Путь на полонину

Уривки з поеми

І. Чари

Хто спорив на труду нивах

В життя свого ранку,

Той розв’язав в світа дивах

Не одну заганку.

Чудно не раз неробові,

Звідки ум, достатки,

Як ся взносят десь панове

І з низенькой хатки.

Як і стоги і комори

Десь кудись заможні,

І стаєнки і обори

Повні, не порожні.

Десь у других і корова

Щось краща, дійніша,

І челядка десь домова

Ліпша, послушніша.

Такий див не один бачить,

За чари гадкує,

За ворожбу щось маячить

І собі ж пробує.

А знаєшь, хто дивом водить,

Хто за чари знає?

Той, хто ранком споро ходить

Та росу щибає.

А знаєш, хто чуда діє,

Де ворожбі мати?

В краплі, що на чолі мріє,

Там її шукати.

Тому ж далі, красавице,

Не пожалуй труду,

Поки роса на землиці,

Щибай перли чуду.

2. Дорога жизні

Ктося на світі в путь вибирає,

Кому далека дорога своя,

Нехай поранка не засипляє,

Добре сідлає вірного коня.

Бо життя наше то путь Сахари,

Де від «Да будет» Адама сини

З востока, моря, сівера, юга,

Вздовж і поперек дикой пустари,

Неся на плечах тирс своєй судьби,

На перемоги минають друг друга

Й без перестанка гонять пісками,

Слідя очима, висхлими устами,

Чей де травичку, тінь листя обачуть,

І плачуть.

А над головою

Праведне жже,

Земля під стопою

Тліє, пече;

Спека кровцю варить,

Воздух тисне за груди,

Віддих давить.

А бідний путник на світі

Подвояє труди,

Вєся з жждущим серцем в віки,

В лиці надія, в очах сльоза,

До мети, що му заткнула судьба:

І серед бідствій і зною,

Глядя для душі покою,

Кладесь ігри костех предка, сусіди

І не лишає лиш кроваві сліди,

Що гнойні ноги втисли на шлях,

І воздиханій студений мрак.

О щаслив, хто ся від ранньой зарі

Бере до путі в желаній восток!

В полуднє труда серед Сахари,

Коль страсті ся збудять, небо замріє,

Закипить серце, кров ся розтліє.

Знайде оази солод холодок,

Знайде тінь листя, набере сили

І піде далі в путь до могили.

3. Всхід сонця в горах

…Но слиш, подуло

Здроєм з востока,

Зашелеснуло

В борах з широка;

А круг востока чимраз ширше, ширше

Попал ся суне; чи горит підгір’я?

Чи луно мече страшна борів спаль?

Чи Боян пісні шле на запад в даль?

Ні, то природа золотими шати

Путь вистеляє для гостя-цариці.

Паволоками в’є світа кімнати,

Сипле кадило на ватру землиці,

Небеса строїть в світозарні вінці,

В хори збирає воздушнії півці,

Цвіточкам лиця свіжов росов миє,

В зелень листочків перелочки сіє,

І створи в здвиг зі всіх сторон

В срібноє зарання

На привітання

Кличе в поклон.

Уже гір верхи в золоті сіяють,

Рек бись шеломи героїв в строю.

Вершки ялини вогнем сверкають,

Мов Січ козацка щітью стальною;

Вже ціле небо паліє в згари,

Вже життям дишуть світа обшари,

Вже бринить воздух, шум ся взмагає,

Вже жайворонок піснь свою грає,

Вже живші здвиги шпетять із землі,

Мов то з купини муравлі.

Хвильку утихло, мов пісню складають,

І чають.

Аж ту в діамантних шатах,

В ненаглядних очам шкарлатах,

Надсуває гість з-за гір, з-за моря,

Світа цар, госпожа всего створя.

І ступає звільна тихим кроком,

І цілує землю теплим оком,

І зливає щастя, радість в дар,

Життя огонь на всяку світа твар.

А птиць громади,

Створ міріяди

Скачуть, співають,

Щебечуть, грають:

Трепече в руху

Травиця з шовку,

Цвіточки з пуху

Взносять головку.

Воздух вонь дише,

Вітр лист колише,

Гори і бори

Заводять хори.

Вся непрезрима світова нава

Дзвонить, ликує: Слава! слава! слава!

Ах, так ся тішить народ в-окола

Свому владиці, коли з престола

Вкруг його стане

І оком гляне

Низько, високо,

Зблизька, глибоко,

Узи розснує,

Пута розкує,

Кривду розвіє,

Правду засіє,

І злобу здушить,

Сльозу осушить.

Так дзвенить «Слава!» цьому владиці,

Мов тому сонщо, світа цариці.

Примітки

Надруковано: 1-й уривок – в газеті «Галичо-руській вісник» (виходить тричі на тиждень). Львів, 1850 р.; 2 та 3-й уривки – в альманасі «Отечественный сборник» (Відень), 1859 р., т. 7.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 60 – 64.