Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Частка перва

М.Лермонтов, переклад С.Руданського та М.Старицького

1

Похмурий демон, дух одлучний,

Над грішним миром пролітав,

І рій тих спогадів найлуччих

Йому з колишнього зринав –

Про дні, коли в ясній оселі

Сіяв він, ясний херувим,

Коли по чистій, синій стелі

Комета бігла перед ним

І помінятись з ним любила

Усміхом ширим, привітним;

Коли в жадобі, що палила

Його до знання, він зорив

Крізь тумани довічних днів

На божії пишноти й чари,

Й зірок розкидані отари

В безодній обширі слідив;

Коли він вірив і любив,

Щасливий дух первостворіння,

Не знав ні злоби, ні зневір’я, –

І не страхав тогді його

Віків ряд марних… і багато,

Багато дечого… й всього

Не мав він сили пригадати!

2

В пустелях світу він блукав

Давно без заміру й спочину,

І вік за віком оглядав,

Як за годиною годину.

Землі слабої володар,

Він сіяв зло – та без потіхи:

Могучим силам не було

Ані запину, ні поміхи,

Боротися нема кому…

Й зло надокучило йому!

3

І над вершиною Казбека

Вигнанець з раю пролітав.

Під ним, немов кришталь, здалека,

Снігами вкритий, шпиль сіяв.

А там глибоко десь чорніла

Крива розщілина страшна;

По ній гадюкою мигтіла

Дар’яла хвиля навісна,

Та Терек плигав, як левиця

Запіняна, і піна та

Космами падала з хребта,

А він ревів. І звір, і птиця,

Що там кружляє в висчині,

Ревіння хижеє вчували,

А золоті хмарки, ясні,

Аж із палкої сторони

Його на північ проводжали.

І скелі, скупчені, смутні,

Над ним схилялись головами.

Немов в таємничому сні,

Та хвилі стежили. Рядами

По скелях замчища з шпилями

Дивились грізно в тумані:

Сторожовії велетні

Кавказу вільному до брами.

І хижо й пишно разом мир

Там красував… Так недовір

Окинув все зневажним оком

Творіння боже, кілько зміг,

І на чолі його високім

Ніякий одслід не поліг.

4

Минули дикії вершини,

І перед ним іздалеки,

Мов тії пишні килимки,

Засяли Грузії долини.

Край чарівний! Старі руїни

І полусончії річки,

Що по каміннях тихо грають,

І дикі рожі, де співають

Свої любощі пташечки,

І тінь крислатого чинару,

І невмираючі плющі,

І затінки, куди в кущі

Ховається олень од жару;

Тепло і світ, життя і рух,

Квіток і смирни милий дух,

Полудня пал і пестощ ночі,

І зорі – мов дівочі очі…

Так дивні ж дива божих рук

В душі пекельній не збудили

Ні думки нової, ні сили;

І що одлучний оглядав,

Все зневажав, всім гидував.

5

Крові і сліз своїх підданих

Не жалував старий Гудал,

І дім високий, двір широкий

Коло Арагви збудував.

Там на одскалинах щоранку

Встає велична тінь од замку,

І вниз од башти до води

Рябіють сходи, і туди,

В чадру сховавши свою вроду,

Тамара сходжує по воду.

6

Бувало мовчки сумний дім

З гори дивився на долини,

Тепер велика учта в нім…

Бриньчать цимбали, ллються вина:

В Тамари сватання. Гудал

Усю родину поскликав.

На крівлі, вкритій килимами,

Сидить Тамара молода,

Немов та квітка між квітками;

Кругом дівчата – співи, сміх,

І час за часом між потіх

Спливає. Сонечко сіда.

Дівчата плещуть. Молода

Схопила бубон і рукою

Вертить його над головою;

Сама ж то разом поплине,

То, мов закоханая, стане,

Гарячими очима гляне,

Живою брівкою моргне;

То вигнеться, мов тая лізка,

То знов, як човник по ставку,

Сковзне по м’якім килимку

Її манесенькая ніжка.

А усміхнеться, то й не знать,

До чого сміх той прирівнять:

Воно б, сказати, із-за хмари

Виходить місяць молодий

І розливає свої чари

На хибку воду… так куди

Його рівняти до Тамари!

7

Клянусь я променем зорі,

Сіянням сходу і заходу –

Ані єдиний із царів

Таких очей та милих брів

Не цілував іще ізроду;

Та і гаремний водоплив

Своєю милою росою

Ні разу душною порою

Такого стану не кропив;

Анічия рука земная

Кругом високого чола

Коси такої не плела…

Та що й казать? У цілім краю,

Клянусь, як світ позбувся раю –

Краса така ще не цвіла!

8

Остатній раз вона гуляла

У батька рідного Гудала

І веселилась, як своя;

А завтра, завтра… що за доля!

Чужая хата, і неволя,

І незнайомая сім’я!

І думки різнії, як хмари,

Міняли личенько Тамари.

Зате у неї кожний рух

Таким був простим, любим, милим,

Таким живим та повним сили,

Що най і сам нечистий дух,

Літаючи, на нгого гляне:

І тому в серці тьмяно стане…

Він давніх братій спом’яне,

І одвернеться – і зітхне…

9

І дух поглянув… По хвилині

З його сердечної пустині

Знялися дивні голоси.

Темряві хмари пощезали,

І ясні зорі заблищали

Добра, кохання та краси.

І довго дух зорив очами,

Не навтішався дивом тим;

Немов ті зорі за зорями,

Снувались думи перед ним –

Все думи давні, думи нудні…

І не злітає дух заблудний,

Немов прикований, стоїть.

А серце стогне, замирає

І мовою невинних літ

До нього знову промовляє;

І став лукавий, і не знає,

На віщо б думку навернуть?

Себе самого омануть?

Та слів не має оманути;

Її покинуть, позабуть?

Не дав бог сили позабути;

Та хоч би бог йому й давав,

Так він тепер би не прийняв!

10

А молодий іще до дня

Сідлає карого коня,

До молодої поспішає

І до вечірньої зорі

На сіножатні береги

Ріки Арагви прибуває.

За ним верблюдів довгий ряд

Під багатенними дарами

Насилу плутають ногами

Та брязкоталами бряжчать.

І славний дідич Синодала

Перед веде як ватажок.

Пристав, мов литий, поясок;

Пістолів, шаблі і кинджала

Оправа золотом блищить;

Ружжо з нарізками стирчить,

І вітер грає рукавами

Його нового жупана;

Жупан увесь у галунах,

Сідло гаптоване квітками,

Уздечка в китицях, а кінь,

Кругом запінений, як змій,

Син вільний, жвавий Карабаху,

Хропе і коситься од страху.

Трудна дорога надійшла:

Направо річка скаженіє,

Наліво – прикрая скала…

Проміння гаснуть, вечоріє;

Густий туман встає з води –

Став поганяти молодий.

11

Аж от на самім роздорожжі

Мала каплиця: з давніх літ

Плющем повитая стоїть,

І в ній лежить угодник божий.

Так з того ж часу – все одно,

Куди хрещений не спішиться,

До ворогів чи до гостей,

А до угодника костей

Усе заходить помолиться,

І та молитва всіх спасала

Од бузувірського кинджала.

Молилися батьки, й діди,

І вся родина молодого;

Так самовірний молодий,

По наущенню духа злого,

Не зупинився край святого.

Він до коханої хапався

І в мислях з нею цілувавсь

Та і забувся помолиться.

Аж от, направо, з-за гори,

Мелькнув один, ось два і три,

А далі й бахнула рушниця.

Підвівся князь на стременах,

Коня ударив острогами,

Поправив шапку і, як птах,

Вперед полинув між горами.

А се – знов бахнуло в горах…

Розлігся стогін по долині…

Недовго билися грузини –

Кінчили справу на ножах.

12

Кінчилась справа – і докупи

Верблюди збилися, стоять

І сумно дивляться на трупи.

А вже над трупами креслять

Свої круги голодні птахи…

Не поховають їх монахи

Під плитами в монастирі.

І рідні сестри й матері

До них не прийдуть помолиться

Зате на праведних кістках

Колись стоятиме каплиця,

І плющ зелений по боках,

Мов сіткою, її обкине,

І перехожий по горах

Не раз помолиться й спочине.

13

А карий пташкою летить,

Бряжчать опущені вудила,

Мотається густая грива,

І сивий порох з-під копит

Високими стовпами в’ється,

І кров, і піна на коні;

А в золотому стремені,

На гриву схилений, трясеться

Убитий лицар. Кров не ллється,

Вона застигла, як смола,

На кінській гриві. Кінь із бою

Поніс було його стрілою,

Так куля ж вірною метою

Його і в темряві знайшла.

14

Гудал, наляканий, схопився.

А за Гудалом і весь рід:

Та чий же кінь то повалився

Коло самісіньких воріт?

І що за лицар нещасливий

Лежить на карому коні?

Нога застигла в стремені,

Рука схолонула на гриві…

Недовго ждав його Гудал,

Недовго й мила виглядала;

Він слово дав і не зламав,

Прибув на вечір до Гудала…

Та вже до суденного дня

Не сяде більше на коня!

15

Як божий грім, упала кара

На всю Гудалову сім’ю;

Старий сумує, а Тамара

Не бачить світа од жалю.

Аж от вечірньою добою

Зачула голос над собою:

«Не плач, дитятко молоде!

Твоя сльоза не упаде

На труп живущою росою…

Вона лиш очі стуманя

Та біле личко опаля,

А він не чує і не знає

Ні твоїх мук, ані жалю.

Він там далеко, у раю,

Як біла хмаронька, літає

І чує дивні голоси,

І для небесної краси

Красу земную забуває.

Повір, що світ такий пустий,

Така пуста його утвора,

Що він не варт і краплі горя

Такого янгола, як ти.

В повітровім океані

Без стерна і без вітрил,

Тихо плаває в тумані

Ціле займисько світил.

І в полянах неомірних,

Без ознаки і сліда,

Хмарок ясних, непокірних

Пробігаються стада.

Час зустрічі, час розлуки

Їм – ні втіха, ні печаль;

Їм – що буде, то не мука,

Що було, того не жаль!

Під годину злої долі

Їх собі ти спом’яни,

І в недолі будь без болі

Та без жалю, як вони!

Як тілько ніч густую сітку

Понад Кавказом розвине;

Як тілько світ в її намітку

І завинеться і засне;

Як тілько вітер підійметься

І по травиці зашумить,

І пташка сонна стрепенеться

Та защебече й полетить;

Як під зеленою вербою,

Облита пізньою росою,

Нічная квітка розцвіте

І ясний місяць ізійде

Над піднебесною горою, –

Я кождий раз із висчини

До тебе буду прилітати

І давнії та чудні сни

На сонні очі навівати».

16

Занишкли речі: десь навдалі

Ще голоси їх завмирали.

Тамара скочила бліда

Та полохливими очима

Навколо дико погляда;

У неї стисло під грудима

Новим болінням, на чолі

Тривога грала, і її

Ні до нестяму, ні до страти

Було не можна порівняти.

Немов вся разом зайнялась,

Її вся кров огнем взялась,

Душа, ламаючи кайдани,

Кудись линула, де в тумані

Іще бринів чудовий глас.

Вже перед світом її очі

Жаданий сон якось стулив;

Але ж і він гадки збурив

Якимсь-то маревом пророчим:

Пришлець з туманом на чолі,

Блистючий дивною красою,

Схиливсь над нею головою,

І оком смутним на неї

З таким коханням він дивився,

Немов за нею б то журився.

То був не янгол з висоти,

Її зборонник пресвятий, –

Вінець з проміння дорогого

Не покрашав чола ясного;

То був не з пекла сатана,

Злобливий мучень. Ні! він схожий

На вечір був – ясний, погожий:

Ні світлий день, ні ніч смутна!..

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 306 – 315.