Дiя третя
Михайло Старицький
Картина 1:
Картина 2:
Картина 1
Глухе мiсце в лiсi коло криницi; ранок.
Вихід I
Михайло сам.
Михайло
(при рушницi; сидить на поваленому деревi).
Не видко нiкого, а переказував, щоб я конешне сюди, до криницi, вийшов. Що за таїна? Мiсяць тому назад Павло утiк несподiвано, навiть не попрощався нi з батьками, нi зi мною, – аж збентежило всiх. Одного листа тiльки й одiбрав; пише, щоб я не дивувався i не допитувався, бо так треба; де дiло, мовляв, кличе, там i я! У дядька Олександра сидить тепер.
(Виймає листа i пробiгає).
«Тут не таке болото; гаразд би було й отаборитись. Суть людськi душi, яким бракує тiльки живущої води… Ми з паном Олександром балакаємо багато, радимось, мiркуємо – може, до чогось i домiркуємось. Умовились з ним завести i спiльну позичкову касу, i училище, а не забавку-школу, i больницю. Можна буде ще декого перетягти до цього куреня, щоб розтаборитись звiдци. Приїзди сюди швидче; годi тобi там одгодовуватись да ласувати поезiєю: тут здоровiще».
Золоте серце: сам нiчого не має, а все про других дба! Скучив я за тобою дуже: давно не балакали, давно не було з ким одволожити своєї душi… Тiльки, брате мiй, друже мiй, у мене тепер на самому сподi душi завiвся такий куточок раю, куди я тебе не пущу, про який i не признаюсь й не шепiтну навiть…
(Запалює цигарку i ляга, потягається).
Мене аж одурманило щастя! Куди не гляну, все менi усмiхається; на серцi якась дивна музика; кожна жилка тремтить залассям i втiхою… Отак би, не дбаючи про буденнi справи, не ламаючи нiчого, вiк пити повну чашу поезiї… Катрусю, моя зiрко! Коли я упився твоєю красою, – ти ще милiща моєму серцевi!
(Згодом).
Яка тiльки вона дитина душею; вся мов потонула в коханнi, а соромиться його проявити, ховає первоцвiт жаги… Iнодi таке простувате сплете щось, що знехотя засмiєшся i поцiлунком затушиш досаду; а то – дивує на мене мовчки, мов на бога. Треба б її вчити, освiтити… так не до книжок тепер… пiсля уже краще! От коли б тiльки вона не мастила голови оливою чи смальцем; а то з щиростi так наялозить для мене, що аж одгонить. Треба буде їй купити помади, та ще й гольдкрему до рук, бо порепанi, жорсткi… I кiльки раз просив її, щоб не вешталась по сонцю, бо засмалиться, – так нi! Правда, їй поки працювати треба… От оцi каторжнi, невладованi питання отруюють тiльки щастя i встають якимись страшидлами!
Вихід II
Михайло i Павло.
Павло
(з-за кону).
Агов! Де ти там?
Михайло
(схоплюється).
Павло? – Тут, тут!
Павло
(виходить).
Здоров, друже!
Михайло
(кидається, обiйма).
Голубчику!.. Як же ти мене потiшив несподiвано! То несподiвано кинув було утеком, а то…
(Знов обнiма).
Спасибi, серце! Я такий радий тебе бачити; далебi, занудився. Ну, ходiмо ж мерщi до нас…
Павло
(перебива).
Нi, до вас я не маю часу. Сiдаймо тут та побалакаємо…
Михайло
Невже до нас i не зайдеш?
Павло
Кажу ж – i хвилини нема… До вельми тяжкого слабого хапаюсь…
(Кладе руку Михайловi на плече).
Ну, як же ти ся маєш? Що наробив? Розцвiвся, пишаєш красою, як майський крин душистий, прекрасний?
Михайло
Бачу, що й ти скучив за пасиком, на якому язика гостриш.
(Цiлує Павла).
Павло
Нi, без жартiв; на тебе глянути, то й всяк постереже, що у твоїх очiх i ласощi, й радощi аж грають, – певно, їх повно на серцi?
Михайло
(трохи соромлячись).
Журби не маю… тобi зрадiв.
Павло
Справдi? Чи не занадто уже буде для мене одного, признайся?
Михайло
Чому?
(Потупив очi i почав крутити цигарку).
Павло
(б’є його ласкаво по колiнi).
Ну, ну, нехай i так! Гаразд поки!.. Кланявся тобi дуже дядько твiй, пан Олександер; ремствує, що ти не хочеш до його i в хату плюнути!
Михайло
Я сам би раднiший; та, знаєш, рiд у сварцi, то й менi вихоплюватись раз по раз якось нiяково…
Павло
Так i у такiй пустiй справi рiд твiй стоїть на перепонi?
Михайло
Не то, що менi можуть заборонити з дядьком бачитися, – та я й не послухаюсь; а то, що якби нашi бували, то малося б бiльше оказiї…
Павло
Славний вiн, брате, чолов’яга; поневiрявся на вiку, бився з родом, з панами, а таки перемiг, не дав чужої душi на поталу i спорудив своє чесне гнiздо!
Михайло
Я дуже люблю i поважаю дядька.
Павло
I вiн тебе любить, та жалкує, що ти з твоїм чесним напрямком i таланом по багнищах валасаєшся…
(Дивиться пильно йому у вiчi).
Слухай, я до тебе забiг по важному дiлу, – скажеш правду? Не збрешеш?
Михайло
(змiшавшись).
Що це за допит? Я – не брехун.
Павло
Не те… можна iнодi в таке влiзти… Скажи менi щиро, чи ти уже зайшов за край з Катрею?
Михайло
(спалахнув).
Вiдкiля ти взяв?
Павло
Чутка пройшла; та iначе й бути не могло: певнi скутки!
Михайло
Якiсь падлюки плетуть, а ти за ними!
Павло
Ну, глянь у вiчi, скажи щиро!
Михайло
Є такi речi, до котрих з голими руками не доторкуються…
Павло
Щоб не вразити дворянської совiстi?
Михайло
Павло, лайся за все, за що хочеш; корени мене за ледарство, за панськi звички; але не чiпай моєї честi, бо я за неї сам себе перерву, а глузувати не дам!
Павло
Я не чiпаю твоєї честi, а волаю до неї.
Михайло
У кожного є у серцi своя святиня, у якiй вiн не дасть другому полоскатись!
Павло
Бач, як ти бережеш свою святиню власну, а про чужу – байдуже? У Катрi хiба, по-твоєму, нема своєї святинi? А в їй уже полощеться цiле село!
Михайло
Не може бути, щоб хто смiв! Це вигадки!
Павло
Та бачиш же, що аж до мене дiйшло.
Михайло
Я зацiплю їм писка усiм, урiжу кожному язика!
Павло
Єсть на те один тiльки спосiб.
Михайло
Знаю i повiнчаюсь. А ти про мене думав як? Щоб я мою Катрусю дав жироїдам на посмiх? Не буде цього!
Павло
Як я про тебе думаю? Поки не зовсiм iще погано, бо прийшов перебалакати; але все ж… ти закiнчив… по-панськи… а як змагався й бундючився! Ет! Одним ви миром мазанi: обтешетесь зверху тiєї культурою, приберетесь у iдеальнi химороди та й красуєтесь; а дмухни тiльки на вас, продряпай трiшки, – то такi ж жироїди у грунтi!
Михайло
Павло! Ти не маєш жодного права так ображать мене: я тобi не дав на те приводу. Правда, я не таюся з коханням; я кохаю Катрю, i кохаю на цiле життя, чесно! Я не побоюся перед цiлим свiтом сказати про кохання, назвати її моїм подружжям, – i назову, i повiнчаюсь!
Павло
Гаразд. А коли це буде?
Михайло
Коли? Та незабаром… Треба уладнати дiла, я з тобою хотiв порадитись… Тiльки ти був завжди проти шлюбiв формальних?
Павло
Гай-гай! Куди стрiляєш! Якраз до ладу примiряти сюди теорiю рiвноправних станiв! А якi ж тут права у цiєї бiдарки-рабинi? Приймати од кожного, хто не схоче, – i регiт, i глум, i зневагу, i бiйку навiть, – так, бiйку, бо по закону i в волостi можуть одпарити! Дочекатись, щоб на смiтнику косу обрiзали та дьогтем голову вимазали! Пiти попiдтинню на знущання за куском хлiба? Втопити з одчаю свою власну дитину та й зогнити в тюрязi? Нi, паничу, тут не до теорiї, бо тут ставиться на пробу цiлком людина, все життя її: тут виходить – «котовi смiшки, а мишцi слiзки», та ще якi? – не елегiчнi, а мужичi, кривавi, пiсля яких одна дорога – в ополонку!
Михайло
Правда, конечне тра повiнчатись; та у мене i в думцi другого не було!
Павло
Iначе – було б шельмовство! I без того у нашої селянської дiвчини не густо тих прав, а зачепи її, то й остатнi однiмеш! Тодi її вся ота темна сила просто-таки задавить, – я вже й не кажу про власнi муки розбитого серця! А може, ти думаєш, що у їх отого серця чортмає?
Михайло
За що ти печеш мене? За вiщо картаєш? Я до тебе за порадою, а ти що не слово, то й намiряєш шпигнути. Стидно, брате!
Павло
Вибачай! Ти знаєш, як гiрко у мене на душi, то й на язицi перга! Ну, поговоримо ж любенько: треба повiнчатись i найхутче, – це раз…
Михайло
Та як же його зразу укоськати моїх батькiв? Трудна рiч, тут треба поволi.
Павло
Що? Ти сподiваєшся ще на згоду з своїми?
Михайло
Атож!
Павло
Ха-ха-ха! От ушкварив! Та швидче в мене на долонi волосся виросте, нiж це станеться; i в думку собi не клади!
Михайло
Чого ти так думаєш? Тепер не тi часи, щоб вони мою волю захотiли в’язати, та й люблять, – не чужий же я?
Павло
Тим-то, що люблять, то й будуть рятувати тебе; це ж для них «бесчестие званню».
Михайло
А як я не схочу їхнього рятунку?
Павло
Проклянуть. Тут уже так i клади: прийдеться з родом поламати навiки!
Михайло
А далi що?
Павло
Жити своїми руками i завойовувати невпинною працею собi щастя.
Михайло
Трудне щастя…
Павло
Звiсно, шлях терновий; треба з певними силами рушати в дорогу. Але я тебе на цьому шляху не покину, вiр!
Михайло
Знаєш, i пiп не повiнча без согласiя батькiв…
Павло
Пусте! Ми вже про це балакали з дядьком твоїм; вiн домовить i попа!
Михайло
Правда, правда; тут єдиний дядько поможе. Тiльки почекай!
Павло
Що, страшно зразу одцуратися од панських розкош i придоб?
Михайло
Не страшно, а безглуздо, не спробувавши броду, кидатись у воду. Коли все одно ламати, то чому не зробити проби? Ану ж переконаю їх i випрошу згоду? Батько мiй чоловiк простий i не надто уже лихий; мати драматургiю нехай i зробить, але…
Павло
Тож-то, що але: одкриєш таїну та гвалту наробиш! Слухай мене: кинь отi проби, їдьмо мерщi з Катрею: адже над нею висить тяжкий меч!
Михайло
Як же його так зразу? Та от вiзьми, щоб поїхати повiнчатись, упорядитись як-небудь треба грошей; то як же я обiйдусь без батька?
Павло
Так-так, правда… дарма! У мене оце умерла тiтка i по духовнiй одписала тисячу карбованцiв; вони там менi й присланi опекою. Вiзьми їх, серце!
Михайло
Спасибi, друже! Але остатнiх твоїх грошей не вiзьму: коли я i чим їх вiддам?
Павло
Не плети абичого, тут дiло iде про чоловiчу жизнь, а ти будеш у якiсь гонори грати! Хiба лишень для того, аби крутить!
Михайло
(чуло).
Друже мiй, Павле! Невже ти мене важиш за паршиве ледащо? Невже я буду здатен усе, що придбав найкращого у своїй душi, закинути ласощi ради? Невже ти менi бiльше не ймеш вiри? Чи ж я упав так низько, чи безповоротну пiдлость вчинив? Чого ти мене кривдиш – що я один раз хочу побалакати з батьком за неї?.. Таж я серце своє готовий оддати за Катрю…
Павло
Угамуйся, друже! Вибач менi: може, справдi у мою голову одне погане лiзе?
(Пригорта його).
Тiльки слухай, коли уже наважився з старими побалакати, то не одсовуй справи! Бо, не дай боже, дiйде чутка до двору, то сяк чи так, – а замордують твою милу.
Михайло
Я сьогоднi конешне перебалакаю, а там, як не в лад, то я мерщi – до вас.
Павло
Ну, як знаєш; тiльки поводься, як твоє серце прокаже, та не бари дiла! Я ще з тиждень пробуду в цих краях у дядька. У його й грошi твої лежатимуть.
Михайло
Не вимагай мене, серце, за грошi: вони тобi знадобляться на чорний день.
Павло
(устає).
Ти знов своє? Твоє дiло та Катрине i є той чорний день: менi ваше дiло дороге; то не смiй менi й писнути, бо, їй-богу, ще поб’ю!
Михайло, усмiхаючись, обнiма Павла.
А менi на чорта вони, отi грошi! Поки оцi мозольнi руки не одсохли, – працюватимуть; та чи багато менi й треба!.. На дiло – друга рiч, а для мене самого…
Михайло
Поки самого, а – усмiхнеться доля, то й власного щастя заманеться…
Павло
Кому, нам? Гай-гай! Не на те пiшли! Нам, лихом битим боякам, не про своє щастя дбати! Наша доля, Михайло, може, десь у туманi гойдається на гiлцi… Ну, прощай! Не дбай же тiльки про себе самого, а пам’ятай, що в твоїх руках чужа жизнь!
(Хутко обнiма i виходить).
Михайло проводжа.
Вихід III
Михайло сам; вертається з рушницею.
Михайло
От тобi i щастя! Швидко минув чарiвний сон: розбуркав Павло грубо, жорстоко, – i сувора доля, з турботами, з нуждою та скрутою, грiзно стала перед очима…
(Бере рушницю, опирається на неї).
Але Павло правду казав: страшно за мою зiрочку! Треба рiшатись батьку сказати. Тiльки як його пiдiйти? Язик не повернеться. Коли б як наздогад: або призвичаїти потроху до цiєї думки… А може, матерi перше сказати, попросити? Просто голова туманiє… А треба, треба!
(Замислившись, iде).
Декорацiя хутко мiняється.
Картина 2
Дворище Дзвонарихи. Направо хата, збоку сiнешнi дверi; за хатою садок. Лiворуч – тин i причiлок другої хати, Дмитра Ковбаня. Просто – повiтка й ворота; за ними йде вулиця. По той бiк мрiють городи, а над зеленочком садкiв здаля сяє хрест i баня церковна. Вечiр. Спочатку ясно, а пiд кiнець сонце заходить i сутенiє потроху.
Вихід I
Дзвонариха стара i Катря.
Дзвонариха
(виходить, обпершись на Катрю, i сiда на призьбi).
Ху-ху! (Оддихує). Хвалити милосердного бога, i не гадала, i не сподiвалася уже бiльше бачити ясне сонечко, небо святе, а господь i привiв.
Катря
Я така рада, така рада!
Дзвонариха
I я рада, доню: раз за тебе, а друге, що менi дано ще пiльги спокутувати грiхи мої.
(Позирає кругом).
Як же славно тут дихати свiжим повiтрям; дух який iде з садочка: гвоздиками, любистком, пахне… Дихала б i не надихалась!..
Катря
Дасть бог, мамо, швидко одужаєте тепер: я вже так молилась, на часточку подавала. Сьогоднi i панiматка в церквi питались про вас i проскурку ото дали.
Дзвонариха
Спасибi їй, що згадала; як одужаю, то й я одслужу їй чим-небудь. А от, доню, чим оддячимо лiкаревi та паничевi, отим спасенним душам?!
Катря
Молитвою хiба однiєю.
Дзвонариха
Без їхньої добростi пропала б я… А що з тобою, сиротою, було б, – то й подумати страшно! Що вже лiкар добрий, а що панич Михайло, – то такого й не бачила: щодня навiдував. Тебе от читати довчив. Не знаю, у кого й удалася ота дитина? Хiба в дядька?
Катря
У якого, мамо?
Дзвонариха
У пана Олександра, брата нашого пана. Нашi пани з ним у сварцi з того часу ще, як вiн оженився з простою дiвчиною, крiпачкою.
Катря
Як? З простою?
Дзвонариха
Еге, з Мотрею Пальоною.
Катря
Хiба бува, що пани беруть селянок?
Дзвонариха
Рiдко, але трапляється.
Катря
Ну, а покiйнi старi пани? Дозволили?
Дзвонариха
Прокляли були. Стара панi трохи не вмерла; по лiкарiв аж до Києва посилали… Уже перед смертiю тiльки помирилися, та й то сестра Анна Дмитровна перепросила уже, а наш то ще наговорював на брата, приску пiдсипав, i до сього часу зашморгом дивиться, а надто наша панi: не дозволю, каже, мужичцi переступити порога свого!
Катря
Так нашi пани такi немилосерднi? Господи!
Дзвонариха
А ти ж думала?
Катря
Лихо тяжке!
Дзвонариха
А тобi що?
Катря
Так…
(Зiтхає).
А як же пан Олександер живе?
Дзвонариха
Нiчого… Чула, – гаразд! Тiльки все-таки йому тяжко: пани одцурались, одкинулись…
Катря
Так-так, – одцураються… всi одцураються… що мужичку ввiв до панського роду!.. Бiдний вiн!
(Зiтха i сидить мовчкщ перебираючи кiсниками).
Дзвонариха
(оглядає дворище кругом).
А в тебе порядок у дворi, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино!
(Цiлує її).
От якби покiйний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привiв господь, а любив вiн тебе страх як! Ти пам’ятаєш батька?
Катря
Пам’ятаю: вуса були сивi, довгi; спiвали в церквi, мене з собою брали. Навiть на одчитування до мерцiв ходила була з татом. Спочатку боялася покiйникiв, а далi привикла… Я й тепера їх не боюсь!
Дзвонариха
Живi, доню, страшнiшi! Тепер у мене тiльки й думки, тiльки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привiв би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тодi й очi закрити безпешно.
Катря
Мамо, годi про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!
Дзвонариха
То вже божа воля.
Катря
Нi, я не про смерть кажу, одведи господи…
Дзвонариха
А про що ж?
Катря
Так, про всякi пригоди.
Дзвонариха
(цiлує її).
Сумна ти чогось: все зi мною та зi мною, то й занудилась; не знать що в голову лiзе. Ти б пiшла до подружок абощо… а то подивись, як ти змарнiла, мов зiв’яла…
Катря
(з сльозами прилада до матерi).
Зiв’яла, мамо!
Дзвонариха
Дитино моя люба! Що з тобою?
Катря
(утира хутко сльози).
Нiчого, мамо… вас шкода!
Дзвонариха
Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час i про себе думати…
Катря
Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!
Дзвонариха
А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду i до нас, сирiт, лине, бо й сам сирота…
Вихід II
Тi ж i Дмитро.
Дмитро
Здоровi були, мамо, з недiлею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!
Катря
Здрастуй!
Дзвонариха
Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час i за дiло братися.
Катря одходить i почина дещо прибирати; здiйма глечики з тину i зносить до хати тощо.
Дмитро
Де ж вам трудити себе? Спочивайте!
Дзвонариха
I то вже належалася; заїла багато чужої працi. От i ти, – не знаю, чим уже й одслужу, – оплiв, охаїв наш дворик i всiм нам, сиротам, допомагаєш.
Дмитро
Яка там помiч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не купованi.
Дзвонариха
Хоч i не купованi, так здалися б на своє дiло, а не на чуже.
Дмитро
Не яке воно й чуже! Менi, може, ваша сорочка ближче до тiла, нiж своя. Що я? Один собi, як палець, – бурлака, та й годi! Багато менi треба? Заробив що чи де заробив – не велика журба. А от вам – друге дiло: ви слабi, а Катря молода; i коло вас, i коло господарства сама побивається… Як же не пособити? Такiй молодiй дiвчинi i надiрватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна!
Дзвонариха
Нехай уже тобi за твою добрiсть господь оддячить!
Дмитро
Менi, може, – коли ви оце слабi були, – серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тiнь яка ходить! Я б, може, раднiший був свої руки пiдложити, а не те що зробити яку мализну…
Дзвонариха
Та бачу, бачу, козаче, що тобi дочки жалкiше, нiж старої…
Дмитро
Нi, крий боже! I вас я вважаю за матiр: рiдних пак не згадаю нi батька, нi матерi. Чоловiк ваш покiйний, царство йому небесне, виховав мене, зберiг сиротi i батькiвщину, i хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довiв, – так як же менi не любити вас? З Катрею зросли ми укупi…
Катря
(надходить).
Я, мамо, розпалю у коминi, кулешика вам зварю на вечерю.
Дзвонариха
Не треба, доню.
(Гладить по головi її).
Славна у мене, Дмитре, дочка: i хороша, i моторна, i упадлива.
Дмитро
Що й казати? Нема, може, в свiтi за Катрю!
Катря
(гiрко).
Не хвалiть, мамо!
Дзвонариха
Запишаєшся? А тебе таки справдi, кралечко, гедзь з одного боку напав.
Катря
(перебиваючи).
Он дивiться, як сонце сiдає червоно; певно, вiтер буде на завтра. Треба буде однести до млина мiрочки зо двi пшеницi, бо в нас уже борошна обмаль.
Дмитро
Я завтра зайду й однесу.
Дзвонариха
Та то борошно борошном, а ти таки…
Катря
(хутко).
Мамо, цитьте!
(Прислухається).
Хтось iде до нас; може, лiкар?
(Бiжить з тривогою; дивиться за ворота).
Дзвонариха
Може, справдi. Вiн того тижня заїздив, то обiцявся, що ще заверне.
Дмитро
Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б i ходити йому чи паничевi?
Дзвонариха
Та лiкаря уже бiльш мiсяця i в селi нема.
Дмитро
А паничевi б чого? Хiба й вiн лiкар?
Дзвонариха
Не знаю; тiльки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!
Дмитро
Себто вас жалував так?
Дзвонариха
Господь його святий зна, – чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?
Дмитро
(зiтхнувши).
Може.
Катря
(вертаючись).
Нi, то не вiн; хтось у хустцi. Позношу лишень я на нiч полотна в комору.
Дмитро
(iдучи за Катрею).
Я тобi поможу.
Катря
Та я й сама зберу – не важкi.
(Iде до тину i збира полотно, що на йому розвiшане).
Дмитро
(пiдходячи до тину).
Катрусю! Я хотiв би з тобою побалакати…
Катря
Об чiм?
(Потупилась).
Дмитро
(мне шапку).
Сама знаєш, об чiм… тiльки й думки, тiльки й гадки!
Дзвонариха
Пiду вже я: i пiзно, та й молодята нехай собi поговорять!
(Вголос).
Дмитре, синку! Проведи вже мене до хати: нагулялася.
Дмитро
Зараз, мамо!
Пiшли.
Вихід III
Катря сама.
Катря
Боже мiй! У якi тенета я вплуталась – i думок не зберу. Чого ти радiло, дурне серце? Не бути сьому, не допустять пани! I Михайла уже третiй день немає; то було й вечора не пропустить, а на цiм тижнi тiльки раз ускочив на час, та й на досi… Може, не вiльно… Тiльки як же менi нудно без тебе, як нудно! А тут ще Дмитро! Пристає з словом, що я йому перше дала… любить… а я… Ну, що йому казати? Водити парубка, та ще такого, – грiх! Правду сказати? Та чи язик же у мене повернеться? До матерi ще дiйде… хоч би од цього хранив господь!
Степанида
(за ворiтьми).
На! З’їж!
Катря
(здригнувшись).
Хто це? Степанида?
Вихід IV
Степанида i Катря.
Степанида
(ввiходить п’яненька).
Що ж, що я була панською полюбовницею? Не по своїй волi, дрантя, чуєш? Не по своїй волi!.. А ти – по своїй, повiє!.. Дiвуєш? I я навчуся по сьомiй дитинi так дiвувати! Чия б казала, а твоя б мовчала! Яка я п’яниця? Випила, ну – випила на свої, а не на краденi, злодюго, чуєш?
Катря
Тiтко, кого це ви так лаєте?
Степанида
А ту шелихвiстку бiсову, покоївку панину, Аннушку. Вродила мама, що не прийме й яма! Розпустить плахiття, бендерська чума, та й зачiпа! Я тебе зачеплю! Я тебе як вiзьму на зуби, то ти й носа до нашого кутка не покажеш!
Катря
Охота вам, тiтко.
Степанида
Така, серце, охота, що як нема з ким полаятись, то й їсти не буду. Оце я її, шльондру, аж до самiсiнького двору проводжала; шпетила вже, шпетила на всю губу! Почухаються i батько її, i дядько, i тiтка, i дядина! Е! Мене не чiпай: я й сама зачеплю! Уже так налаялась, так налаялась всмак, що аж на серцi полегшало; зайшла до шинку та й випила…
Катря
Та бачу, бачу.
Степанида
Що ж, Катре? На свої, на заробленi…
Катря
Та й на свої не гаразд пити.
Степанида
Розкажи своєму батьковi, голубко моя… Тiльки тепер i мого!
(Спiва й пританцьовує).
Коли б менi, господи,
Недiлi дiждати!
Сюди, туди, он куди –
Недiлi дiждати!
То й пiшла б я
До роду гуляти!
То й пiшла б я
До роду гуляти!
Сюди, туди он куди –
До роду гуляти!
Там мене будуть
Часто частувати!
Там мене будуть
Часто частувати!
Сюди, туди, он куди –
Часто частувати!
Катря
Та вже ж, хвалити бога, недiлi дiждались, начастувалися..
Степанида
О?! Уже?! Моя перепiлочко!
(Приспiвує).
А в перепiлки та головка болить;
Тут була, тут, перепiлочка,
Тут була, тут, сизопiрочкаї!
Я тебе дуже, Катрусю, люблю… така ти в мене хороша… дай поцiлую… от шкода тiльки, що горiлки не п’єш!
Катря
Недоставало!
Степанида
Дай поцiлую… а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела… похваляється покрити…
Катря
Що ви кажете?
Степанида
Похваляйся, похваляйся, повiє! Думаєш, що так на твоїх панiв i поласились?.. А, нехай вони тобi виздихають!.. Та в нас i кращi є!!
Катря
Господи! За що вона обносить мене?
Степанида
(недочува).
Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо… i мати казала, що весiлля швидко… Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну пiдкiвками!..
(Пританцьовує).
Унадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель:
Таки, таки дибле,
Конопельки щипле!
А я ж тому журавлю, журавлю…
Ходiм-бо, Катрусю, до шинку!
Катря
(недочува, стоїть мов кам’яна).
Обносять… наступає вже…
Степанида
(весело).
Коли не хочеш, то я й сама пiду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!!
(Iде за ворота, хитається; трохи не впала).
Очеретом качки гнала,
Спiткнулася та й упала…
(Iде, спiваючи).
Вихід V
Катря сама.
Катря
(ламаючи руки).
Ну, дiвко! Надiвувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима… От i заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: пiдкралося воно, та аж серце, мов на ножi, кипить! Михайло! Голубе мiй! Скруто моя! За тебе менi i страждати не тяжко… все оддала, то що менi люде? От матiр тiльки… Ох, i не знаю, що з мамою буде, як дiйде… а неминуче дiйде: вже коли Степанида на губу взяла, – все село знатиме!
(Зложивши руки, стоїть замислена).
Вихід VI
Катря i Дмитро.
Дмитро
(пiдходить тихо; Катря не чує).
Катре!
Катря
(здригнувшись).
Га? Що? Як ти мене злякав.
Дмитро
Коли ж сватiв присилати до матерi?
Катря
(сплеснула руками).
Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?
Дмитро
Як на тебе? Хiба ж ти не подала менi слова?
Катря
Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Менi не шлюб у головi… замiж я не пiду.
Дмитро
Що з тобою? Скажи менi щиро!
Катря
Не знаю… Ти б посватав краще Пашку; вона тобi такою вiрною дружиною буде, так тебе любить!
Дмитро
Чужого вiку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, – от що! То було стрiнеш, аж у очiх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною i словом одним на самотi перекинутись… Запропастила ти мою голову!
Катря
Дмитре! Пожальсь надi мною! Я тебе, як брата, люблю; менi так тебе шкода… Тiльки я не знаю, що зi мною сталось?
Дмитро
А я знаю! Кажи прямо, бий одразу – легше буде!
Катря
Не муч мене!
Дмитро
Знаю я, хто розлучник мiй, хто наступив менi ногою на горло! Ти в панича закохалась; вiн тебе звiв!
Катря
Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!
Дмитро
Вiн, вiн – i не кажи! Не обманюй мене!!
Катря
У мене сили нема тебе обманювати… Що ж? Я люблю Михайла… тiльки не вiн… сама винна…
Дмитро
(ухопившись за серце).
О-о! Спасибi хоч за правду… i хотiлось її, i надiя якась ще тлiла… а тепер уже край!
Катря
Дмитре, прости мене! Не моя сила… так судилося!
Дмитро
Не твоя, нещасна, – так! Але на кого ти мене промiняла? Чи буде ж вiн тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промiтати? Навiщо ти йому, отому паничевi, здалася? На ласощi, на жарт, а потiм на покидьку!
Катря
Цить! Цього не буде: не звiр же вiн?!
Дмитро
Буде, пом’янеш моє слово!.. Вони такi! Увесь свiт би зажерли, – та й то не вдовольнять своїх тельбухiв! Мало їм, розбещеним, тiєї втiхи на свiтi, ще зазiхають i на нас, старцiв, однiмають остатню радiсть, остатнє щастя!
Катря
(з криком).
Не добивай мене! Я й так уже пiдбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на свiтi, щоб завдав такi муки! Адже краще задавити власними руками!! За вiщо ж би так насмiятись?
Дмитро
(обнiма Катрю).
Дитино моя, надiє моя! Рад би я тебе розважити, та… язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобi пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тiльки ж i жив тобою змалку, тiльки ж i бився з злиднями, аби загорювати того щастя, i от тепер, допливши берега, мушу топитись…
Катря
(ридаючи, обнiма Дмитра).
Що ж менi робити? Збожеволiла я!
Дмитро
(боязко).
Катре!.. Може б, забула ти… перемогла себе… може б, вернулося…
Катря
Нi, Дмитре! Несила моя…
Дмитро
Значить, годi! Ну, що ж – радощiв не зазнали, з лихом – приятелi… горювати – не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!
Катря
Де вже? Кругом таке лихо… Хоч би ти зненавидiв мене – легше було б!
Дмитро
За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б’є, то вже не милує!
Катря
Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!
Дмитро
I, вже! Дай боже… щоб хоч тобi щастя, то хай уже тiшиться ворог мiй… а менi (махнув рукою) – утоплю десь своє горе!.. Але ж як вiн насмiеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, – то не сховається вiн вiд мене нiде: на краю свiта знайду його, зо дна моря винесу, з-пiд землi викопаю… I тодi вже з паничем побалакаю!
Катря
(хапа за руки Дмитра).
Що ти задумав, Дмитре?!
Дмитро
Не бiйся… поки не кине… Ну, прощай! Напився вже я радощiв!
(Обнiма Катрю).
Прощай! А!! Не менi, злиденному, – щастя!
(Утира сльозу).
Бувай вже ти щаслива!
(Iде).
Катря
Дмитре! Не побивайся!!
Дмитро
Пропадай усе!!
(Iде хутко).
Катря, ламаючи руки, бiжить до ворiт i схиляється до них, вiд несили.
Вихід VII
Катря i Михайло.
Михайло
(тихо крадеться з садочка).
Катре! Катре!
Катря
(уздрiвши його, несамовито кинулась на груди).
Ай!!
Михайло
(обнiма).
Не кричи, серце, так, бо почують!
Катря
Зрадiла!.. Боже як! Третiй вечiр не бачила.
Михайло
Ну, все ж обачнiше треба.
Катря
Не буду, не буду, любий мiй, хороший; тiльки не сердься!
Михайло
На тебе трудно й сердитись.
(Цiлує).
Катря
(обнiма).
Господи, як я рада! Нiчого й не тямлю… Чого ти вчора й позавчора не був?
Михайло
Не можна ж менi щодня ходити, щоб не завважили… Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати…
Катря
Господи, що то буде?
Михайло
Й сам не знаю… трудно то, трудно; якось усе це випада…
Катря
(зiтха).
Ох! Не випада… i не випаде!
Михайло
Не сумуй, зiрко: ми таки свого дiждемось… Зразу, звичайно, нiяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути… Я, може, через маму…
Катря
Ой нi, нi! Панi такi страшнi, сердитi… вони з’їдять мене!
Михайло
От, вигадай! Чого ти всього боїшся?
Катря
Боюсь, голубе, i душi у мене нема!
Михайло
(пригорта i лащить Катрю).
Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брiвочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обiйми палко, та пригорнися шпарко!
Катря через силу усмiхнулась i поцiлувала.
Михайло
Не так, не так, а отак!
(Обнiма).
Ходiм звiдси, щоб хто не здибав.
Катря
(журно).
I-i, вже! Нема чого й критись…
Михайло
(звонтпивши).
Як нема чого?
Катря
Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть… Степанида оце була, каже – Аннушка похваляється… плеще на мене…
Михайло
От каторжна! Я їй утну язика!
Катря
Не втнеш, ще бiльше здратуєш! Де вже там те шило в мiшку утаїти! Пiзно.
Михайло
Ти жалкуєш?
Катря
Борони боже! Своєю волею покохала, – аж згорiла у тiм коханнi! Все без жалю вiддала тобi; за тебе i муки прийму… Не зраджуй тiльки мене, соколе мiй, доле моя!
(Припада до Михайла).
Михайло
(цiлує).
Що тобi завжди в голову лiзе, моя дурнесенька?
Катря
Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тiльки лякав Дмитро? Правда?
(Припада до Михайла).
Михайло
Як Дмитро! I вiн сюди лiзе?
Катря
Вiн нещасний, бiдний… я його скривдила… сватався… так його шкода: занапастила!..
Михайло
Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я бiльше не чув про Дмитра! Не поминай менi про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, – а ти менi вкинеш приску за пазуху.
Катря
Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло… Тiльки що був… трохи на себе рук не зняв… похвалявся на тебе…
Михайло
Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде…
Катря
Нi, нi, то вiн з одчаю! Вiн не зачепить…
Михайло
Розв’яжись з ним; не пускай його до хати!
Катря
Вiн i без того бiльше не прийде: я йому призналась.
Михайло
Розумна! Сама пускаєш славу?
Катря
Пущена вона уже; не вдержиш! Та що менi до слави, аби ти при менi… От тiльки за матiр боюсь, як дiйде – не переживуть вони!
Михайло
Правда, за матiр – погано.
Катря
Що менi робити, порадь, мiй соболю?
Михайло
Хiба, може б, тебе одвезти до дядька на хутiр?
Катря
Як, щоб я маму кинула?
Михайло
Ну, то вдвох?
Катря
Нi, нi! Як таке їй i сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, нiж пiшла б на публiку!
Михайло
Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матiр’ю, присягнусь їй за тебе, – то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, нiж од других…
Катря
(сумне i чуло).
I не знаю вже й як… аж серце окипа крiв’ю, як подумаю! Любила ж мене, цiлий вiк поневiрялась за мене…
Михайло
Та угамуйся, не забiгай лиха! От, може, i в мене з старими швидко владнається справа, то тодi безпешно! Прийде день – потурбуємось, а нiчка – наша!
Катря
(ламаючи руки).
Коли б менi мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!
Михайло
Годi-бо, Катре! Ходiм у садок: час гине…
Катря безнадiйно сплеснула руками.
Завiса тихо спада
Примітки
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1964 р., т. 2, с. 185 – 203.