І таке буває

Всеволод Вишневий

Чи знаєте ви тітку Мокрину, оту саму, що живе на Горинській вулиці біля діда Панька, що його жінка вішалась? Не знаєте? Шкода! А в нашому місті всі її знають від старого до малого, а особливо дівчата й жінки. Діти знають її тому, що в тітки Мокрини є здоровий садок, а в ньому – грушки, яблука, сливки, черешні, вишні, малини… І ще знають вони тітку Мокрину з того, що коли зловить когось в себе в садку, то так нашпарить кропивою, що й апельсинів не захочеш.

Дівчата й жінки знають тітку Мокрину, як ворожку. Вміє вона гадати на картах, геть усе чисто викаже. Торік вона вигадала Варці Дем`яновій, що та заміж вийде, і що ви думаєте? Правду сказала. Оце на тому тижні Варка весілля справляла. Повезло дівці! Не такі, як вона, вдома сидять та женихів виглядають, а їй щастя. І все це через тітку Мокрину. З далеких сіл приходять до тітки Мокрини, щоб вона їм поворожила, і вона ворожить, та ще й як!

Знають ще тітку Мокрину з того, що вона все знає; чи хто оженився, чи помер, у кого близнюки народились, хто кумом був на христинах, кого жінка б’є – просто тобі жива ходяча газета, геть усе чисто знає.

Та трапилася раз з тіткою Мокриною одна немила пригода. Зайшла вона в якійсь справі до завідуючого урядом праці, що недавно приїхав у наше місто. Заходить вона в кабінет і бачить таку чудасію: завідуючий, сивий чоловік, що вже й унуків має, цілує в щоку молоденьку біляву панночку. Поцілував ще й каже: «Зайдеш сюди вечором з мамою, разом у кіно підем.»

Аж остовпіла тітка Мокрина… Оце, – думає, – штука! Жонатий чоловік, зубів всіх не має, а ще шури-мури з панночками розводить – ото старий джиґун.

Швидко полагодила свою справу, вийшла на вулицю, аж іде їй назустріч баба Горпина.

– Дай Боже, бабусю!

– Здорова будь, дочко! А звідки це ти йдеш? – питає бабуся Мокрину.

– Та йду з уряду праці. Ой, бабусю, якби ви знали, що за людина оцей новий завідуючий!

– А що? Людина статечна.

– Та де там. Ось послухайте. Заходжу оце я до нього в кабінет, а він з якоюсь панночкою цілується, та ще й каже, щоб та прийшла до нього після роботи. Їйбогу, бабусю, правду кажу, щоб із цього місця не рушилась.

– Та невже ж? А може! Безсовісний тепер народ став, що й казати…

Поговорили ще трохи і розійшлися. По дорозі додому тітка Мокрина зустріла куму Ганку, тітку Явдоху, діда Панаса, того що сторожем служить на станції, і ще багато знайомих. Всім їм розповіла те, що бачила.

Прийшовши додому, тітка Мокрина й чоловікові давай розповідати:

«… Ото таке. Та поцілувалися вони, а вона й питає: «Любунчику ти мій сивий, а жінка твоя дуже заздрісна? Не розведеться з тобою, як довідається про нашу любов?»

… Через кілька днів все місто говорило про завідуючого та його любовні зв’язки.

Хтось з добрих людей переказав це жінці завідуючого. Покликала вона до себе тітку Мокрину, щоб та розповіла їй сама все, що бачила.

– Ласкава пані, – говорила тітка Мокрина, – цілувався він із нею та ще й казав, що покине вас і поїде з нею в інше місто і буде жити як із жінкою.

Пані слухала, закусивши губи.

– А чи не можеш ти мені описати її? – запитала пані.

– Не можу, пані, ніколи я раніше її не бачила в нашому місті, вона, видко, не тутешня, – щебетала тітка Мокрина, дивлячись у відчинене вікно.

– О, пані та ось вона йде разом з ним, гляньте лише! – вигукнула вона радісно.

Пані підбігла до вікна і раптом – як закричить, аж у тітки Мокрини мурашки по тілі забігали.

– Ах, ти брехухо безсовісна, пльоткарко ти нікчемна! Та це ж він із дочкою йде! І в кіно тоді ми разом ходили…

Пішла тітка Мокрина аж закуріло.

… Не видно щось тепер тітки Мокрини, люди кажуть, що вона лежить хвора, а я думаю, що їй соромно на вулицю показуватися. Тепер все місто сміється з неї.