Дiя друга
Михайло Старицький
Глухе мiсце на березi Росi. Праворуч млин i мiсток до його з кручi. Лiворуч – якась пустка, руїна; за нею – темний лiс. Просто – крутий берег i кручi Росi, кущами уквiтчанi. Чудовий краєвид. Мiсячна нiч.
Вихід I
Пашка, Параска, Прiська, 1-а, 2-а дiвчина й iншi.
Дiвчата
(сидять картинно на березi, на мостику, коло млина).
Ох і зiйди, зiйди, зiронько та вечiрняя,
Ох i вийди, вийди, дiвчинонько моя вiрная!
Неподоба зiрцi до мiсяця та зiходити,
Неподоба дiвцi до козака та виходити.
Рада б зiрка зiйти, – чорна хмара заступає,
Рада б дiвка вийти, – так матiнка не пускає!
Ой i зiйшла зiрка, усе поле освiтила,
Ох i вийшла дiвка, козаченька звеселила.
Параска
Коли б сьогоднi панич Михайло прийшов, та з гармонiєю: от би весело було! Як вiн гра славно!
2-а дiвчина
Е, дiждешся! Уже його, може, тижнiв зо два i в вiчi нiхто тут не бачив.
1-а дiвчина
Чого вiн справдi перестав ходити? То було що божого дня, а то – як одрiзав.
Прiська
Чого? Хiба не знаєш? У Дзвонарiвни застряв, – i днює й ночує.
Параска
Чого ж панич до неї ходить?
Прiська
Чи тебе мама не п’яною привела? Дивiться, люде добрi, яка маненька, наче з капусти вискочила.
Усi смiються.
Не дивно, якби парубок ходив, ну – сватати дума; а паничевi – звiсно чого…
Параска
Чого ж?
Прiська
Тю на тебе! Та вона – навiки дурна!
Смiх.
Пашка
(сидiла трохи подаль, за остатнiми фразами зверта увагу).
Чого плещеш? Чого славу пускаєш? Вiд кого ти чула? Що ти знаєш?
Прiська
Аннушка казала.
Пашка
Така ж, певно, мерзенна плетуха, як i ти?
Прiська
Та ти не дуже-то!
Пашка
Та й ти дивись, щоб тобi Дмитро не повернув потилицi наперед. Совiстi не маєш, оббрiхувати дарма бiдну дiвчину, та ще сироту!
Параска
Та то вона з заздростi: досадно, що за нею такий гарний панич не впада.
Прiська
Подавись ти ним тричi!
(Вiдходить далi).
Деякi
Та годi вам сваритись!
1-а дiвчина
Про кого се рiч? Про яку дiвчину?
Пашка
Про Катрю Дзвонарiвну. В неї, сердешної, мати слаба, так панич з лiкарем Павлом навiдують її i корують, а вона, з доброго дива, он як паскудить!
2-а дiвчина
Грiха не мають!
Пашка
Довго ославити! У дiвки, може, тiльки й посагу того, що честь.
1-а дiвчина
Та Катря ж, здається, заручена з Дмитром Ковбанем?
Пашка
Нi, вона, певно, за його не пiде.
Параска
Чому? Вiн такий славний!
Пашка
Мало хто не хороший? Може, iнодi чоловiк би себе надвоє розiрвав, щоб того щастя-кохання добутись, а як нема долi, не судилося – то й ковтай тiльки нишком сльози!
Вихід II
Тi ж, Євстрат, Панас i iншi парубки. Парубки виходять до дiвчат, здоровкаються гуртом i попарно.
Парубки
Здоровi!
Дiвчата
Здоровi! Чого пiзно?
Другi дiвчата
Де вас чорти носили? Уже по других вулицях тини пiдпираєте?
Парубки
Атож!
Деякi парубки
Думаєте, що кращих не знайдемо?
Дiвчата
Куди вам, гирявi!
Євстрат
Куриного товару кiльки хоч!
Панас
Дешевий!
Дiвчата
Ех, ви, голодранцi!
Смiх.
Деякi паруються i одходять далi, а то на одшибi сiдають на кручi; деякi на переднiм кону, коло млина. Картиннi грона. Ближче всiх на кону Пашка, 1-а дiвчина, Панас i Євстрат.
Вихід III
Дмитро, Панас, Євстрат, парубки i дiвчата.
Дмитро
(виходить тихо i озира дiвчат, шукаючи когось).
Нема. I сьогоднi не вийшла, а обiцялась: все коло матерi. Сам то з хурою, то коло бурякiв, мов у каторзi; прийдеш додому, ждеш тiї хвилини, як сонця божого, щоб перекинутись тихим, люб’язним словом, а тут у хатi чужi – лiкар, а надто панич той… Така досада! Чорзна-якi думки у голову лiзуть!.. Дати їм волю – то й… Краще зараз оцю голову розбити!
(Зуздрiвши Пашку).
Здрастуй, Параско!
Пашка
(вiтається).
Здрастуй!
Дмитро
Не приходив сюди ще лiкар?
Пашка
Нi, не було. А що?
Дмитро
Та то вiн обiцявся до людей вийти, порадити, як боронитись од пана, бо поїдом їсть… та щось i нема.
Пашка
Може, хто задержав; коли обiцяв, то вийде.
Дмитро
А не бачила ти оце увечерi Катрi?
Пашка
Бачила.
Дмитро
Не казала вона, чи вийде, чи нi?
Пашка
Казала, може, й вийде.
Дмитро
А не було ще?
Пашка
Нi.
Дмитро
Чого б же вона зосталася, не знаєш ти?
Пашка
Може, коло матерi…
Дмитро
Хiба погiршало?
Пашка
Боронь боже!
Дмитро
Так чого ж? Мати ж i встають уже, та й Степанида коло їх ночує; Катрi б слiд i розважитись чим-небудь: аж змарнiла…
Пашка
А тобi дуже шкода Катрi?
Дмитро
Атож!
Пашка
Так що, якби, крий боже, вона вмерла…
Дмитро
Господи! Хiба Катря слаба? Може, лiкар казав? Не затаюй, Христа ради!
Пашка
Як ти її любиш!
Дмитро
Довго ти будеш з мене жили тягти? Кажи все! Вкинула вогню, так печи разом!
Пашка
Заспокойся! Катря нiчим не слаба, – здорова; то я так хотiла тiльки спитати, чи ти б її нiколи не забув?
Дмитро
Бога ти не боїшся жартувать таким словом; та ти все їдно, що ножа менi у серце встромила та й повернула ще тричi!
1-а дiвчина
(до Євстрата).
Як побивається за Катрею!
Євстрат
А Катрi про його, може, й думки нема.
1-а дiвчина
Тут оце розказували…
(Щось шепоче).
Євстрат
(засмiявся).
Унадився, значить, журавель…
Дмитро
(прислухався, завважив).
Хто ще там шипить? Хто згадує Катрю?
Євстрат
А хоч би й я! Хiба вона преподобилась уже, що не можна?
Дмитро
Дивись, часом, щоб я твого паршивого язика з пельки не витяг!
Євстрат
Чого ти сiкаєшся, чого лаєшся?
Панас
Що ж це, не можна про Катрю й пожартувати? Хiба вона заручена з тобою?
Дмитро
Хоч i не заручена – дарма! Вона – сестра менi, i рiднiша за всiх вас укупi! Мене як хоч вилай, а за неї я перерву горлянку кожному! Грiха не побоюсь!
(Пiшов).
Євстрат
Чи вiн не сказився?
Панас
Цур йому! Не чiпай!
(Зирнувши на гай).
Гля! Чи то не панi у бiлому маячить? Ходiмо далi!
Iдуть назад.
Пашка
(стояла замислена).
Як вiн її любить!
(Теж, зiтхнувши, пiшла).
Вихід IV
Тi ж та Аннушка й панi.
Анна Петрiвна
Какая тут глушь! Я ни разу, кажется, еще не была в этой части парка? Что это за развалина?
(Сiда на колодi).
Аннушка
Не знаю, што воно бiло. Там под низом льох, такой довгой, просто вужасть! Я раз туда хотела полєзти, да так спужалась…
Анна Петрiвна
Тут и девки гуляют?
Аннушка
Да, девушки з кавалерами, з вечора натiрально.
Анна Петрiвна
Ты говорила, что сюда и Павел Платонович ходит?
Аннушка
Да, я їх видєла здєсьдечки нєсколько разов.
Анна Петрiвна
А взгляни, не идет ли? Смотри не пропусти; да посторожи там…
Аннушка
(обходячи, набiк).
Сторожи! Вона тут рандєвою занiматиметься, а ти на часах стой… Ех, життьо!
(Iде далi).
Анна Петрiвна
Как эта таинственность, неразгаданность отношений обновляет силы! Ах, сколько их прожито! Какая вереница воспоминаний! И вот закопаться в этой глуши, где ни души не отыщешь?.. Павел меня очень волнует: такая нетронутая, сильная натура.
Парубки i дiвчата
(стиха спiвають).
Ой мiсяцю, мiсяченьку, зайди за комору:
Нехай з своїм милесеньким трошки поговорю!
Ой мiсяцю, мiсяченьку, i ти, зоре ясна.
Та свiти там по подвiр’ю, де дiвчина красна!
Анна Петрiвна
Поют? Где это?
(Встає i прислухає).
Дiвчата
Гляньте, чи не панi йде?
Парубки
Мабуть. Рушаймо!
Розходяться парами, обнявшись, спiваючи.
Ой зацвiла макiвочка, зачала бринiти;
Iде козак вiд дiвчини, – починає днiти!
Анна Петрiвна
Песни, объятия, свобода наслаждений… Ах, как это вновь меня наркотизирует! Дрожу, как девчонка; так жарко в груди, – кровь даже бросилась в лицо… До сих пор я не могу привыкнуть к минуте ожидания, быть хладнокровной… Что это? Жизненность сил или жгучесть темперамента, порода?
Аннушка
(вернувшись).
Как будьто што-то пройшло, та завернуло направо – может, i вонi.
Анна Петрiвна
Пойдем навстречу.
Iдуть направо.
Вихід V
Катря i Пашка.
Пашка
Тут Дмитро за тебе було таку бучу збив, що трохи нещастя не було!
Катря
Ох менi лихо, чого?
Пашка
Та так абичого… бiльш розсердився, що тебе не було.
Катря
Що менi в свiтi робити? I Дмитра шкода, i не знаю, що йому й казати!
Пашка
Хiба з Дмитром у тебе що вийшло?
Катря
Боронь боже! Тiльки вiн за мною душi не чує, а мене… в черницi тягне.
Пашка
Та що це з тобою сталося?
Катря
Хто його зна: чи менi наврочено, чи у мiй слiд хто вступив? Все одно та одно на думцi… не дає менi нi робити, нi спати!
Пашка
Що ж то, Катрусю?
Катря
Так… нiчого… нудьга тiльки… Тут нема нiкого на вулицi, не приходив нiхто?
Пашка
Про кого ти питаєш?
(Дивиться їй пильно у вiчi).
Катря
(похнюпилась).
Так собi… про всiх, що були.
Пашка
Брешеш! Про панича Михайла. Ой дивись, чи ти не закохалась?
Катря
Що ти? Що ти? I не говори менi про це!
Пашка
Чому нi? Хiба грiх? Нам, сестро, не заказано ще любити, кого серце схоче: не запроданi ще нiкому! Та й, правду кажучи, хiба Михайло не красень? А як стане коло тебе, то хто його зна, де й знайти таку другу пару!
Катря
Цить!.. Бога ради!.. Занапастила ти мене!
Пашка
Я? Чим?
Катря
Як я просилася в тебе, як молилася, щоб не йти на вулицю дивитись на паничiв: прочувало серце погибель мою… А ти таки пристала та й пристала.
Пашка
Ну?
Катря
Я ж i послухалась, пiшла… та од тiєї ночi сама себе не спочуваю: мов отрути напилася! То була я собi пташкою вiльною, – спiвала, щебетала, смiялася; на всiх менi весело було дивитися, свiтом божим радiти; а теперечки потемрiв свiт менi, якась гадина вп’ялась в моє серце, сушить його, п’є кров мою! Навiть матерi в очi важко глянути: вони так люблять мене, так побиваються, – а у мене в серцi – тiльки ворог мiй, а у мене в думках – одно та одно: тiльки б його побачити, тiльки б його послухати… Як же ти не загубила мене, як не загубила?
Пашка
Чого ж ти побиваєшся? Чого гризеш себе? Коли б ти закохалася, та твоє кохання зневажили, – то було б горе… Таке горе!.. Ох, i не вимовиш!.. Глянь на мене, яка я стала? А ти щаслива: тебе панич коха, душi не чує. Може, нi, скажеш?
Катря
По чому ти знаєш, по чому?
Пашка
Шила в мiшку не втаїш. Хiба ти сама не бачиш? Та й по очiх пiзнати можна зараз: як гляне на тебе, то аж на виду мiниться!
Катря
Нi, як йому любити мене, коли я нерiвня? Вiн добрий, шанує нас, помагає… а менi тим ще гiрше завдає жалю. То було поки не ходив вiн до матерi, то я ще сяк-так з своїм серцем вагалася; а як став ходжати до нас, став зi мною балакати, учити мене, то своїм тихим голосом та словом ласкавим витяг усю мою душу, вийняв цiлком моє серце…
Пашка
Чудна ти якась: другi ждуть того кохання, як щастя, а вона руки лама.
Катря
Що ж з того кохання? Мука одна!
Пашка
Вiльному воля: i собi пригадувати муки, i коханому серце в’ялити.
Катря
Що ж би ти зробила? Що?
Пашка
Я? Кохала б, жила, землi пiд собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цiлувала б його – до загину, до пропаду…
Катря
Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такi речi? Подумай тiльки, де сумлiння твоє!
Пашка
Ет!
Катря
А мати? А батько? А люде?
Пашка
Що менi до батька, до матерi, як оддала я своє серце дружинi, а вони стоять на дорозi! А люде?.. Нi, не така я! Не двiчi жити, а раз!.. Ух, натiшилася б вiльною волею, а там… а там, хоч i поневiрятися вiк цiлий, – принаймнi знала б хоч за що?!
Катря
На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може… не знаю… А як же б ти наплювала на матiр, що й душi у тобi не чує? Як би ти приспала в своїм сумлiннi її сльози? Ох, i подумати страшно!
Пашка
Не ронив нiхто по менi слiз, не зазнала я ласки, то й не зумiю сказати, чи тяжко йти проти них, чи нi? А от як картають та волю над тобою показують, – то я добре знаю!
Катря
Та ти слухай, яка менi скрута: мати ледве одужали, слабi, безпомошнi; тiльки й думки у них, щоб мене швидче замiж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала… а тепер менi його тiльки жалко… я мов кам’яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а менi немов хто за муром гомонить i не про мене. Я й ходжу, i роблю, та мов не своїми руками: усе менi здається, що я уже – не я, що я i не дома, а десь в iншому хорошому мiсцi; тепло там, гарко, люб’язно – тiльки от через рiчку перебрести… хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкавi речi шепоче, – i такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив’яже, каменем надавить, що аж затремчу… Я, певно, швидко умру!
Пашка
Крий боже, що вигадала!
Катря
Хоч би довiдатись, дознатись, чи вiн… Господи, яка я дурна, божевiльна! Чи впада ж нещаснiй синицi думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кiнець оце менi лихо? Нудьга тiльки точить моє серце, мов…
Пашка
Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобi треба залишити це дiло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його…
Катря
Як же його забути, коли несила моя! От третiй день не бачила i не знаю, що заподiю з собою!
Пашка
Ти не зоставайся сама собi на самотi з такими думками; бiльше в гуртi бувай! От ходiм зараз за млин, на Деркачiвку, – там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце.
Катря
В гуртi ще гiрше.
Пашка
Та ходiм, ходiм! Вдармо лихом об землю!
Виходять.
Вихід VI
Павло, панi, а далi Аннушка. Павло виходить з панiєю з гущавини.
Панi
Невже ви думаєте, що я не понiмаю нових iдей? Не… не… сочувствую им? Ужасно трудно.
Павло
Та ви не трудiться, панi, кажiть по-своєму: гражданку ми вчили.
Панi
Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись… своїй мовi…
Павло
Навiщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете?
Панi
А ви б уже хотiли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та… що вiн i пойме!
Павло
Нiчогiсiнько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувствує!
Панi
Ну, це вже брехня, наговори: швидче нас ограбили.
Павло
(набiк).
От тобi й зачепив!
(До неї).
Та цур йому! Ще набалакаємось вдруге: тепер спати пора.
Панi
Нi, тривайте! То вам оддалеки здається – i село, i мужики… iдеальними, а сядьте на… собственнiм хозяйствi, – не те заспiваєте!
Павло
Хранив господь: батько крав, та хоч дiтям не лишив краденого.
Панi
Ви дуже… упрямi: я це по ваших чорних очах бачу… i ще… озлобленi; я понiмаю вас… я вас довго iз… iз… ах!.. наблюдала. I знаєте, чому ви такi чорствi?
Павло
Цiкаво?
Панi
От сядьмо тут на травi.
Павло
Та я й постою.
(Набiк).
От, не здихаюсь!
Панi
Нi, сiдайте тут та пильно слухайте; я вам, як си… як другу казатиму.
Павло
(набiк).
Ну, нав’язалась потороча!
(Сiда й запалює цигарку).
Панi
Ви тим так, так… мрачно на все дивитесь, що ваше серце не грiли, певно, ласкою, любовiю?
Павло
Байдуже паски, аби порося!
Панi
Признайтесь, вас нiхто ще не кохав гаряче… страстно? Щоб аж дух захвативало?
Павло
(набiк).
Куди це вона гне?
(До неї).
А вам навiщо?
Панi
Навiщо? Ах, коли б ви знали!
(Схиляється потроху до його на плече).
Моя душа теж одинока; так прожила вiк, щастя не знаючи. Оддали мене замiж молоденькою за этого старого… Що я понiмала? Я так боялась перед вiнчанням, а прийшлось… разочаруватись! Ви не можете повiрить, яка у мене палка натура; а тут лiта свої трать… в томлении…
Павло
(набiк).
Розманiжилась баба!
(До неї).
Так ви, значить, томитесь через гарячу натуру: яка ж тут рада?
Панi
(зляга бiльш на Павла).
Яка?
(Бере злегка за чуба).
Плут этакой!!.
Павло
Ох! Не злягайте так: бо ви, нiвроку, аж плеча не чую.
Панi
Який ви грубий з женщинами! Як вiдром холодної води обiллє!
(Дивиться у вiчi).
Впрочем, менi й самiй обридли лебезiння та делiкатностi: навiщо китайськi церемонiї? Нащо розвитим людям iти проти природи?
Павло
Правда… Тiльки, далебi, рука отерпла.
(Випручує).
Панi
(розпаляючись).
Я давно шукала случая… щиро, откровенно поговорить… розкрить душу… Ви, вiроятно, догадались, що я…
Павло
Нi, не догадався.
Панi
(набiк).
Какой медведь! Что, впрочем, с ним церемониться?
(До його).
Ви заставляєте мене краснiть…
(Закривається рукавом).
Ну, на чистоту, так на чистоту! Павло, разве ты не видишь – я люблю тебя!
Павло
Що-о?
Панi
Люблю страстно, безумно!
Павло
(пiднiмається).
Анна Петрiвна, чи ви не здурiли?
Панi
(обнiма його).
Я вся твоя!
Павло
(одхиля її i встає).
Годi! Пора закiнчити цю гидку сцену! Менi не пристало Iосифом бути, та й вам до Пентехрiїхи далеко: не всi зуби в ротi!
Панi
(скочивши).
Ах, невежа! Мужик! Ха-ха-ха!! Вообразил, дурак, что на него обратили внимание! Только потешилась! Ха-ха-ха!! Нашла халуя! Ха-ха-ха-ха!!
Павло
Не регочiться дуже, бо щикотурка з лиця обсиплеться.
Панi
Аннушка! Аннушка!! Аннушка!!!
Аннушка вбiга.
Проводи меня! Грубиян!!
(До Павла).
Надеюсь, что вы избавите меня от удовольствия и минуту вас видеть в своем доме!
Павло
Дуже радий.
Аннушка
(проводить паню; набiк).
Ну й репрьоманд!
Вихід VII
Павло сам.
Павло
Тьху!! Мерзота яка! В матерi менi годиться: син однолiток зо мною, товариш, друг… а вона поквапилась! Просто опам’ятатись не можу од такого паскудства! Тiкати з цього багна, щоб i самому не вбратись в тванюку! Михайла жалко; але й слова про це сказати йому язик не повернеться… Поїду мерщi до пана Олександра, а Михайловi одпишу, придумаю яку-небудь наглу причину…
Вихід VIII
Павло, Дмитро, 1-й i 2-й хазяїни.
Дмитро
(тихо пiдкрадається).
Павло Платонович! То ви?
Павло
Я.
Дмитро
Тут давно прийшло кiлько хазяїв, хочуть побалакати з вами.
Павло
Добре. Клич їх сюди!
Дмитро
(одiйшовши, маха).
Iдiть!
Павло
(пiдходить до руїни).
Сюди, панове, тут безпешно.
Люде скидають шапки.
Здрастуйте, здрастуйте!
(Подає руки).
Та надiвайте шапки: я не пан i не батюшка.
Люде надiвають.
Ну, в чiм же, панове, рiч?
Дмитро
Та тут бiда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та щє силує – або кучугури на нашi добрi землi змiняти, або щоб ми їх купили.
1-й хазяїн
Та ще й цiну править, як за рiдного батька.
2-й хазяїн
Нема кому нас i обстоювати!
Павло
Якби ви бiльше дбали про громадськi дiла та дiтей учили, то, може, i з вас би народилися люде, що стояли б лавою за громаду; а то ви шкiл не заводите, а де вони суть, – дiтей не посилаєте!
1-й хазяїн
Бо й дома рук треба.
2-й хазяїн
Та й школи тi… вивчиться штокати, то вже на сiм’ю та на господарство й не дивиться: пан, значиться; не те вже в головi! З них бiльше п’яниць i виходить.
1-й хазяїн
Та з чого нам тi школи заводити? Якi нашi достатки? Убожество.
2-й хазяїн
У нас – сьогоднi Луки, анi хлiба, нi муки!
Павло
Тото-бо й горе! Темнiсть та убожество держать вас в своїх пазурах. Принiс хто з волостi «Положенiє»?
2-й хазяїн
(вийма з-пiд поли).
Принiс. Писаря напоїв та й викрав.
Павло
Давайте ж, я прочитаю i розтлумачу усi вам закони.
1-й хазяїн
Велике спасибi, якщо ласка.
Павло
(розгорта «Положенiє»).
Так, кажете, силує кучугури на вашi добрi землi помiняти? А ось, слухайте.
(Чита).
«Местное положение для губерний малороссийских». – «В состав надела, причитающегося крестьянам, включаются одни только удобные земли». Ст. 20. «Пески, болота, каменистые овраги и тому подобные пространства не полагаются в счет крестьянского надела». Зрозумiли?
Всi
Зрозумiли, зрозумiли.
Павло
Отже, не смiє пан мiняти вашi добрi землi на кучугури. Закон те забороняє. I за такi його намiрення ви мусите на нього жалобу мировому посреднику подати.
1-й i 2-й хазяїни
А Шльома ще й улещує: купуйте, купуйте, добрi люде, бо пропадете, як рудi мишi: нi вам до водопою, нi вам до вигону – як у мiшку.
Дмитро
А я не казав вам, бреше, сучий син!
2-й хазяїн
Та й ми теє… так уже там такий галас у шинку пiдняли…
Павло
Навмисне намовля i пiдмогоричує за панськi грошi. Так ось же i купувати вам тих кучугурiв не треба, бо по закону (говорить з притиском) пан мусить дати вам прогони i до водопою i до вигону. Ось ст. 24 про це й гласить, та ще в примiчанiї додано (чита): «Пространства, оставляемые на оснований сей статьи для прогона скота, не подлежат выкупу, но должны оставаться свободными для прогона». Зрозумiли?
Дмитро
Зрозумiли, зрозумiли.
1-й i 2-й хазяїни
Та й ми… воно нiби так, а писар усе одно товче: тут про водопої сказано, а про вигони нi, а вам, каже, до водопою шлях не заказаний.
Павло
Ах, вони лиходiї, мошенники! Та це ж все одно, чи до водопою, чи до вигонiв. Та гляньте сюди, ще й ширина прогону опридiляється. Пишiть посредниковi, то пан у вас, як карась на сковородi, закрутиться.
Дмитро
А так. Збирати сход.
1-й хазяїн
Щоб, бува, гiрше не вийшло… Всi не пiдуть, побояться…
Павло
Чого?
1-й хазяїн
Та щоб пан, як розгнiвається, ще бiльше не прикрутив…
Павло
Не прикрутить. Годi! Урвалася панам нитка.
Дмитро та iншi
Урвалася.
Павло
Урветься вона ще й бiльше. Стiйте тiльки горою за свої права, та гуртом, всiєю громадою, то ваше й буде зверху.
1-й хазяїн
Хто каже, Павло Платонович, громада – великий чоловiк, та коли ж пан… Ось у цьому ж таки наказi, отутечки спочатку писар читав, що всяка, мов, душа должна повинуватися властям i воздавати помiщиковi урок i дань… Як вiдберуть знову землю й волю…
Павло
Ех, ви, люде, люде темнi! Як будете вiвцями – одберуть, а не будете – самi вiдберете. Та хiба все те, що пишеться в царському указi, – то вже й правда? Хiба у вас власного розуму нема? А слухайте-но сюди, чуєте, що тут пишеться з самого початку?
(Читає).
«Было бы противно всякой справедливости пользоваться от помещиков, – чуєте, от помещиков, – землею й не нести за сие соответственной повинности». А я вас питаю: чия земля споконвiку була – помiщицька чи людська? Що вони, тi помiщики, з iншого тiста злiпленi, чи що? Якщо їхнi дiди, даймо, на вiйнi билися i за те землi одержали, то вашi хiба на печi лежали, а не вмирали на тому ж кривавому полi? За що ж тепер йому, нетрудженому, тисяча десятин, а вам по чотири?
Хазяїни
Правда, правда…
Дмитро
Ех, Павло Платонович, слухати б вас!
Павло
I слухайте, й самi мiркуйте. Отже, не пiшли за десятий снiп, мусив пристати на ваше.
Всі
Та спасибi ж вам, спасибi, ви й напутили!
Павло
Слухайте ж далi… Скликайте сход… Та пам’ятайте, – для того щоб жалоба мала законнiсть, треба мати двi третини голосiв.
Всі
Так, так…
Павло
Тож дивiться! Щоб не пiдмогоричили в корчмi з панської намови…
Всі
Атож, атож!..
Павло
Ач що задумав, богобоязливий! Та не вскурає! Вiддiлить прогони. Глядiть ще й того, щоб шляхiв не врiзував, не заорював. Десять сажнiв завширшки битий шлях…
Всі
Знаємо, знаємо.
Дмитро
Тiльки ось що, Павло Платонович, напишiть ви вже нам самi жалобу. Ходiмо до моєї хати.
Всі
Та вичитаєте нам усi закони.
Павло
Гаразд, ходiм, помiркуємо. Пам’ятайте тiльки добре мої слова: може, не ми, а дiти нашi чи внуки, а таки землю всю по правдi подiлять.
Всі
Дай боже, дай боже!
Павло
Ох, люде, люде! Все сподiваєтесь, – як бог дасть, то й у вiкно подасть. Шкода! Самi дбайте та добрий розум майте…
Голоси
Та хiба ми що… аби хто почав…
Павло
Не такий страшний чорт, як його малюють. Є воля, буде й доля! Гуртом, кажуть люде, i батька бити добре…
Дмитро
Авжеж, вiддячити батьковi треба i за хлiб, i за сiль, i за добру ласку…
Всі
Правда, правда…
1-й хазяїн
Тихо; щось наче йде… чи не панський пiдглядач?
Дмитро
Ходiм, Павло Платонович, ходiм, люде добрi, до моєї хати.
Всі
Ходiм!
(Пiшли).
Вихід IX
Михайло сам.
Михайло
(виходить по стежцi з гущавини, засмучений).
Страшна нудьга: нi спати, нi читати не можу; серце щемить. Хочу робити що – руки опадають, хочу думати – думки розбiгаються; тiльки одна про Катрю й панує: куди я не пiду, її образ слiдкує за мною, лагiдно сяє тихими очима, манить дитячою ухмiлкою, тягне, порива мою душу, i я, як безнадiйно слабий, борюся, а чую, що й змагатися годi! Чи давно пак я почував себе велетнем, готовим i гори на плечi пiдняти? Давно здавалось менi, що нема такої сили на свiтi, котра б залякала мене, зупинила на моєму шляху? Що я хоч на якi муки пiду, а того свiтла народного не випущу з рук i цiле життя своє зложу на боротьбу за його? I що ж? Досить було дiвочого погляду, шовкових брiвок – i я вже розкис… Чи у нас, справдi, за грiхи батькiв наших, якiсь ледачi, непотрiбнi нерви – чулi, м’якi, а до загарту нездатнi?
(Сiда на колоду й замислюється).
А проте чому кохання вадить? Павло каже: «Кохання, власне, тiльки щастя; але сила його така, що поглине iнчi поривання». Чи не справдовується це й на менi? Не може бути: кохання мусить ще окрилити чоловiка. Мене не кохання гризе, а непевнiсть, розрада. Коли я звiрюсь, то чому з тим коханням не пiти менi поруч? Тiльки нерiвня… по розуму, по розвитку; чи порозумiємось душею? А рiд мiй… прийшлося б навiки порвати… Та ще, чи й любить вона мене? Часом, правда, назустрiч вона спалахне вогнем, потупить очi, i голосок тремтить… Та це, може, й од незвички з паничем розмовляти? Хто її зна. Чому не вияснити всього – раз, та гаразд? Чого не зважусь я перерубати вузла сокирою? Або допитайсь, або тiкай!
Чути з-за млина пiсню; Михайло схоплюється.
Катря
(за коном).
Тяжко, важко, а хто кого любить,
А ще тяжче, хто з ким розстається!
Михайло
Боже мiй! Пiсня ця рве серце! Це її голос, – вона тут! Куди вже менi тiкати? Та я ж люблю її, кохаю цiлим життям моїм; вона менi наймилiща, найлюбiща!.. Та я оддав би всi розкошi, всi утiхи на свiтi, аби з нею бачитись, аби дивитись на її зiроньки-оченята!
Вихід X
Михайло й Катря.
Катря
(йде з того боку по мосту i зупиняється коло млина).
А ще тяжче, хто з ким розстається,
Ох, i муки-горя набереться!
Михайло
(хутко йде через мiст до млина).
Нi, треба це покiнчити: пан або пропав!
(До Катрi).
Катрусю, здорова була!
(Подає руку).
Катря
(аж затремтiла).
Здрастуйте!
Михайло
Яку смутну пiсню спiвала ти, аж за серце бере!
Катря
Так собi… Чого ви довго не були?
Михайло
Нездужалось. А що? Матерi хiба гiрше?
Катря
Нi, хвалити бога, матерi краще… а так…
Михайло
Так ти i без матерi згадала мене? Спасибi!
(Бере її за руку).
Катря
Кого ж i згадувати? Я, може, i вдень i вночi молюсь за вашу ласку, за добрiсть.
Михайло
Спасибi; ти щира душа. Тiльки не величай мене: всякий те зробить, а ще надто тому, хто дорогий йому, любий.
Катря
Нi, не всякий.
Михайло
Далебi, всякий; бiльше для себе i робиш!
(Придивляється).
А чого ти так зблiдла? Може, слаба?
Катря
Нi, нiчого.
Сiдають пiд млином.
А ви швидко звiдсiль поїдете?
Михайло
Через мiсяць.
Катря
Так швидко уже!.. А там довго будете?
Михайло
Цiлу зиму, аж до весни.
Катря
Господи, як довго!
(Зiтха).
Михайло
Певно, як вернуся уже, то застану тебе молодицею. Я чув, що ти, либонь, замiж виходиш?
Катря
Хто вам казав?
Михайло
Мати казала про Ковбаня, i Аннушка.
Катря
(палко).
Не вiрте їм! Я замiж ніколи не пiду.
Михайло
Чом?
Катря
За нелюба – зроду!
Михайло
(радо).
Хiба ти не любиш Дмитра?
Катря мовчить.
Ти менi вибач, Катрусю, що я про такi речi питаюсь; це з приязнi тiльки – вiр менi!
Катря
Або що? Чого менi перед вами таїтись? Якби правда була, сказала б.
Михайло
Так ти ще нiкого не кохала i не кохаєш?
Катря
Хто його зна…
Михайло
(гладить обидвi руки у Катрi).
Слухай, Катре! Ти вiриш усьому тому, що я говорю тобi? Не вважаєш мене за брехуна?
Катря
Що ви? Борони боже!
Михайло
Так i вiр же, що я, поки на свiтi живу, не обманю тебе, що що б я не казав тобi – то вiд щирого серця, з душi! Знаєш… я люблю тебе… з кожним днем ти менi дорожча становишся…
Катря
(спалахнула).
Ви смiєтесь…
Михайло
Нехай надi мною посмiється так лихо! Серце моє, рибонько, зiронько ясна вечiрня, чи любий я тобi хоч капелиночку?
Катря потупилась з сорому.
Скажи менi щиру правду: чи кохаєш ти мене, як парубка? Чи журишся так за мною, як я за тобою?
Катря схиляється на груди до Михайла i почина ридати.
Михайло
Катрусю, голуб’ятко моє, чого ти плачеш? Невже моє кохання тебе образило?
Катря
(схлипуючи).
Ви такi… менi… я б не знаю що…
Михайло
(цiлує їй руки).
Так ти любиш мене? Господи, яке щастя! Раю мiй!
Катря
(вирива руки).
Що ви? Що ви? У мужички руки цiлувати?!
Михайло
Ти – цариця моя, от що! За тебе, мою ясочку, все на свiтi вiддам! Не плач же, усмiхнися? Он бринять на оченьках сльози.
(Голубить її i цiлує то в одно око, то в друге).
Катря обiйма його, хутко цiлує, а далi, засоромившись, закрива вид рукавом.
Михайло
(гладить по голiвцi i цiлує Катрю).
Коли б ти знала, моя доле, яка обiйма мене радiсть, яке огорта мене щастя! Такого раювання i на тiм свiтi немає, вiр менi! Глянь, он мiсяць задивився на нас, зорi миготять радiсно нашому щастю; а нiч аж притихла, притаїлася; прислухається заздрiсно, як нашi серденька б’ються укупi… б’ються i будуть битись, i нiхто, нiяка сила не розлучить їх!
Катря крадькома цiлує руку у Михайла; Михайло вириває i обнiма її палко.
Катря
(боязко).
А ви ж казали, що поїдете швидко?
Михайло
Так що ж? Тепер я сам не поїду без тебе: ти молода моя, заручена. Пiдеш за мене?
Катря
(з жахом).
Що ви? Цього зроду не буде!
Михайло
Як так?
Катря
Не буде, не буде! Що ви тiльки кажете? Я й подумати не посмiю: хто я? I мiзинця вашого не стою!
Михайло
(цiлує її).
Стоїш, перлино моя дорога! Бiльше мене варт!
Катря
Нi, нi! Не менi судилося таке щастя! Куди менi, бiднiй мужичцi, бути дружиною вашою? Нi ступити, нi заговорити не вмiю; ви взяли б собi камiнь за плечi. I люде осмiють, i бог скарає: паруються тiльки рiвнi. Не за нас це сталося, не за нас i перестане!
Михайло
Не плещи, моя лебiдочко, абичого; не плутай сюди бога! Перед ним усi рiвнi; вiн кожному дав серце, i у кожного воно одинаково б’ється. Ми з тобою пiдемо поруч чесно по новому шляху, i ти менi станеш не каменем, а товаришем-дружиною; я тебе всьому, всьому вчитиму; переложу в тебе знаття своє, свою душу, свої мрiї – i засвiтиться твiй розум новим променем, i осяє мою душу тихим, радiсним свiтом!
Катря
У мене серце з грудей трохи не вискочить, аж у очах темрiє! Не можу я, бiдна, i зрозумiти такого щастя… тiльки аж мороз поза спиною йде, так страшно. Що оце ви задумали?
Михайло
Та як же iнако я й думати мiг? За кого ти мене маєш? Хiба, ти думаєш, я здатний би був занапастити твiй вiк молодий та й кинути на посмiх?
Катря
Нi, я такого зроду i в думку не клала. Ви як батько рiдний до мене були… я не знаю, як i шаную вас, i люблю… Господи, сказати не вмiю!
(Припада).
Михайло
А коли любиш, моє голуб’ятко, моє серденько, щастя моє, то звiрся на мене: дай менi свою рученьку, i нехай бог благословить нашу долю!
Катря
Я як п’яна: все в мене в головi коломутиться… Страшно тiльки… не за себе: я б за вас душу свою оддала. А як через мене вам лихо, не доведи господи! Батько, матiр, пани всi… Як менi i стати поруч з вами, сорому завдати? Лучче зараз умерти…
Михайло
Ти знову за своє. Та розумiєш ти, дитино моя, що я без тебе жити не можу, дихати не можу… що менi без тебе один шлях – отуди, пiд лотоки!
Катря
А менi хiба нi?
Михайло
Так i не мучся ж, i не думай: так судилося, так йому й бути! Моя ти? Правда?
Катря
(хова свiй вид у Михайла на грудях).
Аби ви тiльки були щасливi!
Михайло
(пригорта палко).
Моя, моя! Перед оцим небом клянуся!
Вихід XI
Пашка, Катря, Михайло, Павло, Дмитро i другi.
Пашка
(гука з-за млина).
Катре! Катре, – гу!! Де ти заховалася?
Михайло
(сполохнувшись).
Хтось кличе тебе; iде сюди… Прощай, моє сонце, до завтрього! Звiрся на мене!
(Обiйма з притиском).
Приходь! У садку краще: нiхто не мiшатиме. Не знаю, як i доживу до завтрiшнього вечора… Прийдеш?
Катря
(палко).
Прийду, прийду, мiй соколе, моя доле!
Михайло хутко iде в гай, а з руїни вийшов Павло, з ним два хазяїни, останнiм Дмитро. Катря, як кам’яна, стоїть, не зводячи очей з того мiсця, куди зник Михайло.
Павло
Так так же i робiть.
1-й i 2-й хазяїни
Будемо, будемо, спасибi вам.
Павло
Прощавайте!
1-й i 2-й хазяїни
Щасти вам, боже!
Павло iде в один бiк, люде – у другий.
Пашка
(пiдбiгає).
Катре! Ти осьде?
Катря
(кидається до неї на шию).
Парасю! Яка я щаслива!!
Дмитро, завваживши це слово, скам’янiв на мiсцi.
Завiса
Примітки
«Местное Положение для губерний малороссийских» – такі «Положення» були видані разом з маніфестом 19 лютого 1861 p.; в них визначався порядок застосування статей «Загального положення» в різних губерніях Росії.
Примітки
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1964 р., т. 2, с. 165 – 184.