Спомини

Улас Самчук

Отже, мир. Мир для орачів. Для людей. Безсилий бог танків проти сили жита. У той час, це звучало розпачливо. Що сказали б генеральні штаби, які повертали тоді плянетою? І ті довгі низки потягів, які день-щодень везли на схід танки? Та і в нас самих ця розчуленість не значила ще миру, коли все довкруги було поняте війною. Це просто «мирність» серед немирности. Я це також висловлював у таких фейлетонах, як «Ера й література», з моттом молодого ентузіяста Герася Соколенка, який, вторуючи за Хвильовим, «Душа горить новою ерою, залізний ритм у ній росте», давав мені надхнення твердити, що «Людина ділиться на слабу і сильну, а тому вона поділиться на переможну і подолану» і тому радилось «нічого не боятися, дивитися на все відверто і свідомо, брати життя таким, яким воно є». З надією, що «ми переможемо».

Цю надію висловлювалось по різному. Наприклад, той самий юнак Соколенко, зо всією притаманною нам ліричною щирістю, плеканою з часів незапам’ятних, надхненно співав:

Волині

Палає день весняний,

Над маривом долин…

Вже новими піснями,

Звучить моя Волинь.

Вже квітка і билинка

Прокинулись від сну,

І Леся Українка

Співає про весну.

Іде вона лугами

В зеленому плащі,

Шумлять над берегами

Берези і кущі.

В лісах, в степах безкраїх,

У селах чарівних,

Бадьорий спів лунає

Повстанців молодих.

Встають вони з туману,

Як молодість моя,

За ними йду рум’яний

Такий тривожний я.

Іду, іду в загравах

По огнених путях, –

Закоханий у трави,

У грози і життя.

Таке захоплення ще могло друкуватися у леґальному жіночому часописі «Українка» в Костополі, висловлюючи «бадьорий спів повстанців молодих».

А це значило, що миру не було. Байдуже що мої фейлетончики брязчали миром. Не вірив у це також мій молодий адоратор Соколенко, гіперболізуючи настрої Волині, знаючи, що ця ідилія це кокетування з бочкою пороху.

А згадуючи про «остарбайтер»-ів (робітників зі сходу), то це був час, коли почався той «ясир» набору і вивозу молодих людей, дівчат і хлопців, на роботи до райху. Спочатку це робилося добровільно… Виїжджали молоді люди, яким хотілося побувати на заході Европи навіть в ролі звичайних робітників, але згодом ця добровільність обернулась в примус, аж поки це не обернулося у звичайне виловлювання людей на вулиці, як за часів татарських і вивоження їх без розбору на невільничі роботи до Німеччини.

Як було сказано, я мав двох друзів, молодих початкуючих поетів десь звідтіля, як Заслав – Герася Соколенка і Миколу Болкуна, які навідували мене, завалювали своїми поезіями, але цього року вони потрапили в негоду. Герася було арештовано, а Микола десь було зник без вісті. Аж то 16 серпня, я дістав від нього несподіваного листа з несподіваного місця.

«Пробачте: здається, надсилаю Вам другого листа. Першого напевно настигла недоля. Про мене Вам уже, мабуть, говорив Соколенко. Я тепер перебуваю в Німеччині. Попав сюди випадково. Живу покищо непогано (в таборі). Перекладаю з німецької мови на українську постанови, розпорядження та оголошення. Але ж… (?)… прочитайте краще П. Грабовського «Швачку». Не раз пригадується мені наша зустріч. О! Я був тоді переповнений по вінця радістю і прибоєм сили, вогнем свіжих надхнень… Ви були першим з тих, хто міг зрозуміти мене і мого друга – («Мартина Ідена») і «брата» мого Герася.

Мої бажання і стремління тепер – повернутися на Україну. Ви, тільки Ви, будете в цьому поверненню – пан. Кладу на Вас всю надію. Я знаю: Ви розумієте мене… По моєму, я Вас не маю права учити, як це зробити. Я дуже радий, що на Україні, під Вашим проводом, виходитиме літературний журнал. Недавно в «Наступі» (сюди доходить), читав Ваш фейлетон «Кремянець».

І я тут не покидаю писати. За останній час написав декілька поезій: «Друг», «Надія», «Курган», «Дружині» і декілька мініятюр без назв. Дещо посилаю Вам. Якщо можна, – через ДНБ до преси [2]. Я буду дуже вдячний. Цікаво, як моя п’єса?

Гарно тепер на Україні – пахучо, молодо, надхненно. Чекаю скорої і радісної відповіді. Привіт дружині та іншим. Слава Україні! З побажанням на все краще, – Микола Болкун».

Це був лист з Гановера.

В постаті того хлопця бачимо клясичний зразок надхненного юнака українських степів, якого лукава доля заплутала в сіті лукавої доби, щось, як павук муху. Йому би свободи, та розмаху, та багато світу з континентами та океанами («Мартин Іден»), а тут тобі соц походження та расові теорії, та табори «Ост». Він згадує наші перші зустрічі. Я згадую їх також. До мене вриваються двох засмажених сонцем і покритих курявою доріг хлопців з мішками поезії, у яких повно од на честь «визволеня» й «визволителів». Вирослі на рабоприклонництві Сталінові, їм могло здаватися, що у світі нема інших категорій поведінки людини, як рабоприклонництво. Щоб жити, треба викупитись своєю свободою. Або передати її в заклад кесареві, щоб дістати щось з того для себе. Ті хлопці, Болкун і Соколенко, були здивовані, коли я ясно, просто й одверто сказав їм, що цією даниною кесареві не мусить бути чиста монета сумління людського, ані її гордість, ані свобода. Для нас нема на землі іншого пана, ніж ми самі і кожний, що приходить у нашу землю не проханий, є нашим ворогом, який хоче нас поневолити. Твій ворог, якими б арміями він не командував, мусить розуміти, що ти є людина свідома і свобідна в дусі, навіть, коли б йому пощастило зломити тебе в тілі.

А тому, всі їх пеани, які вони написали в честь нового Сталіна [3], я радив їм безцеремонно викинути до сміття. Хлопці, які сподівалися знайти тут гітлерівського Тичину, або Корнійчука, були здивовані і приємно розчаровані. А тому і «не раз пригадується мені наша перша зустріч», пише він вже тоді, із самого дна пізнання істини, яка опекла його уста своїм огненним диханням.

Трохи згодом я дістав також вістку і про «брата», «Мартина Ідена». Писав за нього його батько: «Напишу Вам про те, що з прохання Герася Соколенка, хочу сказати Вам пару слів: перш за все, просить Герась у Вас пробачення, щоб Ви не гнівались за те, що він так довго не писав Вам. По перше, у Герася склалися тяжкі умови. Він уже більше чотирьох місяців, як знаходиться в камері заключення в м. Шепетівці, за що – ще не відомо. Герась просить Вашого слова»…

Більш ляпідарно, епічно і вражаюче висловити подібну ситуацію, як це зробив батько Герася, зробити годі. Я кинувся за це діло фуріяльно, атакував Германа [4] безпощадно, не знаю, чи це вплинуло, але Миколу з Гановерського табору і Герася з Шепетівської в’язниці було звільнено і це те головне.

Мені ті хлопці надзвичайно подобались. Вони завжди були голодні на книжку, вони все читали, все бачили, все знали. Будучи в Гановері, Болкун вже знає, що в Україні має видаватись журнал, в той час, коли ця справа щойно обговорювалась у вузьких колах [5].

Але деяких з тих поетів забути не можна. От хоч би Герась Соколенко і Микола Болкун – два нерозлучні барди з Проскурівщини, які прибули до Рівного, пер педум апостольорум, в перших днях мого там побуту, – загорілі від сонця, запорошені, голодні, але безконечно бадьорі і безконечно щасливі. Ось вірш з їх мандрівки «присвячений У.С.»:

Розбрелися дороги за обрій,

Потонули в зелених хлібах.

Кусень хліба у вузлику торби

І обвітрений плащ на плечах.

На обличчі цілунки, мов квіти…

А кругом – шелестять пшениці…

Як тебе – ти мій край – не любити

У солодкому гуркоті цім!

Це Болкун. А Соколенко йому вторує:

Повисли над туманами троянди голубі:

І пісня над курганами

Ударила крилом,

І скачуть коні змилені,

Ой, скачуть напролом.

Долиною широкою

Підкови цок та цок,

І славою жорстокою

Вінчається Земля.

Встає горніст опівночі

І кличе: у поля!

Обидва голодні на книгу, як хижаки, накидалися на все друковане, негайно схоплювали головне з тематики, настрою, стилю. По юначому початкові, з них швидко робилися поети виразного різьблення. Побули в Рівному і відійшли на Схід. Ось лист Соколенка з Шепетівки: «З Новим Роком! Дорогий Улас Самчук, хочеться написати Вам щось таке тепле і висловити ту вдячність, яка захована в моїй душі. Хочеться бризнути чуттям прихильности і поваги і сказати одне лиш слово – дякую… дякую Вам за все. Останні дні – це для мене щось надзвичайне: Ваш лист, серія львівських журналів «Наші дні» і книг – Маланюк, Холодна, Гординський; Микола Болкун і «Пробоєм», між іншим, Вам теж передали декілька журналів; Микола повернувся справжнім гайдамакою – «а в серці залізняцька кров», ножаку в руки і в степи. Розумієте, яка несподіванка. В понеділок отримую лист, – просить намалювати козака з шаблюкою, «такого що – ех! (бо там хлопці цікавляться)», а у вівторок дзвонить по телефону (я саме відповідь писав) і говорить: «Я Болкун. Приходь у бюро праці». Через хвилину зустрілися. Думаю, що десь після свят і до Вас достанемось; з’явимось несподівано, нещадно, як тоді у травневу пору, принесемо Вам «жар молодих очей» і цілі купи зошитів, наговоримо різної всячини про Заслав, поезію і «РУДу – ГЛіну» («руда глина» – наш криптонім для німців у рудих уніформах – У.С.). І ще, і ще…

«Пишу зараз вірші для збірочки «Запорожці» (так для форми собі). Незабаром дещо надішлю Вам: «Козачий заспів» й інше. Читаю 4 ч. «Тихого Дону» Мих. Шолохова, нещодавно прочитав «Педагогічну поему» А. Макаренка, яка мені дуже сподобалась. Совет. літ. енциклопедію можу дістати на 2-3 місяці (потім поверну), не знаю тільки, як їх переслати до Вас. В одній з них є портрет А. Любченка і його біографія, в іншій згадуються «фашисти» Маланюк і Стефанович. У «Пробоєм» пишеться, що в газеті «Нова доба» була поміщена Ваша стаття «Розмова з молодими письменниками», яка під іншими назвами обійшла майже всю Волинь. Цікаво, яка це і які назви вона ще носила, може я її і читав» (31.ХІІ.42).

Забігаючи ще далі наперед, улітку того ж року я дістав жорстоку вість: Соколенка арештовано й розстріляно. І саме за його контакти з нами (це вже було після мого арешту). Переживаю неймовірно, але трохи згодом приходить зі сходу молода, гарна дівчина.

– Я від Соколенка… Ні, ні… Він живе… Але в небезпеці. Просить вас помогти. Сидить у Шепетівській в’язниці.

Що міг йому помогти, тепер мої заходи могли тільки пошкодити, але йду до свого шефа Карла Аріо (з Німецької Пресової Служби, до якої я в той час був приділений) і прошу щось зробити. Аріо мав великі зв’язки, кудись там ходив, і раптом одного дня, як звичайно – несподівано, Соколенко появляється у нашій хаті. Весь виснажений, брудний, занедбаний. Ми з дружиною дуже радо його вітаємо і одразу залишаємо його у нас.

Виявляється, що його з в’язниці звільнили, але силою везли на роботу до Німеччини, і він у Здолбунові втік з потягу. Кілька з них прорізали у помості вагону діру і вночі втекли. За що його арештували? Таки дійсно за його зв’язки зі мною, при допиті весь час питали його про мене, що я роблю в Рівному, чи не маю контактів з партизанами і т. п.

Він пробув у Рівному деякий час, а потім знову зник. Перед тим одного разу зайшов до мене і подав мені маленький пакуночок. Розгортаю – шість п’ятирубльових золотих монет царського часу. Я дуже здивований, де він це взяв і чому приніс мені. Засоромлено і незграбно посміхаючись, каже, що це передав якийсь незнайомий, який не хотів свого прізвища назвати. Соколенко, як звичайно, був «омнія меа мекум порто» (все своє ношу з собою) [6], але ніякі мої намагання бодай поділитись цим подарунком не мали успіху.

– Я маю все… Мені цього не треба…

А треба додати, що в той час кожна така «п’ятьорка» коштувала дві тисячі паперових карбованців.

Остання його листівка до мене в Рівному звучала так:

«Дорогий, Улас Самчук, привіт із Шопеніц, Сілезія. Працюю на цегельні. Все гаразд, тільки нічого читати. Надіслав листи у Прагу та Львів. Потроху пишу. Дуже жалію, що не застав Вас, коли був у Рівному. А так хотілося. Після такої довгої розлуки, не зустрів ні жодного друга. «У час жорстокої розлуки мені ніхто не стис руки». Пишіть. Що нового? Привіт Вашій Дружині. З пов. Герась» (23.VІІІ.43).

З Рівного він подався на схід, і там десь знов його піймали. Їхав знову через Рівне, але на цей раз мене там, видно, не було. Правдоподібно, це було під час моєї поїздки до Берліну.

Пізніше, вже на еміґрації, я мав ще відомості про нього з того самого табору, але з приходом совєтів слід за ним зник. Милий, хороший хлопчисько-поет!

А його друг Болкун писав мені також з робочого табору в Ганновері, просив допомоги, протекції, книжок. У вирі останніх подій він також зник з мого обрію…

Такі поети… І їх багато. Євген Яворський, Микола Первач, Борис Котелянчук, Михтод Волинець, Петро Семенчук, Петро Цвінь… Ні, ні. Годі їх всіх пригадати.

1. Подається згідно видань: У. Самчук, На коні вороному. Спомини і враження, Видання товариства «Волинь», Вінніпег 1975, с. 188-189; 199-201.

У. Самчук, На білому коні. Спомини і враження, Накладом Товариства «Волинь», Вінніпег 1980, с. 219-221.

2. ДНБ – Deutsches Nachrichten buro (GMBH), німецьке пресове бюро.

3. «нового Сталіна» – так тут Улас Самчук називає Адольфа Гітлера.

4. Герман Блюме, як каже Улас Самчук, «мій друг». Знайомий Самчука від часів мешкання в Німеччині (1927 рік). Тоді студент права Кельнського університету. Згодом студіював в університетах Кельна, Парижу, Бреслау/Вроцлава. Під час німецької окупації – директор цивільної поліції Райхскомісаріяту Україна, заступник очільника ДНБ.

5. Йдеться про видання «Український засів», що його готував до друку Бернард Паєр (В. Петров, В. Домонтович) і таки видав у Харкові.

6. Лат.: Omnia mea mecum porto.