Переломні вісімдесяті

Володимир Пасько

Нещадне сонце розпекло літне поле кабульського аеропорту, немов пательню. У тремтливих висхідних потоках гарячого повітря маревом коливалися довколишні гори. Шеремет вже години дві товкся, обливаючись потом, біля евакуаційного приймача в сподіванні спіймати якийсь попутний авіатранспорт, щоб дістатися до свого Баграму. Та даремно. А день вже добігав кінця. Можна зрозуміти радість, з якою він зустрів вертолітну “пару”, що зайшла на посадку. Не встигли колеса торкнутися порепаної від спеки землі, як борттехнік квапливо відкрив дверцята й викинув сходи. По них миттю злетіли двоє, приймаючи на себе ноші з пораненим. До вени на його руці від флакона з кровозамінником, якого тримав, очевидно, медик, тяглася життєдайна трубочка.

Так само хутко вискочили ще двоє і всі разом бігом понесли бідолаху до евакоприймача. За два місяці служби в Афганістані Шеремет встиг звикнути до подібних сцен. З черева “вертушки” втомлено-неквапно виповзли ще кілька вояків. Сітчасті маскувальні комбінезони, зброя, засмаглі обличчя — все припало густим пилом, на тлі якого поблискували тільки очі й зуби. Щось у поставі та обличчі одного з них видалося йому знайомим. Та це ж Регіс! Висохлий, схожий на друзку чи запечену скоринку, але ж — він!

Тому, хто не був на війні, важко собі уявити, яка то радість — зустріти товариша з мирного життя, та ще й отак неждано-негадано, щойно вирвавшись із пекла. Після міцних обіймів і поплескування один одного по плечах, Казакявичус категорично відкинув будь-які його спроби все ж якось добратися до свого гарнізону:

— Ця “пара” кабульська й сьогодні більше нікуди не полетить. Скоро вечір і навряд чи щось інше ще буде. А тому ніяких “але” — їдемо до мене. Полетиш завтра вранці. Де ночувати й харчуватися, те в Афгані значення не має: жінка не запитає і голодним не залишать. Так що — вперед!

103-тя гвардійська повітряно-десантна дивізія, в якій служив Регіс, так звана Вітебська, за місцем своєї дислокації в СРСР, стояла поруч з аеродромом. Доки їхали кілька хвилин, той встиг проінструктувати своїх людей. “Ти вибач, це я щоб потім не відволікатись”, — приязно глянув на Шеремета.

Помешканням приятеля виявилася маленька кімната в “модулі” — типовій для радянських гарнізонів у цих краях збірно-щитовій дерев’яній споруді, яка своїми тонкими стінами влітку не захищала від спеки, а взимку — від холоду. В кімнатці ледве вміщалися нехитрі меблі, найгабаритнішими з яких були два ліжка.

— Вибирай яке до вподоби, — кивнув Регіс.

— Те, яке не твоє. А сусіда хто? І де?

— Ми обидва заступники начальника політвідділу дивізії, тільки він — по наших військах, а я — зі спецпропаганди. По роботі з афганцями, якщо простіше. Тому одночасно в цій кімнаті практично не буваємо — то він десь гасає, то я. Так що не хвилюйся, ніхто нам не заважатиме, — почав поратися по-хазяйськи Казакявичус. — І повечеряти, і чайку зі смаком попити, а головне — бодай поговорити по-людськи.

Наскільки це було важливо для Регіса, він усвідомив дещо пізніше, коли вже нагомонілися про сім’ї та поточні справи — як служба, облаштування, стосунки з начальством і, як часто доводиться “ходити на бойові”, їздити по “маршруту”, по кишлаках. Шеремет був ще новачком в Афганістані, тому з цікавістю і допитувався, і слухав.

— Що тут насправді відбувається, питаєш? Звичайнісінька громадянська війна, як у нас у вісімнадцятому — двадцятому роках. В яку ми вляпалися майже так, як країни Антанти в ті часи. Тільки із зворотнім знаком: ті підтримували білих, а ми — червоних; вони окупували окремі райони, а ми всю країну. Або приклади ближчі можна взяти — Корея, В’єтнам. Дуже схоже.

— Але ж там були “прокляті імперіалісти”, такі-сякі немазані-немиті. А ми ж — провідники найсправедливішого й найкращого в світі соціалістичного ладу.

— В тім-то й справа, що особливої різниці в методах не видно. Війна — жорстока справа. Брудна…

— Мета виправдовує засоби — давно і не нами придумано. Стосовно цього як? Мети, маю на увазі.

— Як тобі сказати, — на мить замислився Казакявичус. — Я краще тобі розповім, а ти сам думай. Якщо схематично, то це виглядає так. В країні епохи феодалізму купка інтелігентів – романтиків соціалістичної ідеї, за підтримки купки такої ж орієнтації військових, організувала державний переворот і захопила владу. До тих, кому вдалося дорватися до влади, завжди прагнуть приєднатися. І не так ідейні прихильники, бо звідки їм взятися в такій відсталій країні? Поприлипали переважно всілякі авантюристи й честолюбці. Стара ж феодально-релігійна верхівка досить сильна. Народ — темний і затурканий. Соціалістичні ідеї нової влади для нього просто незрозумілі.

— То як же це виходить? Що в уряду соціальна база з одного боку ніби і є, а з іншого — її нібито й немає?

— Приблизно так.

— Виходить, ми з народом воюємо?

— Я б так не сказав. Але якщо брати соціально активну його частину, то близько до правди. Пакистан, Індія, Іран поруч, вони там бувають і бачать. І для них привабливішим уявляється шлях демократизації азійського зразка, аніж диктатури робітничого класу. Якого в них до того ж практично і немає.

— Тоді тобі не позаздриш. Як же ти проводиш за таких умов свою “спецпропанганду”?

— Просто намагаюсь хоч якось допомогти цим бідним людям, бодай чимось реальним. Кілограмом рису голодному, цукеркою дитині, розповіддю про те, що є й інше життя, окрім їхнього злиденного.

— Це на п’ятнадцяти відсотках території країни, які контролює уряд. А на вісімдесяти п’яти інших хто їм і що роз’яснює?

— Мула закликає до джихаду — священної війни проти невірних, тобто, проти нас.

— Слухай, Регісе, якщо це так, то за яким правом ми тут знаходимося?

— Ні за яким. Якби ми посадили тут нормальний уряд, який би міг втриматися без нас, і пішли — то було б ще якось зрозуміло. Нехай він був би не такий соціалістичний — дідько з ним, аби не ворожий до нас. Але нас потягло допомогти їм побудувати тут соціалізм. Те, що ми самі толком не в змозі побудувати в себе, в своїй країні. За шістдесят п’ять років. То вже інакше, як старечим маразмом не назвеш.

— А що ж тоді по-твоєму уявляє собою наш “развітой соціалізм”? “Окончательная і бєсповоротная побєда соціалізма в СССР”?

— Скажи мені краще, який головний економічний принцип характеризує оте і “полноє”, і “окончатєльноє”, і “развітоє” “построєніє”?

— Ображаєш, товаришу замполіт. Нас ще в школі вчили, що соціалізм — це коли пропозиція випереджає попит.

— А в нас що ти бачиш? Годуємо своїх солдатів, які зброєю запроваджують соціалізм, бараниною, закупленою в капіталістів Австралії чи Нової Зеландії. Бо свого м’яса країні невистачає. У “військторгу” продаємо нашим “героям” як знак особливої милості і турботи “партії і правітєльства” елементарні речі, але нормальної якості. Тобто — імпортні. А що везе із собою додому наш герой? Куплене тут контрабандне барахло. Бо тут воно є, в охопленій війною країні, а вдома, в країні розвинутого соціалізму, за ним потрібно попобігати, висунувши язика, щоб знайти.

— При чому тут баранина і барахло? — здивувався Шеремет.

— Ти що не розумієш? Адже це сороміцтво — країна, яка збирається виграти третю світову війну, всюди похваляється своєю потужністю, насправді з натугою утримує всього стотисячну діючу армію, яка до того ж веде бойові дії досить невисокої інтенсивності. Весь світ це розуміє. І зловтішно чекає, доки ця війна не виснажить нас економічно геть зовсім. Враховуючи наші видатки на протистояння з Заходом в Європі і з Китаєм на Далекому Сході.

— То який вихід? Що робити?

— Як американці у В’єтнамі: допомогти аборигенам створити свою армію, а самим мерщій звідсіля, курс — на Полярну зірку. А вони нехай змагаються тут між собою, скільки їм влізе. Або американський же варіант в Кореї: поділити цей Афганістан по Гіндукушу на Північний і Південний — і нехай собі воюють, скільки сили стане. Самим знову ж стрибок убік.

— Щось про таке не чути. Ні в Союзі, бо чого б я тоді дурний сюди їхав? Ні тут у вас, на місці. Тому навряд, щоб так, ми ще нізвідки добром не йшли, свого просто так не залишали. Якщо й не свого, то бодай раз взятого.

— Боюсь, як би цього разу хороший апетит наших “крємльовскіх мєчтатєлєй” нас не підвів. Щоб нам тут цей шматок поперек горла не став, — роздратовано кинув Казакявичус. — Піти все одно доведеться, тому треба дуже міцно продумати — як? Щоб не залишити тут по собі вічну зненависть.

— Та що ти тієї нудьги напускаєш? Не затим же ми всьому світові виклик кинули, щоб одразу задкувати. Сила солому ломить. З “мультуком” столітньої давності, часів другої англо-афганської війни, або гвинтівкою часів Першої світової проти нас багато не навоюєш. Навіть якщо автомат Калашникова, кулемет ДШК та гранатомет з мінометом додати.

— Ти ще їх не знаєш. Воєнний шлях вирішення проблеми реально може бути лише один, але навряд щоб хто з наших “старп…в”, там, у Кремлі, на це відважився.

— То ж який? Що маєш на увазі?

— Влаштувати їм тут приблизно те, що німці влаштували нашим партизанам. Або як було в наших з тобою краях в перші повоєнні роки. Нагнати сюди десантури, вертолітників і — “огонь на пораженіє”. На постріл з гвинтівки — постріл з гармати. Як в Будапешті в п’ятдесят шостому. Щоб духу навіть боялися.

— Мусульмани — не “упівці” і не “лісові брати”, а тим більше не мадяри. Та й їхні гори — не наші ліси.

— От бачиш, ти сам собі й суперечиш. “І хочєтся, і колєтся…” І “мама” — світова спільнота, — “нє вєліт”. Але одна справа, коли в нас, в майора й підполковника, розгардіяш в голові, і зовсім інше, коли там, в Москві, ніяк не спроможуться на якесь певне рішення. Отому ми отак і тупцюємо вже замалим три роки на одному місці — ні справжньої війни, ні справжнього миру.

Ніхто з них не міг навіть уявити собі, що та дивна війна тягтиметься ще понад шість років, калічачи сотнями тисяч тіла й душі з обох сторін. І відіграє для могутнього Радянського Союзу ще драматичнішу роль, ніж для Російської імперії російсько-японська війна.

Не гадали вони й про те, що ця їхня зустріч в Афганістані — перша й остання на цій землі. За якихось два тижні по тому дивізія Регіса проводила бойову операцію у взаємодії, як водиться, з афганськими частинами й за підтримки місцевої душманської банди, яка вирішила перейти на бік “народної влади”. Все, як завжди. Не було чимось надзвичайним і те, що в ході бойових дій душманський командир зрадив і знову перебіг до своїх. “Кто мне друг, кто мне враг — /разберусь как-нибудь, /Я российский солдат— / труден-долог мой путь”, — співалося в одній з їхніх пісень. Гіршим було те, що “дух” завів у засаду нашу роту, яка зазнала значних втрат. Організовував пропагандистську роботу з тією бандою і представником штабу дивізії в батальйоні, який постраждав, був гвардії підполковник Казакявичус. Його достроково відправили в Союз із заплямованим мундиром — стягнення по службовій і партійній лінії.

Про це Шереметові коротко оповів його колега по посаді, коли він заїхав до “десантури”, щоб знову побачитися з Регісом. Зазвичай політпрацівники своїх ніколи не “здавали”, тому він був вкрай здивований. Його спроби щось уточнити — як, за що, адже бойовий офіцер, — успіху не мали. Колега лише з докором глянув на нього: “Ну що ти з мене намагаєшся все щось витягти? Адже сам розумієш — підставили його і зхарчили. За що — не питай, бо й сам толком не знаю. То їхні “політбойцовські” справи. Бувай здоров, сам не підставляйся і мене не штовхай…”

Про те, що в середовищі армійських політпрацівників закони вовчі, він знав. Але щоб їхньою жертвою упав один з кращих, з чистіших і розумніших, “комісар”, його друг — від того чимось бридким і холодним війнуло по душі. А згодом, коли побачив “Сколько здесь потеряно и смято / добрых чувств и нежности людской”, про що також співалося в їхніх піснях, на душі стало ще й тривожно. Бо система відстрілювала, здавалося, кращих. Ті, хто покладав всі свої сили на службу, на справу – саме вони й виявлялися найбільш вразливими у випадку якогось банального тимчасового неуспіху. Ті ж, хто зосереджувався насамперед на страхуванні себе від можливих неприємностей, – ті дірочки на мундирах під ордени пробивали. В альтернативі “самовіддане виконання обов’язку — імітація діяльності й самозбереження”, “герой — пристосуванець” система заохочувала друге і зневажливо-поблажливо ставилася до першого.

Як казав йому один такий майбутній “полководець”, показуючи на свою загальновійськову емблему — зірку всередині лаврового вінка: “Ти знаєшь, как моя емблєма расшифровиваєтся? Сіжу в кустах і жду гєроя. Запомні. Вот так-то…”

Не дивно, що за таких умов головною метою звичайного офіцера ставало — вижити. За цим принципом велися і бойові дії — вижити самому і не втратити своїх людей. А накази командування типу “овладєть висотой…”, “занять кишлак…”, “прочєсать ущельє і унічтожить…”, “разгроміть банду в районе…” — то все за принципом “казала Настя, як удасться”. Удасться — зробимо все. А не вдасться — що ж, головне — аби втрати були не вищі від середньостатичних за армійські.

Така війна — з такими цілями, методами, ідеологією, професійною ментальністю, — вона була приречена на поразку від самого початку.

— Поразку, яку багато хто все ще сподівається і намагається перетворити на перемогу. Нічого з того не вийде. Тепер до влади, нарешті, прийшли нормальні люди. З мізками, не з’їденими атеросклерозом, а в багатьох до того ж ще й алкоголем та нікотином. І з нормальною партійною етикою, що також для нас є проблемою, однією з перших, — збуджено поблискуючи очима, говорив йому Казакявичус, коли вони зустрілися в Каунасі у вересні вісімдесят четвертого.

Афганська епопея на той час вже закінчилася — що для нього, що для Шеремета. Повернувшись до Академії в лютому вісімдесят четвертого, він вибрав для себе в числі службових завдань керівництво стажуванням слухачів саме у десантників, щоб знову відвідати любий йому Каунас. Сподіваючись, передусім, на зустріч там з Регасом. І вона справді відбулася. Тільки той тепер служив в столиці, у Вільнюсі, і приїхав сюди заради нього.

— НачПО, начальник політвідділу в дивізії — типовий продукт системи. Комуністично-патріотична фразеологія з комплексом ритуальних процедур — і все. Головне — аби все було гладенько на папері і аби вчасно “стукав” на командира та його “замів”, заступників. — Згадував свої афганські часи Регіс, коли вони сиділи з Володимиром удвох. — Ну а ми, його особисті заступники, — то за посадою його права й ліва рука і щоб не були йому конкурентами. Я прийшов до Афгану з Каунаса на рівноцінну, як має бути, посаду — на полк. Вже там мене ніби-то підвищили — на замначПО з спецпропаганди. Мовляв, сам не слов’янин — легше буде з “чурками” розібратись. Я це розумів і працював на совість. Але, видно, тодішній виступ батька не минувся. Моєму службовому зростанню, цілком нормальному, без карколомних стрибків, ніби й не заважали, але, як я зрозумів, відстежували.

Якось “на бойових” розслабилися разом з “особістом”. Я від політичного відділу з тим окремим посиленим батальйоном був, а він — від “особого”, КДБ. Завдання ми успішно виконали, причому — складне, під кінець дня вийшли до своїх, зранку — марш в пункт постійної дислокації в складі дивізійної колони. З цим і сам комбат впорається. “Кишмишовка”, місцевий самогон, але з винограду, відбивав памороки одразу, сам знаєш. Та й втомилися дуже. Отоді-то “особіст” і ляпнув: “Ми про тебе все знаємо, Регісе. В тому числі і про заяву твого батька. Ти молодець, що сам написав рапорт сюди, в Афганістан. Зробиш висновки, поводитимешся пристойно — все буде гаразд, все спишемо, про все забудеться”.

— Що “спишеться”? Ти сам десь виступав, в чомусь вину особисту відчуваєш?

— Та ніби-то ні. Хіба що за розмови з тобою. Однак ти ж знаєш, як в нашій системі, в політорганах — “бєспрєдєльная прєданность партії і дєлу лєнінізма…” Причому демонстрація неухильно і щохвилинно. Це я міцно засвоїв ще в Академії.

— А чому ж тебе тоді в Афганістані підставили?

— Звідки знаєш, що саме так?

— Твій же офіцер і розповів, але без подробиць.

— А які тут особливі подробиці? Ти ж знаєш, що за вербовку всіх і вся відповідав начальник “особого отдела”, щоправда, перед своїми, по своїй, “кадебешній” лінії. Серед противника, тобто — всіх афганців в зоні нашої відповідальності, — вів роботу начальник розвідки. Ці два кадри вкупі і розкопали десь того “польового командира”, якому просто треба було на чомусь або на комусь заробити — харчі, боєприпаси, передих від гонитви й небезпеки. Вони з ним і домовлялися. Я ж тільки роз’яснював цим “духам”, але тепер вже ніби нашим, лінію їхньої НДПА і нашої КПРС.

— Чому ж тоді “офірним козлом” зробили саме тебе?

— А ти що, не зрозумів? У мене ж був за службовими обов’язками практично необмежений контакт з афганцями. А з яких питань — хто проконтролює? На моїй посаді можна було “крутити” що завгодно — від елементарного барахла до валюти й наркотиків. І потрібно було це робити. Забезпечувати інтереси певних осіб, та й свої також. Щоб було, як у цирку: всі сміються і всі задоволені. Від Кабула й до Москви, від останнього “спецпропагандиста” тут і аж до щонайвищих у “ГлавПурі”там.

— Далі можеш не казати. Що тобі влупили?

— По партійній лінії — “строгача”, сувору догану, по службовій — “рівноцінну посаду з меншим обсягом роботи”.

— То ще й по-Божому. Тепер хто ти, що і як?

— Старший викладач військової кафедри Вільнюського університету. Все в суворій відповідності до вироку. Сім’я поки що тут, але квартиру у Вільнюсі скоро обіцяють, адже “афганців” там практично немає. Так що, все нормально. Дисертацію навіть пишу.

— На яку тему?

— “Організація й методика пропагандистської роботи серед місцевого населення в районах бойових дій в гірсько-пустельній місцевості”.

— І воно тобі треба після того всього? Ти думаєш тобі дадуть написати правду? Точніше, з нею захиститися? Я також зібрався робити дисертацію, також на тему Афганістану. Але мене всі мої керівники знають давно, я їх також, тому одразу попередили: “Володю, тільки без фокусів. Що можна, а що ні, ти сам знаєш”. От і все, коротко і ясно. Так що подумай…

— Однак якщо я не напишу, як воно було насправді, то тоді хто?

— Тобі вже раз пояснили, що таке правда. І в чому смисл життя.

— Нічого ти не розумієш. Тепер інші часи, інші люди прийшли до влади, нарешті. Ти Михайла Сергійовича Горбачова слухаєш? Це ж небо і земля в порівнянні з тими, що були.

— Може, воно й так, але глянь і з іншого боку. Доки я був у Афганістані, у вас тут трьох генсеків на лафеті провезли й до Кремлівської стіни поклали. Про цього я два роки тому навіть і не чув. А тепер він — необмежений правитель всього Радянського Союзу, велетенської країни. Це подібно до того, як за два роки з безвісного генерала — та в Міністра оборони. Я такого карколомного стрибка не розумію. Тож сумніваюся, щоб з того що добре вийшло.

— Партія потребує оновлення, ми ж з тобою про це ще до Афгану говорили.

— Однак не таким же шляхом. Хоча — хіба я проти лінії партії? Тільки “за”! Дай Боже, щоб наш новий генеральний секретар не був таким, як попередні.

— Точніше — став таким, як перший!

— Ти вірно все згадав? Першим генсеком був Сталін.

— Вибач, я за духом забув про букву. Безперечно, я про Леніна.

Обидва тоді ще не знали всієї тоді прихованої від людей інформації про “вождя мірового пролєтаріата”. Яку одні називають “подлой клєвєтой”, а інші — “справжньою правдою”, треті ж, яких більшість, мляво бубнять: “хто його зна, як воно було”, “він також людина”, “що старе ворушити”, “при комуністах було не гірше, якщо не краще”.

— Вибач, Регісе, але ми вже мали одного разу “повернення до ленінських норм партійного життя”. За часів “дорогого Микити Сергійовича”. Та й кожний наступний Генсек на повному зібранні творів Леніна заприсягався, як на біблії. А в результаті що?

— Цього разу все буде інакше, я відчуваю. Бо більше такого терпіти вже не можна. Інакше — навіть не уявляю, що буде. В галузі ідеології — застій і безсоромна брехня, в системі партійно-державного будівництва від “демократичного централізму” залишилось лише останнє, в громадському житті — махрове міщанство і подвійна мораль, в економіці — катастрофічне падіння темпів розвитку, в управлінні народним господарством і його організації — низька ефективність і висока затратність. Всюди окозамилювання і пияцтво.

— Тебе послухати, то в нас ніде жодної світлої плями немає, — поморщився від такої чорноти Шеремет.

— Чому ж? — сумно посміхнувся Регіс. — Є. Радісні реляції в газеті “Правда”. Для професійних партпрацівників і легковірних ідіотів.

— Все, що ти кажеш — воно, звичайно, “імєєт мєсто бить”. Однак народ же не проти. Завзято бігає по магазинах і терпляче “відпочиває” в чергах. Я, наприклад, дійшов обгрунтованого висновку: для того, щоб типова радянська сім’я жила більш-менш нормально, в ній неодмінно повинні бути три складові.

— Цікаво, то що ж за такі?

— Чоловік і жінка, щоб будувати соціалізм, а заодно робити дітей і заробляти гроші. Це перша складова, основна. Друга — діти, яких має бути одно-двоє, бо на більше не заробиш, щоб прогодувати, як би не намагався. Третя складова — це бабуся-пенсіонерка, яка бігатиме по магазинах і стоятиме в чергах, щоб “отоварити” гроші, зароблені подружжям і забезпечити сім’ю.

— То що ж це, нормально по-твоєму? А подивися, що в нас розрахунковою одиницею стало? — Пляшка. Майже за все. Роботяга за пляшку будь-що з роботи вкраде й винесе.

— “Водка стала сємь і восємь / всьо равно ми піть нє бросім / ну, а єслі станєт больше / тогда будєт так, как в Польше” — це в Пітері придумали вже давно, — невесело засміявся Шеремет. — І ти гадаєш, що новий Генсек щось зробить? Андропов он спробував — і що з того?

— Йому віку не вистачило. А цей молодий, здоровий — сподіваюсь, зможе. Бо інакше — кінець. Ти Оруела читав, “84-й рік”? А Войновича “Москва в 2024-му році”?

— Звідки? Щоправда про те, що це “подлая клєвєта на Совєтскій Союз і соціалістічєскій строй в целом” — про це я знаю достеменно. І гнівно засуджую, як і всі радянські люди, — жартома вдав обуреного Шеремет.

— Не блазнюй, — поморщився Регіс. — Ознайомишся в оригіналі — зрозумієш. Я допоможу, дістану.

— Ні, дорогенький, дякую. Я навмисне ані “ворожих голосів” не слухаю, ані літератури дисидентської не читаю. Щоб коли де навіть і ляпну щось не те, то буду твердо впевнений, що це моє власне. Яке народилося на грунті ретельного вивчення марксизму-ленінізму і співставлення його з реальним життям. А це вже інша справа. Зовсім.

— Чому, цікаво?

— Бо то вже моє переконання. Особисте. За яке й поборотися не гріх, та й постраждати можна, якщо вже дуже потрібно або не так карта лягла.

— Що ж, можливо, ти й маєш рацію — доходити до всього своїм розумом. Ти про такого генерала, Григоренка, — чув?

— Це з Академії Фрунзе? Який щось там на одній з партконференцій “врізав” проти спотворення ленінської лінії в житті партії?

— Що ще знаєш про нього?

— Та більше нічого. Не знав би й того, якби не навчався у тій академії на курсах, та не розповіли пошепки обізнані товариші.

— Непересічна людина і справжній комуніст. Нещодавно вийшли його спогади, мені дали почитати — так я потім місяць ходив сам не свій. Він ще двадцять років тому передбачив те, що в нас тепер починається. “Демократизація, гласність, перестройка” — це єдине, що може ще нас врятувати.

Шеремет промовчав. Він не був ні “бійцем ідеологічного фронту”, ні, боронь Боже, “дисидентом”, тому сприймав усі ці нові віяння без особливих емоцій. Тим більше, що за два роки в Афганістані відвик і від “марксистсько-ленінської підготовки”, обов’язкових щотижневих занять, і від конспектування “класиків” і документів великих партійних форумів. Їхня справа була воювати за ті “ідеали”, а не базікати про них.

Продовження тієї розмови відбулося аж через два роки. Регіс за цей час просунувся по службі, отримав звання полковника. На повідомлення Шеремета про приїзд відреагував негайно. І в першу ж суботу вони сиділи в схованому серед лісу затишному ресторанчику “Мішкас”, від російського “Мішкі” — ведмеді, в якому господарював добрий приятель Регіса.

За кілька днів між приїздом і цією зустріччю Шеремет встиг наблукатися знайомими вулицями, відвідати знайомі місця. В шпарину, на рівень якої прочинив двері на Захід Горбачов, потужно увірвалися свіжі вітри, які швидко роздмухали іскри підприємливості, що жевріли тут ще від сорок четвертого року. І цих небагатьох іскор виявилося досить, щоб всюди почали настійливо пробиватися паростки нового економічного життя. Склалося враження, що головними словами в лексиконі стали “кооператив”, “оренда” і похідні від них.

Казакявичус підтвердив його спостереження:

— Що ж тут дивного, якщо в Литві ще живі і навіть до певної міри дієздатні люди, які мають досвід власного господарювання, їм тепер по сімдесят років. А з тих, кому зараз по тридцять п’ять і більше, багато хто добре знає про це від своїх батьків. У Сибіру ж не всіх понищили, багато хто тут відсидівся або там вцілів і повернувся. Тому — в нас є з чого рости тим новим формам економічного життя, до яких заохочує тепер партія.

— А що ж іншим республікам робити? Якщо в нас наймолодшому, який народився при капіталізмі, вже під сімдесят? Про тих, хто мав якусь свою справу, годі й казати — їх самих винищили майже всіх, а з дітей навіть дух батьківської підприємливості повибивали. Принаймні, з кого зуміли, а таких більшість. Так що у нас один пролетаріат залишився — хоч в місті, хоч в селі.

— Що, так дуже помітна різниця між Каунасом і Пітером?

— В цьому аспекті — так. У нас кооператив — це перш за все скажені ціни, якість — так собі. У вас більше схоже на те, як воно має бути.

— Що тут скажеш? При нових економічних формах кожен кує своє щастя по-своєму, як уміє. Такий закон підприємництва.

— Дуже вже швидко ти ці нові закони вивчив. Коли встигаєш? Адже над дисертацією працюєш, не закинув?

— Та не закинув. — Без захоплення посміхнувся Регіс. — Але тому й вивчив нові економічні віяння, що тему змінив. Тепер в цьому напрямку працюю. Ти був тоді правий — за рік зрозумів, що захиститись з тим, що я хотів зробити, не дадуть. Надто багато небажаних паралелей виникало, якщо називати речі своїми іменами.

— Між чим і чим? — не зразу зрозумів Шеремет.

— Між нашою і їхньою пропагандою. Про авторитарно-тоталітарний режим вже й не кажу — там аналогія майже повна.

— Здається мені, що ти ті “паралелі” сам знаходиш, бо надто вже глибоко копаєш. Дивись, як би й тут в тебе того самого не вийшло — накопаєш на свою голову…

— Не можу ж я, вивчаючи діяльність сучасних кооперативів, оминути кооперативний рух в довоєнній Литві. Знаєш, скільки там цікавого і корисного!

— Во-во, давай. “Вперед, на міни!”, — як в нас казали. Соціалізм ніхто поки що скасовувати не збирається, а ти тут за приклад буржуазну Литву береш. Ну взяв би хоча б часи НЕПу.

— Так його ж в Литві не було, вона ж тоді до складу Союзу не входила.

— Яка тобі різниця? Головне — щоб знову не “зарізали”. А бути корисним своїй Литві тобі ніхто не заважає, кандидатом наук це робити навіть краще.

— Щось ти дуже вже конформістом став, дорогий друже. З чого б це раптом?

— Ти думаєш, тебе одного “фейсом об тейбл” потовкли? Мені також делікатно, через третіх осіб, пояснили, що “академії герої не потрібні, академії потрібні слухняні”.

— І що ж ти їм на це?

— Переконливо пояснив, що я за береги Неви не чіпляюся, а тому якщо ми з вами не в лад, то я зі своїм назад, як-то в нас кажуть. А щоб полегшити їм мізкування, запропонував відправити мене знову до Афганістану, там якраз вакансія радника при їхній Академії відкрилася. А за цей час, за цілих три роки, як казав відомий східний мудрець, щось та станеться…

— З тобою не знудишся. І яка реакція?

— Сказали, що я їх неправильно зрозумів і залишили у спокої. А я стежу за собою, щоб не дуже “геройствувати”. Так і живемо — в стані збройного нейтралітету. Але то мої дрібні справи. Ти скажи мені краще про інше, що я у вас тут бачу, окрім цих економічних новацій.

Затим в кількох словах Шеремет повідав другу, що не може не помітити подальшого зростання виявів національної відокремленості. Ще не сепаратизму, так би не хотілося говорити, але вже чітко визначеного ізоляціонізму. Якщо коротко й чітко, без словесного туману, то: “Ви, росіяни і всі інші, хто з ними — ви зі своїм СРСР самі по собі, а ми, Литва, — також самі собі. Хоча й у цьому ж СРСР. Поки що …”

Казакявичус стенув плечима:

— Що тут можна вдіяти? “Гласність” дала можливість відкрити рота тим, хто досі змушений був мовчати. “Демократизація” поставила під сумнів непорушність і безконтрольність партійно-радянської бюрократії, яка узурпувала владу і з демократичного централізму залишила лише останнє. “Перестройка” вселила в людей надію на краще. Перш за все віру в можливість перебудувати його на більш розумних і відповідних потребам простої людини засадах, ніж було досі — як те диктувала Москва.

— Хіба вона вже перестала диктувати?

— На жаль, поки що ні. Але, я гадаю, що то вже буде не так довго. В нашому суспільстві, та й у республіканській партійній організації дедалі більшої ваги набирають сили, які вимагають принципового перегляду стосунків республіки з центром.

— Що ти маєш на увазі? — Не одразу зрозумів Шеремет. — Чого саме прагнуть оті ваші “сили”?

— Надання Литві повної свободи господарювання і громадського життя. За центром — лише оборона й зовнішні стосунки, та й те за узгодженням з нами. І частково зовнішня торгівля. Решта — в компетенції республіки.

— А як же загальнодержавні проекти? Космос, приміром, атомна енергетика, Байкало-Амурська магістраль — та всього й не згадаєш одразу.

— І не потрібно згадувати. Навіщо? Навіщо нам БАМ, яка десь за десять тисяч кілометрів від нас? Навіщо нам ота АЕС, яку нам вибудували в Ігналіні, як вам в Чорнобилі, не питаючись ні нас, ні вас, ще й за одним проектом? Та й багато чого іншого з тим же знаком питання.

— Зачекай, соколе ясний, не поспішай. Тоді ж зруйнується єдиний народногосподарський комплекс, в який ми хочеш-нехочеш, але зав’язані. Всі п’ятнадцять республік. Всі! Ти ж повинен краще за мене це розуміти.

— Я й розумію. Але ти спробуй поясни пересічному литовцеві, чому його народ повинен розтринькувати свої сили і ресурси в ім’я всіляких незрозумілих амбітних проектів Москви. Вони йому потрібні? Та він хоче розпоряджатися своїм кровним, заробленим своїм потом і кров’ю, сам. А якщо комусь щось кудись давати — то принаймні знати, на що воно піде. Якщо на війну в Афганістані чи ще на щось подібне, то — зась. Якщо на підтримку комуністичного руху від Північного полюсу і до Південного і від Близького Сходу до латиноамериканських Анд — також треба подумати.

— А наука, а космос — також ні до чого? — наполягав Шеремет.

— Литовці, сам знаєш, далеко не безталанні люди, але всі більш-менш солідні науково-дослідні установи де створюються? В Росії, та ще на Україні. В республіках якщо щось пристойне і є, то тільки центрального підпорядкування. Як і промислові підприємства, до речі. Стосовно ж космосу — скільки серед космонавтів литовців?

— Одразу не згадаю.

— Розслабся — жодного. Правда, в кіно було — наш Будрайтис виконав роль космонавта. І все. Давай подивимося, хто підкорює космос? Росіяни, трохи розбавлені українськими та білоруськими братами, “іншої ж тварі — по екземплярі”, вибач за каламбур. Щоб мали ким пишатися, щоб національні герої були. У всіх, окрім прибалтів. Навіть у монголів — і то є …

— Стривай, не гарячкуй, принаймні в цьому. Ти ж знаєш, чому так, — енергійно заперечив Володимир. — Тому що ваші до армії просто не йдуть. Тим більше в летуни. А в космонавти відбирають саме таких.

— Не скажи. Ткачиху в космос запустили, лікаря також, інженерів всіляких серед них половина — то що ж, прибалти суціль одні свинопаси? Таких спеціалістів не мають?

За столом запала гнітюча тиша. Шеремет був приголомшений почутим. Одна справа, якби якийсь цивільний, недостатньо свідомий та ще й, може, з постраждалих. А цей же з наших, радянських, офіцер-політпрацівник. Що ж це воно коїться, куди йдемо? І до чого прийдемо?

Ніби прочитавши його думки, Казакявичус з гіркотою вичавив:

— Думаєш, мабуть: ось яким сяким—таким ревізіоністом-націоналістом старий приятель став? Гадаєш, мені легко було сказати усе це тобі?

— Та ні, що ти. Адже ж знаєш, що я сам не в “бєлокамєнной рождьон” і великодержавним комплексом не страждаю. Як ти свого коріння тримаєшся, так і я свого. І якби інакше — то ще невідомо, чи ми б так близько зійшлися. Справа в іншому. Те, про що ти говориш — воно, безумовно, підгрунття має. Але щоб так гостро ставити питання…

— Ти ще не чув, як його інтелігенція наша ставить. А я ж в університеті працюю, не забувай. Там же левова частка нашої інтелектуальної еліти зібрана. Послухати їх — так мої слова то м’якотіле сюсюкання. Молодь дедалі частіше Леніна і Союзний договір двадцять другого року цитує — “самоопрєдєлєніє вплоть до отдєлєнія”.

— Але ж ти розумієш, що цього ніхто не допустить. Згадай бойовий шлях своєї рідної дивізії.

— Тому я й покладаю такі надії на Горбачова. Що він зрозуміє прагнення республіки і знайде шлях трансформації СРСР з нинішньої суперцентралізованої наддержави — страхопудла для всього світу на щось більш-менш цивілізоване.

— Соціалізм з людським обличчям?

— Приблизно так. Враховуючи ситуацію з національним питанням.

— А ти впевнений, що йому це дозволять? Для реалізації будь-яких проектів потрібно, як мінімум, дві передумови. По-перше, належне наукове обгрунтування і детальна програма дій. По-друге, люди, які прониклися б розумінням тієї програми і горять бажанням її втілити. Де та програма? Це, як на великий рахунок, повинна бути нова програма партії. Де вона? Немає. Де ті люди? Він зараз гарячково поміняв всіх старих на майже всіх провідних постах. Але за яким принципом? Нехай гірше, аби інше? Вони що, ці нові — його ідейні прихильники? Та вони на словах підтримають кого і що завгодно, аби до влади дорватися. А там — трава не рости…

— Чому ти так скептично до нього налаштований? — Невдоволено сопонув Регіс.

— Знаєш, мені, якщо відверто, однаково, хто в нас керує. Надто вже велика дистанція між такими, як ми з тобою, і ними. Коли помер Брежнєв, я якраз в Афганістані був. Гадаєш, когось це особливо стривожило? Та нічого подібного! Зранку на розводі офіцери пошушукалися — і все. Роз’їхалися всі у своїх справах. Ніхто з командування слова не сказав — боялися, чекали офіційного повідомлення, яке надійшло лише за добу по смерті. Тоді вже згребли всіх, хто без діла тинявся та під руку попався — і “обозначілі” траурний мітинг. Так що, повторюю, мені однаково. І цей не гірший від тих, навпаки — кращий: і молодий, і розумний, і демократичний, і без папірця шпарить, і з народом обнімається та руки тисне. Однак — не вірю я йому, не доведе він до добра.

— Але чому? — Казакявичус здивовано звів брови, стенув плечима.

— Нагадує він мені чимось Хрущова. Той також як кинувся все реформувати — то ледве потім оклигали. Однак це ще не все, що їх поєднує.

— А що ще?

— І той, і другий зневажили армію. А згадай, чи був коли в історії людства випадок, щоб на троні довго втримався володар, який не поважав армію? Кажуть, коли Хрущова, вже позбавленого влади, виводили із засідання політбюро, той з докором кинув Міністру оборони Маршалу Малиновському: “Ну что же ти, Родіон Яковлєвіч?” А той, відводячи очі: “Партія вєлєла, Нікіта Сєргєєвіч…” “Наш дорогой Сєргєєвіч”, тільки тепер Михаїл, армію також не любить, ох як не любить, ти ж знаєш. Це перше й головне, що не викликає оптимізму. Заперечення?

— Але ж у нас таки непомірні воєнні амбіції, треба щось робити. Бо при таких видатках на оборону, точніше, на підготовку до перемоги в третій світовій війні, ми скоро без штанів залишимося.

— Чекай, а хто нас до тієї перемоги завжди зобов’язував? Ти що, забув? Тоді нагадаю — “рідна” комуністична партія. А що таке війна за Леніним — також забув? Нагадати? А хто в нас політику визначає? Знову ж партія. То хто ж винуватий у тих непомірних амбіціях? Це, по-перше. По-друге, можна ж коригувати свою воєнну політику, не принижуючи армію, а особливо професіоналів-офіцерів. Не шельмувати їх як дармоїдів на шиї трудового народу. Хрущов — той зайшов значно далі, але цей же тільки ще починає. То на що ж добре нам сподіватися?

— Не хвилюйся, Михайло Сергійович — людина мудра і з широким світоглядом. Якщо в нас буде ставлення до армії таке, як на Заході, хіба нам буде гірше від того?

— Дай-то Бог, — зітхнув Шеремет. — Твоїми б вустами…

Вони обидва й уявити собі не могли, як буде обпльована і спаплюжена і вся армія, і особливо офіцерство в останні роки правління Горбачова та його поплічників. Коли їм буде негласно рекомендовано не з’являтися на вулицях у військовій уніформі, і навіть на службу ходити в цивільному, а потім перевдягатися. Щоб “нє раздражать народ, местноє насєлєніє” і “во ізбєжаніє провокацій”. Щоправда, народ від того перебудовних діячів любити більше не став і приліпив їм презирливе прозвисько “дєрьмокради” замість улюбленого ними титулу “демократи”.

— Що тобі ще не подобається в Горбачові? — роздратовано спитав Казакявичус.

— Та все подобається. Ти тільки скажи — чи був коли в історії прецедент, щоб щасливо закінчилося володарювання в державного мужа, поруч з яким завжди була дружина, яка щось постійно нашіптувала йому на вухо?

— Він що, не має права на особисте життя?

— Має повне і незаперечне. Це вона не має права на втручання в державні справи. А шановний Михайло Сергійович, не соромлячись, заявляє іноземним кореспондентам, що він завжди увечері обговорює з Раїсою Максимівною найважливіші справи дня. Кого ж, питається, обирав Пленум партії на керівництво державою? Його чи їх обох?

— То вже ти прискіпуєшся.

— Дай-то Бог, щоб так. Але я пам’ятаю і про леді Макбет, а Шекспір не одну звивину мав, і про Ніну Петрівну, подругу Микити Сергійовича не забув. Та й в Миколи ІІ також кохана дружина не тільки цими своїми функціями обмежувалася. Як закінчили всі ці державні мужі — відомо. Микита Сергійович — той ще з них найщасливіший.

— Ну тебе к бісу з твоїми пророцтвами. Ще зурочиш.

— Того б я не хотів. Але не можу не нагадати. Йосиф Віссаріонович Сталін — він скільки народу погубив? Або принаймні з його волі чи згоди? Багато, і навіть дуже. Всю країну багатомільйонну дибки поставив. А чому йому так вдалося, не замислювався ніколи? Не знаєш? Тоді подивися, хто з ним поруч на всіх офіційних заходах сидів. А тим паче на неофіційних.

— Горбачов, Валдісе, — то єдина наша надія. Як би там було. Бо іншого просто немає.

— Правильно, згоден. Якби тільки він ще той ідіотський антиалкогольний указ відмінив. І чим швидше, тим краще.

— Тобі що, не вистачає? Я за тобою щось такої схильності не помічав, — під’юдив його Регіс. — Ти ж знаєш, що народ насправді геть спивається.

— Але ти б повинен пам’ятати, що в Росії завжди була монополія на горілку, і держава отримувала від того величезні прибутки, які йшли на зміцнення держави, а не на збагачення окремих ділків. А сухий закон нікого ще до добра не довів і пияцтва не зменшив. Так і в нас сталося: як пили, так і п’ють, тільки тепер до того ж ще й “мужествєнно преодолєвая прєпятствія”. Від чого вона ще смачнішою стає. А тим часом до бюджету перестали надходити величезні кошти. Це така торпеда в борт корабля нашої економіки, що як би він зовсім хід не втратив. Хоча з такими знавцями, як деякі в нас є, боятися нічого.

— В мене від твоїх питань і заковик вже голова пухне, — заблагав Казакявичус. — Давай краще як слід порушимо той злощасний указ, коли “в кои-то веки” зустрітися вдалося.

Закінчили на оптимістичній і навіть веселій ноті. Не передбачаючи, що зустрінуться знову лише через п’ятнадцять років, аж тепер. Переживши за ці роки більше, аніж комусь випадає на весь вік.