Сотворитель

Хто, як Ти, велій, всемогущий Боже!

Ти одним словом воздвиг з пітьми світ,

Твій престол – небо, а земля підноже,

Ти отець всьому, тобі рода ніт.

В твоїй долоні плаває вселенна,

А тій вселенній границь хто дійде?

Твоя зіниця – глибина безденна,

Хто в ню посягне, хто їй ключ знайде?

Луч лиця твого єсть світлість незрима,

Ризами звізди, а пояс – весь світ,

А безконечність – десниці рукійма,

А вічність – чертка одна твоїх літ.

Ти чоловіка, твоїх рук оздобу,

Положив паном, владиков землі,

Вляв в нього духа на свою подобу,

На честь і хвалу і службу собі.

І він владіє, той красавець земний,

Мов самодержець, Твоїх рук ділом;

Йому льва гроза, йому лють гієни,

Йому кориться піднебесний гром.

Він умом своїм слідить сонць світила,

Стіни природи, меж запори рве,

В небесах третіх заводить мірила,

І навіть, навіть – сягає Тебе.

Він в серці носить чувств безденне море,

В його душі луч райских міліон,

Над ним блистають безсмертія зорі,

Він цар, бо Ти в нім; но чим без Тебе он?!

Примітки

Надруковано в альманасі «Отечественный сборник» (Відень), 1854 р., т. 2.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 40 – 41.