З листа Михайла Іванченка

20 травня 2005 р.

с. Гусакове на Звенигородщині

[…]

Ми належали до хвилі юних поетів привезених у задротованих вагонах до остарбайтерів Німеччини. Це Герась Соколенко, Леонід Лиман, Василь Онуфрієнко, Ганна Черінь, Петро Ротач, Всеволод Біленко, Леонід Полтава і я. З Герасем я не був знайомим, а листувався тоді з Вс. Біленком (Олесь Квітневий), котрий працював у редакції «Дозвілля». Редагував його Спиридон Довгаль, колишній сотник війська УНР з Чернігівщини [1]. Він листувався з авторами. Зокрема мені радив читати О. Олеся, В. Сосюру, О. Блока, С. Єсеніна. Цензура інколи вибілювала в «Дозвіллі» цілі сторінки [2]. Для нашого остарбайтлагеря журнал «Дозвілля» офіційно передплатив шеф цегельні. Вірші свої я надсилав туди поштою безперешкодно. Окрім нас юних романтиків там друкувалися вже відомі поети Євген Маланюк, Олекса Веретенченко, Леонід Мосендз, Яр Славутич, Юрій Клен та ін.

Працював я копачем глиняного кар’єру цегельні. Мешкало нас 18 українців у тісній штубі за дротом із замкненими на ніч дверима. На цегельні будь-яка праця каторжна. Зміна – 6 год. ранку до 6 год. вечора з трьома півгодинними перервами виснажували вкрай. Кожний мусив навантажити по 12 великих вагонеток. Їжа спартанська: ерзац-кава, пайки хліба з опилками нашмаровані маргарином або мармелядою, обідний суп з брюквою. Тому робили вилазки в чужу картоплю. Майстри розуміли що для виконання плану цегельнею треба мати дужу рабсилу. Відтак пускали нас після роботи до бауерів, де ми підробляли на бутерброди, молоко, вечерю тощо. Потім цегельня почала нам платити зарплатню і ми купляли їстивне на селі. Я виписував також книги з Праги та Парижа – українську націоналістичну літературу. Жили неспокійно. Із Заходу над нами пролітали армади – по 300 шт – бомбовозів «Томмі». Підбиті верталися назад і двічі розвантажилися над цегельнею. Згодом німці звиклися з роботящими українцями і у неділю видавали пасіршайн для відвідання земляків у східних лагерях. Послабили режим, чим ми користалися. Я входив до осередку СУМ (юнацтво ОУН) і проносив у лагеря відповідну літературу. Нераз побував у смертельних ситуаціях. Герась Соколенко також працював на цегельні під Польщею (я – під Голландією). Гадаю, що він як хлопець рослий, теж копав глину. В кінці війни він теж мав змогу відвідувати друзів у Катовіце. Я найбільш шанував саме його самородну поезію, так співзвучну моїй душі. Деякі його вірші я проніс у своїй пам’яті через зони ГУЛАГу, багато з того загубилося. Лиш уривки, як ось ця божественна простота:

Тебе пам’ятаю і досі

Рум’яну, струнку, молоду.

Рудою лошицею осінь

Іржить у моєму саду.

[…]

Герась друкував свої вірші у Німеччині (здається ще у часописі «Земля») під своїм прізвищем материнським – Соколенко.

[…]

Герась Соколенко ніколи не кривив душею, його поезія – це голос пригнобленої нації, котра не корилася будь-яким окупантам і боролася проти них всілякими способами. Це голос правди, до якої не доросла продажна за гонорари підсовецька література. [3]

1. Не зовсім приязно згадує про відвідини редакції «Дозвілля» Олекса Воропай: «Зустріли нас тут дуже не охоче. Все ж таки познайомилися з редактором С[пиридоном] Д[овгалем] і його «почтом»: Юрієм Ш[евельовим], Василем О[нуфрієнком], Олексою В[еретенчен]ком. […] Всі вони пишні та горді: адже працюють у редакції!» (О. Воропай, В дорозі на Захід. Щоденник утікача, Українська Видавнича Спілка, Лондон 1970, с. 61).

2. Цензурувала «Дозвілля» І. Кудріна з фольксдойчів. «І якщо було щось надто патріотичне, написане з любов’ю до України, Кудріна відкидала. З великим зусиллям Довгаль просунув до друку вірш Миколи Вороного «Євшан-зілля». Свідчення Василя Онуфрієнка подано за: П. Ротач, Плауен… згад. публ., с. 150.

3. Витяг з листа Михайла Іванченка. З особистого архіву Володимира Федотова.