Герась Соколенко – невідомий
визначний український поет
Леонід Полтава
(Із спогадів упорядника)
У 1943 р. в Берліні автор цих рядків несподівано одержав листа із Сілезії (Шлезьку) в Німеччині. Лист був тим несподіваніший, що зумів перейти десятки перепон, нормальних за ненормального воєнного часу, і потрапити в «ОСТ»-табір на Бессемер-штрассе, обгороджений колючим дротом, такий, куди й нога чужого пса не могла ступити (спочатку, бо потім ми навчилися виходити і з ще гірших таборів вночі на збомбардовані вокзали чи маґазини).
Гарним, спокійним почерком, не традиційним совєтським фіолетовим, а темним чорнилом, писав до свого «ровесника по перу, хоч особисто не відомого мені брата» юнак із Волині ГЕРАСЬ СОКОЛЕНКО. Тоді він також перебував у якомусь таборі, чи «Ост» чи «Західних робітників» – не знаю, бо згадував він лише про нужденне барачне життя. Але своїм національно-патріотичним кредо Герась Соколенко мене захопив і полонив, пишучи відверто, без оглядань на цензуру, що жодного кольору багнети не можуть уже перемогти національної України. Наскільки ще пригадую, запитував, чи не голодую та про інші побутові справи.
Думаю, що мою злощасну адресу подали поетові співробітники журналу для молоді «Дорога», куди я послав декілька віршів і в якому, мабуть, ще раніше друкувавсь Г. Соколенко. Я швидко відповів йому, але десь через два місяці одержав листа – свого ж таки – назад, з допискою, що такого немає. Не минуло й кількох днів, як від Герася прийшло декілька листів відразу: у одному з них була пропозиція: обмінюватись творами, а в іншому – декілька ліричних творів. Так ми обмінялись кількома листами. Очевидно, у своїх листах я висловлював радість із приводу кожного його нового твору, радість відкриття справжнього українського ліричного поета (молодого ж тоді, може 20-річного, свого ровесника).
Наступного року, перебуваючи вже в іншому таборі й під іншим прізвищем, я крадькома відвідав один з попередніх таборів, і там здивовані моєю появою земляки з Полтавщини передали ще декілька листів від Герася, а в них було знову декілька поезій, писаних від руки. Між ними «До гір причалюють вітри», «Синь очей» та ще один, з присвятою. Їх удалось зберегти до кінця війни.
Під кінець 1944 р. в руїнах Берліну знайшов мене ще один лист від Герася Соколенка (на приватному помешканні с[лавної] п[ам’яті] Гетьмана П. Скоропадського). Листа передали з допискою-вимогою: втікати з Берліну на південь, до Баварії, та із сотнею нім. марок на дорогу. Цього разу Герась писав на друкарській машині, із збитим шрифтом – і той шрифт дивно збігається з писаними на машині проклямаціями УПА до населення. Вірніше, то був не лист, а два вірші: «Карпати» і без заголовку, з початковою строфою «Рум’яним шовком на дубах» – про осінь, про барак, який заснув і про молодого поета, закоханого в невідому українку. Вгорі – дописка блакитним чорнилом: «Дорогому Л. Полтаві від усіма забутого Г. Соколенка на згадку. 10. ХІ. 1944».
Мій щоденник, розпочатий ще в Україні в 1936 р. (український), декілька віршів Г. Соколенка, листи, «Кобзар» Т. Шевченка, «Мойсей» І. Франка та ще декілька збірок, 16 листів М. Рильського, томик – дивним-дивом потрапив він до рук – єдінонеділімського поета Тютчева, кілька карток з дому, прядивко волосся з голівки сестри, майже всі мої писання та інше – все це згоріло в бараці десь біля Юнґфернгайде, в Берліні, куди мабуть безпосередньо влучила літунська бомба (ми сиділи у рівчаку). Потім після праці я ще декілька вечорів підряд розгрібав руками – хтось дістав потім лопату – те місце, де був барак, доки німецький офіцер загрозив, що коли я «фарікт» – то мене скоро «вилікують»…
Лише кілька родинних світлин, декілька віршів Герася Соколенка та десятки моїх віршів збереглися в бічній кишені, бо їх носив завжди з собою. В домі с. п. Гетьмана Скоропадського збереглися два альбоми різних віршів, які витинав у таборі, з преси, що надходила, чи з тієї, що купував на Александер-пляц. З тим скарбом, сорочкою на зміну та нашвидку підробленими друзями паперами «Втікача із Східніх земель, зайнятих совєтами», я подався з Берліну, лаючи долю не так за пережите в Берліні, як за втрату найдорожчого – від вибуху бомби, призначеної для нашого ж рятунку.
Коли після блукань у Відні із Л. Лиманом та І. Манилом і спостережень, як сунула на Европу «Сибір неісходима», автор спогаду опинився в Реґензбурзі, а потім в Авґзбурзі й Мюнхені, ніде й ніхто не міг бодай щось сказати про долю Герася Соколенка; дехто з людей пера про нього й не чув, що не було дивницею в заверюсі війни.
Декілька віршів Герася Соколенка я переписав і так вони були надруковані в кількох закордонних виданнях: головне ж ґроно зберігав, щоб видати збірку його творів. Очевидно, всюди натикався на фінансові труднощі…
До різних труднощів долучувався ще один сумнів, висловлюваний Ольгою Лубською: не знаємо, що сталося з тоді таким молодим поетом – а що, коли він по той бік світу? Відтоді минуло вже понад двадцять років, і я ніколи не зустрів його прізвища в будь-якому совєтському виданні. Вже декілька разів у підсовєтській українській пресі публіковано вірші молодих поетів українського і російського роду, які загинули від рук гітлерівців (дуже сумніваюсь, що всі вони були за «власть совєтов»). У київській «Літературній Україні» з 13 липня 1964 р. був їх цілий список – талановитої, зарано згубленої зі світу молоді, збитої з Шевченківського шляху московським терором, або ж перелицьованої посмертно большевиками: П. Артеменко, Л. Левицький, В. Булаєнко та інші. Але між ними немає – і не могло бути – нашого Герася Соколенка.
Вроджений поет, він не міг би мовчати, особливо в період, коли в УССР коротко друкувались іноді навіть твори тих, які були по цей бік під час гітлерівської окупації України. Зміна прізвища чи псевдоніму?.. – його стиль, його свіжий голос лірика-романтика легко було б пізнати під будь-яким прізвищем. Після Володимира Сосюри (раннього періоду) – це був другий, Богом обдарований, український лірик, якому лише в найкращих віршах дорівнював передчасно згаслий поет-лірик Михайло Ситник.
Вже після написання цих рядків надійшов лист із Канади від редактора дитячих і юнацьких видань в Західній Україні («Малі друзі») і за кордоном, Богдана Гошовського – відгук на запит, чи не має він якихось даних про Герася Соколенка і його долю. В парі з листом, ред. Б. Гошовський прислав декілька поезій Г. Соколенка (з них 5 мені не відомих, в тому числі чудова «Баляда» типу поеми, із згадкою про Крути). Ті поезії були друковані в журналі «Дорога» і охоплюють період від 1942 до серпня 1944 року. Надіслано і «Колискову пісню», з якої, як і з інших поезій та натяку в передостанньому листі і шрифту машинки останнього листа – можна було б прийти до висновку, що Герась Соколенко був пов’язаний з леґендарною Українською Повстанською Армією. Якщо ж це припущення – помилка, то вона більш формальна: у ті жорстокі роки розпинання й катування нашої Матері-України мало хто з поетів із молоді говорив про це так відверто і з таким великим серцем, як цей визначний і досі майже невідомий поет.
У листі, датованому 3. ХІІ. 1962 р., ред. Б. Гошовський, між іншим, писав з Канади до Ню Йорку:
«Пишу, бо саме віднайшов поезії Герася Соколенка. Чи він з Волині, з Рівного? Повинен знати його У. Самчук – я до нього написав, бо виходить, що вони – знайомі. Отож, маю такі його твори: «Волинь», «Доба», «Баляда», «Гимн молодих поетів», «Цілую молодість свою», «Дивлюсь на кучері», «Поділля» – себто з «Колисковою» це разом 8 поезій… Він пише про Рідну Волинь, і слав він зразу свої поезії з Рівного, ? можна думати, що це його вужча батьківщина… Думаю, що друкувався він і в рівенській газеті за ред. У. Самчука».
На жаль, великий романіст не відгукнувся на запити АДУК-у.
На закінчення – подаю стислу редакційну статтю зі згадуваного молодечого журналу «Дорога», що виходив під час Другої світової війни, гуртуючи поетичну молодь та всіляко оминаючи гітлерівських цензорів. Витинку редакційної під назвою «Молоді поети» я зберіг у одному із згадуваних вище альбомів поезій, витятих з різних видань під час війни, щоб і вони не загинули, як загинув дехто з їх авторів – фізично чи, згодом, на чужому хлібі – духово. Нажаль, не позначив року, але був це 1943 або ж початок 1944 року. Ось передрук уривку з тієї статті:
Молоді поети
Сьогодні слово відограє особливу ролю. Творчість поетів – маємо на гадці нашу поетичну традицію, – мало коли відзивалася так глибоко в серцях сьогочасних читачів, як тепер. В часі великих переломів, великих історичних заверюх, як та, що її тепер переживаємо, загострюється зацікавлення поетичним словом, що є висловником глибоких поривів і бажань всенародної душі. Отак бачимо, як українська поезія в особах своїх чільних творців яскраво віддзеркалює свою добу та подає свій голос і за майбутнє. І саме в цей час нас цікавить теж справа: як представляється наймолодший поетичний фронт – фронт початківців у поезії, і тих, що вже вийшли з перших спроб і починають себе виявляти як талановита літературна молодь?
«Дорога» від початку свого існування завжди звертала увагу на молоду творчість. Читачі нашого журналу мали вже змогу зазнайомитися з писанням молодих і наймолодших – на сторінках «Дороги» і інших журналів, як «Наші дні». З поезії друкувала «Дорога» вже таких молодих авторів, як Л. Полтава, В. Скорупський, М. Дяченко, Г. Соколенко, М. Волощук, Г. Луків, І. Бочко, В. Селянська, Ю. Чапля і інші – тепер друкуємо і деякі нові імена – П. Карпенка-Криницю.
Це ті молоді автори, що з них деякі вже й мають за собою немалу скількість друкованих поезій і встигли звернути на себе увагу літературної критики, ось як Полтава, Скорупський, Дяченко і Соколенко. Але вони вже мають за собою роки впертої праці над поетичним словом. Саме над словом. Проблема засвоєння собі поетичного ремесла – найважніша проблема для молодого поета, бо – тільки засвоївши собі бездоганно таємниці форми, можна пориватися до справжньої творчости і ставати висловником ідей, які хвилюють сьогочасність.
Тимчасом у нас т. зв. літературне оточення ще дуже слабке, немає найважнішого – університету з філософічними факультетами…
Отак молодому авторові залишається сьогодні покищо одне: вчитись на творчості наших клясиків, на творчості сьогочасних визначних поетів, стежити за їх творчістю, за їх формальними засобами та намагатися бодай у ділянці техніки їм дорівняти.
Започатковуючи в листопадовому числі «Дороги» окрему поетичну сторінку молодих, закликаємо до співпраці всіх молодих авторів – тих, які ставляться поважно до літературної творчости.
Редакція
У редакційній журналу «Дорога» натяком сказано про бажання всенародної душі – бажання української нації вирватися з «обіймів» будь-якого фізичного чи духового окупанта. Одним із кращих виразників таких бажань і прагнень України був поет-соборник, правдолюб-борець Соколенко, і таким він залишиться в історії української літератури і в серці українського народу.