ним захоплювалися люди неспівставно і незрівнянно значиміші від Шеремета. Значно цікавіша причина, що спонукала його раптом захопитися литовською історією. Військовий музей “буржуазної” Литви радянська влада перетворила на загальноісторичний зі всіма сумними наслідками і для істориків, і для експозиції. Однак значна частина експонатів усе ж збереглася. Серед них і мапа Великого князівства Литовського, з якої Шеремет з великим подивом довідався, що територія того князівства охоплювала й сучасну Україну.

Його національна гордість була вражена: як так, вони, українці, друга в Союзі за величчю нація — і раптом під владою якихось литовців… Та й про князівство таке він щось не пам’ятав, хоча вважав себе досить ерудованим, принаймні серед ровесників. Київська Русь — так, була. Князівства великі і дрібніші: Московське, Ростовське, Володимиро-Суздальське, Новгородське тощо — були. А от Литовське, та ще й Велике — дідько його знає, до пам’яті міцно щось не запало. Може, литовці задля власного звеличення самі те придумали?

Прийшов удруге — вже тільки до тієї мапи й експозиції ХІІІ–ХVІІ століть. Довго розглядав, співставляв, аж поки не привернув увагу якогось дідка, котрий порався біля однієї з вітрин. Як потім з’ясувалося, той був єдиним із співробітників, хто залишився на той час в музеї з довоєнної пори. Дідок обережно розпитав для початку, що й чому Шеремета цікавить і хто він такий узагалі. Дізнавшись, що українець, та ще й із західної — відтанув душею і провів для нього індивідуальну екскурсію. Якби хтось іще почув її зміст, то цілком можливо, що вона стала б для дідуся останньою. Ні, до таборів тоді таких старих вже не кидали, але на пенсію б виперли без права працевлаштування — то без зайвих питань, вмить.

Шеремет залишив музей під великим враженням. З одного боку — від почутого, з іншого — від власної безпорадності. Ну, розповів йому цей старий литовець історію Литви, Польщі і його рідної України, якої він не знав. Та й про Росію з СРСР не поминув. Припустимо, що все це правда, якої він не те що не відав, а й не пригадує, щоб чув колись. Але якби й чув та знав, тоді що? Що далі?.. Що від того змінюється? Де прочитати про цю його історію, навіть якщо вона, припустимо, й правдива, аби пересвідчитися в цьому самому? Адже книжок таких ніде не продають.

“Лайсве Лієтува” — “Вільна Литва”? Тоді чому не “Самостійна Україна”? Що одне, що друге — маячня якась, ніхто цього ніколи не допустить. Он два роки тому Чехословаччина спробувала. І що? “7-я гвардєйская воздушно-дєсантная дівізія”, яка тут же, в Каунасі і довкола нього дислокована, штурмом взяла Прагу. Не “визволяла”, як в 45-му, а саме “брала”, хто б з “політрабочіх” там що не казав стосовно “братньої допомоги”. Його рідний 108-й повітряно-десантний полк, в якому він зараз стажується, був на вістрі удару — брав Празький аеропорт і забезпечував висадку двох наших повітряно-десантних дивізій — з Каунаса 7-ї і з Вітебська — 103-ї. Погеройствували так, що через місяць їх змушені були вивести назад в місця постійної дислокації, на прохання вже нової, прорадянської чехословацької влади, потужно підкріплені вимогами досить терплячого, в принципі, місцевого населення.

І що, хоч чимось ця вільнолюбна Литва допомогла тоді братній Чехословаччині в її виборюванні “соціалізму з людським обличчям”? То про що мова?! Ну, облив якийсь студент себе бензином і спробував спалити, потім довго, бідолаха, мучився в лікарні й благав, щоб врятували. На жаль, не вдалося. Ну, зібралося кілька сот молодняка на “демонстрацію протесту”. То й що? Адже ще одна з двох дислокованих повітряно-десантних дивізій, навчальна, залишилася на місці. Спустили на них батальйон, лише один, вісімнадцятирічні хлопчаки, ще й без зброї, лише ремені з бляхами зняли з гімнастерок та намотали на руки… Так вони як погнали тих “маніфестантів” з центральної вулиці — ті миттю добігли до мосту через Неман. А там уже міліція з “воронками”. Відчайдухи або геть здурілі від страху — ті вплав спробували рятуватись. Жертв, кажуть, практично не було, лише синці у вигляді зірок з серпом і молотом багато хто на спинах та с…ідницях ще довгенько носив.

Добре, що таких, як цей музейник, тих, що бентежили душу, було небагато. Однак, слід зазначити, що і не мало. Інший характерний інцидент стався в Музеї вітражу і скульптури, який був розташований у колишньому кафедральному православному соборі. Там Шеремет звернув увагу на бронзову скульптуру: молода дівчина в класичному античному вбранні з лавровим вінком у піднятій руці. Високий художній рівень виконання: натхненне обличчя, динаміка прекрасної фігури з піднесеним догори лавровим вінком, символічний напис: “Свобода” — все це привертало неабияку увагу. Він простодушно запитав у працівниці музею, стримано-інтелігентного виду літньої жінки, чому така прекрасна, міська за масштабом скульптура знаходиться тут, у музеї, а не встановлена там, де їй місце — на якійсь площі, вулиці, в сквері. Неприязно глянувши на нього, служниця процідила крізь зуби:

— Вона й стояла на “Лайсвес алеє” за часів демократичної Литви.

Шеремета немов окропом обшпарило. Він тільки тепер збагнув, що назва центральної вулиці “Лайсвес алеє” — “Алея свободи”, запроваджена зовсім не на честь “визволення” Литви в 1940-му році, коли її приєднали до СРСР, а геть з іншого приводу — коли литовці здобули незалежність у результаті розпаду Російської імперії. Але скульптура гарна, тож йому було шкода — і що нова влада зробила таку дурість, знявши її з п’єдесталу, і що ця жінка так очевидно не любить їх, радянських. Тому, відчуваючи в глибині душі свою неправоту, автоматично зреагував, щоб поставити зухвалицю на місце:

— Ви що маєте на увазі під “демократичною” Литвою? Вам що, Радянська Литва не до вподоби?

Ефект його задовольнив. Зухвалу працівницю музею він таки поставив на місце. Але тягар цієї розмови ліг йому на душу на все життя, принаймні, на тридцять років. І він і досі про них згадує, цих двох людей. Про одного з добром і вдячністю, про іншу — з гіркотою, але без образи. Видно, завдані їй людьми його верстви прикрощі випалили те добро, що було в її серці. Принаймні, що стосується її ставлення до них. І вона має на те право. Але це він розуміє тепер, не тоді… Однак ті всі справи якщо не політичні або громадські, то й не особисті. А особисте для нього в Литві було — це насамперед Казакявичус. Стривай, а як же звела їх доля? За яких конкретних обставин. Як, власне, вони познайомилися?

Був звичайний день тренувальних стрибків з парашутом. “Стрибковий”, якщо коротко. Погода в Прибалтиці відзначалася мінливістю, тим більше вже починалася осінь. Тому вони, група слухачів Академії, ще вдосвіта виїхали на аеродром, щоб встигнути зробити по два стрибки рано вранці, доки сонечко не нагріло землю і не піднявся вітерець. Однак цього разу їм не пощастило. З ними разом “вивозили” молодих офіцерів, які щойно прибули на службу після училищ. Та й бажаючих заробити “червінчик” — другий серед офіцерів, які вже послужили, виявилося чимало. Одне слово, народу зібралося багатенько. Доки шикувалися, доки фахівці парашутно-десантної служби ретельно перевіряли парашути, доки виконувався перший стрибок і готувалися до другого — “ковбаса” метеослужби розтяглася мало не горизонтально.

Керівник стрибків вирішив не ризикувати й на сьогодні тренування припинив. Дозвіл отримала лише група молодих лейтенантів з Рязанського училища, які мали звання інструкторів і перший розряд з парашутного спорту. “Академіки” ж невдоволено йшли скидати вже одягнуті парашути і складати їх до сумок. Раптом до Шеремета підбіг один з тих лейтенантів:

— Слухай, друже! Виручи — дай свого парашута стрибнути. Я два своїх уже використав, а тут є шанс ще на один стрибок. Я потім допоможу тобі укласти обидва, не хвилюйся… Дай, га?

Шеремет, вагаючись дивився на нього. Що за дивак — хто його знає, нібито бачив якось в офіцерській їдальні. Окрім того, парашут — це ж життя, з цим не жартують. Тому й укласти його кожен повинен сам для себе, хто б він не був, від солдата до генерала. Принаймні, так за інструкціями. А тут…

— Та ти ж мене зовсім не знаєш. А раптом я нехлюй-недбай якийсь, та не належним чином уклав? Що тоді? Гаплик?

— Ну й молодець, я знав, що ти погодишся. Давай, допоможу, — миттю стягнув парашута зі спантеличеного Шеремета. — А тепер ти мені потримай. Все, побіг. Я тебе знайду, не хвилюйся. — І через кілька метрів, озирнувся, сяйнув посмішкою: — А на людях я знаюся непогано! Все буде гаразд!

Вдруге вони зустрілися і потоваришували також за досить цікавих обставин, коли Шеремет мимоволі потрапив у халепу на дискотеці, або, як тоді казали, — на вечорі танців у Будинку офіцерів Радянської армії. Розташований в ошатному приміщенні колишнього центрального офіцерського зібрання Збройних Сил ще “буржуазної”, як тоді казали, Литви, радянський “ДО” залишався найпрестижнішим місцем відпочинку молоді Каунаса. Однак потрапити туди було не так просто, особливо для цивільних. Бо вхідного квитка міг придбати лише офіцер. Природньо, що молоді-нежонаті лейтенанти-капітани, основні відвідувачі тих вечорів, виявляли люб’язність лише до осіб жіночої статі, залишаючи своїх можливих конкурентів — цивільних хлопців за дверима в ревнивому очікуванні.

Іншою особливістю Каунаса тих часів було толерантне ставлення місцевого населення до радянських військових. Офіцерська уніформа відчиняла двері поза всякою чергою хоч до ресторану, хоч до музею. Армія — це держава, а державу литовці звикли поважати, якою б вона не була. Про якісь конфлікти з застосуванням сили не могло бути й мови — міліція негайно ставала на сторожі честі й гідності захисників Вітчизни. Тому офіцери рідко перевдягалися в цивільне — просто не було потреби.

Їхню групу курсантів з Ленінграда, точніше, “слухачів без офіцерських звань” все це дуже здивувало. Бо в “колибєлі рєволюції, в пролєтарском Пітєрє” армія доброзичливим ставленням до себе похвалитися, на жаль, не могла. “Рабочий клас” “хозяін страни”, “гєгємон” почувався настільки краще і морально, і матеріально, що вся решта, в тому числі й офіцери, були просто послідом цього “хозяіна Страни Совєтов”. Партійно-профспілковий апарат підтримував у регульованому стані цю напруженість і вміло з неї користався — потихеньку клепав собі “цвєтущую жізнь” в масштабі окремого свого клану й родини.

В Литві було зовсім інакше, принаймні щодо військових. Недаремно кажуть, що до гарного звикаєш швидко. Звикли в Каунасі й вони, доки одного серцеїда не підстежила група місцевих хлопців. Шеремет кинувся на виручку — і також потрапив у пастку. Хлопці виявилися з місцевих росіян, взяли їх за класичною схемою у коло і наміри мали досить серйозні. Єдине, що їх на мить спинило — це слова Шеремета:

— Ех, ви! А ще росіяни. Добро б “лабуси” на нас руку підняли, а то свої… Недарма вони вас так не люблять. І не було б нас, армії, давно б зжерли вас із потрохами…

— А ти откуда знаешь? Откуда такой умний? Отвєчай! — визвірився на Шеремета ватажок.

— Із Західної України. Чув про таку? Там крутіше, аніж у вас тут…

— А, так ти єщо і “бандєровєц”! Ну, ми тєбя сєйчас научім, как надо Родіну любіть!

— Дурак! Мої старікі там, в Западной, занімалісь тєм жє, чєм ваші здєсь в Літвє. А ти — “бандєровец”!..

Доки вони таким чином обмінювалися люб’язностями, взаємно розпалюючи один одного, до кола нападників заскочив лейтенант, якому Володимир допоміг тоді на стрибках з парашутом.

Він мав ім’я його улюбленого литовського актора Регімінтаса Адомайтиса і дивне прізвище Казакявичус. Кілька енергійних фраз — і неминуча, здавалося, бійка переросла в дружнє застілля в пивбарі “Гамбринус” за кухлем доброго литовського пива. Як з’ясувалося, хлопці — синки партійно-радянської верхівки міста, яка складалася головним чином з росіян і “русскоязичних”, як їх тепер називають. Батько ж Казакявичуса був одним з небагатьох серед них литовцем, обіймав дуже значну як для невеликої Литви посаду першого секретаря районного комітету партії.

— А тебе ж за яким дідьком понесло до армії? — навпрошки рубонув Володимир після не першого вже кухля “алусу”. — За таким батечком і “на гражданці” можна непогано влаштуватися, так, що й офіцерська зарплатня копійчаною видасться.

Регімантас спалахнув, бо одразу зрозумів, про що йдеться. Справді, часи, коли члени навіть найвищого партійно-радянського керівництва СРСР обирали для своїх синів офіцерську кар’єру, надто у Збройних Силах, давно минулися. Тепер, починаючи з кінця п’ятдесятих, усі ці “слуги народу” різного калібру енергійно пхали своїх нащадків або на свою партійно-номенклатурну стезю, або “штовхати науку”. Адже науковці за радянських часів отримували зовсім непогано, особливо зважаючи на статки “нєостєпєньонной” інтелігенції. Керуючись принципом “учоним можеш ти нє бить, но кандідатом бить обязан”, вони за будь-яку ціну робили “остєпєньонними” своїх чад. Хоча чому “за будь-яку”? Ціна відома — це безпардонний тиск на керівників відповідних наукових установ і навчальних закладів. Щоб “організували” написання дисертацій їхнім недолугим нащадкам.

Щоправда, тоді це в разі розголосу отримувало негативну оцінку як “зловживання службовим становищем”. Нині ж це та багато що йому подібне, і навіть незрівнянно зловмисніше за шкодою для держави, називається просто і скромно — “використання адміністративного ресурсу”. І нікого те навіть не дивує. Ніби воно так і мусить бути. Але це вже він перескочив на цілих три десятиліття. А що було тоді?

Регімантас на його провокаційне питання швидко опанував собою і з молодою довірливістю й впевненістю у своїй правоті, пояснив:

— Розумієш, мій батько не зовсім типовий партпрацівник. Він до комсомолу вступив ще в сороковому році, першим в гімназії, як тільки сюди Червона армія прийшла. Потім добровольцем пішов на фронт, на собі спізнав, що таке дихання смерті, війни — аж до звільнення Литви від фашистів. Затим встановлював тут Радянську владу. Ти фільм “Ніхто не хотів помирати” бачив?

— І не раз, — ствердно хитнув головою Володимир. — Там показане майже все те, що було і в моїх рідних краях. Війна своїх проти своїх. І кожний вважав, що правда на його боці, що правий тільки він.

— Так от, старший з братів у тому фільмі, фронтовик-комуніст — то фактично такий, як мій батько. Розумієш, він і досі вірить. Вірить в те, що в цілому вони все тоді робили правильно й живе за тими старими комуністичними законами — працювати для Батьківщини з усіх сил і ні на копійку не зловживати службовим становищем.

— Ну й молодець. Мій старий такий самий. Тільки не в партійному апараті, а в системі МВС працює. Але так само ідейний. Так що я тебе цілком розумію.

— А якщо розумієш, то навіщо питаєш, як я став десантником? Ти ж знаєш, що Литва буквально нашпигована військами: дві повітряно-десантні дивізії тут дислокуються, не кажучи вже про мотострілецьку й ракетну. Одна з таких частин стоїть і в моєму рідному містечку. Як іде який взвод, то горланить “Лучше нєту войск на свєтє, чєм дєсантниє войска”. І так щодня, зранку до вечора. Друзі дитинства — діти офіцерів, з ними ще підлітком почав стрибати з парашутом. Вони хотіли піти шляхом батьків — і я разом з ними. То що ж тут дивного, що я опинився у “РВВДКУ”?

— В принципі, нічого. Після того, що ти сказав. Але як далі? В Радянській армії повітряно-десантних дивізій сім, з них в Литві — лише дві. Не сподіваєшся ж ти все життя в Каунасі прослужити?

— Чом би й ні? Чому “лише дві”, а не “цілих дві”?

— Тобі видніше! — Ухилився від теми Шеремет. — Я знаю одне — українці переважно служать далеко від України. І чим вищий чин — тим далі від землі, на якій народився, від місця, де світ побачив, де пуповина зарита. Так що вважай, стережися.

І як у воду дивився. Тому що після тієї осені сімдесятого зустрів Регімантаса аж через п’ять років. Причому не в по-європейському ошатному Каунасі, а в зомлілій від середньоазіатської спеки Фергані.