Врятовані рядки

Ганна Черінь

(Герась Соколенко. Твори поета невідомої долі. Нью-Йорк, 1981. 36 ст. Упорядкував Леонід Полтава)

Був у буремній добі Другої світової війни молодий поет Герась Соколенко. Його дивним письмом писані вірші всім подобались. Письмо його було похилене зліва направо, може тому, що він хотів писати інакше, ніж більшість, під іншим кутом. Поетичний доріст тих часів одержимо кинувся в вир подій, сподіваючись відродження України. Герась Соколенко словом і ділом став у лави повстанців – закоханий у життя, але готовий голову скласти за волю свого народу.

Це був період військової романтики, подібний до часів 1918-1922 років – жорстокий і прекрасний час. Бо як би зле не було, поки надія живе й веде, хочеться жити, творити, боротись. Багато гірше в ситій, спокійній чужині, коли знаєш, що вже рідного краю не побачиш.

Герась Соколенко, приятель Леоніда Полтави й улюбленець старших письменників, таких, як Улас Самчук, народився на Волині в 1921 році. Він почав писати в такі часи, про які прислів’я каже: «коли говорять гармати, музи мовчать». Своєю творчістю Соколенко хотів довести якраз протилежне: боротьба за волю батьківщини якраз його наснажувала й надихала. Він кинувся в вир подій. Поневірявся в «Ост»-і, тікав від гестапо, скуштував тюремних злиднів і – в решті-решт – пропав безслідно. Старання друзів розшукати його не дали наслідків. Може він згинув у лавах УПА, може сконав на засланні, а може й десь живе. В кожнім разі, живуть його нечисленні, але чудові вірші, стараннями Леоніда Полтави й кількох прихильників видані маленькою скромною збірочкою, з додатком, мабуть, усього, що було про Герася написано чи сказано.

Проте, поезія міряється не кількістю, а якістю, і два десятки Соколенкових віршів не втрачають на силі тому, що їх мало. Правда, виринає жаль; хотілося б, щоб було більше. Може, колись їх більше віднайдеться…

Гаряча кров молодих поетів шумувала ентузіязмом і протестом. Їм хотілося бути новими, інакшими, неповторними. Романтика бою струмувала з їх віршів, із перебільшенням і непогамованністю. В «Гимні молодих поетів» Герась Соколенко проголошує кредо цієї ґенерації:

Ми поети з далеких провінцій,

Над знаменами сонце несем.

А з провінцій вони були тому, що їх у столичні ВУЗи не допускали: за бунтарство, нові ідеї та за «куркульське походження». І от, почувши волю, поети повстають проти літературних норм і традицій:

Що нам Бальмонт і що нам Тичина?

Ми не ніжні, ми буйні, лихі.

Але це – тільки «для форсу». Справді ж і Тичину Соколенко любить, бо, може й несвідомо, наслідує деякі його вірші, і ронделі пише зовсім по-тичинячому (ст. 19, «Цілую молодість свою»). І також Герась Соколенко дуже, дуже ніжний (вірші «Дивлюсь на кучері твої», «Небозвід розкрив фіранку», «Рум’яним шовком на дубах…»).

Соколенко писав про походи, про партизанів, про моряків (хто не знає тих чудових рядків «і кусатиме губи від щастя синьоокий стрункий капітан» або «Син твій, поет, взяв меча і пішов у повстанці»). А його «Баляда про триста мечів» – це гідний монумент юнакам, що полягли під Крутами.

В традиціях воєнної романтики ввесь час брязкають мечі, хоч людство ними давно вже не користується. Отак герой віршів Соколенка (мабуть, він сам) «взяв меча і пішов у повстанці», навкруги «вогні палаючих мечів», в баляді «юний лицар встає із мечем». Проте, це тільки символ. Яка б то не була зброя, головне – це бажання боротися. І воно б’є потужним джерелом із кожного вірша закоханого в життя поета. Іншої теми в нього нема. Соколенко пише й про кохання, але завжди у зв’язку з головною ціллю – визволенням рідного краю. Любов у віршах поета також сильна, стрімка, з берегів виривається… І оздоблені вірші чудовими рамками. Образи Соколенка вишукані: «Сонце білкою стрибає по стволах сосон»… «Я зірву, мов квітку, слово, і сплету вінок». Чим не Тичина? І хоч писав молодий поет на коліні, а спромігся на штудерні рими (полем я – полум’я, кручами – гримучими, двері ці – Америці), хоч поруч живуть традиційні «очі – ночі», «альбатроси – матроси»… А такі неологізми, як «вітрогрань» або «огнебризна» (юність)! Мельодія вірша пориває, приносить естетичну насолоду:

«Із неба сонце хтось зірвав

І порубав його на зорі»…

«У серці біль і солов’ї»,

«І серце голубом воркоче».

У віршах є багато русизмів: «косинка», «стволи», «розові хвилини», «чаще», навіть «баю-баю-бай». Упорядник Полтава міг би це дуже легко виправити, але не зробив цього – і це дуже добре! Бо це ми тут такі святі та Божі стали, проживши із чверть століття в соборній чужині; а в ті часи 1941-46 років такою була мова вихідців із підсовєцької України. Отож, треба вірити, що Леонід Полтава взагалі лишив поезії Соколенка в їх первісному вигляді. І вони гарні, такі, як самородки – самоцвіти. А Полтава заслуговує на признання за те, що в таких несприятливих для видання умовах подбав не про себе, а про свого колишнього без вісті пропалого приятеля.

Подається згідно машинописного ориґіналу, що зберігається в Заславському районному історико-краєзнавчому музеї.