Несподіване інтерв’ю

Володимир Пасько

Ускладнення ситуації в монолітному соціалістичному таборі й уточнення завдань 7-й гвардійській повітряно-десантній дивізії аж ніяк не перешкоджало виконанню Шереметом його службової місії, навпаки, навіть сприяло: частини й підрозділи інтенсивно займалися бойовою підготовкою і його підопічні курсанти не тільки отримували добрий вишкіл, а й не створювали йому проблем своєю поведінкою у вільний позаслужбовий час, оскільки такого просто не мали. Він же — навпаки. Поки курсанти набували практичних навичок служби під керівництвом офіцерів частин, Шеремет мав достатньо часу, щоб насолоджуватись тутешнім, європейським, як він тоді вважав, життям.

Володимир із задоволенням блукав чистенькими каунаськими вуличками. Відзначив про себе, з якою дбайливістю зберігаються й реставруються будівлі, які не є насправді ні архітектурною, ні історичною цінністю, просто через те, що старовинні, що їм пощастило зберегтися до цих днів. Мимоволі впадала у вічі цивілізаційна різниця між вишуканою, спрямованою у небеса готикою костелу ХІІ століття й кургузою приземистістю й неоковирністю якихось “афонькиних” палат, збудованих на чотириста років пізніше і які йому з пієтетом показували у Пскові як вияв геніальності “російскіх зодчіх”.

Він зазвичай не любив ходити по магазинах. Хоча б з тієї простої причини, що там ніколи не було потрібних йому речей, оскільки все — дефіцит, а якщо вони й були, то тільки в різної довжини чергах, яких він не терпів. У Литві й товари були, і черги помірні. Щоправда, тепер він зазначив деякі нові цікаві речі. Передусім, що на суботу-неділю більшість магазинів зачинялися, а з тих, що залишалися, з полиць прибирали все більш-менш пристойне. Тобто, якщо не придбав собі в п’ятницю харчів, то до понеділка, окрім хліба й рибних консервів, нічого не купиш. Як з’ясувалося, то був застережний захід від “туристів”. Що це таке, Шеремет побачив на власні очі. На одну-дві доби до міста прибуває так званий туристичний поїзд. Якщо на суботу-неділю, то це звідкись зблизька: зі Смоленська, Пскова або Новгорода, словом — у межах півдоби-добу їзди. Якщо протягом тижня — то це може бути “десант” звідкіля завгодно, хоч із Середньої Азії. В поїзді чоловік п’ятсот мешканців цих країв, які живуть в умовах тотального дефіциту. Тобто — мають гроші, але не мають товарів. І ось вся ця маса, замість того, щоб милуватися архітектурно-мистецькими пам’ятками, кидається по магазинах невеликого в принципі міста.

Природньо, що за таких умов ніяких позитивних емоцій у місцевих мешканців представники братніх народів не викликають. Тому на суботу-неділю товари приховуються, а в будні продаються з-під поли переважно тим, хто звертається литовською мовою. Той, хто намагається чогось добитися російською, після більш-менш тривалого ігнорування отримує у відповідь: “нє сопранто”, тобто — не розумію. Ошелешений представник “братнього народу” не дотелепує навіть запитати в цієї тридцятилітньої нахаби: а як же ти умудрилася школу закінчити, не склавши іспита з російської? Або: як же ти можеш мене не розуміти, якщо вчила мову з першого класу школи? Зовсім слаба на голову? Олігофренія?

Отримав своє “нє сопранто” пару разів і Шеремет. Вперше за тринадцять років своїх стосунків з цим симпатичним йому краєм. Спочатку образився, потім став аналізувати, але так ні до чого путнього й не дійшов. Окрім того, що обидва рази мав проблеми, коли був у цивільному. Хоча, за пітерськими звичаями, все б мало бути навпаки. Оповів Регісу, але той лише посміявся:

— А ти не можеш сам здогадатись? Глянь на себе в дзеркало — ти ж типовий прибалт, а якщо тут — значить, литовець. Тому коли у військовому вбранні, одразу видно, хто ти є. І тебе не чіпають. А якщо вдягаєшся у цивільне, але розмовляєш російською — значить, свідомо зрікаєшся рідної мови, значить — зрадник, відтак — “получай по полной программє”…

Шеремет врахував і потім завжди починав розмову з литовського вітання, а також “прошау” — прошу, “ачо” — дякую та інших ввічливих слів, небагатьох, які знав. Коли ж був у цивільному, додавав до того, що він українець, а приїхав з Ленінграда. Це спрацьовувало безвідмовно: литовці чітко розрізняли, хто є українці, а хто — росіяни і хто є в Росії ленінградці, а хто — всі інші. Всі непорозуміння одразу зникали, одразу виявлялося, що всі “сопранто”, та ще й як, — словом, все було як всюди, тільки з урахуванням більш високої литовської побутової культури.

Однак все рівно, коли він сидів у підземеллі фешенебельної кав’ярні “Гільдія”, насолоджувався духм’яною кавою і читав газету “Правда” або “Известия”, ніхто до його столика не підсідав. За рідким винятком, коли зала була переповнена. Він не міг ні на що поскаржитись: обслуга — уважна і привітна, все, що подане — смачне, всі, хто підсідав — чемні й ввічливі, просто він — чужий і в цій затишній кав’ярні, і в цій країні взагалі — зі своїми російськими “Правдою” й “Известиями”. Тут, можливо, сам Адам Міцкявичус, по-польськи — Міцкевич, співак польської гідності й вольності, каву пив і перші вірші свої читав. Бо навчався по сусідству в духовній семінарії. Однак перехід свого до поляків вони ще якось пробачали, але до росіян — ні …

Щодо газет, до слова… Звикнувши до того, що людина його становища повинна завжди знати офіційну “лінію партії”, як тоді казали, і якщо й хитатися, то тільки разом з нею (це вже з анекдота), він спробував купити ці газети в ближчому до готелю кіоску. Як же він був подивований, коли з’ясувалося, що газети до кіоску просто не надходять. Литовські — будь ласка, а російських — немає.

— Але ж це не просто російські, це ж — центральні, найголовніші в СРСР, — гарячкував Шеремет.

— Я розумію, але нічим допомогти не можу. У нас газети тільки литовські, — люб’язно відповіла симпатична пані.

— Але ж вони литовською мовою. Я ж її не знаю!

— Нічим не можу допомогти, — незворушно відповідала вона.

— Але ж у вас тут достатньо росіян. Що і як вони читають?

— То мене не цікавить, у нас — Литва і всі, хто в нас мешкають, мають знати нашу мову, — в голосі зазвучав прихований виклик.

— Але ж я приїжджий, не можу ж я за кілька днів вивчити вашу мову! — Шеремет втрачав останні краплини свого терпіння.

— Тоді можете запитати на Головпошті. Можливо, там отримують, — змилостивилася пані.

На Головпошті сказали, що таки отримують. Чотири примірники. Один з них пообіцяли йому. У вільному продажу залишилося три примірники на трьохсоттисячне місто. Все, гаплик! Якби він таке сказав у рідному Теренграді, там би очі повитріщали. Бо навіть у Західній Україні лічба велася на тисячі…

Однак були випадки й іншого характеру. Повертаючись одного вечора зі служби, завернув до бару трохи посидіти, розвіятись. За великим, підківкою столом сиділо чоловік десятеро, половина місць була вільна. В офіцерській уніформі — він один. Посередині “підківки” жваво снував бармен, ледве встигаючи наливати, подавати, усміхатися, розмовляти… Шеремет замовив духм’яну “Дар по вієна” — “ще по одній”, одну з фірмових місцевих горілок. Стандартна порція 25 грамів була — як жартували місцеві офіцери, — “что слону дробіна”. Тільки зібрався повторити, як бармен поставив перед ним чарку:

— Прошау. Вас пригощають.

— Хто?

— Просили не казати. Але він тут.

Шеремет обвів очима “підківку”. Раз, другий. Впіймавши поглядом симпатичного чоловіка свого віку навпроти, підняв: “Прозіт!” І одразу бармену: он тому чоловікові — подвійну. Той засміявся і хутко перейшов:

— Швидко ж ви мене вичислили! Мене Юрасем кличуть. Юрас Юозович Балтайтис, якщо за російським звичаєм. Але краще просто Юрас. Не заперечуєте нашому знайомству?

— Та ні, — спантеличено стенув плечима Шеремет. Ви ж знаєте російську приказку — “нє імєй сто рублєй…”. Мене Володимиром Васильовичем кличуть, можна також без церемоній. Але — чим зобов’язаний? — Бо ж добре знав, що литовець до росіянина першим без потреби не підійде. За всієї показної люб’язності, зумовленої просто пристойним вихованням.

— Нічим, зовсім. Повірте і не хвилюйтесь. Просто дивлюся: сидить приїжджий офіцер, військова інтелігенція, нудиться — чом би й не порозмовляти?

— Однак ви добре на військовій уніформі розумієтеся. Самі, часом, звання не маєте?

— О, ні. Я не “кагєбє”, і навіть не міліція. Всього-навсього лейтенант запасу, навіть на зборах жодного разу не був. Просто моя професія — працювати з людьми. Я журналіст, режисер міського радіо.

— Тим більше не зрозуміло. Вашу братію більше цікавлять видатні люди, ударники комуністичної праці, передовики соціалістичного виробництва. Офіцери ж — виключно на 23-тє лютого, та й то…

— Я ж у вас не інтерв’ю збираюся брати чи репортаж робити. Просто Каунас — не таке вже й велике місто, тут майже всі одне одного знають. Тому я люблю спілкуватися з новими людьми. Ви не проти?

— Дивлячись, що вас цікавить. У принципі, звичайно — ні.

— Нічого особливого. Ви в Каунасі раніше бували? Давно тут у нас? Звідки приїхали? Надовго? Чим займаєтеся? Звідкіля самі родом? — сипав питаннями новий знайомий.

Шеремет не дуже любив розповідати про себе, але чоловік сам відразу відрекомендувався, та й було в ньому щось таке, що приваблювало. Тому лаконічно відповів на поставлені питання. Очі у Юраса заблищали:

— О, то ви можете мені багато чого розповісти! — зрадів Юрас. — Я не маю на увазі ніяких ваших військових секретів, борони Боже, — поспішно додав, помітивши, як у Шеремета рефлекторно ворухнулись брови. — Просто — як вам Каунас, як Литва взагалі? Прошу вас!

— Якщо одним словом, то — чудово. Якщо кількома, то — краще, можливо, й буває, але рідко.

— Красно дякую. А що на вас справило найбільше враження? — професійно продовжував Юрас.

— Високий рівень загальної культури і життя в цілому.

Режисер коротко кинув зацікавлений погляд і самовдоволено зауважив:

— Але щоб такого досягти, потрібні зусилля не однієї людини, а всього народу. І не миттєві, а десятиліттями й навіть століттями. І ми їх доклали, цих зусиль. Цілі покоління нашого народу, — в голосі Юраса бриніла гордість. — Ви ж, мабуть, звернули увагу, який працьовитий і миролюбний наш народ.

— Та й мій також ніби-то не ледачий та марночварний, і до державної скарбниці не менше дає, якщо на душу населення взяти, коли не більше, а живе значно гірше, — не зміг втриматися від гіркої репліки Шеремет.

— Не зовсім зрозумів, — запитливо глянув Юрас.

— Вважаю не зовсім коректним наголошувати на тому, що досягнутий вами рівень життя — виключно результат праці вашого народу. Тут є ще багато інших чинників і ви чудово про це знаєте, — сухо зауважив Шеремет.

— Ви хочете сказати, що Литва сидить на шиї інших республік?

— Я так не казав…

— Але подумав, — продовжив за нього Балтайтис.

За стійкою запала довга пауза. Розмова, яка так гарно почалася, схоже, швидко закінчувалася. І зовсім на іншій ноті… Обидва мовчки смоктали цигарки, присьорбуючи запашну каву. Мовчання першим порушив журналіст:

— Я зрозумів, про що ви хотіли сказати. Це ваше, російське, бачення проблеми. Але, повинен вам сказати, що воно хибне.

— Я не росіянин, я — українець.

— Це не має значення: що росіяни, що загал українців, що білоруси, — всі ви думаєте про нас, литовців, та й інші національності, ніби-то ви нас годуєте і взагалі…

— Що “взагалі”? Продовжуйте, я з цікавістю послухаю. — Їхні ролі, схоже, мінялися місцями.

— Думаю не варто, надто глибоко копати доведеться, та й навряд чи ви зрозумієте, — завагався Балтайтис.

— А ви не бійтеся. Якщо вже говорити, то відверто. Тим більше бачите, що я не з “кагєбє”, а з армії, та й не тутешній. Так що “організаційних висновків” не буде, як зустрілися — так і розійдемося, немов у морі кораблі, як-то кажуть.

— Гаразд, — рішуче блиснув очима Балтайтис. — Тільки можна вас попросити? Скажіть, будь ласка, наперед, що вам найбільше у нас не сподобалося?

Шеремет на хвильку задумався: а справді, що йому тут, в цьому краї, не сподобалося? Люди? Нормальні, насправді працьовиті. І досить миролюбні — майже такі, як в його рідному Надзбруччі. Побутова культура? Так він після повернення з Каунаса додому, до Ленінграда, потім зазвичай по півроку не міг зайти до кафе або до ресторану — настільки відразливим виглядав радянський “ненав’язливий сервіс” на тлі баченого в Литві. Що ж тоді? Все-таки сказати? Але ж образиться!

— Я бачу, тепер у вас рішучість кудись зникла, — єхидно підкусив Юрас. — Не бійтеся, не ображусь, я вам ще не те скажу в разі чого, — погрозив напівжартома-напівсерйозно.

— Якщо так, то скажу. Не подобається литовський націоналізм. Що він, як не пародоксально, з часом перебування в складі Союзу і з підвищенням добробуту литовського народу не тільки не зменшується, а навпаки —зростає. Принаймні, мені так здалося за кілька моїх відвідин Литви протягом тринадцяти років.

— Зрозуміло. І в чому ж, по-вашому, цей націоналізм виявляється?

— Починаючи з того, що продавщиця в магазині тебе буцім-то не чує, якщо звертаєшся російською, або обслуговує абияк, після литовців, і закінчуючи нахабним “нє сопранто”. Це на побутовому рівні. На політичному — складається враження, що литовці, та й прибалти взагалі, намагаються триматися осібно від інших республік СРСР. Ніби держава в державі. І намагаються вирішувати лише свої питання. А загальносоюзні нехай брати-слов’яни на собі тягнуть.

— Також досить чітко сформульовано. Давайте почнемо з останнього — “свої питання”, “держава в державі”… А як же, скажіть на милість, ми повинні себе вважати, як не “державою в державі”? Адже СРСР — “союз нєрушімий рєспублік свободних”. Чуєте: “сво-бод-них”, аж до права виходу з нього. І вступили ми до нього добровільно, принаймні так пишеться в радянських книжках. То чому ж ми не маємо права на певну осібність і обстоювання інтересів саме свого народу? Тим паче, що литовська державність давніша навіть, ніж російська.

— Не зовсім зрозумів. Як так? Генрік Сєнкевич он показує у своїх “Хрестоносцях”, що ви напочатку ХІІІ століття ще нехрещеними були, жмуддю називалися і в звіриних шкурах ходили. А в нас уже була Київська Русь, одна з наймогутніших держав не тільки Європи, а й усього тогочасного світу.

— Залишимо на совісті Сєнкевича, як він нас показав. То був за поглядами польський шовініст, емоційна натура, згадаємо часи, коли він писав. Йому потрібно було розпалити любов’ю до Батьківщини й мужністю ослаблені поразками серця і зневірені душі поляків. Запалити й подвигнути їх до звитяги, за будь-яку ціну. То хто ж його осудить за гіперболу? Ми, литовці, давно йому те простили. Подумайте, краще, як за такої “дикості й відсталості” та сама “жмудь” всього за якихось сто років утворила Велике князівство Литовське, до складу якого увійшло практично все те, що залишилися на той час від такої “великої”, як ви вважаєте, Київської Русі? А про Москву тоді ніхто взагалі не чув: було таке собі периферійне новозасноване провінційне князівство — і все. Про Росію як таку, а не Московію, світ почув взагалі через триста років по тому, як литовці вже мали власну державу. Так що ми маємо повне право і на осібність, і на власні інтереси в “Странє Совєтов”, — резюмував свою тираду Юрас.

Шеремет ошелешено мовчав, не будучи спроможним щось заперечити або якось прокоментувати: історія не була його “коником”, окрім того, відчувалося, що співбесідник вивчав її не тільки за радянськими підручниками. Майнула думка: цікаво, де він їх взяв? Але то вже інша справа.

— Добре, я зрозумів, що литовці — то “бардзо моцні хлопаки”, як в нас в Західній на польський манір іноді кажуть. І мають повне право “жити файно і зо смаком”. Нічого не маю проти. Але ж ви подивіться, як весь Союз живе, і як ви. І згадайте, як ви жили до війни, і як тепер. Совість же має бути!

— Совість, кажеш? До війни Литва було за рівнем життя десь поруч з Фінляндією, Грецією, Італією, Іспанією, Португалією. А тепер?

— Не знаю, за кордоном, на жаль, не був. Навіть у групах військ ніяких не служив, бодай в Монголії. Тому — не скажу. Що ж стосується інших республік СРСР, то об’їздив майже всі. Різниця між вами і середньоазіатськими — майже на порядок. З Україною Литві тягатися — що велосипеду з автомобілем, а рівень життя в людей — у зворотній пропорції. Тому ще раз кажу — совість маєте?

— Не треба так гучно. Спокійніше. Я, звичайно, співчуваю, що ти навіть “соціалістичного табору” не бачив, тільки свою “совєтську камеру”, однак справа не в тім. Адже наших “становленіє Совєтской власті” розсіяло по всьому світу. І ми знаємо, як живуть ті, хто сорок років тому був на старті разом з нами, і як ми.

— І що? Невже так набагато краще, ніж зараз у вас? — недовірливо спитав Шеремет.

Балтайтис з жалем, як на убогого, глянув на нього і сказав лише:

— Тобі просто важко уявити. А розповідати довго.

— Якщо про те, як вони мед-пиво п’ють — тоді справді не варто втрачати час. А якщо про те, чому в нас “не зовсім”, а в них краще — тоді я не проти й послухати.

— Що ж, тоді набирайся і терпіння, і витримки! Бо викласти якомога коротше я спробую, а от оминути всі гострі кути — навряд чи вдасться. — Набравши повні груди повітря, кинувся, немов у воду: — Ти ніколи не замислювався, що потрібно народу, щоб максимально реалізувати свої життєві можливості?

— Не забивай мені баки, — досадливо стенув плечима Шеремет. — Мене вже ледь не чверть століття навчають всіляким суспільно-політичним наукам, вагон книжок перечитав, десятки іспитів склав — і всі на “відмінно”.

— А коротко, однією фразою підсумувати можеш?

— Дай мені спокій. Ти що, новоявлений Платон? З Макіавеллі на додачу? — зіронізував Шеремет.

— Що бодай імена такі чув — і то вже добре, є надія, хоч щось второпаєш, — не залишився в боржниках Юрас. — Будь-який народ для повноцінного й гідного життя повинен мати як мінімум чотири речі. По-перше, працьовитість своєї власної людності. По-друге, сприятливі територіальні й природно-кліматичні умови. По-третє, сприятливе зовнішнє оточення. По-четверте, розумних правителів і систему державного управління. З цим згоден?

— Авжеж. Але що далі? — буркнув Шеремет. Згадувати політекономію й історичний матеріалізм, які він вивчав колись в академії, йому сьогодні й тут аж ніяк не кортіло.

— Тоді давай подивимося трохи докладніше. Ти вже досить непогано познайомився з нашим краєм і нашим народом. Як вважаєш, де люди працьовитіші — в Литві, в Росії, в Україні, в Середній Азії чи на Кавказі?

— Я б не став так ділити, всюди є всілякі.

— Лукавиш, Валдемаре. Достатньо пройти вулицями Каунаса, Пскова, Львова й Фергани, — і все стане зрозумілим. Або проїхати по російських дєрєвнях, наших селах та азійських кишлаках. Картинку уявляєш?

Шереметові не потрібно було особливо напружувати уяву — всі ці міста, співставні за розміром і культурно-адміністративною роллю у своїх регіонах, жили в його пам’яті. Та й з дєрєвнями і селами не сплутаєш: він майже щороку вирушав у відпустку за маршрутом Ленінград – Львів, який пролягав тоді через столицю Литви Вільнюс і білоруський Вітебськ. Картини, що мінялися за вікном вагона протягом доби, давали багато нагод і причин для роздумів. Що ж до кишлаків, то “кто хоть однажди відєл ето — тот нє забудєт нікогда”, як співалося в популярній в ті часи пісні. Щоправда, з іншого приводу.

Видно, роздуми Шеремета виразно відбилися на його обличчі, тому що Балтайтис зауважив:

— От-от, і я так гадаю. А причина яка? Та працювати потрібно, а не пиячити та дітей по десятку плодити.

— Що зробиш, якщо в них такі національні традиції, — мляво спробував заперечити Шеремет.

— Традиції кажеш? В правителів деяких країв, з якими наш СРСР дружить, кажуть і досі традицією є шашликом зі своїх противників “столічную” закусювати. Але то їхні справи — в кожного свої звичаї і смаки. Нехай собі будуть, якщо вже їм так до вподоби. Але я геть не розумію — чому за наш рахунок, нашого мирного і працьовитого народу?

Шеремет мовчав, бо що мав казати? З позиції здорового глузду каунасець був ніби-то й правий. Але тоді що ж постає за його словами? Що в Союзі одні прибалти працюють як слід, ті, що були прийняті до СРСР останніми? І які й досі, до речі, сприймаються “настоящімі совєтскімі”, широким загалом трьох провідних республік, як “нє до конца совєтскіє”? А решта, виходить, байдики б’є? В тому числі й “настоящіє” — ті, хто цей Союз створювали, хто виніс на своїх плечах і революцію, і криваві війни, і відновлення зруйнованого в тих війнах господарства? Визнати таке тоді не дозволяла гордість представника другої за значимістю нації — повноправного члена СРСР, до того ж потомственного комуніста. У них тут таких, як він, щоб аж в третьому поколінні, не було, мабуть, зовсім.

Шеремет немов виринув з далекого сну. Невже вони тоді так думали? І тим пишалися? А хіба ні? Пісню “у совєтскіх собствєнная гордость” хто співав і слухав? То ж бо й воно…

А Балтайтис настирливо правив своє:

— Що стосується територіальних і природньо-кліматичих умов, то Литва не така багата, як Україна, але й не гірша від Німеччини, Польщі, Швеції. Ґрунти не дуже родючі, але і неврожаїв не буває. Так що самі себе годуємо без проблем, ще й експортувати можемо.

Шеремет згідливо хитнув головою. Позаторік він був у відрядженні до Східної Прусії. За природньо-кліматичними умовами край нічим не кращий від Литви, але ж його називали свого часу житницею Німеччини. Щоправда, нинішня Калінінградська область навряд чи виправдала б цю назву: придумана хитромудрими німцями меліоративна система в невмілих руках переселенців з російського Нечорнозем’я вийшла з ладу і родючість земель одразу впала, частина полів позаростала чагарем, сільськогосподарські будівлі без поточного ремонту швидко стали схожими на руїни. Дух хліба змінився на дух запустіння. Литовець правий: все залежить від людей.

— І з зовнішнім оточенням у нас також без проблем — претензій ні до кого з сусідів не маємо, вони до нас також, — вів далі Юрас.

— То й що з того? До чого ти гнеш? — не витримав Шеремет.

— А ти що, досі не зрозумів? Та до самого простого: литовці повинні отримати право на те, що є невід’ємним для кожного народу — право вільно господарювати на власній землі і розпоряджатися плодами своєї праці. Я хочу, щоб Литві врешті дали спокій і можливість самій вирішувати, скільки чого і як виробляти. Ми ні в кого нічого не просимо — залиште тільки нам те, що ми самі заробили. І все. Нам вистачить.

— А хто вам не дає? — здивувався Шеремет. — Я не економіст, на тому мало розуміюся, але в нас же є народногосподарчі плани, в яких узгоджуються інтереси всіх республік.

— Який ти наївний. Та про наші інтереси ніхто в Москві й не питає. “Люміній” — і все… Ти наші національні горілки куштував? “Дар по вієна”, “Дайнава”? Смачні? А ми з тобою що п’ємо? Магазини чим забиті?

— Сам знаєш чим — “Русской”.

— А чому, якщо наші смачніші? Литовці що , до приходу сюди росіян горілку не вміли робити? Подивися на ковбаси — те ж саме. А ти знаєш, що навіть рецептуру торта для фабричного випуску треба в Москві затверджувати? Оця безглузда і безмежна до дикості централізація — вона у нас в печінках засіла, вона нам дихати не дає. Ми більше сил витрачаємо на узгодження та утрясання різних питань з Москвою, аніж на власне організацію виробництва. Наші керівники промисловості вовком виють. В сільському господарстві трохи легше, трохи більше волі — так ті поки що лише стогнуть. Та в нас би продуктивність праці як мінімум на третину одразу б підстрибнула, якби нам господарську самостійність дали.

Шеремет мовчки слухав. Те саме, що цей литовець, йому розповідали різні управлінці й виробничники, з якими його зводила доля в різних кінцях неосяжного СРСР. “От Москви, до самих до окраїн…” Невдоволеними були всі, щось зробити не міг ніхто. Ефективність народного господарства неухильно падала. Щоправда, поки що це було не дуже помітно, але хто не втратив спроможність думати, не міг не помітити зростання невідповідності між наявністю товарної маси і заробітною платнею, яка тоді була головним, якщо не єдиним джерелом доходу радянських людей. Про можливі наслідки ніхто навіть не здогадувався, принаймні, з пересічних людей.

— З тим, щоб “дати можливість господарювати на своїй землі” — тут питань не виникає. Хто проти? Всі “за”. А от “залиште нам те, що ми заробили…” Як ти практично собі це уявляєш? Адже у нас є й дотаційні регіони. Як бути, скажімо, з середньоазіатськими республіками, де на сім’ю з п’яти-семи душ працюючий лише один, де вже зараз приховане безробіття. Їм що — з голоду пухнути?

— У всьому світі в країнах, які неспроможні прогодувати власне населення, запроваджуються програми планування сім’ї. Хай і собі програми такі роблять, а не дітей. Чому литовські сім’ї повинні обмежуватись двома-трьома дітьми, бо для більшої кількості не можуть забезпечити належних умов, а інші штампують одне за одним?..

Шеремет усміхнувся при цих спогадах. Тепер середньоазійці, принаймні Туркменистан з Узбекистаном, живуть так, що допомога Литви їм зовсім ні до чого. Вони самі багатьом своїм колишнім братам по СРСР допомогти можуть… Такого вони тоді з Юрасом передбачити ніяк не могли. А тому дискусія точилася досить гостра.

— Але ж вони громадяни однієї з нами держави. Не може ж бути, щоб в одній і тій же державі одні регіони жирували, а інші жебрали…

— А ти пам’ятаєш головний принцип соціалізму? “От каждого по способностям — каждому по труду”. Його поки що ніхто не скасував. А до комунізму ми поки ще не дійшли. Це там буде “от каждого по способностям — каждому по потрєбностям”. Так що — нехай думають, коли дотримуються своїх “національних традицій”… А то одні в своїх юртах кумис п’ють, і нічого більше їм не треба, інші “водку глушат” в своїх ізбах — і також їм все “по барабану”, треті “гірських орлів” з себе удають, невідомо за який кошт, бо ж, гроші… гроші на їхніх скелях не ростуть.

— Ще дехто самогонку глушить і салом закусює.., — зіронізував Шеремет. — Давай, не соромся, ріж правду-матку.

— Немає чого підсміюватися, я твоїх не чіпаю. Не тому, що про присутніх не мовлять, просто — справді, нормальний народ. Не без того, на що ти натякнув, але голови не втрачають і працювати також вміють. І добряче.

— От спасибі, от уважив! Всім довкола ледацюгам по вухах надавав, одні ми з тобою трудяги, виходить. Добре, а скажи — як із загальнодержавними видатками бути? На ту ж оборону, наприклад? Хто за неї повинен платити, якщо всі республіки міркуватимуть так, як Литва — залиште нам все нами зароблене?

— Для початку слід розібратися, чи потрібна нам така оборона. А також і політика. Бо все намагаємося Америці “кузькіну мать показать”, добре хоч черевиком по столу більше не стукаємо. А навіщо, якщо Америка в кілька разів економічно потужніша за нас? Та ж вони нас вимотають в цих перегонах так, що ми в латаних штанях і куфайках будемо ті ракети лаштувати. Нам того треба?

— Ти не розумієш. Не буде ракет — вони нас в момент знищать.

— По-перше, я не сказав, що нам ракет не треба зовсім. Велика держава повинна мати потужну зброю — це однозначно. Але ж в якійсь розумній кількості? Щоб не виснажувати себе. В нас у Шяуляї он ракетна дивізія стоїть. А скільки їх таких по Союзу розкидано, якщо навіть окремий вид Збройних Сил такий є? Китай створив ядерну зброю зовсім недавно, та й має її мало, але хто його за тридцять з гаком літ існування комуністичного режиму пробував знищити? Та ніхто. Тож треба думати, може б і нам лічити ті ракети не на тисячі, а бодай на сотні.

— А ти звідкіля знаєш, на скільки нулів у нас лічба ведеться?

— Радіо треба слухати не тільки за московським часом…

— І що ж те радіо ще говорить? — з цікавістю запитав Шеремет. Бо він якось не мав ні часу, ні особливого бажання сидіти пізніми вечорами й напружено ловити голос російською, з чужим акцентом, мовою, який намагався пробитися через какофонію звуків, генерованих мережею потужних “глушилок”.

— Говорить, що ми їм ні на дідька не потрібні! Що вони живуть там так, як нам і не снилося. А тому, мовляв, подумайте самі — який нам сенс з вами воювати, за такого квітучого життя? Будьте мудрі і дайте нам спокій! Головне, що їх турбує — аби ми на них не кинулися “гордо нєсті знамя соціалізма по всєй планєтє”. А тому відгородилися від нас “залізною занавісою” — і ви там хоч вивішайтеся… Єдине, що неприємно — це багато грошей доводиться витрачати на оборону від “міролюбівой Страни Совєтов”. От і все…

— Тебе послухати, так вони пташки Божії, а ми звірі в людській подобі.

— А на Афганістан хто напав — американці чи ми? Наші каунаські десантники там геройствують — перші цинкові домовини вже прибули.

— Це два різних питання — хто напав і як за це платить.

Шеремет про це чув, але що там відбувається, в тому Афганістані, — ніхто тоді толком сказати не міг. Офіційна преса мовчала або нахабно “ вішала локшину на вуха”. Окремі бесіди з окремими офіцерами свідчили, що там все не тільки не закінчується, а навпаки — починається, що вогнище війни тільки розпалюється. Але це все тоді було лише його здогадками. Тому невдоволено кинув:

— “Повторяю для нєпонятлівих”: це два різні питання — хто на кого напав і хто як за це платить. Окрім інтересів власного обійстя є ще й інтереси держави. Великої держави. Лідера всієї соціалістичної системи! І відповідні зобов’язання.

— От-от, зобов’язання! Дуже цікава тема, — аж підскочив Балтайтис. — Хтось може сказати, навіщо ми по всьому світу годуємо й озброюємо цілу орду всіляких “стран с соціалістічєской орієнтацієй”? Витрачаючи на це шалені гроші, які відриваються від власного народу? Варто будь-якому заколотникові, що захопив владу в своїй країні “Тумбу-юмбу”, оголосити себе “другом Радянського Союзу” — і тут тобі з радістю все — від “тушонки” й ледь не до ракет. І все або “на халяву”, або в такий кредит, що ми не доживемо, поки той “товариш” розрахується. Бо його або пристукнуть, або він орієнтацію змінить. Як той же Анвар Садат, приміром.

— Слухай, Юрасе! Ну тебе к бісу з твоєю економікою і політикою. На першому я не розуміюся, а про друге регулярно читаю в газеті “Правда”. Радіо “із-за бугра” ніякі свідомо не слухаю — це дає мені гарантію, що не бовкну зайвого. І взагалі — не розумію, куди у вас “кагєбє” дивиться, якщо отакі як ти на радіо язиком працюють, а не мітлою тротуари метуть?

— Дуже слушне запитання. В мене серед них чимало друзів. До того ж я заступник секретаря партійної організації в себе на роботі. І досить багато моїх знайомих міркують саме так, як я.

— Н-да,.. хлопці, з вами комунізм не побудуєш, дай Біг втримати хоч те, що є.

— Якщо не почнемо надавати тому, що є, бодай людського обличчя — можемо і не втримати.

— Все, Юрасе, досить. Гру таку картярську, “очко”, знаєш? А знаєш, що в ній найнебезпечніше? Перебір. Тому — не потрібно більше. Давай, рушаймо.

Однак “закрити” тему, яка його вже досить втомила, вдалося не одразу, незважаючи на каштанову свіжість вересневого вечора, яка приємно пестила обличчя. Юрас викликався провести Володимира до його готелю, розташованого на одній з центральних вулиць міста. Поєднання назв: готелю — “Балтія” і вулиці — “Раудоносіс армійос”, Червоної армії, в контексті попередньої розмови наводило на певні міркування. Їхній шлях завдовжки якихось три-чотири сотні метрів пролягав повз автобусний вокзал. Там, посеред площі, призначеної для маневрування важких міжміських автобусів, бовваніла одинока фігура розхристаного чоловіка років сорока. Нетверезі ноги виробляли дивовижні викрутаси, аби тільки втримати черевате тіло, не гупнути ним об асфальт. З горлянки з ревінням видиралися якісь малоподібні на людську мову звуки, які врешті трансформувалися на щось подібне до пісні:

“С вин-ном р-родил-лись м-мы,

С вин-ном и пом-м-р-рём.

С вин-ном похор-ро-нят

И с пьян-ным п-поп-пом…!”

Що там було далі, який філософський зміст, — того він тепер, по двадцяти роках, вже не згадає. Але свою тодішню реакцію пам’ятає достеменно: якби міг — він би того “шаляпіна” на шматки роздер. На місці й негайно. “В назіданіє…”, як то кажуть росіяни. Бо вже тоді, в часи “розвинутого соціалізму” й “пролетарського інтернаціоналізму” зрозумів, яку небезпеку для майбутнього СРСР являють отакі “будівничі”. Яких інтенсивно продукувала й постачала до “рєспублік свободних вєлікая Русь”. Дратувало також, що в буденному сприйнятті “совєтскіх народов” це враження про варварськи-алкогольну тупість слов’ян поширювалося на всіх — і на українців, і на білорусів.

Зрозумівши його душевний стан, Юрас спробував заспокоїти:

— Та не переймайся ти тим, не бери на себе. То я так, зопалу сказав, що ми вас не розрізняємо — що росіян, що українців, що білорусів. Насправді ж добре бачимо, хто чого вартий. Ваші “хохли” — вибач, але росіяни вас саме так кличуть і нас навчили, — ваші українці також не дурні випити, як і наші. Але міру знають. Отакого дрантя не побачиш.

Вони ще довго блукали вулицями, ведучи розмову, яка краяла внутрішній світ Шеремета навпіл. Бо, з одного боку, він відчував правоту гарячих, іноді гнівних слів Балтайтиса і навіть в глибині душі поділяв їх і підтримував. З іншого — відчував свою спорідненість з тими, проти кого ці слова були спрямовані.

— Розумієш, Валдемаре, ми за двадцять років своєї незалежності, між двома світовими війнами, встигли відвикнути від великодержавного шовінізму. І для нас дико, коли приходить іншої національності людина, причому невисокого соціального статусу і низької, скажімо відверто, загальної культури, — та ще й силкується підкреслити свою вищість над нами. На нашій же землі! Куди її ніхто не запрошував! І тільки на одній підставі — що вона, ця істота, належить до чужої для нас, але провідної в цій державі нації. Наочний приклад цього ти щойно спостерігав. І якщо вважаєш його поодиноким, то глибоко помиляєшся й ідеалізуєш своїх братів. Однак провідна — ще не означає панівна. Ми так не домовлялися, коли поєднувалися з вами, що будемо другорядними, упослідженими на землі своїх предків! — У голосі Юраса бриніли біль і образа.

Ці слова краяли Шереметові серце з подвійною силою. По-перше, він співчував і симпатизував цьому народові, який заслуговував на кращу долю. По-друге (але друге головніше, ніж перше), він карався тим, що на його батьківщині, в Україні, цей процес зайшов далеко глибше. Що слово “Україна” дедалі більше втрачало не тільки політичний, а й національний зміст, залишаючи за собою лише географічну ознаку. Політичний — тому, що найяскравішим спалахом було її прийняття третину століття тому до ООН, та й те було ретельно відрежисоване Москвою. Зате потім — все так, як у Литві, і навіть жорсткіше. Національний зміст втрачався також в силу тих же процесів, що відбувалися в цьому краї. Тільки тут їх тривалість на 1980-й рік складала тридцять п’ять років, а в Україні — в десять разів більше. Зі всіма наслідками, які мали вже не арифметичну, а геометричну прогресію.

Однак хіба він міг сказати про це Юрасу? Він, офіцер і комуніст? Тому намагався якось пом’якшити ситуацію:

— Ти ж розумієш, що в нас держава — одна, громадянство — спільне, паспорт — один, кордонів — немає, кожен має право жити там, де хоче. Литовець — у Росії, росіянин — у Литві. Чим тут можна зарадити? Наших у вас, сподіваюся, не дуже багато?

— Та ні, ваших приваблює не так комфортне життя, як “довгий карбованець”. Тому ваші більше Сибір та Далекий Схід для росіян освоюють, а росіяни тим часом “освоюють” нас, — невесело скаламбурив Балтайтис.

Всю глибину цієї зауваги Шеремет зрозумів лише тепер, коли Союз розпався. І добуту значною мірою завдяки праці українців сибірську нафту росіяни вимагають сплачувати за світовими цінами. Литовцям від цього, принаймні, не так щемить — їхні люди свердловини на тих родовищах не бурили, їхні брати з них нафту для “матушкі — Рассєї” не качають. Тоді ж лише кинув репліку:

— Так вас і “освоїш”. А спробуй прописатись в Каунасі! Замучишся по кабінетах ходити.

— То для литовців, що з заслання продовжують повертатися, хоча тепер вже таких — одиниці. Для росіян же — будь ласка. Основних шляхів три. Найпростіший: присилають його до нас після закінчення вузу десь там в Рязані чи в Казані. Мотив — у вас таких спеціалістів не готують. Але даруйте: виділіть нам квоту у тому вузі, бодай п’ять чоловік — і ми своїх пришлемо, навчайте. Які до нас і повернуться. Навіщо ви розбиваєте сім’ї, присилаєте до нас за тисячі кілометрів своїх молодих людей? Однак ні ж, присилають. А литовців намагаються “за розподілом” відправити до Росії, але не в пристойні міста, а у “ведмежі кутки”.

— Українців також так посилають — кого до Сибіру, кого до Казахстану. Там місця залюднені мало, треба ж освоювати, — зауважив Шеремет.

— То нехай їх насамперед і освоюють росіяни та казахи. Чому вони воліють “освоювати” інші краї, де й без них люди давно живуть?

— Та дідько з ними, з тими молодими спеціалістами. Чим ти ще невдоволений в національній політиці “родной КПСС”?

— Всім задоволений, всім, — це для тих, хто твій номер прослуховує. Хоча навряд, надто невеликий птах. Хоча — екзотичний. Однак — з Пітера, а наші йому вірять, все ж “колибєль…” Так що навряд, щоб слухали. Однак… про всяк випадок — вирубай телефон з розетки, якщо язиком з ким зачепишся. Що ж до національного питання, так би мовити, тут справді “нєкоториє вопросікі вознікают”. Зокрема, навіщо в нас у невеликому райцентрі планувати будівництво потужного заводу з виробництва тракторних двигунів? Якщо в нас тих тракторів не випускають зовсім?

— А при чому тут національне питання?

— Як при чому? А хто ж його будуватиме, той завод? І хто на ньому працюватиме? Адже в нас не середня Азія, в нас “надвиробництва” робочої сили немає, ті свої, що є – всі при ділі. Якщо якась сотня десь тельтіпається в тому районі — то щонайбільше, а потрібно кілька тисяч.

— Значить, приїдуть, пришлють. Які проблеми?

— Отоді вони й почнуться. Бо приїдуть знову ж таки росіяни. “Освоювати” терени на захід від Росії, де комфортно й сито. І плодити “корінних” росіян на споконвічній литовській землі, де їх “отродясь нє бивало”. А їхню тундру і тайгу, де холодно і голодно, будете освоювати для них ви, “хахли” і “бульбаші”, і множити там для них “настоящіх русскіх”. Второпав?

Шеремет вражено мовчав, не маючи, що сказати. Хоча він тоді ще не знав, що за роки радянської влади частка росіян в населенні України збільшилася втричі, однак певні здогадки були. Але ще більше не хотілося в тому зізнаватися, особливо перед цим литовцем:

— Якщо тебе послухати, то в Кремлі національна політика спланована таким чином, що скоро в Радянському Союзі залишаться лише росіяни, середньоазійці і кавказці. Всіх інших перемелють в етнічних жорнах. Хіба що ви, прибалти, врятуєтеся. Прямо-таки етноцид якийсь.

— Саме так, — твердо мовив Юрас. — От тому в нас і зростає той націоналізм, на який ти скаржився. Щоб з нами такого не трапилося, щоб вижити як нація. Ти хоча й зросійщений, але свого коріння ще не забув і спроможний мене зрозуміти. А як людина порядна — можливо, ще поясниш комусь із таких, як сам, нормальних. А може, й підтримаєш коли при нагоді братів своїх менших, не лише ж старших завжди підтримувати. Тому я й дозволив собі бути таким нетрадиційним як для литовця, не дуже чемно-гречним: відвертим до небезпечності і настирливим до непристойності.

Крещендо, яким закінчував їхній діалог Балтайтис, вимагало якоїсь відповідної реакції і від Шеремета. Але що він міг сказати? Заперечувати не дозволяла совість, бо ж добре усвідомлював, що коли не все, то більшість із сказаного Юрасом — правда. Погодитися? Так знову ж на заваді стояла та ж сама триклята совість. Бо підтримати сепаратизм, не суть важливо чий, — це означало б зрадити всіх братів по Радянському Союзу, весь радянський народ, якому він присягав. Більше того — зрадити свого батька й діда, які проливали кров за комуністичну ідею і радянську державу.

Балтайтису легше — їх, прибалтів, ніхто й ніколи в Союзі за “настоящіх совєтскіх” і не вважав. А він же — “плоть от плоті і кровь от крові трудового совєтского народа”. Так і з глузду недовго з’їхати.

Втомлений незвичайною розмовою, Шеремет підійшов до вікна. Історична забудова центру міста була малоповерховою і звідси, з висоти сьомого поверху, відкривався зворушливий в своєму мирному спокої міський краєвид. Над морем червоних черепичних дахів за якусь сотню метрів на рівні його очей на фронтоні будинку височіла велична в своїй простоті статуя молодої гарної жінки. Будинок був побудований у конструктивістському стилі початку тридцятих років, тому сумнівів стосовно того, що втілювала ця алегорична фігура, бути не могло — звичайно ж, молоду й сповнену надій незалежну Литву. Але як безжалісно обійшовся з нею його величність Час! Колись гарне тіло пошрамоване тепер кулями й осколками, та й просто негодою, силу яких не витримав навіть цемент. А люди, бачиш, витримали. І на щось сподіваються. На що? На те, що Кліо, богиня історії, зглянеться все ж над їхньою бідною батьківщиною? Та чи не вийде в братів литовців так, як в українському прислів’ї: поки сонце зійде, роса очі виїсть?

Однак Балтайтис зрозумів його мовчання по-своєму і, очевидно, трохи охоловши почав жалкувати за свою відвертість. Інакше чим було пояснити, що він почав удавати, ніби дуже напідпитку, фамільярно ляснув його по плечу:

— Дивний ти офіцер, Валдемаре. Часом, не боїшся, що я на тебе “стукну”?

Шеремет мовчки зміряв поглядом новоявленого приятеля. Жарт ідіотський, навіть якщо це тільки жарт. Де, насправді, гарантія, що він не “сексот”, як казали раніше, або “стукач”, як іменують тепер? Шкода, бо розчаровуватися в людях він не любив. Тим більше, що розмова вийшла не стандартною, така не кожного дня і не з кожним буває. Окрім того, цей молодик не знає, що йому втрачати вже в принципі нема чого. Бо він вже написав рапорт на службу в Афганістан. А це, перефразовуючи поширене серед радянських офіцерів прислів’я “далі Кушки не пошлють, менш ніж взводу не дадуть” — і “далі Кушки”, і “менше взводу”. Додати до того ж, що ще й на війну, причому “в горно-пустинной мєстності” та ще й із пониженням в посаді — то це таке круте піке, з якого можна й не вийти. І нормальні люди на таке не відважуються. Тим більше, добровільно.

Зневажливо глянув на нездалого “стукача”, про всяк випадок кинув:

— Мій батько таких, як ти, пачками вербував ще в сорокові роки. Тільки ті були “пособнікамі” не ваших “лєсних братьєв”, а наших “украінскіх буржуазних націоналістов”. Питання є?

Юрас, зрозумівши, що припустився дурниці, причому великої, розгублено-ошелешено дивився на Шеремета.

— Якщо “у матросов нєт вопросов” — тоді “заканчиваєм ето грязноє дєло”, кажучи словами класиків радянської літератури. Бувай здоров, журналіст! Вважай, що ти своє інтерв’ю сьогодні вже взяв. А як відрежисуєш — то вже справа твоєї совісті і талану. Прощавай!

Не подавши руки, відвернувся до вікна, з жалем глянув на фігуру вдалині: маючи таких дітей—йолопів, навряд чи може сестра—Литва розраховувати на щось путнє.

— Вальдемаре! Вибач! Ти мене неправильно зрозумів. Ну, ґлупий жарт, ґлупий! Винуватий я, винуватий! Але так розійтися — то не годиться, я собі не прощу. В кої-то віки зустрів серед “русскоязичних” і “воєнних” нормальну людину, з якою можна про щось поговорити — і раптом, на тобі… Невже ти всерйоз думаєш, що я “стукач”?

Шеремет з цікавістю глянув на цього чоловіка. Слова, рухи, а головне — вираз обличчя сумнівів залишали мало.

— Не думаю. Таких непрофесійних у них не буває. Але — “дурак ти, боцман, і шуткі у тєбя дурацкіє”. Це також класика. “Запомні — прігодится на всю жизнь!”.

— Вже запам’ятав. На все життя, повір. Ще раз вибач. Захочеш зустрітися ще — ось мої телефони. Остережешся — в претензії не буду, сам винуватий. В будь-якому разі — вдячний. Хай щастить! Бувай!

Більше вони не бачилися. Хоча зустріч запам’яталася…