Дiя перша
Михайло Старицький
Панський садок. Налiво вiд слухачiв – стiна офiцини; вiкна й дверi з ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено барканом з хвiрткою; за барканом – вулиця. Просто – дорiжки, луговина, дерева; мiж дерев далi блищить став, а з-за його визира панський будинок.
Вихiд I
Михайло, розкiшно по-українськи одягнений, лежить без жупана; далi на луговинi Жозефiна i Зiзi гуляють в м’яча.
Михайло
(курить сигару).
Славно покачатись на травi пiсля купання i затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лiнощi обсiли: сьогоднi уже й до школи не пiшов.
(Потягається).
Та з цiєю дрiбнотою нудно й воловодитись… тiльки Павло й зможе!
Голоси
(за вiкном).
Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са!
Павло
(за вiкном).
Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись.
Голоси
(за вiкном).
Оса! Роса! Коса! Носа!
Михайло
Товчи, товчи! А я полежу та понiжусь: тут у холодку так славно! Вiтрець подиха; пахощами якимись тягне, – здається, липа розцвiла. Читати навiть не хочеться: отак би лежав, затопивши очi у те сине море блакитi, та зорив би за хмариною.
Зiзi
(здалека).
Тiбора! Тiбора! Пiль!!
Жозефiна
Ту-бо! Ту-бо! Laissez mon mouchoir. Вi не карош!
Зiзi
Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви!
Жозефiна
Вi не рвi!
Михайло
Не руш собаки! Лиши менi зараз!
Зiзi
Так й послушала! Тибора, иси, иси!
(Бiга, трiпле платок, а собака рве).
Михайло
Лиши, кажу! А то встану та вуха намну!
Зiзi
Попробуй! Я маме скажу! Мужик!
Михайло
Чекай же!
(Устає).
Зiзi тiка; за нею спiшить Жозефiна.
Як розпустилась! Ну, я з матiр’ю побалакаю про тебе!
(Знов лягає).
Павло
(з-за вiкна).
А це коло бича – обiд, бачите? То вимовляється – р-р-р-р! Кажiть!
Голоси
Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р!
Михайло
I не обридне йому? Уже я б такий, щоб i обiдати, а вiн таки працює. Усе за дiлом якимсь. На вулицю ледве затяг, та й то вже етнографiї ради… А яка хороша Катря Дзвонарiвна, таки просто i мiж паннами красунею була б, та й годi! Очi – карi, але глибокi, темнi; а погляд – такий милий, лагiдний, любий, що аж пронизує душу тихим променем… Тiльки мiж брiвок рисочка; вона надає i якусь думнiсть личеньку, i якусь силу вдачi. Щось оце не було її; треба б довiдатись через Пашку.
Вихід II
Анна Петрiвна пiд руку з Бєлохвостовим.
Анна Петрiвна
(до Бєлохвостова).
Я тебя непременно с ним познакомлю. Он оригинал большой; знаешь, из этих новых.
Бєлохвостов
Ну, уволь, ma chere; я этих новых терпеть не могу; занесет гиль, а попробуй возражать – сейчас подлецом выругает.
Анна Петрiвна
Ну нет; m-eur Поль очень умный й честный, нетронутая такая натура. Michel! Где твой Павло?
Михайло
(схоплюється).
А, мама! Микола!
(Цiлує у матерi руку, а з Миколою обнiмається).
Павло ще й досi з школярами у офiцинах там.
Анна Петрiвна
Я пойду позову его.
(Iде на гайок, зазира i вступа в хату).
Михайло
Ну, Миколо, давно ми з тобою бачились!
Бєлохвостов
Давно, давно. Поздравить можно с окончанием университета?
Михайло
Ще не зовсiм.
Бєлохвостов
Передержка или диссертация только?
Михайло
Дисертацiя.
Бєлохвостов
Молодец! Ну, куда ж после направишь стопы? На коронную или на ораторскую трибуну?
Михайло
Нi туди, нi туди.
Бєлохвостов
Как так? Свободным художником? Sans profession?
Михайло
Sans profession!
Бєлохвостов
Понимаю: отдохнуть желаем, пожуировать?
Михайло
Нi од кого не залежать, а працювати там, де менi мило, – на користь народовi!
Бєлохвостов
А! Ты хлопоман еn forme? У вас там других диалектов, кроме вашего выдуманного, не допускается?
Михайло
Видуманий? Для неука дуже легкий спосiб зрiкатись: не бачив Америки – значить, нема, не чув про Канта – значить, вигадали! Розмовлять на другiй мовi з тобою не буду; не для того, що не вмiю, бо ми руську лiтературу незгiрш вашого проковтнули, а для того, що не хочу потурати твоїй писi! Живеш в Українi, то знай її й мову!
Бєлохвостов
Очень укорительно, но не вразумительно. Рremierement, с пейзанами в философские дебаты я не вступаю; лексикон с ними очень короток: личные объяснения все исчерпываются лишь просьбою об отмене штрафов. Secondement: кормление от земли не обязывает меня, надеюсь, обратиться в дохристианского дикаря для поклонения ей, как богине. И, наконец, в-третьих, я – за культуру. Циви-ли-за-ция, civilisation, mon cher, приводит все языки к одному знаменателю, то есть к такому, в котором все остальные будут содержаться. А ваш украинофильский идеал подходит, кажется, к идеалу рака. С’еst le mot!
Михайло
Стара байка! Хто тобi казав, що ми бажаємо вернутись назад? Брехня, вашецi, проше: я стою бiльш за просвiту, нiж ти! У вас тiльки накрадено високих слiв: «цивилизация», «культура», «общечеловеческие интересы»! Ти за цiвiлiзацiю – на словах, а в серцi її ненавидиш, бо з нею непевнi будуть штрапи! Чи буде колись одна мова, чи нi – про те не нам знати, а от, що всякий примус, всяке руйнування природи ради переробу її пiд один аршин – вадить i кравцевi, i сукнi, – то це кожному звiсно. Кожному народовi бажається виробити собi такi форми, у яких йому найпридобнiше. Кожному народовi у своїй власнiй одежi найвiльнiше, найзручнiше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом; а ми стоїмо за освiту меншого брата, за народне щастя, за правду!
Бєлохвостов
Однако ты красноречив. Je te felicite – прелестный будешь адвокат, хотя я и не все понимаю в твоей тираде.
Михайло
Ви всi вихваляєтесь любовiю до всього люду, – брехня це, лукава брехня. Ви й отечества не любите, коли не можете любити своєї родини! Тiльки себе самих любите, а одбрiхуєтесь, що – цiлий свiт.
Анна Петрiвна
(виходить з офiцини; до Павла).
Кiнчайте-бо швидче з дiтьми та йдiть до йас!
Бєлохвостов
Ну, мой друг, ты уж очень горячишься; так мы, пожалуй, и поругаемся после долгой разлуки!
Анна Петрiвна
О чем это у вас тут спор?
Бєлохвостов
Об украинофильстве. Знаете, Мiсhel обнаруживает положительные ораторские способности; только горяч, горяч: нужно еще школы.
Анна Петрiвна
Миша мой молодец!
(Цiлує його).
Да, голубчик, пойди до батька и припиши непременно к дяде; этим пренебрегать нельзя.
Михайло
Для чого заставляєте ви мене пiдлещуватись? Я й думки не маю служити, та ще по Петербургах.
Анна Петрiвна
Вот этой эксцентричности не люблю: там только й делают карьеру… да еще при таких связях, – не правда ли, Nicolas?
Бєлохвостов
Certainement.
Михайло
Хто за кар’єрою ганяється…
Анна Петрiвна
Ну, вот, вот…
Бєлохвостов
Да вы, сherе soeur, не наседайте! Уляжется!
Михайло
По собi судиш?
Бєлохвостов
Ну, полно дуться; я нарочно подразнил.
(Обнiма його).
Мы еще с тобою на эти темы почешем языки. Вот костюм этот в деревне – одобряю.
Анна Петрiвна
Тоut a fait charmant!
Вихід III
Тi ж i Жозефiна й Зiзi.
Жозефiна
Маdаmе! С’еst imроssiblе аvес Zizi!
Анна Петрiвна
Ах, вечно с жалобами… Qu’est-ce qu’il y a la?
Жозефiна
Еllе mе gгоnde, еllе mе taquinе.
Анна Петрiвна
Vous etes trор rudе, vоus memе!
Михайло
Нi, мамо; Зiнька, як собака, лiзе у вiчi; до паскудства розбещена!
Анна Петрiвна
Что за выражения? Зiнька! Паскудство!
Бєлохвостов
Зiнька? С’еst joli!
Михайло
Нехай буде й по-модньому – Зiзi, хоч, на мене, вона бiльше пiдходить до зiнського щеняти; але ви придивiться краще, що це за перекрутень? З неї вийде моральна калiка!
Бєлохвостов
С’еst trор fогt! Милый, резвый ребенок, не больше!
Анна Петрiвна
(до Михайла).
Оставь, пожалуйста! Ты доведешь меня до мигрени.
Зiзi проходить здаля.
Зизи, Зизи! Ступай сюда!
Зiзi пiдходить з опущеними очима.
Анна Петрiвна
Что это ты творишь, дрянь? Чтобы я еще от вашего братца выговоры получала?
Бєлохвостов
Ах, mа соusinе, не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст!
Зiзi
(пiдбiгає до Бєлохвостова, плаксивим голосом).
Она сама… воображает много! Через… этого урода достается только.
Анна Петрiвна
Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная – и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, – чувствую, что сейчас начнется тик… Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефiни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет… Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.
Жозефiна сумна; Зiзi пересмiюється з Бєлохвостовим i йдуть далi.
Михайло
Ne vous chagrinez pas!
Анна Петрiвна
Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная…
(Виходить).
Михайло пiдходить до Жозефiни й потiша її, проводячи по дорозi.
Павло
(за вiкном).
Ну, тепер – годi! Рушайте додому! Спасибi за увагу й слухнянiсть!
Вихід IV
Пашка i Михайло.
З школи виходять дiти з книжками, кунштуками; жарти i смiх стиха. Позаду кiлька дорослих. Наостанцi Пашка.
Старшi
Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!
Пашка входить i озирається кругом.
Михайло
(повернувся назад).
Бiдна оця Жозефiна! Поневiряється на чужинi, без язика, без мови. Всяке аж сiкається принизити, осмiяти; а заступитись нема кому. I все ото гонить бiднiсть та доля щербата! А матiр яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати!
(Зуздрiв Пашку й хутко пiдходить).
А! Здрастуй, Пашко! I ти сюди прийшла? Яким способом?
(Подає руку).
Пашка
А вчитись до школи.
Михайло
Хiба?
Пашка
Авжеж! Думаєте – стара?
Михайло
Куди там! А тiльки здивувало мене, що ти нiчого перше не казала, а це здумала.
Пашка
А що ж? Захотiлось вивчитись на гулянках читати, щоб i самiй можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такi занятнi та втiшнi!
Михайло
Добре, добре єси задумала. I вивчишся?
Пашка
А чому ж нi? Аби хiть.
Михайло
А трудно здалося?
Пашка
Не так трудно, а якось нiяково з малими сидiти. От Варка Горбанiвна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.
Михайло
Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати… А Катря де? Може, тут?
Пашка
Нi, вона дома; у неї мати чогось слабує, то нi на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, – ще за батька почала.
Михайло
Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом i вчилися.
Пашка
Добре. А що, вам подобається?
Михайло
Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брiвоньки – в свiтi нема!
Пашка
Чи ба, як у око впала! А от ви стережiться залицятись до неї.
Михайло
Або що? Хiба не можна любувати красою, тiшить серце розмовонькою дiвочою?
Пашка
Та то, що у неї Дмитро є.
Михайло
Хто ж це?
Пашка
Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться.
(Зiтхає).
Михайло
Ну, то й щасти боже; а менi що до того?
Пашка
А то, що Дмитро дуже заздрiсний, завзятий i Катрю коха без душi.
(Зiтхає).
Михайло
Про мене, Семене, аби я Йван!
Пашка
Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.
Михайло
Овва! Злякались!
Пашка
Нi, далебi, – вiн страшний!
Михайло
Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тiльки постояти з дiвчиною, побалакати, – то вже й язики чешете. Хiба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотiв? Хiба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощi замiшати?
Пашка
Розказуйте, розказуйте! Так i повiрили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тiльки, аби час пробавити, а щоб про iнше й на думцi не мав?! Ще парубок – може, а що пан – зроду!
Михайло
Та я за панiв не обстоюю!.. Але, здається, я нiчим не образив нiкого, а зо всiма вами щиро, як з рiвними.
Пашка
Крий боже! За вас всi чисто… i Катря так, – боже! Питала навiть, чого пана Михайла третiй день не видко?
Михайло
Невже питала?
Пашка
I не раз. Та вас-таки, певно, в любистку купали, бо всi дiвчата за вами аж-аж-аж! А Катрi й надто сподобались. Тiльки й мови, що про вас…
Михайло
Брешеш!
Пашка
Далебi!.. Ага!.. А чого почервонiли? А тiльки що казали!
(Смiється).
Михайло
Де там почервонiв? Пустуєш! То у мене звичка така… Адже, пам’ятаєш, як була маненькою у дворi та вмiстi гралися, то було цукеру тобi вкраду, та зараз i пiймаюся: спитають тiльки, а я й спалахнув!
Пашка
Пам’ятаю, пам’ятаю – ви добрi були. Ну, прощавайте ж!
Михайло
А ти куди тепер?
Пашка
Пiду до Катрi; може, витягну.
Михайло
Пiди, голубко, та виклич гуляти. Сьогоднi ж недiля.
Пашка
Заманулося? Ну, добре, добре!
(Вийшла).
Михайло
Будь ласка!
Вихід V
Михайло i Павло.
Михайло
(до себе).
Жартiвлива, але щира. Тiльки, що вона постерега? I чого я почервонiв, справдi? Чого я зрадiв так?
Павло
(виходить до дивана).
Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти?
Михайло
Спiзнився купанням, а тут перебили ще нашi: кузен Бiлохвост приїхав.
Павло
Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!
Михайло
Може, сигари хочеш? Добрi.
Павло
Цур їм, то панськi витребеньки! А менi не лишень мiцного; якби махорки, то ще лучче!
Михайло
А сигари – ласощi?
(Подає тютюн).
Павло
Атож! Менi от треба затягтись мiцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братовi, бiлоручцi, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собi заласнi картини та мрiї.
Михайло
По-твоєму – кожна приятнiсть, кожна втiха, то трохи чи не карна провиннiсть? Аж досадно, їй-богу!
Павло
(закурює).
А ти, мiй голубе, розкинь розумом, що кожна така приятнiсть для одного коштує неприятностi для багатьох.
Михайло
А! La propriete c’est le volt? Чули! Не згоден: довго ще вона свiт пiдпиратиме, та й хто його вiда, коли її знищать? Егоїзм – пiдвалина усьому; треба його тiльки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу – любов!
Павло
Ф’ю! Ф’ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сiв на кохання?
Михайло
А що? Може, зречешся од цiї сили?
Павло
Хто каже? Тiльки у здорових людей вона єсть присмака до приязнi, до спiлки, що зв’язує людей ради вищих пориваннiв, ради дiла, а ви, пани, покладаєте на це дiло життя, i як не заноситесь в хмари – своїми iдеями, своїми замiрами народовi послужити, а все оте зложите перед першою спiдницею.
Михайло
Ти дуже гостро судиш: не всiх же рiвняти до розбещених лодарiв, золотих ласунiв? Так би прийшлось i вiру в чоловiка згубити!
Павло
Та от… вибач на словi, хоч би запитати й тебе: чого ти став учащати на вулицю?
Михайло
(змiшавшись).
Що ж, ти й про мене?.. Я тобi, Павло, не дав приводу мене кривдити.
Павло
I в думцi не маю, а все ж таки я б обачнiш поступовувавсь…
Михайло
Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навiть проти єднання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографiї ради…
Павло
Яка там етнографiя! Чого лукавиш? Спiднички тягнуть… Ти ж менi недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами!
Михайло
Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!
Павло
Не за бидло… а тiльки я добре знаю вашi ледачi нерви: отак вразить яке-небудь свiже личико – ви зараз i ну упадати, залицятись – така вже ваша вдача… Панича ж порива поезiя, примха, а дiвча молоде, дивись, – i пiдбите навiки.
Михайло
Тiльки подлячi ледаща здатнi на те! Павло, не зневажай мене; я б себе сам зненавидiв, коли б таку думку мав!
Павло
Вiрно: навмисно ти паскудства не зробиш; але, запалившись, стратиш розум в загарi…
Михайло
Нiколи в свiтi! Будь я проклят всiма, хто менi дорогий!
Павло
Дай боже! Але все [ж] краще не грай з вогнем, не дратуй нi своїх, нi чужих нервiв… щоб, бува, несподiвано не закiнчити своєї справи мерзотою…
Михайло
(ображено).
Значить, я на мерзоту здатний? З доброю шаною ти на мене дивишся! Спасибi!!
Павло
(тисне руку Михайлу).
Не сердься, друже: я тебе люблю за твоє серце чуле та добре; але воно й надто м’яке. Для того-то й кажу: стережись!
Вихід VI
Тi ж i Аннушка.
Аннушка
(вбiга).
Павло Платонович! Гдьо ви?
(Побачивши Михайла).
Ах, як я спужалась!
Михайло
А ви не пужайтесь, щоб, бува, вави не було.
Аннушка
Надсмєшники!
Павло
Чого там мене треба?
Аннушка
В баринє тiк. Просють, щоб сю минуту прийшли.
Михайло
Що се ти вигадала «тiк»?
Аннушка
Звьосно: галава балить.
Павло
А! Не люблю я з цими слабими панiями возжатись!
Аннушка
Просють очiнно, штоб зараз, пущай безпрiмьонно.
Павло
(з досадою).
Та пiду вже!
(Iде).
Михайло
Не ламай, будь ласка, хоч при менi язика по-собачому!
Аннушка
Я не виноватая, што мiньо по-благородному грамотi вивчено. З мiньо так требують… Ви мене вчiть (манiриться), то я вже буду як слiд, по-мужичому, коли вам хочеться…
Михайло
Хочеться? Цигане, цигане, якої ти вiри? А якої тобi треба?
Аннушка
На вас не догодиш.
Михайло
А ти лучче i не догоджай всякому.
Аннушка
Не всякому, а вам тольки.
(Наближається, заграє).
Забули?
Михайло
Ну, про мене i далi посунеш: минулося! Мене нудить од таких лакузованих перевертнiв.
Аннушка
(образилась).
Куди ж нам? Певно, з мужичкою якою знюхались!
(Iде).
Посмотримо!!
Михайло
От, освiта лакейська яких покручiв робить! З якого боку не глянь – паскудство. Але й Павло крайнiй песимiст! У всякiй мализнi бачить злочинства! Та так же й жити не можна?.. Пiти ще приготувати набої: може, качок на Росi здибаю.
(Iде до офiцини).
Вихід VII
Iван Андрiйович i Шльома входять з бокової дорiжки.
Iван Андрiйович
(в халатi, з люлькою, все пихтить).
Так трудно, кажеш, вiддати пшеницю за десятий?
Шльома
Ох, вельможний пане, трудно! Такий тепер народ, такий!.. Тiльки плюнеш – далебi, так!
Iван Андрiйович
Що ж вони, каторжнi, кажуть?
Шльома
Та кажуть, – пан з нас iз жили тягне, а йому ще хоцетьця олiю видушити! Гвульт! Не пiдемо, та й уже! У нас, спасибi боговi та царевi, свої надiли єсть, буде коло цого поратись, а пан нехай свого сам жне! Минулись тi роки, що розпирали боки!
Iван Андрiйович
Ач, гадюки! Це бунт! От випустили на волю гайдамак! Ти менi приготуй кiлька свiдкiв, то я до станового бумагу: покажу їм, скручу!
Шльома
Щоб гiрше не вийшло! Жнаєте шьо, вельможний пане? Краще їх прикрутiть ж толокою. Якшьо пан заборонить проганяти товар через скарбове толока, то їм нiкуди буде й ж хати випхнутись.
Iван Андрiйович
А що думаєш? Нехай пасуть, проклятi, по своїй пшеницi!
Шльома
А пан тодi що скаже, то й мусять. Поки, вельможний пане, отого хлопа не взяв у лещатах, то вiн, вибачайте, як швиню борсається; а як його з чуприном тримаєсь, то воно робиться, жвиняйте, таке мняке, як вiск; хоч до рани клади!
Iван Андрiйович
Добре, добре, Шльомо! Перекажеш вiд мене це Степану. О, ти в мене добрий зух!
Шльома
Жартує пан. А я таки, правду казати, жнаю, як того хлопа обiйти; раз у раз ж ним у корчма гешефти ружнi веду; то треба – хитро. От я вельможному пану скажу, що як їх прикрутити добре штрапами та толокою, то можна буде отi кучугури з пiском їм слiчно продати, взяти гiт грошi! Хе-хе-хе!
Іван Андрiйович
О? Оце б штука була дуже ползительна. Ти, Шльомо, розкинь тут своїм жидiвським розумом, то будеш мати десять процентiв.
Шльома
Цц-цц-цц! Далiбуг, антик буде! Тiльки, пане, коли б нам не пошкодив навчитель.
Iван Андрiйович
Який? Оцей кудлатий Павло?
Шльома
Вiн. Часом бачу – на вулицi шепоче, а то й коло корчма… Воно розтлумаче, то й буде ферфал мiт ганцен постройка.
Iван Андрiйович
Доброго гостя привезла нам панi! Одгодували, а вiн так дякує! От якби накрити, велике б спасибi було! Безштанько чортовий! Се вiн, се його дiло i за жнива; люде були як люде, а тут, дивись, – сколотились!
Шльома
Шьо мужик? – клямка, кавалок жалiзо, а його вчать!
Iван Андрiйович
Треба цiй школi кiнець положити: годi iграшок!.. А що, як нащот грошей?
Шльома
Ох, таке тепер на свiтi, цур йому! Нiхто нiкому не вiре… цц-цц-цц! Далiбуг!
Панi з Павлом проходять мляво через кiн. Iван Андрiйович з Шльомою одходять далi i жваво балакають.
Вихід VIII
Iван Андрiйович, Анна Петрiвна, Павло i Жозефiна.
Анна Петрiвна
Така тоска, нудота… нерви розбитi. Тiльки ви менi хоч трохи помагаєте; хоч почитаєте, слово розумне почую…
Павло
Вам би краще було тiльки перележати в покої, а ви шпацiруєте.
Анна Петрiвна
Чисте повiтря… Там от в холодку приляжу. Прочитайте що-небудь! Взяли Авдеєва «Подводный камень»?
Павло
Та взяв.
(Набiк).
От причепилась потороча!
Проходять далi.
Iван Андрiйович
(до Шльоми).
Так поїдь-таки, поїдь, розстарайся, бо менi аж-аж треба!
Шльома
Слухаю, пане!
(Пiшов).
Жозефiна виходить з другого боку, смутна.
Iван Андрiйович
(зуздрiвши).
А! Мамзель! Мамзель!
Жозефiна
Ах, се фi сама!.. Я шкаль madamе.
Iван Андрiйович
Чого ви такi смутнi? Ходiть побалакаємо!
Жозефiна
Qu’est-ce-que c’est баляка?
Iван Андрiйович
Хе-хе-хе! Парле… парле…
Жозефiна
Оui? Баляке?
Iван Андрiйович
Та йдiть-бо, сядемо тут та гарненько, любенько i поговоримо.
Жозефiна
Мне не мошна… очень трудно, bien difficile…
Iван Андрiйович
Чого там трудно? Ви не лякайтесь; потрошку…
Жозефiна
Нет трошка… моя трошка не може.
Iван Андрiйович
О, бодай вас!.. А як же? Ось сiдайте!
Сiдають на деревi.
Якi в вас славнi ручки!
Входить Харлампiй i крадеться тихо.
Жозефiна
(не дає руки).
М-eur, vous mе faites des compliments?
Iван Андрiйович
I очки славнi… чим ви їх закаляли?
Жозефiна
Соmment?
Iван Андрiйович
А подивiться, якi чорнi!
(Хоче обняти).
Харлампiй кашляє.
Жозефiна
(встає).
Я так не хотiль! Lissez moi tranquille!
Вихід IX
Тi ж i Харлампiй.
Iван Андрiйович
(з досадою).
Чого тобi треба?
Жозефiна хутко пiшла.
Харлампiй
Та там, вельможний пане, люде прийшли.
Iван Андрiйович
А чого їм?
Харлампiй
Загнали на спашу гусей, чи що.
Iван Андрiйович
Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики!
Пiшли.
Вихід X
Пашка i Катря виходять з кiнця кону по той бiк баркану.
Катря
(зупинившись коло хвiртки).
Ну, iди ж ти, а я тут почекаю.
Пашка
Ходiм разом.
Катря
Не пiду.
Пашка
Чому? Туди всi ходять; он до того будинку: там i школа.
Катря
Я й тут постою.
Пашка
Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш i за матiр – чим i як слаба.
Катря
Та про це дiло, то, може б, до знахарки краще…
Пашка
То таки лiкар, вчений, а то… Он i люде всi дякують, що пособля.
Катря
Та я тим тебе i послухала, що ти про матiр нагадала, а сама б зроду не насмiлилась…
Пашка
То й добре: от i за матiр порадимось, i прогуляємось до Росi, бо ти все дома та дома, – аж занидiла.
Катря
Гуляти – то дарма; а от лiкар чи й пiде? Ми бiднi…
Пашка
Що ти? Вiн такий добрий; до самого найбiднiшого пiде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з’їсть, що не велене, – то й вилає добре!
Катря
Вiн сам тут сидить? Чи й…
Пашка
(пiдморгує).
Там i панич.
Катря
Геть!
Пашка
Та ну, справдi, ходiм! Адже ти хотiла й до школи ходити i про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!
Катря
Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер…
Пашка
А може, скажеш, Михайло не гарний?
Катря
То що?
Пашка
Як одягне жупан, та дорогим поясом пiдпережеться, та сиву шапку набакир, – i очi б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку!
Катря
(засоромившись).
Та годi вже! Чи так закохалася!
Пашка
Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!
Катря
Отакої!
Пашка
Такої ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом i плакать хочеться, а часом так весело серце заб’ється, що й господи!
Катря
Вiн i спiва славно, голосно так та чуло; та все наших пiсень, тiльки таких, що я й не знаю… слухала б i не наслухалась!
Пашка
Бач, для тебе й спiвав!
Катря
Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше i слово промовити з паничем, а вiн – нiчого, зовсiм простий, ласкавий: розказує таке все цiкаве, а часом смiшне, i так звичайно, з великою шаною… Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.
Пашка
Чого? Ото дурна!
(Засмiялась).
Катря
Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвичаєна, – у дворi була.
Пашка
Такi ж люде. Ну, ходiм же, ходiм! Чого ми будемо тини пiдпирати, коло хвiртки стояти?
(Тягне Катрю за рукав у садок).
Катря
(озираючись).
Як тут славно! Квiтки якi хорошi, дух такий…
Пашка
Хiба ти нiколи не була?
Катря
Нi, вперше. А то куди отi широкi стежечки?
Пашка
До горниць, до ставка. Хочеш – я тебе кругом обведу?
Катря
Нi, нi, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав… неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защемiло всерединi… Ходiм звiдси мерщi, бо мене чогось i сум, i страх огорта… краще другим разом.
Пашка
Вигадай ще!
Вихід XI
Михайло, Катря i Пашка.
Михайло
(виходить з рушницею на гонок).
Тiбора!! Тiбора!! Iсi! I де вона забiгла? Зiпсують чисто собаку!
(Зуздрiвши дiвчат).
А!! Здоровенькi!
(Пiдходить, подає руки).
Спасибi, що прийшли.
Пашка
Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.
Катря
Ви не слухайте її, то вона жартує.
Пашка
Далебi! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала i про кого?
Катря
(сiпа Пашку).
Що ти? Борони боже!
(До Михайла).
Ви не слухайте її… вона такого…
Михайло
Та чи я ж повiрю? Хiба я не знаю Пашкиних пустот!
Катря
Не вiрте, будь ласка…
Пашка
Нi, нi! Не бiйся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матiр слабує.
Михайло
О? Давно? Що ж такого?
Катря
Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гiрше сталося: сказать би, натрудились, – так я вже ж i до хазяйства нiкуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тiльки й на свiтi: ото вся моя й родина!
Михайло
Не тривожся, голубко; я з Павлом навiдаюсь. Де ваша хата?
Катря
На Горбанiвцi; зараз за цвинтарем, коло тополi.
Пашка
Та от ми пiдемо з Катрею до Росi нарвати квiток та зiлля; то, назад вертаючись, i вас проведемо.
Михайло
Або краще – я Павловi скажу та сам до вас на Рось вийду, а звiдти укупi й пiдемо.
Катря
Спасибi вам. Коли б помогли мамi!
Михайло
Не бiйся, серце: Павло добрий лiкар. Нiчого не пожалiєм, вирятуємо.
Пашка
А я не казала?
(До Михайла).
А на вулицю сьогоднi вийдете?
Михайло
А ви будете обидвi?
Пашка
Авжеж!
Катря
(до Пашки).
А мати як?
Пашка
Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивiться, й гармонiю принесiть.
Михайло
Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матерi оце зайдемо, дамо лiкарства, – то чого ж?
Пашка
Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобi треба i розважити себе, провiтритись.
Катря
То й прийду уже.
Пашка
Ну, ходiм же до Росi. Ми там коло млина будемо.
Михайло
Добре, добре.
Катря
Прощавайте, спасибi вам.
Пашка
(за хвiрткою).
Так прийдете?
Тихо пiшли.
Михайло
Я зараз!
(Любує здалеку на Катрю).
Вихід ХII
Михайло сам.
Михайло
Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд… такий уже лагiдний, чисто янголиний! Сердешне голуб’ятко! Сирота ще: сама-сiмiсiнька. Хоч би матерi її пособити! Так просила, аж слiзки бринiли на оченятах… Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя має свої права, i проти них воювати годi! Та на бiса б i колотивсь цiлий вiк чоловiк, якби не загорював якої втiхи? Навiщо б поневiрятись i лити кривавий пiт над працею, коли б не мати таких одрадiсних хвилин у життi? Чого тiкати вiд краси? Який там грiх – одволожити поезiєю душу? Буду, конечне буду!
Завiса
Примітки
«Подводный камень» Авдеева – роман російського письменника Авдеева Михайла Васильовича (1821 – 1876). Цей твір було надруковано 1860 р.; у ньому показано трагічне становище жінки в дворянському суспільстві.
Народовец – так називають у п’єсі народників. Можливо, тут позначився вплив на М. Старицького галицьких журналів початку 1860-х років, де вживалося це слово. Назва «народник» у Росії стала популярною лише під час «ходіння в народ» (70-і роки XIX ст.).
Примітки
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1964 р., т. 2, с. 145 – 164.