“Тепер — політолог…”

Володимир Пасько

Чим ближче наближалася шістнадцята година, тим більше Шеремета охоплювало неусвідомлене хвилювання. Як колись перед побаченням. Але ж тут зовсім інший випадок, заспокоював він сам себе. Однак воно, те відчуття, не минало. Думки роїлися, зачіпаючи одна одну. Яким він став тепер, давній приятель? Адже спливло стільки часу! Згадав своє життя — та то ж ціла епоха, не на одного стачило б. І в нього ж, мабуть, так само. Чи буде їм тепер про що погомоніти? Так, як колись? Бо ж всяке буває…

Шеремет пригадав свою першу поїздку за кордон у вересні дев’яносто п’ятого. Першу справжню на Захід, до Нідерландів. Бо ж, як колись казали: “Куріца — нє птіца, Афганістан (Монголія, В’єтнам тощо) — нє заграніца”. Тоді НАТО запросило на свої навчання представників з усіх колишніх країн Варшавського Договору. До колишнього СРСР підхід був дещо інший, тут честі удостоїлися лише Прибалтика, Україна й Молдова.

Прибувши на місце, до невеличкого нідерландського містечка, Шеремет зустрів там багато знайомих. З деякими він вчився в Академії в Ленінграді, декого навчав сам, коли став викладачем. Однак реакція на зустріч була не у всіх однаковою. Саме литовець, Альгіс Вітайтіс, тримався холодно-відчужено, ніби вони навіть не знайомі. Той Альгіс, з ким він свого часу навчався в Академії, щоправда, будучи значно молодшим. З ним він потім зустрічався в Каунасі, будучи вже старшим від нього по службі. Альгіс був тоді дуже люб’язним і навіть запопадливим. А тут раптом кирпу задер — “лайсве Лієтува”. Ну, я тобі покажу!

Коли той знову демонстративно-холодно відвернув пику, Шеремет, вдягнувши на обличчя машкару життєрадісного ідіота, панібратськи ляснув його долонею по плечах:

— Альгіс! Привіт! Яка зустріч! Скільки літ, скільки зим!

Той збентежено-невдоволено щось забубонів, підкреслено натискаючи на “ви”.

— Та кинь ти, Альгісе, дурня грати. Теж мені, цнотливий дуже став. Чи ти боїшся себе перед господарями скомпрометувати? Так вони до України не гірше, ніж до Литви ставляться.

— А ти хіба тут не від Росії?

— Ти що, на старість років очима заслаб? — навмисне в тому ж грубуватому тоні продовжував Шеремет, показуючи на значок на лацкані піджака. — На, тримай на пам’ять, — простягнув свою візитівку з тризубом і жовто-синім прапорцем.

— Ну, це ж зовсім інша справа! — з полегшенням пом’якшав Вітайтіс.

Казакявичус, судячи зі всього, не з таких. Інакше б не розшукував його тут. Але як дізнався?

Роздуми перервав стук у двері.

— Можна? — На порозі стояв Регіс. Той самий, тільки русяве волосся побите часом і сивиною, та обличчя порізали перші зморшки. І замість мундира полковника елегантний темно-сірий костюм.

— Прошау, дорогий друже! Добрий день, або лаба дієна! Заходь, радий тебе бачити.

— Лабас, Валдісе, здрастуй, дорогий!

Кілька хвилин розмова точилася довкола здоров’я Шеремета, аж доки він сам не наполіг закрити цю тему.

— Розкажи, краще про себе — де ти, хто, що і як? І як мене знайшов?

— Недаремно у вас кажуть, що язик до Києва доведе. Зателефонував тобі на службу — там сказали, що ти давно на іншому місці. Тоді я відрекомендувався полковником-товаришем ще по Радянській армії — і мені відразу дали твої нові координати. Такий же маневр з твоєю секретаркою — і я тут.

— А як взагалі дізнався, що я в Україні, в Києві тепер, а не в Росії залишився?

— Світ тісний. Був якось у Вітайтіса. А він в кабінеті альбом тримає з фотографіями — про його громадську та службову діяльність. Любить він це діло — показати свої заслуги перед державою і народом. Дивлюся — на одній з них в групі військових ніби ти, але в якійсь незнайомій уніформі. Запитую Альгіса — він дає підтвердження, навіть візитівку твою знаходить. Далі вже справа техніки. Шкода тільки, що дізнався про тебе тільки тепер. Бо я з вашими контактую давно і досить непогано, причому не тільки із взаємною користю, але, повинен зазначити, і з задоволенням. Та й за роки незалежності бував тут у вас разів чотири, востаннє — під час візиту до України Папи Римського.

— Справді, шкода. Але розкажи ж про себе бодай коротенько: як життя, що поробляєш, як родина?

— Надія тобі привіт передає. Працює в міру сил у фірмі, яка має бізнес із Росією, та порається по господарству. Що ще для жінки потрібно?

— Проблем не виникає, що росіянка?

— Практично ніяких. Мову вона вивчила вельми пристойно, громадянство прийняла наше — тож які можуть бути питання? То в тих, хто й досі не може вивчити по-литовськи, як хліб називається — в тих справді певні проблеми є. Але без крайнощів, ти ж знаєш — у нас народ поміркований.

— Син як? Дорослий мабуть?

— Та не кажи. Університет вже закінчив.

— За яким фахом, де працює?

— Почав з юриста, тепер ще й диплом економіста здобув. Зараз стажується у Штатах…

— Ще не одружений, дідом тебе не зробив?

— Ні, Бог милував. Та й в нас тепер молодь рано не одружується — як на Заході, спочатку на власні ноги прагне зіп’ястися. Часи, коли в двадцять років весілля справляли й на шию батькам зі своїми дітьми сідали — те вже минулося. Як і багато чого іншого, — зітхнув Казакявичус. — Що поробиш, таке життя.

— Ти сам як ці роки жив?

— Якщо по-правді, Валдісе, то — складно. Справа не в тому, що скаржуся на долю, зовсім ні, тут скоріше навпаки. А в порядку констатації факту, так би мовити. Перехід від комуніста, справжнього, переконаного, а не просто “члєна КПСС”, до соціал-демократа – важка справа. Та й від офіцера — викладача “партійно-політічєской работи в Вооружонних Сілах СССР” до громадського діяча нової держави, неупередженого дослідника соціально-політичних і економічних процесів у незалежній країні – також нелегша. Таке і дається непросто, і безслідно для душі й серця не проминає. Та ти й сам, мабуть, щось подібне пережив, якщо тоді приїздив до нас в Каунас з “колибєлі рєволюції”, “города Лєніна”, а тепер ось в столиці незалежної України мешкаєш, служиш в її Збройних Силах.

— Маєш рацію, Регісе. А тому давай по-порядку: спочатку ти про своє життя-буття, потім я. Згода?

— Нема запитань. З чого починати?

— З останньої зустрічі, з вересня вісімдесят шостого, щоб важливого не впустити.

Казакявичус замислився, збираючись з думками:

— Попрощалися ми з тобою тоді, коли я ще вірив і в Горбачова, і в його курс, і в можливість якихось демократичних реформ та перетворення СРСР на справді братську “сім’ю народів”. Але якщо не з кожним днем, то принаймні місяць за місяцем та віра танула, мов сніг на сонці. Шкода тільки, що сонце те пригрівало не те, якого прагнули. Тому нагору чимдалі дужче вилазили будяки, а не добірний колос. Та ти й сам пам’ятаєш, мабуть, як тоді було. Економічні реформи обернулися подальшим падінням продуктивності праці й розкраданням державного майна. До державних підприємств, як воші до кожуха, поналазили всілякі малі та спільні підприємства, засновані їхнім керівництвом та партгоспноменклатурою. Ці МП та СП, немов паразити, смоктали кров з державних підприємств, збагачуючи своїх засновників. Товарів і продовольства ставало дедалі менше, а грошей на руках в населення — все більше. Словом, в економіці — повне фіаско.

— Що, навіть у вас в Литві?

— Ми ще трохи якось трималися, намагалися обмежити вивіз товарів і продовольства за межі республіки, регулювати продаж їх приїжджим, але невдоволення Центром серед людей зростало.

— А в інших сферах як?

— Та ніяк, так само погано. Задекларовані в Москві гасла щодо гласності, демократизації на місцях всіляко саботувалися. Секретарі партійних комітетів і голови рад всіх рівнів як звикли “рулювати” з незапам’ятних часів, так і продовжували. Партійна “молодь”, а такими вважалися ледь не до сорока п’яти років, спробувала створити в партії “демократичну платформу”. Я також туди серед перших було подався.

— Що там робив? До керма чи до низів ближче був?

— Скоріше перше, ніж друге. Намагалися реформувати партію і втримати в своїх руках важелі керівництва. Але вже на комуністично-демократичних засадах. Все ще сподіваючись на лібералізацію політики центру відносно республік. Однак після проведення пленуму ЦК з національного питання усвідомив, що сподівання на те, що Центр нас зрозуміє — абсолютно безпідставні. Москва, як і відомі історичні персонажі, “нічого не забула і нічому не навчилася”. Не забула великодержавного російського шовінізму, який вона замаскувала під “інтернаціоналізм”, і не навчилася, що тепер так діяти не можна, не ті часи. Пам’ятаєш той пленум, вісімдесят сьомого року?

— Як не пам’ятати! — невесело хитнув головою Шеремет. Саме уважно вивчивши документи того пленуму, він тоді уяснив, що поділ “совєтского народа” на людей першого сорту — росіян, другого — “хахлов” і “бульбашей” і третього — “чурок”, “чукчів” і їм подібних є остаточним і безповоротним. Оскільки отримав відтепер освяту на найвищому рівні і від сучасного, ніби-то прогресивного партійного керівництва. А відтак маховик інтернаціоналізації, а фактично денаціоналізації, русифікації й асиміляції набере ще більших обертів. Однак вголос згадав лише один випадок, що трапився з ним тих часів.

— У нас матеріали того пленуму, як було заведено, обговорювалися на семінарі з марксистсько-ленінської підготовки. Мені так не хотілося на нього йти! Бо ж погодитися зі всім тим — язик не повертався, а, боронь, Боже, сумнів який виказати — ти знаєш, що тоді було з тими, хто наважувався “виступіть протів лініі партіі”, а тим більше “с позіцій буржуазного націоналізма”. Тож я йшов, як на кару. І все вишукував, як би відмовчатися. Бо ж сам розумієш…

— І як же тобі, вдалося? — зацікавився чомусь Казакявичус.

— Як не дивно. Але слухай, як це сталося. Нас в групі було чоловік двадцять офіцерів, керівник — генерал, начальник кафедри. За званням усі підполковники- полковники, за національним складом відсотків шістдесят — росіяни, решта — інтернаціонал. Зазвичай до слова бажаючих не допросишся, а тут досить жвавенько так, дискусії якісь ведуться. Але тональність одна, цілком певна: як оцінити тогочасну національну політику в СРСР — на “відмінно” чи тільки на “добре”. Я собі нишком сиджу і думаю: чи то в мене кебети бракує зрозуміти всі “прєлєсті”, чи то у вас, хлопці, дах поїхав? А потім роздивився: та ж виступають і дискусії ведуть одні росіяни під керівництвом казанського татарина, який росіянином записався. Решта, такі як я, сидять, немов води в рота понабирали і очі одне від одного ховають. Щоб ніхто не здогадався навіть по очах про його незгоду. Отакою вона була “палка підтримка національної політики партії широкими масами комуністів”.

— Ти собі промовчав — і правильно зробив. Бо політика партії — то не твій хліб, та й про що тобі виступати, коли ти сам на чужій землі живеш. Але ж я на своїй землі був, та ще й професійний партієць. І хоча литовців серед нас було лише один на десятеро, я не витримав.

— І як, з партії не поперли?

— Як не дивно, ні. На кафедрі хотіли “строгача із занесенням”, але в парткомі університету нас, литовців, була вже більшість, тому обмежилися “без занесення”.

— А потім?

— Потім, подивившись, як Москва неспроможна нічого вдіяти в Нагірному Карабасі й взагалі на Кавказі, як дискредитують армію і злочинно-варварськи ліквідують нашу військову присутність в Європі, як Єльцин заради власних амбіцій розхитує державного човна і все сходить йому з рук, я зрозумів, що розпад Союзу Радянських Соціалістичних Республік — то питання часу, причому зовсім недалекого. А після подій біля телевежі у Вільнюсі взагалі кинув їм на стіл свого партійного квитка, отримані за Афганістан ордени і рапорт на звільнення з армії. З Союзом мене відтоді вже ніщо більше не пов’язувало. Це був край. Однак що це я — весь час тільки про себе, — зупинив біг спогадів Казакявичус. — У тебе як було в ті часи? Наскільки я розумію, також навряд чи просто?

Просто… Шеремет лише усміхнувся про себе. Та якщо почати розповідати — ночі не вистачить. Тому вирішив обмежитися головним:

— Я усвідомив, це значно пізніше, лише після 24-го серпня дев’яносто першого. До того все якось не вірилося: така могутня держава, триста років серед перших у світі, останні п’ятдесят років весь світ якщо не в повазі, то в страху тримала — і раптом на тобі, кінець. Я й у вашій незалежності до того кінця остаточно не був впевнений. І навіть до певної міри проти був.

— Це раптом чому? — Не міг стримати здивування Регіс.

— Національний егоїзм. Коли у вас там, у Прибалтиці, почали незалежності вимагати, в Пітері велися розмови, мовляв: дідько з ними, з прибалтами, нехай ідуть собі під три чорти. Все одно скоро назад приповзуть, як їм нафту й газ перекриють. Точилися дискусії і в мене з друзями. А вони, як на те, всі росіяни або за таких себе видають. І тієї ж точки зору: нехай ідуть куди хочуть, хоч всі, не тільки прибалти, а й “чурки” з “чорнозадими”. А ми собі, слов’яни, як позбавимося того різноплеменного баласту — то як рвонемо! Один я тоді рішуче виступив проти: ні, або всі сидимо в одній камері, як є, всі п’ятнадцять разом, або якщо вже на волю — то всіх. В тому числі й Україну.

— А ти, виявляється, великодержавник. Принаймні був. — розсміявся Регіс.

— Не великодержавник, а — державник. І не був, а є й досі, таким і вмру. Бо я був і є абсолютно впевнений, що держава — це інституція, необхідність у якій існуватиме доти, доки існують люди.

— Чому ти так упевнений?

— Тому, що саме держава захищає одних людей від інших і самих від себе.

— Що маєш на увазі?

— Спокон віків кожний народ має свою територію, на якій прагне жити відповідно до своїх звичаїв. І держава повинна забезпечити йому це право — на свою правду і волю в своїй хаті, перефразовуючи нашого національного генія. Без зазіхань всіляких чужинців і зловживань власних надто егоцентричних співгромадян.

— Тоді ти розумієш, чому ми наприкінці вісімдесятих піднялися за незалежність. Щоправда, ви також незабаром приєдналися. І я не раз згадував, який ти був тоді правий стосовно Горбачова, за п’ять років до того. Коли висловлював сумніви щодо його спроможності як правителя такої великої держави. Дійсно, пари вистачило ледь більше, ніж на свисток. Хоча, в принципі, як для нас, то так воно вийшло і на краще. Бо був би він мудрішим і рішучішим — хто зна, чи вдалося б нам так легко з московських лабетів вислизнути, малою кров’ю.

— Історія “сослагатєльного наклонєнія” не знає. Що сталося — те сталося. Хоча як щодо прогностичних здібностей, то тут я також тебе не раз згадував, коли все почало валитися—руйнуватися—розповзатися. Твої міркування стосовно національності —“совєтскій”. Ти ніби у воду дивився, але ще раніше від мене, за десять років до того. Справді, була б у нас тоді така національність — ніколи б Союз не розпався. Отакі “совєтські” нізащо б не дали. Вони б його сцементували намертво.

— От-от, і були б непорушним замком на нашому ярмі. Ти що, жалкуєш? — підозріливо глянув Казакявичус.

— Один наш політик на це сказав так: хто не шкодує за Радянським Союзом — той не має серця, а хто сподівається його відродити — той не має голови. В мене особисто є і серце, і голова, принаймні, я так вважаю. Окрім того, дорогий друже, якби я жалкував, то залишився б там, де був, у Пітері, а не кидав у зрілому віці насиджене гніздо й вирушав у безвість, де на мене ніхто не чекав, тим більше з обіймами. І служив би я тоді спадкоємниці СРСР — Російській Федерації. І вставав би у стійку “струнко” під звуки все того ж гімну — “Союз нєрушімий рєспублік свободних навєкі сплотіла вєлікая Русь…”, як це добросовісно роблять мільйони моїх одноплемінників. Хто з бажанням, хто з недолі…

— Вибач, я не хотів тебе образити. Просто від спілкування з твоїми співвітчизниками у мене склалося враження, що надто багато людей ностальгують за минулим, а ще більше просто й досі не визначилися, якої б держави вони хотіли.

— Що ти маєш на увазі? — тепер вже підозріливо мимоволі глянув Шеремет.

— Знову я не туди, — збентежився Казакявичус. — Вибач, мені про Союз і Литву легше говорити, то моє і я не боюсь гострих кутів. А у вас тут… Розмовляю з вашими — і так і не можу іноді второпати, чи то вони справді незалежності прагнуть, чи то до нового Союзу, типу якогось слов’янського або євразійського їх знову тягне. Давай, розкажи краще про себе. Як ти в Києві опинився, як адаптувався, коли звідси збираєшся? — обвів рукою палату.

— Звідси — за кілька днів. Поїду ще на реабілітацію, а там — знову до строю. Так що з цим нормально. Стосовно ж того, як тут опинився — то багато говорити, мало слухати. Якщо коротко: коли Україна проголосила незалежність, написав рапорт, потім добився спочатку тривалого відрядження до Києва, восени дев’яносто першого, а потім і остаточного переводу. З березня дев’яносто другого, вже понад десять років — у Збройних Силах України.

— Дружина, діти?

— Старша донька залишилася в Пітері, так сталося. Дружина з молодшою — тут, зі мною.

— Адаптувалися, все нормально? Адже вони в тебе всі, як я пам’ятаю, пітерські? Хоча у вас тут, бачу, мовне питання не стоїть.

– Ще й як стоїть, — невесело подумав про себе Шеремет. — Просто ти не з того боку дивишся. Або оцінюєш відповідно до конкретної ситуації, зрізаєш оті самі “гострі кути”, про які бідкався. Ідея спала на думку раптово, але сподобалася відразу. Це ж такий шанс — ознайомитися з поглядом з боку, сторонньо-критичного але розумного й обізнаного, неупередженого і небайдужого чоловіка.

— Регісе! Можна тебе запитати? Тільки щоб відповідь була відвертою, абсолютно. Добре? Гєрай?

— І не просто “гєрай”, а “лабай гєрай”, дуже добре. Але скажи мені, будь ласка, до чого така серйозність? Сподіваюся, ти не ім’я моєї коханки хочеш дізнатися? І не рахунок у банку? А державних таємниць я все одно не знаю. Так що запитуй.

— Тоді скажи мені, як тобі Україна? Ось ми практично одночасно, за малим півтора десятка років, як почали будувати свої незалежні держави. Ти знаєш свою країну і бачиш мою. Як людина розумна, безперечно, порівнюєш. Так от — як тобі наша ситуація? Що в нас, на твій погляд, добре, а що не дуже? Причому мене більше цікавить останнє. Розказувати, як ми впевненою ходою рухаємося в світле майбутнє, в нас і тепер не гірше, ніж за часів СРСР уміють. Тільки тоді те майбутнє було соціалістичним, а тепер — ринково-соціальноорієнтоване, правове і до того ж з розвинутим громадянським суспільством.

— Майже як з “розвинутим соціалізмом”.., — жартома підхопив Казакявичус. Однак відразу зігнав посмішку з обличчя. — А якщо серйозно, Валдісе, то говорити про те, про що ти питаєш, ще й відверто — воно буде боляче. Навіщо тобі це, тим паче зараз? Ти що, політолог? Тобі воно треба?

— Не політолог, але треба. Я мушу орієнтуватися в тому, що відбувається, мати свою думку, а не жити лише розумом тих, хто пише і показує тільки те і так, як буде вигідно тому, хто їм платить. Мені цікава думка сторонньої, незаангажованої людини.

— “Какім ти бил, такім остался…”, — чи то пожартував, чи то поспівчував Регіс. — Що ж, тоді слухай. Коли ви тоді, в дев’яносто першому проголосили незалежність — як вам всі заздрили! Особливо ми, прибалти. Бо ж у нас ніяких особливих природно-економічних ресурсів не було, окрім працьовитості наших людей. Ви ж за всіма, буквально всіма показниками мали шанси швидко відірватися від всіх нас і потужно піти вперед. Принаймні, нам так здавалося. Бо ж у вас був і є, до речі, один з найбільших у світі природно-ресурсних потенціалів, а до того ще й вкрай сприятливе гєополітичне розташування. Однак ви повели себе досить дивно. Замість того, щоб будувати свою державу і реформувати успадковану від СРСР економіку під потреби свого народу, а не “народнохозяйствєнного комплєкса СССР”, ви почали лементувати про розірвані економічні зв’язки з Росією і намагатися їх відновити. Начебто ніхто не знає, що ініціатором розриву була саме Росія і що вона завжди прагнула до самодостатньості в усьому. І вони створять замкнутий цикл виробництва у себе, чого б їм це не коштувало, а в кооперацію ні з ким не підуть. Бо це, за їхньою ментальністю, є залежність від іншої держави, себто річ для росіян абсолютно неприпустима. Так було згаяно років три, а реально навіть більше, причому найціннішого часу — на старті.

— Стривай. У нас було тоді багато інших нових проблем, насамперед політичних — і ядерне роззброєння, і визнання в світі, і міжнаціональні стосунки, і стосунки з Росією, і Чорноморський флот — всього й не злічити…

— Ядерне роззброєння — краще б ти не зачіпав цю тему. Про це досить об’єктивно і обгрунтовано писав ще тоді, коли ви тільки збиралися робити це безглуздя, один з ваших тодішніх парламентаріїв, генерал Толубко, фахівець з ракетно-ядерної зброї, наскільки я пам’ятаю. Америка в змові з Росією вчинили з вами так, як колонізатори з тубільцями: за обіцянку-цяцянку виманили в недолугого й боягузливого вождя найголовніше, що складало потугу племені. І що змушувало чужинців ставитися до нього якщо не з повагою, то з певною увагою. Відтепер племені лишилося покладатися тільки на чужу ласку та власну винахідливість в пошуках компромісів. Причому зі всіма, всюди й завжди. Історія ж свідчить, що досягти такого ще нікому не вдавалося. А те, що вдавалося, було завжди результатом чимдалі більших поступок. За рахунок свого народу і на користь чужинцям. Достатньо згадати долю Чехословаччини — і в 1938-му році, і тридцять років по тому.

— То справа тонка — безпечна експлуатація ядерної зброї, ми з тобою в ній не фахівці. Досить Україні одного Чорнобиля. Ви ж також ядерну зброю віддали, вважай свою, з Шяуляйскої ракетної дивізії — і нічого, себе не картаєте, поважати ні ви себе, ні вас не перестали.

— Так ми ж не поводили себе так, як ви, з інших питань. Хоч в економіці, хоч в державному будівництві. Ми відразу почали, крок за кроком, ліквідовувати свою залежність від будь-кого, передусім від Москви. У всіх галузях без винятку. Тоді світ і зрозумів, що литовці — народ серйозний, знають, чого хочуть. І ставитися почали відповідно. Ви ж тим часом в політиці все намагалися “між краплинами пройти” та “польку-бабочку” довкола Москви танцювати. А в економіці у все більшу залежність від неї впадали з тими злощасними енергоносіями.

— Що ж зробиш, коли своїх енергоносіїв обмаль, а економіку успадкували від СРСР — вкрай енергозатратну? Не зупиняти ж виробництво, яке й без того зовсім підупало. Тут уже не те що “польку-бабочку”, а й “танець живота” навчишся виконувати, — невдоволено пробубонів Шеремет.

— От я й кажу, що не тому вчитеся. У всьому світі давно відомі два шляхи вирішення цієї проблеми, причому взаємопов’язані, як рейки в залізничній колії. З одного боку — диверсифікація джерел, тобто ліквідація монопольної залежності від однієї країни, з іншого боку — зменшення енергоспоживання, перехід на енергозберігаючі технології. Ви скористалися хоч одним шляхом? Хоч на самокаті однією рейкою поїхали, якщо кебети бракує дрезину змайструвати? Мовчиш? Бо сказати нічого.

— Чому нічого? Ми он нафтотермінал під Одесою побудували, нафтопровід Одеса-Броди і далі на Захід.

— І скільки років на це втратили? Десятилітній ювілей святкували? А як він у вас працює? Іржа ще не з’їла?— майже відверто глузував Казакявичус. — А ми ж також не нафтодобувна країна. І Москва нам вентилі на трубах почала крутити, коли ще Союз не встиг розпастися. То ви що, того не бачили?

— Та бачили, але ж все думали, що якось домовимося…

— Сподівалися, що якщо ви слов’яни, то вам якась поблажка буде? Що “дємократічєская Росія” з радістю посприяє в становленні “незалежної України”? — іронічно-співчутливо глянув Регіс.

— Ну, не так вже, щоб дуже, але принаймні на якесь розуміння і взаємодію, мабуть, сподівалися, — ствердно кивнув Шеремет.

— Та невже ж ви з історії все забули і геть нічому не навчилися? — вражено глянув на нього Казакявичус. — Невже ніяк не зрозумієте, що Росія вам ніколи не простить вашої самостійності? Ніколи! І ніколи з нею не примириться. Не російський народ, а саме Росія — держава, яка має споконвічні імперські амбіції. З вашої Київської Русі, до речі, починаючи. Бо без “Малороссії”, а ще ліпше “Юго-Западного Края” справжня “Вєлікая Россія” просто неможлива. Про це знають всі, хто хоч трішки вивчав історію.

Шеремет мовчав, бо що мав сказати? Що вони справжньої історії, навіть не в українському, а бодай загальноєвропєйському сприйнятті, ніколи і не чули, і не бачили? А все тільки через призму російського, а потім совєтського розуміння? Врешті не витримав:

— Ти що, забув, яку ми з тобою історію вивчали, хоч я в українській школі вчився, а ти в литовській? В ній про твоє Велике Литовське князівство толком і не згадувалося, та й про Україну не набагато більше було. Ти знаєш, що я для себе історію України відкрив більш-менш адекватно й повно лише маючи вже сорок чотири роки? Та й то лише тому, що вдалося дістати, я тоді жив у Ленінграді, підручник “Історія Ураїни” Ореста Субтельного. Який в Україні лише народився, а ріс і навчався в Німеччині й США, живе ж і працює в Канаді. Я коли йому про це сказав, при зустрічі, він був дуже здивований.

— Нічого я про “Історію СРСР” не забув. Але ж литовці були не в ліпшому становищі, ніж українці, чому ж ми не зреклися своєї історії, не забули, а головне — висновки зробили? І не мали марних ілюзій?

— Регісе, вибач, але мені більше болить Україна. І я про неї хотів почути твою чесну й відверту думку, про стан справ у нас. Бо у вас і так, я бачу, непогано. Тож хочу докопатися…

— Тоді повернімося до енергоносіїв. Чому ви понад десять років державної незалежності не позбавилися енергетичної залежності? До того ж ще й боргів величезних наробили за їхню поставку? Невже Україна неспроможна була вчасно побудувати нафтотермінал і нафтопровід? Потужна держава, яка вміє будувати ракети, літаки, танки і багато чого іншого — й раптом не в змозі здійснити звичайний інженерно-будівельний проект?

— Та спроможна, мабуть, будували ж до цього і нафтопроводи, і устаткування відповідне.

— Тоді чому? Ти не задумувався над цим питанням? — не поступався Казакявичус.

— Глибоко — ні, бо — і ніколи, і нема за чим. Від мого поля діяльності це далеченько, — відбувся відмовкою Шеремет.

— А даремно. Тоді я тобі скажу: а ти не замислювався, чому ви й досі так несамовито качаєте з Росії і нафту, і газ, і безбожно їх спалюєте, не задумуючись про наслідки? Тому що, як сказав один з ваших так званих “олігархів”, “всє большіє состоянія в Украінє сдєлани на трубє”. Росія вас “посадила на трубу” так само примітивно-просто, як наркоторговець “садить на голку” наркомана-початківця. І навіть не на одну “трубу”, а одразу на дві — нафтову й газову. А працюють в поті чола, щоб це становище зберегти якомога надовше, якщо не назавжди, сотні, якщо не тисячі людей, в яких і влада, і гроші. Причому це люди передусім в Україні, є її громадянами і навіть присягу їй складали як державні службовці.

— Що і кого ти маєш на увазі? Конкретно, — недовірливо глянув на нього Шеремет.

— Не буду обтяжувати тебе непотрібними тобі “схемами”, скажу просто: тут існує ціла могутня система, якій вкрай вигідно, щоб українські “трейдери”, а простіше торговці закуповували нафту й газ саме в Росії, а не в будь-якій іншій країні, бо ніде більше такі грабіжницькі оборудки не пройдуть. Левова частка при цьому дістається росіянам, то в них справжні олігархи, а не у вас. Але досить перепадає й вашим, ті також олігархи, але тільки так звані, містечкові. Освячують й покривають всі ці неподобства ті, хто повинен з ними боротися — відповідні державні чиновники. За відповідну мзду, природньо. Таким чином, всі сміються, всі задоволені: олігархи з обох боків і українські чиновники – бо мають хто “скажені”, хто “грубі”, хто “солідні” гроші; російські урядовці — бо одним пострілом убивають двох зайців: і ринок збуту мають, і важелі політичного впливу на колишнього васала, причому вельми вагомі. То ж кому й навіщо потрібно, щоб Україна мала власний нафтотермінал і нафтопровід? Щоб весь цей золотий дощ перетворився на жалюгідне моросіння, а то й зовсім припинився?

Шеремет сидів спантеличений, не знаючи, вірити чи ні. Бо надто багато достатньо і навіть дуже відомих та значних людей доказували протилежне — що термінал той якщо й потрібен, то не так щоб дуже, а нафтопровід Одеса-Броди — то взагалі щось незрозуміле. А зараз збудували — так запустити ніяк не взмозі. І ті, й інші посилалися на державні інтереси, апелювали до народу, який опікують і навіть клялися Україною. А державний борг, в тому числі й за енергоносії тим часом висить ярмом на шиї українського народу – і живих і ненароджених…

Ніби прочитавши його думки, Казакявичус порушив тишу питанням:

— А ти не скажеш, часом, чому у вас борги перед Росією за енергоносії вважаються державними?

— Особливо якось не задумувався. — Стенув плечима Шеремет. — Здається, тому, що наші платили нерегулярно, а росіяни пригрозили, що припинять постачання. От, щоб зняти гостроту, держава й надала гарантії.

— Припустимо, що так. А ти не задумувався — чому? І кому це вигідно? Адже енергоносії закуповуються в недержавних російських компаній недержавними ж українськими компаніями. Так? Так. Споживають ці енергоносії переважно недержавні підприємства, оскільки промисловість у вас на дві третини, якщо не більше, приватизована і належить приватним, підкреслюю — приватним особам, а не державі. Так? Так. То хто ж за них, за приватних осіб, цілком конкретних небагатьох, але багатих фізичних осіб, мусить платити? І при чому тут держава? Якщо на всіх етапах у кожного свій гаманець? За радянських часів і перших років незалежності то було ще бодай якось зрозумілим — поки був перехідний етап. А тепер? Коли все розікрадене—розподілене-приватизоване давно і не по одному вже разу?

— Та дідько його знає. Є в нас економісти — нехай вони й думають, — сердито засопів Шеремет.

— Це ти надаремно. Вони надумають так, як буде вигідно тим, хто їм платить або наказує. А державний борг перед іншою країною — то ярмо, яке ви, нинішнє покоління, накидаєте на своїх дітей і онуків, які ще в колисці, а то ще й не народилися. То ви усвідомлюєте, що робите? І в чиїх інтересах?

— Слухай, ти мене вже зовсім замордував цією своєю “політекономією дикого постсоціалізму”. У вас що, такого немає?

— Такого — ні. Бо таке навіть уявити собі неможливо, поки у вас не побуваєш. Вибач, але це так. На жаль. Ти зрозумій: якщо державний борг можна порівняти з ярмом, яке хоча й важко, але терпіти можна, то практично єдиний напрямок постачання енергоносіїв – це вже як зашморг на шиї. Тільки й різниці, що не в якогось одного бідака, а в цілої нації, незалежної держави. Смикне за цей зашморг якийсь “газпром” або “транснєфть”, себто, вентиль перекриє – і все, гаплик, завмерло життя в цій державі. Спочатку колапс, а потім смерть. Для початку – незалежності, а потім – і самостійності нації. Нещодавно таким чином білорусів вже провчили, а заодно й вам продемонстрували, щоб висновки правильні робили, не забувалися, хто в Євразії господар.

Та ми і так нібито без передиху перед ними витанцьовуємо, подумав про себе Шеремет. В голос же сердито спитав: – То що ж у нас — найгірше від усіх?

— На даний час — так, хоч і гірко про це говорити. Повір, я знаю про що кажу. Центральна Європа, Балтія — то мій хліб. Окрім того, я щільно співпрацюю з аналогічною моєму центру структурою тут у вас, в Києві. Є тут у вас такий собі ЦУСЕП.

— А це що за звір?

— Незалежний дослідницький центр “Україна: соціологія, економіка, політика”. Так що ситуацією володію не гірше від ваших, а можливо й краще. Вас випередили всі в Європі, хто тільки там є. В тому числі всі країни колишнього “соціалістичного табору” і СРСР, окрім хіба що Молдови. Ви — другі від хвоста.

Шеремет мовчав, нездатний щось заперечити і водночас неспроможний зі всім цим погодитись. Бо то був фактично вирок.

— Це я тобі ще не все сказав. До енергозбереження і структури вашої промисловості не дійшли, не встигли, — перервав паузу Казакявичус.

— І слава Богу, все, на сьогодні вже досить, — замахав руками Шеремет.

— Правильно пропонуєш. Бо там ситуація нічим не краща, ніж в постачанні енергоносіїв. Те ж саме збагачення окремих категорій людей, причому дуже обмеженої кількості, за рахунок держави і всієї решти населення. Тільки техніка трохи інакша. “Схеми”, як вони у вас кажуть.

— Господи, Регісе, я вже сам не радий, що завів з тобою цю розмову. Недаремно в якійсь з мудрих книг, в Біблії, здається, написано, що “у великих знаннях — великі й печалі”. А прості люди кажуть: менше знаєш — кріпше спиш.

— А як же мені тоді спати, Валдісе? Якщо я знаю в тисячу разів більше, ніж ти? Про весь той наш Союз, яким ми колись так пишалися, коли були лейтенантами? Та й у нас в Литві хоча й краще, але також проблем вистачає. Хоча й іншого плану.

— Вибач, Регісе, дав слабинку, моя вина. Адже сам напросився… Спасибі за те, що сказав, а головне — як. Бо бачу, що правду, і не з холодною душею. Але ти якщо не завтра, то за пару днів поїдеш, а мені тут жити. Це моя Батьківщина, в мене іншої немає — ні “історічєской родіни”, ні “грінкарти”, ні навіть планів подібних. Яка, на твій погляд, у нас найбільша проблема? З чим першочергово боротися, що долати конче потрібно, насамперед?

Казакявичус довго ретельно розминав сигарету, клацнув дорогою запальничкою, пустив убік довгий струмінь запашного диму:

— Я багато розмовляв на цю тему зі своїм колегою, директором ЦУСЕПу. Його також хвилює те саме, що й тебе — де та “головна ланка”, як казав Ленін. Толковий, до речі хлопець, також колишній військовий — полковник Геращенко Анатолій Іванович. Не чув про такого?

— Та знаю я його ще зі старших офіцерів на побігеньках, років десять, якщо не більше. Виріс за цей час в геометричній прогресії, молодець. Того й гляди, вітатися перестане.

— Та ні, він ніби не з тих, справляє враження порядної людини.

— Слава Богу тоді. Повного штилю й м’якого йому майданчика, як у нас казали. Що далі? До чого ви з ним дійшли?

Казакявичус знову замусолив свою сигарету, добираючи, видно, слова. Врешті вимовив. Повільно, по складах:

— Ко-руп-ці-я! Корупція у всіх без винятку ешелонах державної влади. Тільки в одних установах або галузях, регіонах вона менша, в інших — більша. Але присутня практично у всіх ланках і всюди, де є чиновник, від котрого бодай якась крихта залежить. Незабутній Володимир Ілліч Ленін свого часу казав: “Или социализм победит вошь, или вошь победит социализм”. Так і у вас тут: “Або незалежна Українська держава подолає корупцію, або корупція підірве незалежність”. Або підриє, як свиня під дубом віковим у відомій байці. Яке порівняння більше до вподоби — таке й вибирай.

— Та що ти з нас ідіотів якихось робиш, — не стримався Шеремет. — Корупція, корупція… Президент з цього приводу вже давав свою оцінку — не потрібно драматизувати. Це я корупціонер, по-твоєму?

Казакявичус здивовано вирячився на нього:

— А ти-то тут причому? Мова йде передусім про взаємини фінансово-економічної сфери і влади. Ви, армійці, тут “сбоку — припеку”, як кажуть росіяни. Тут перед ведуть “силовики”, а не “оборонці”. Так що сиди і не рипайся. Що ти візьмеш? Хабаря за вступ до своєї Академії? Так у вас до армії ідуть лише ті, хто сам з води на квас перебивається.

— Ти звідки знаєш?

— Я ж казав — і буваю, і вивчаю, то мій хліб. Ми ж також свою армію будуємо. Але на дещо інших, м’яко кажучи, засадах.

— Ти мені зуби не заговорюй. Сказав “а” кажи “б”. У вас що — корупції немає? Чи в інших країнах? Що ви нaм очі колете? – Перейшов у контратаку Шеремет. – А в якій країні, скажи на милість, нещодавно президента в результаті імпічменту з посади усунули? Уперше в Європі. І за що? Невже забути встиг?

– Не бачу підстав для такого сарказму, Валдісе. – Без тіні ніяковості зауважив Регімантас. – Імпічмент президента Паксаса – це не так гріх і сором, як свідчення зрілості демократії і верховенства закону в нашій країні. Однакового для всіх від простого громадянина до президента. Я б сказав навіть, що це є більше – це іспит нашого народу на здатність не лише здобути свободу, не лише протистояти зовнішнім ворожим викликам, а й вберегти свою гідність і волю від всілякої внутрішньої нечисті.

– Ти на що знову натякаєш? – Насторожився Шеремет.

– Не натякаю, а пояснюю. – Вів своє гість. – Стосовно Паксаса, то його корупційна діяльність, до речі, остаточно не доведена, існують лише підозри на те, що він і деякі його співробітники можуть мати зв’язки з міжнародною злочинністю й бути під впливом осіб і структур з сумнівною репутацією. Не “мають, є”, а лише – “можуть”. І вже одне це визнане таким, що загрожує національній безпеці Литви. Сама можливість, лише підозри, поки що не доведені. Однак нам навіть цього виявилося достатньо, щоб очистити наш державний організм.

– Та я ж хіба проти? Я – за, молодці, лабай гєрай, дуже добре. – Спробував пригасати гарячність приятеля Шеремет. – Охолонь трохи.

– Ні, ти слухай, слухай далі. Якщо вже на те пішло, то висунуті проти нашого президента звинувачення інакше як сміхотворними в порівнянні з вашою, українською дійсністю не назвеш. Ваші можновладці розкрадають і розпродують країну оптом і вроздріб – і жодний ще не був покараний. Принаймні вашим так би мовити правосуддям.

– Це вже занадто! Назвати людину злочинцем може лише суд. – Без великої впевненості кинув високомовну банальність Шеремет.

– Ти за них не переймайся, суд назве, причому ближчим часом. Адже у Штатах на лаві підсудних сидить не будь-чий інший, а саме ваш екс-прем’ер! Який прибув до Штатів чомусь не за вашим українським, а за панамським паспортом, причому виданим незаконно. Та ж для Заходу це взагалі скандал! А скільки ваших “нових українців”, незважаючи на свої накрадені мільйони, за кордон бояться виїхати, добровільно “невиїздними” стали? І вночі в холодному поту прокидаються, бо присинається, як їхні рахунки на Заході арештовують, а самих питають, ввічливо так: поясніть, будьте такі ласкаві, звідки ви ці грошики узяли, вони часом не “брудні”? Ти до інтернету, до речі, по новини ходиш?

— Я ж тобі ще замолоду казав, що користуюся тільки офіційною й офіціозною інформацією, до “ворожих голосів” не прислухаюся. Та й ніколи, по-правді сказати.

— А даремно. Дізнався б багато цікавого, що про вас світ думає. А не тільки те, що ваші кишенькові “міні-гебельси” розповідають.

Погодитися зі всім сказаним Казакявичусом Шереметові не дозволяло почуття патріотизму, простої людської любові до свого народу, краю, держави. Хоча б за те, що вони є. Що існують, дали йому життя, ім’я і сенс того життя, існування на світі. Що ж до гордості — то вже інша справа. Предмет для того також завжди знайдеться. Щоправда, тільки у тих, хто любить.

Заперечити все, сказане старим другом? Такого Шереметові не дозволяла совість. Хоча б тому, що він сам же й викликав його на відвертість. Не кажучи вже про те, що багато із сказаного ним важко було безапеляційно заперечити, спростувати. Принаймні для порядної людини, якою він себе вважав.

Тому на прощання лише міцно потиснув Казакявичусу руку:

— Спасибі, друже! За все! І за те, що було, за нашу спільну молодість, і за сьогоднішнє. Спасибі, що не забув, що не уникнув відвертої розмови. Спасибі! Дай Боже тобі удачі! До зустрічі! Бувай здоров!

Той дещо довше, ніж належало, потовкся на місці, дістав хусточку, ніби щоб протерти окуляри, а затримав її чомусь на очах. Вже взявшись за ручку дверей, обернувся:

— Слухай, ледь не забув. Ти з таким собі Юрасом Балтайтисом знався, коли бував у нас в Каунасі? Він колись на радіо працював.

— Звичайно! І досі пам’ятаю.

— Привіт тобі передавав. Він зі мною разом на цій конференції. Я коли збирався до тебе, трохи оповів, що маю тут такого друга. Він прізвища твого не пам’ятає, лише ім’я. І також поділився згадкою про давню зустріч з незвичайним радянським офіцером-українцем. Дійшли висновку, що мова може йти про одну й ту ж людину. Але впевненості не було, тому він не наважився, просив мене уточнити. І у випадку чого — домовитися про зустріч.

— Що тут уточнювати і домовлятися? Дай йому мій телефон і нехай заїжджає. Я після дванадцятої вільний — радий буду бачити. Гєрай?

— Лабай гєрай! Ачо! Лабай ачо! До нових зустрічей! Але щоб вже в іншому місті і за інших обставин.

— Домовились! Бувай!

Вже в дверях Казакявичус обернувся, підніс з ясною усмішкою руку:

— Борітеся — поборете! Слава Україні!

Шереметові перехопило подих:

— Спасибі, друже! І Литві слава!